7.2. Початок російського вторгнення
Власне бурхлива реакція українського суспільства на відмову В. Януковича підписати угоду про асоціацію з ЄС, а ще більше перебіг Революції гідності підштовхнув В. Путіна до відкритої війни з Україною.
Революційний вибух в Україні шокував не тільки українську верхівку (включно із записною опозицією), а й Москву з її глибокою психологічною травмою від Помаранчевої революції 2004 р. Ніхто не сподівався, що небайдужі до долі України українці, придавлені розчаруваннями від першої революції та беззубості й подвійної моралі поточної політичної опозиції, спроможуться на новий виступ та ще й набагато затятіший, ніж перший. Кремль справедливо розцінив другий Майдан як смертельну загрозу не тільки для своїх експансіоністських планів, а й для збереження самої Росії в її теперішніх межах. Разом з крахом старанно опрацьованого плану беззбройного поглинення України, летіли в небуття ідеї «русского міра», євразійського простору та марень В. Путіна увійти в історію великим відновлювачем Російської імперії.
Відтак Москва розпочинає відверто працювати на придушення Революції гідності руками В. Януковича, попутно заганяючи останнього в глухий кут. Ухвалені Верховною Радою диктаторські закони від 16 січня 2014 р. були скальковані з московських лекал. У центральному офісі СБУ відкрито запрацювали представники ФСБ, українські силові структури отримали з Росії інструкторів та спорядження для розгону мирних демонстрацій, російське телебачення розпочало активну інформаційну війну, прагнучи сформувати демонічний образ Революції гідності і в Росії, і в Україні, і у світі.
Але скутий наближенням зимових Олімпійських ігор у Сочі В. Нутін не міг діяти відкрито, щоб не наштовхнутися на бойкот, смертельний для його іміджу в Росії. І це невблаганно працювало на Україну. Та найголовніша причина провалу російських планів полягала в іншому: Кремль наступив на ті ж самі граблі, що й у 2004 р., ставши жертвою своїх понад двохсотлітніх навіювань про те, що українці та росіяни - одне ціле.
Вперто прагнучи вкорінити в головах українців і в усьому світі міф про «єдиний російський народ», російське суспільство на певному етапі саме повірило в цю наскрізь фальшиву міфологему. Тому В. Путін виписував спершу Л. Кучмі, а потім В. Януковичу рецепти з розрахунку, що в Україні проживає той самий народ, з яким Кремль має справу в Росії і стосовно якого зомбувальні та пригнічувальні технології виявилися успішними. Та в Україні найшла коса на камінь.Олімпіада мала завершитися 23 лютого, а вже ніч з 18 на 19 лютого, коли українські силовики пішли на вирішальний штурм Майдану, виявилася переломною. Зранку 20 лютого В. Янукович пішов ва-банк, спробувавши потопити революцію в крові: під час варварської стрільби снайперів по беззбройних повстанцях на Інститутській лягла Небесна сотня, окропивши 15*
Штурм Майдану в ніч з 18 на 19 лютого 2014 р.
своєю святою кров’ю перемогу Майдану. У ніч на 21 лютого В. Янукович та його найближче оточення тікають з Києва, що і в найстрашнішому сні не могло наснитися В. Путіну. Він уже бачив Україну у своїх тенетах, а тепер найвірогідніший сценарій полягав у тому, що вона нарешті вирветься з російської трясовини. І російський президент наважився задіяти останній варіант - війну, який, утім повсякчас брався до уваги.
За понад два десятиліття Росія, здавалося, добре угноїла ґрунт для переможної війни з Україною, а в роки президентства В. Януковича підготовка завершувалася ударними темпами. Успіхів було досягнуто безсумнівних:
- Україну наскрізь пронизала корупція та компрадорство, що мало паралізувати політичну та економічну верхівку;
- вищі ешелони влади були наводнені промосковськими силами та особами, для яких Україна означала лише територію власного збагачення;
- визріла глибока економічна криза, підсичувана залежністю держави від зовнішніх кредиторів, серед яких одне з чільних місць посідала Росія;
- була розкладена українська армія та міліція.
