7.1. Коріння новітньої російської агресії
Новітня російсько-українська війна спалахнула в лютому 2014 р. В умовах, коли вона триває, звісно, немає жодної можливості докладно з’ясувати її перебіг: багато що сховане за сімома печатками.
Але загальна картина видається цілком зрозумілою.Насправді в 2014 р. розпочалася лише гаряча фаза війни, адже після відновлення Україною незалежності в 1991 р. і Кремль, і російська еліта загалом, і пересічні росіяни постійно давали зрозуміти, що в Росії не сприймають існування Української держави, крах CPCP вважають історичним непорозумінням та мислять категоріями неминучості повернення України у московське стійло. Чого варті лише одкровення президента Росії Володимира Путіна в розмові з президентом США Джорджем Бушем на саміті НАТО в Бухаресті (2008): «Ти ж розумієш, Джордже, що Україна - це навіть не держава. Що таке Україна? Частина її територій - це Східна Європа, а частина, і значна, подарована нами».
Відкрито висловлювалися й територіальні претензії. Уже в 1994 р. російська Державна дума ухвалила закон, який проголошував Севастополь російським містом. Кремль всіляко торпедував процес демаркації та делімітації сухопутного і морського кордонів з Україною. Восени 2003 р. Москва намагалася силоміць захопити стратегічно важливий острів Тузла в Керченській протоці, розпочавши будівництво перешийку між ним та Краснодарським краєм. Це викликало гостру реакцію в Україні, протверезивши багатьох, але не всіх! Навіть президент Л. Кучма був змушений заявити, що проведену Росією борозну вже ніколи не вдасться затерти. А Верховна рада 23 жовтня конституційною більшістю (369 голосів) ухвалила постанову «Про усунення загрози територіальній цілісності України, яка виникла внаслідок будівництва Російською Федерацією дамби в Керченській протоці».
Проте різке падіння ролі Росії на міжнародній арені після розвалу CPCP та разюче економічне відставання від Заходу змушували Кремль понад два десятиліття відмовлятися від силового сценарію.
Відтак у середині 1990-х рр. з’явилася доктрина, яка пропонувала погодитися з формальним існуванням зовнішніх атрибутів Української держави (президент, уряд, парламент, герб, гімн, прапор, дипломатія, грошова одиниця), навзамін формуванню неподоланної залежності України від Росії в усіх сферах, із зовнішньою політикою включно. Поступово викристалізувалися головні підходи Росії до уярмлення України позавійськовими засобами:- запобігти зближенню України з Європейським Союзом та НАТО, оскільки воно поставило б хрест на ідеї реанімації CPCP;
- унеможливити ефективне реформування української економіки;
- законсервувати залежність України від російських енергоносіїв;
- поставити під контроль російського капіталу ключові галузі промисловості та банківську систему;
- обплутати Україну такими угодами з Росією, які б дозволяли останній втручатися у внутрішні українські справи, розмиваючи суверенітет;
- накинути різні форми залежності українській владі, змістивши центр прийняття стратегічних рішень до Москви;
- контролювати український інформаційний простір з метою вкорінювати у свідомості українців російськоцетризм, ідею «єдиного російського народу», «євразійського простору», «русского міра» тощо.
- унеможливити подолання тяжкої спадщини зросійщення українців та відновлення повнокровного функціонування української мови як серцевини ідентичності та відмінності українців від інших націй;
- сформувати «п’яту колону», готову проштовхувати російські інтереси, а за потреби відкрито підтримати поглинення України Росією;
- наситити українські спецслужби, владу, армію своїми агентами.
По кожному з напрямків використовувався специфічний набір засобів, включно з жорстким тиском та економічними війнами. Москва швидко нащупала головну больову точку України - готовність значної частини української політичної та економічної верхівок здавати національні інтереси держави заради особистих статків, прикриваючись при цьому різними облудними заявами.
Саме задяки цій ахіллесовій п’яті українського суспільства Росія у 1994 р.
