Стратегії Путіна: спадкоємність від XV ст.

Багатоплановість чергової російсько-української війни, її відмін­ності від війн XX - початку XXI ст. викликали скороспілі висновки щодо її нібито унікальності. З’явилося й спеціальне визначення «гібридна війна».

Ключовими складовими сучасної російсько-української війни стали:

- офіційні заперечення Росією своєї участі, що вилилось у відмову від прямого оголошення війни та від визнання себе стороною, яка воює;

- прагнення Росії видати війну за громадянський конфлікт в Україні;

- опора на «п’яту колону» серед широкого загалу, у владній вертикалі, спецслужбах, економічній верхівці;

- проведення прсевдореферендумів про створення квазідержавних утворень, та підпорядкування останніх Росії;

- активна інформаційна війна;

- шантаж світового співтовариства можливістю застосування ядерної зброї.

Камуфлювання своєї прямої причетності до війни - типовий засіб ро­сійських еліт у війнах з Українською державою. Вперше був застосований під час російсько-української війни 1658-1659 рр., коли вторгнення в Геть­манщину московського війська не супроводжувалося оголошенням війни. Так само в 1917 р. після ультиматуму Українській Народній Республіці, більшовицька Росія офіційно не оголошувала війну УHP, зробивши заяву, що відхиливши цей ультиматум, Центральна рада поставила себе в умови війни з Радянською Росією. Остання надсилає війська в Україну для за­хисту трудящих мас (див.

Провокування чи підживлення антидержавних рухів, громадян­ської війни, формування та використання «п’ятої колони», спекуляція на примітивізмі низів у різних комбінаціях використовувалися Московією, починаючи з XV ст. Уже перша загарбницька війна Москви 1492-1494 рр. за землі Середньовічної Української держави позначилася переманюванням так званих верхівських князів, які визнали зверхність великого московського князя. Під час війни 1500-1503 рр. Москві присягнули і перейшли під її крило зі своїми чернігово-сіверськими володіннями нащадки колишніх мос­ковських емігрантів князі С. Можайський та В. Шем’ятич і, доєднавшись до загарбників, вирушили завойовувати для них інші українські землі. У цьому випадку маємо тогочасний аналог нинішніх спроб Кремля обста­вити агресію до Криму та Донбасу так, що Росія лише підтримує бажання місцевого населення підпорядкуватися Москві.

У війні 1507-1508 рр. Москва вперше намагалася використати для де­моралізації противника внутрішню усобицю у Великому князівстві Литов­ському і Руському (повстання українського князя М. Глинського). Напере­додні Смоленської війни 1632-1634 рр. Москва вже апелювала, хоча й без­успішно, до низів та до козаків, закликаючи зрадити на свою користь. Під час агресії Московії проти Ранньомодерної Української держави - Гетьман­щини в 1658-1659 рр. Московія не тільки збройною рукою підпирала низи проти державної влади, а й розігрувала регіональну карту - Полтавський полк та Запорожжя проти центру, що до болю нагадує сучасні дії Кремля на Донбасі та його ж спроби спровокувати відцентрові тенденції у Харкові, Дніпропетровську, Запоріжжі, Миколаєві, Одесі, Херсоні. Тоді ж Москва вперше використала стратегію формування квазідержавних утворень на території України.

Під час війни за незалежність України в 1917-1921 рр. усі ці мос­ковські стратегії були доведені до досконалості. Тут і натравлювання низів на державну владу за допомогою страшенної соціальної демагогії, і нелегітимний з’їзд Рад у Харкові, який проголосив утворення Радянської України, і Донецька-Криворізька республіка, і переманювання україн­ських військових частин на свій бік та використання своїх агентів для розкладення української армії, й організація заколотів в українських міс­тах Сходу та Півдня. Тоді ж Москва намагалася видати свою агресію за суто громадянський конфлікт в Україні, в якому очолювані більшовиками народні маси воюють з контреволюцією.

А під час протистояння з Українською Повстанською армією активно використовувалися провокації, коли загони HKBC видавали себе за по­встанців. Часті випадки перекладення сьогодні російськими окупантами та їхніми найманцями вини за артобстріли на українську армію виразно нага­дують стратегії Кремля 1940-1950-х рр. У цей же ряд слід помістити й про­вокацію зі збитим терористами 14 липня 2014 р. пасажирським Боїнгом.

Несамовите використання інформаційної війни сягає своїми корін­нями специфіки ідеологічного супроводу Москвою своїх вторгнень, по­чинаючи з війни 1500-1503 рр. Уже тоді було піднято на щит демагогічне гасло про нібито переслідування православних, яких зібралася захищати Московія, а також проголошувалися «історичні» претензії на українські землі. Обидва аргументи аж до середини XVII ст. становили серцевину об­ґрунтувань усіх московських агресій, після чого залишився тільки остан­ній, бо Москва вела війни вже з Українською державою. У XVI-XVIII ст. гасло оборони православ’я мало той самий сенс, що для XX-XXI заклики до захисту співвітчизників. А сучасна ідеологема про «русскій мір» є пря­мою аналогією ранньомодерної (XVII-XVIII ст.) ідеї створення панпра- вославного світу на чолі з Москвою.

Усі, хто не розучився думати й хоча б трохи аналізувати, були шоковані цинічністю московської пропаганди, яка вихлюпнулася на Росію, Україну та й цілий світ. «Київська хунта», «фашисти», «нацисти», «бандерівський шабаш», - це ще ненайгрубіші вислови на адресу Революції гідності та нового українського керівництва. «До влади в Києві прийшли нацисти, бандерівці, фашисти та антисеміти», - заявляв в одному зі своїх інтерв’ю В. Путін, виставляючи своєрідний ідеологічний стандарт. Українська та західна преса зарясніла порівняннями путінської пропа­ганди із геббелісівською. Але на тлі нескінченного потоку несусвітньої путінської брехні, шитих білими нитками звинувачень, самозаперечень досі найвідоміший і найуспішніший майстер зомбування люду Геббельс виглядає мало не хлопчаком. За кадром, однак, залишалося інше: В. Пу- тіну, крім творчого використання напрацювань Геббельса, було у кого вчитися на суто російському ґрунті. «Війна маніфестів», яку розгорнув Петро І проти Івана Мазепи (див. с. 111), за своїм духом, стилем та зміс­том мало чим відрізняється від інформаційної війни як складової агресії В. Путіна. Хіба тільки непорівняльними є суто технічні можливості.

Тож, у 2014 р. російські стратеги не видали на гора нічого принци­пово нового. Вони йшли протоптаною попередниками дорогою, прилаш­товуючи до сучасних вимог підходи, давно випробувані їхніми попередниками - російськими агресорами і окупантами XV-XX ст.