Серед вищих офіцерів налічувалося чимало проросійськи налаштованих осіб, а то й прямих агентів ФСБ. Міністерство оборони очолював проросійський генерал Павло Лєбєдєв, який у 1991 р. відмовився присягати на вірність Україні;
Майданівці на Інститутській
Полонений снайпер перед портретами розстріляних майданівців
- СБУ, служба зовнішньої розвідки у роки президентства В. Януковича фактично опинилася під контролем ФСБ;
- перемога Майдану деморалізувала спецпідрозділи, залучені до придушення революції;
- значна частина українського населення, особливо в Криму та на Донбасі перебувала під потужним російським ідеологічним впливом й була налаштована вороже до Революції гідності та ідеї європейської України;
- в оперативно-тактичному плані російські війська були готові перейти до наступу ледь не по всьому українсько-російському кордону Ще в кінці 2013 р. під приводом військових маневрів сюди були стягнуті військові частини загальною чисельністю до 70 тис. чол. У прикордонних зонах створили близько ста військових баз.
Головна стратегія Росії полягала в тому, щоб по можливості загребти жар чужими руками, обставивши справу так, нібито самі українці висловили волю знищити свою державу, яка опинилася в руках «київської хунти» й передати Україну під пряму владу Москви. Прогнозувалося, що м’якотілий Захід прореагує приблизно так, як на вторгнення російських військ у Грузію в 2008 р.
27 лютого будівля Верховної ради та Ради Міністрів Криму опинилася в руках військових без знаків розрізнення - «зелені чоловічки» (а насправді російські військові, що пізніше визнає і сам Кремль). Того ж дня з місця розташування Чорноморського флоту Росії до степового Криму почали рухатися кілька БТРів. А Верховна рада Криму ухвалює рішення про проведення 25 травня референдуму з наступного питання: «Автономна Республіка Крим має державну самостійність та входить до складу України на основі договорів і угод (так чи ні)».
До Криму без погодження з Києвом починають підлітати російські гвинтокрили, а частини української армії у Криму та кораблі Військово-морських сил України опиняються під блокадою екзальтованих місцевих, до яких через день-два долучаються зелені «чоловічки». З березня переодягнуті російські військові захоплюють Керченську паромну переправу. Більшість співробітників кримської і севастопольської міліції, прокуратури, суддів, органів влади переходять на бік окупантів. Розпочинається пропагандистська істерія як у місцевих, так і в російських ЗМІ.28 лютого Державна дума Росії під кримські події ухвалила закон, який спрощував порядок включення нових територіальних суб’єктів до складу Російської Федерації. Тепер достатньо було звернення органів влади такого суб’єкта та позитивного результату місцевого референдуму.
Це був безпрецедентний крок, який дозволяв легалізувати дії «п’ятих колон» на будь-якій території, якщо зовнішньополітичні обставини дозволяли це зробити. А 1 березня Рада Федерації Росії одноголосно ухвалила постанову «Про використання збройних сил Російської Федерації на території України», якою дозволила В. Путіну вторгнення в Україну. Хоча Москва навідріз відмовлялася визнати факт агресії, а офіційний Київ не наважувався на адекватні дії й лише апелював до Заходу та Москви. Наснажений такою реакцією В. Путін дав команду змінити дату референдуму, і слухняна Верховна рада Криму переносить його спершу на ЗО березня, а далі - на 16 березня, змінюючи питання. Тепер вони звучали так: 1) «Ви за возз ’єднання Криму з Росією на правах су б ’єкта Російської Федерації? 2) Ви за відновлення дії Конституції Республіки Крим 1992 року і за статус Криму як частини України».