зуміла разом із Заходом вичавити з українського керівництва фатальне рішення про добровільну відмову від ядерної зброї. Усі заклинання Л. Кравчука та Л. Кучми про те, що Україна технічно не спроможна обслуговувати ядерні заряди, були від лукавого. Як з’ясувалося в 2015 р., якраз Росія не може обійтися без українських спеціалістів і технологій
Підписання Будапештського меморандуму 5 грудня 1994 р. Зліва-направо: Б. Єльцин, Б. Клінтон, Л. Кучма, Дж. Мейджор
для підтримання в боєготовності міжконтинентальних балістичних ракет. Якби українські очільники послідовно відстоювали національні інтереси України, цілком можна було б за відмову від стратегічних ракет, які так непокоїли США та Західну Європу, виторгувати поступки у питанні тактичної ядерної зброї. Та не становила безпосередньої небезпеки для Заходу, проте виконувала б роль надійного постраху для будь-якого агресора. Ще жахливіша річ полягала в тому, що українське керівництво не змогло (чи не бажало?) обміняти ядерну зброю на тверді імперативні гарантії фізичного захисту території України у випадок вторгнення будь-якого агресора. Будапештський меморандум не мав такої сили і в умовах російської агресії 2014 р. виявився клаптем нічого не вартого паперу.
Самовбивче зречення Україною своєї найвагомішої зовнішньополітичної та військової переваги, наснажило Росію з подвійним натхненням вдатися до формування плацдармів для руйнівного, як на українські інтереси, впливу на Київ. 21 травня 1997 р. було укладено «Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та Російською Федерацією», який хоча й визнавав суверенітет і територіальну цілісність України, але містив пункти, які розчищали Москві дорогу для наступу на українську незалежність. Найодіознішим з них стала згода Києва поділити з Росією Чорноморський флот та ще й залишити російську його частину в Криму на 20 років в обмін на списання українського боргу за спожитий російський газ.
У такий спосіб стратегічні українські інтереси були цинічно принесені в жертву особистому збагаченню купки українських псевдо- бізнесменів та злочинній нездатності уряду навести лад у паливно-енергетичному комплексі. Перетворення Севастополя на головну базу Чорногорського флоту Росії, присутність останнього в Криму створювали не тільки військово-стратегічний плацдарм для ймовірного наступу на Україну (що й сталося у 2014 р.), а й передумови для активної ідеологічної обробки населення Криму та й усієї України.Понад усе Москва прагнула завадити зближенню України з ЄС і НАТО. Кремль інспірував антинатовські виступи, дбайливо підтримував проросійські рухи. Коли в 2008 р. на Бухарестському саміті НАТО вирішувалося питання про надання Україні та Грузії плану дій з набуття членства, Москва використала всі важелі впливу на європейські країни, щоб унеможливити фатальний для її загарбницьких планів сценарій. Водночас Кремль заявляв, що асоціація України з Євросоюзом (до якої тоді було ще дуже далеко) нікому не шкодить. Проте у 2013 р. президент Росії В. Путін доклав неймовірних зусиль, щоб не допустити підписання В. Януковичем угоди про асоціацію на листопадовому саміті ЄС у Вільнюсі.
Натомість з початку 2000-х рр. Кремль періодично намагався загнати Україну в наднаціональні утворення, очолювані Росією. Першим таким проектом стала ідея Єдиного економічного простору (ЄЕП) зі все- охопним російським контролем. 19 вересня 2003 р. договір про створення ЄЕП було підписано у Ялті між Росією, Україною, Білоруссю та Казахстаном. Але Верховна рада, ратифікувала в березні 2004 р. цей договір з умовою, що він не має суперечити Конституції України, що перетворювало ЄЕП на мертвонароджене дитя. У 2013 р. виник Митний Союз, утворений Росією, Білоруссю і Казахстаном.
Брутальне вторгнення Росії в Грузію в серпні 2008 р. засвідчило, що кремлівське керівництво вже чулося готовим до гарячих війн із сусідами. А неадекватна реакція Заходу переконала В. Путіна у тому, що вдасться спустити на пси його незадоволення від агресії на пострадянському просторі.
Мовляв, розніжений Захід, просякнутий антивоєнними настроями та бажанням добряче заробляти на економічній співпраці й оборудках з Росією та ще й значною мірою залежний від російського газу, не зможе вдарити по руках. Розраховували й на проросійське лоббі, яке Кремль дбайливо формував серед політичної та бізнесової еліти країн ЄС, не гребуючи й прямим підкупом.В Україні також проросійські сили, завдяки злочинному паплюженню післяреволюційними владами ідеалів Майдану та сподівань проєвропейських українців, почали опановувати ситуацію. Та й президент В. Ющенко та прем’єр Ю. Тимошенко, попри показний патріотизм, поставили власні меркантильні цілі вище національних інтересів України, що дозволило Москві лише зміцнити свої позиції в Україні. «Помаранчева влада» палець об палець не вдарила, щоб докорінно реформувати Україну, зробити її сильною та здатною військово й ідеологічно протистояти зазіханням Росії. Ніхто й не подумав ліквідувати пропагандистський вплив Кремля, який поширювався через телебачення та інші ЗМІ, особливо на Сході та в Криму, де російські телеканали посідали монопольне становище. Вільно почували себе всілякі антиукраїнські організації. Не було припинено розвал армії, міліції, прикордонної служби. Бажання різних прошарків української верхівки мати свою частку від оборудок на газовому ринку допомогло Росії виграти обидві «газові» війни з Україною, у 2006 та 2009 рр. В останньому випадку прем’єр-міністр Ю. Тимошенко уклала просто таки вбивчу угоду на 10 років, яка в’язала Україну по руках і по ногах, незмірно полегшуючи Росії наступ на українську незалежність. Вершиною цинізму стала відмова Ю. Тимошенко визнати Росію агресором щодо Грузії, привселюдні хіхікання під час знущальних висловів В. Путіна про президента України, а також кпини на адресу М. Саакашвілі за особливості його реакції на вісті з російсько-грузинського фронту.
Після приходу до влади В. Януковича в 2010 р. Москві вдалося вчергове зіграти на продажності української верхівки. У травні 2010 р.
у Харкові були внесені доповнення до газової угоди 2009 р. та Договору про дружбу і співробітництво від 1997 р., згідно з якими термін перебування Чорноморського флоту в Криму було продовжено ще на 20 років в обмін на знижку на російський газ для України в 100 $ за 1000 кубічних метрів. Невдовзі В. Янукович публічно заперечив, що Голодомор 1932-1933 рр. був геноцидом українців. 1 липня 2010 р. Верховна Рада України вилучила із Закону «Про засади зовнішньої політики України» пункт про те, що кінцевою метою інтеграції з ЄС і НАТО є вступ до цих міждержавних об’єднань. А тим часом Москва видала на гора черговий поглинальний проект - Митний союз. У 2012 р. Верховна Рада ухвалила скандальний Закон України «Про засади державної мовної політики в Україні», підготовлений відвертими україножерами Вадимом Колесніченком, Сергієм Ківаловим та Петром Симоненком. Закон створював правові підстави для прискореного зросійщення усіх сфер українського життя та розчинення українського світу в «русском мірє».15-16-697
У цих умовах Москва зробила ставку на потурання нестримного потягу оточення В. Януковича до казкового збагачення, щоб ствотити ситуацію, з якої був лише один вихід - згода на повний контроль Кремля над Україною та на вступ останньої до Митного союзу за позірного збереження на певний час атрибутів державності. Однак брутальність російського тиску та цинізм у прагненні обвести партнера навколо пальця допекла навіть В. Януковича, який вирішив зіграти на геополітичному становищі України. Упродовж 2012-2013 рр. прискореними темпами велися переговори про асоціацію з ЄС, які мали всі шанси завершитися підписанням відповідної угоди на європейському саміті у Вільнюсі 21 листопада 2013 р. В. Янукович грав по-крупному, змушуючи Москву щедро заплатити за відмову України від європейської перспективи. З літа 2013 р. риторика влади була різко розвернута в бік пропагування оптимальності для України інтеграції в ЄС. Президент ламав через коліно противників проєвропейського курсу у Партії регіонів та у владних структурах.
Москва відреагувала у звичному стилі. З метою залякування у серпні 2013 р. була оголошена чергова економічна війна українському експорту в Росію. У російських ЗМІ розпочалася безпрецедентна антиукраїнська істерія. В. Путін та інші посадовці пророчили Україні економічний крах у випадку підписання угоди. На відміну від 2008 р., коли Кремль називав ЄС безневинним ягнятком, тепер асоціація України з ЄС враз почала загрожувати національним інтересам Росії, на що та змушена відреагувати економічними санкціями.
На пікові напруги В. Янукович проводить 2 листопада переговори з Путіним у Сочі й через кілька днів оголошує про зміну курсу, оскільки Україна нібито не готова до асоціації. Ціна питання для нього прояснилася на початку грудня, коли було оголошено про російський кредит у сумі 12 млрд $, який мав би допомогти В. Януковичу переобратися на другий термін на початку 2015 р. Наразі можна лише здогадуватися про зміст потайних домовленостей і якою частиною українського сувереніту чи території України президент торгував, адже на той час в Україні вже буяла Революція гідності і його влада захиталася як ніколи.