Тим часом 1 березня прибулі до Харкова та Донецька російські бойовики разом з місцевою «п’ятою колоною тимчасово захоплюють обласні адміністрації. Були спроби спровокувати подібні заворушення в Дніпропетровську, Миколаєві, Херсоні, Одесі, Запоріжжі.
Кримський псевдореферендум, проведений під дулами автоматів 16 березня, дав прогнозовані майже 97% за приєднання Криму до Росії.
А 18 березня у Москві було підписано договір про входженню самопро- голошеної Республіки Крим до складу Російської Федерації. 20-21 березня договір ратифікували обидві палати російського парламенту, після чого процес витіснення українських військових з Криму набув безпрецедентного посилення. Врешті, на рівні Києва та Москви було врегульовано питання добровільного виходу українських військових з Криму. Чисельність тих, хто зрадив присязі й залишився служили окупантам, оцінюють в 50%. Більшість з них - контрактники з місцевих, що разюче відтінило всю злочинність відмови ще в 1990-х рр. від принципу екстериторіальності при комплектуванні військових частин.6 квітня заслані в Україну російські військові, прикриваючись місцевими прибічниками, захопили в Донецьку та Харкові будівлі обласних адміністрацій, а в Луганську - обласне управління СБУ. І якщо в Харкові по гарячих слідах вдалося будівлю в ніч на 7 квітня відбити, то тижнева бездіяльність Києва в Донецьку та Луганську посприяла тому, у суботу 12 квітня російські диверсанти на чолі з колишнім полковником ГРУ I. Fip- кіним захопили приміщення міліції у Слов’янську. Майже на два місяці місто стало епіцентром подій, а полум’я війни поширилося на увесь Донбас. 11 травня відбулися псевдореферендуми про створення Луганської та Донецької народних республік. Невдовзі розпочалися провокативні польоти російських літаків на українсько-російському кордоні в Чернігівській та Сумській області, а також імітації танкових проривів. Україна втратила контроль над майже 500 км кордону з Росією, внаслідок чого та розпочала постачання терористам танків, артилерії, протиповітряних комплексів тощо. Та перед усім світом намагалася видати події за громадянську війну в Україні та свою турботу про долю російськомовного населення. Тому масштабного вторгнення поки-що уникала.
Проте спроби перенести дії на сусідні українські терени наштовхнулися на рішучий спротив. Апогеєм стало побоїще 2 травня в Одесі, коли українські патріоти дали гідну відсіч спробам проросійських сил вчинити заколот у місті.
Останні ще й стали жертвами провокації, очевидно спланованої ФСБ, коли втекли від переслідувачів до Будинку профспілок, де більшість заживо згоріла, попередньо отруївшись газом невста- новленого походження. Бойовикам не вдалося зміцнитися в стратегічно важливому Маріуполі. А 13 червня завдяки рішучим діям добровольчих батальйонів «Азов» та «Дніпро», а також 2-ї роти Національної гвардії та спецназу MBC владу у місті було відновлено. Це перекреслило російські плани вийти на лінію Дніпра, Придністров’я, а то й оволодіти Києвом.У ніч з 12 на 13 травня Рада Національної безпеки та оборони ухвалила рішення про початок антитерористичної операції. Головні зусилля концентрувалися на слов’янському напрямкові. Ближче до середини травня українська армія взяла в облогу Слов’янськ. На початку липня зі слов’янським угрупованням було досягнуто сумнівної угоди про коридор до Донецька. Українська армія до кінця виконала домовленості. Колона противника вирушила з міста в ніч на 5 липня, розтягнулася на 3 км і благополучно увійшла до Донецька, перетворений згодом на цитадель окупантів. Після оволодіння Слов’янськом українські війська увійшли в Краматорськ, Артемівськ та Красний Лиман.
1 липня українська армія після 10-денного одностороннього перемир’я перейшла в наступ. Згідно з планом, розробленим Генштабом, передбачалося відрізати ворога від кордону з Росією та методично знищити. 24-а механізована, 72-а механізована та 79-а аеромобільна бригади глибокими маневрами вийшли на лінію українсько-російського кордону. Тим часом українські підрозділи почали звільняти від окупантів та місцевих терористів міста й села Донбасу, скоротивши площу контрольованої противником території на дві третини. Кінець ЛНР та ДНР видавався неминучим.
Проте рятівним кругом для них стала російська армія, адже Кремль не міг погодитися з крахом усього проекту. Ще 10 липня, невдовзі по тому, як українські частини відрізали російських диверсантів та їхніх найманців від кордону, Росія вдалася до жорстоких нічних обстрілів з системи «Град» зі своєї території, що завдавало величезних втрат. Та, попри це, українські вояки героїчно тримали позицію, що змусило Кремль увести регулярні військові частини. Для більшого психологічного ефекту це сталося 24 серпня. Внаслідок масованого удару 8 батальйонно-тактичних груп росіян загальною чисельністю 4 тис. чол. на Луганському та Донецькому напрямках, а також у зв’язку з прорахунками українського командування та відвертого шкідництва українська армія, зазнаючи болючих втрат, відступила. Трагедією став так званий Іловайський котел, точна кількість загиблих і полонених в якому досі не оприлюднена. В цілому внаслідок контрнаступу російських військ і донбаських терористів українська армія втратила до 60% задіяних технічних засобів.
Але розвинути успіх В. Путін не наважився. Попри усі бравади, що за бажання за два тижні дійде до Львова, насправді зрозумів, що бліц- кріг не вдався, а українці влаштують його війську всеохопний спротив. Та й реакція Заходу вийшла за сподівані рамки. Відтак Кремль вирішив зафіксувати здобуте. Домовленості, досягнуті 5 вересня на перемовинах у Мінську між Україною, представниками луганських та донецьких терористів і Росією, передбачали встановлення лінії фактичного розмежування, відведення важкого озброєння на 10 км кожною зі сторін, обмін військовополоненими за принципом «всіх на всіх», відновлення контролю України над російсько-українським кордоном, надання Донбасу особливого статусу у рамках України та проведення виборів за українським законодавством, відновлення Києвом соціальних виплат на Донбасі та ін.
Звісно, таке перемир’я не задовольняло жодну зі сторін і було мерт- вонародженим дитям. Але попри всі ризики для України, воно давало в її руки механізм апеляції до міжнародного співтовариства. Адже порушення противником Мінських домовленостей легітимізувало старання Києва навколо постачання зброї та спорядження українській армії, збереження і посилення санкцій стосовно Росії.
Ні Москва, ні бойовики не мали наміру дотримуватися мінської угоди й постійно обстрілювали позиції української армії, переходили в наступ малими формуваннями. Апогеєм була повномасштабна війна за донецький аеропорт як важливий стратегічний пункт. 242 дні тривала героїчна оборона аеропорту підрозділами 95-ї аеромобільної бригади 90-го окремого аеромобільного батальйону та добровольчим батальйоном ДУК «Правий сектор» та «Дніпро». Оборонців нарекли «кіборгами». Не в 16-16-697
Метеовежа Донецького аеропорту під час бойових дій
18-річний “кіборг” Сергій Табала (“Север”). Загинув у бою 6 листопада 2014 р.
Захисники Донецького аеропорту
Зруйновані споруди Донецького аеропорту
16*
останню чергу через прорахунки Генерельного штабу на початку січня розпочався масований наступ противника на Дебальцевський плацдарм з метою створити котел і відвоювати важливий залізничний вузол, який зв’язував Донецьк з Луганськом. Та повністю виконати задум не вдалося. У найкритичніший момент українські підрозділи покинули Дебальцево. Але не полишає думка про знову ж таки прорахунки вищого командування, яке так і не змогло організувати належну реакцію на наступ ворога. Після боїв під Дебальцевим Україна втратила цей залізничний вузол.
7.3.