Протистояння з військами HKBC та Червоною армією

6.7.1. «Велика Кременецька акція» або битва під Гурбами (квітень - середина травня 1944 р.)

Навесні 1944 р., коли значна частина вояків УПА збиралася виру­шати в Центральну Україну з метою підняти Холодноярське повстання, ра­дянським військам вдалося відтіснити німців за лінію Броди - Збараж - Волочиськ - Острог - Рівне - Дубно.

Прагнучи завоювати довіру цивільного населення, червоноармійці вдалися до інтенсивної контрпропаганди. Свідок цього цікавого явища писав: «...Загально всі (червоноармійці, - Авт.) говорять, що по задах фронту діє партія УПА, «бандеровцы», які масово провадять боротьбу проти постачання, проти урядів, кажуть, що це є чорти з трьома ро­гами, які б'ють германа, б'ють поляків і б'ють нас та хочуть україн­ської влади. Говорять, що германа поб'ють, а тоді повернуться і попровадять борбу проти бандерівців».

«Затягувати мішок» мало військове угруповання, «кістяк» якого складало 15 тис. солдатів внутрішніх військ HKBC (17, 21, 23 і 24 бригади піхоти, 18-й кавалерійський полк, 6-й штурмовий авіаполк), а також низка фронтових частин і загороджувальних загонів. Наказував розробляти план операції командувач військами 1-го Українського фронту маршал Г. Жуков. Керував нею начальник Управління внутрішніх військ HKBC Українського округу генерал-майор Марченко.

У котел могло потрапити 3000-3500 бійців УПА-Північ та УПА-Пів- день, які перебували на межі Рівненщини й Тернопільщини у складі дев’яти куренів (Золотнюка, Котика, Сала, Степчука, Трачука, «Залізняка»,

Розділ 6. ОУН і УПА проти Москви за незалежність України «Лиха», «Непитайла», «Яструба») і трьох сотень («Андрія», «Панька», «Яременка»). Для порівняння, на переломі 1943-1944 рр. в УПА загалом налічувалося 28560 вояків.

На початку квітня енкаведисти та червоноармійці в південних час­тинах Здолбунівщини й Острожчини роблять перші спроби оточити не­великі підрозділи УПА. Відбувається низка бойових зіткнень. Наприклад, у бою під Мощаницею 3 квітня сотня «Міші» знищила до 150 «больше- виків». Через 4 дні курінний Степчук із сотнями «Веселого» та «Лютого» напали на енкаведистів у Новомалині, внаслідок чого ті відступили. У середині квітня подібні сутички з військами HKBC стаються на Дубнів- щині - в Соснівці та Майдані.

Напрочуд вдало для українських повстанців склався бій з радян­ськими військами в селі Соснівці. 8 (чи 10) квітня «червоні» довідалися, що в селі таборує курінь УПА Золотнюка і вирішили атакувати його зне­нацька. Але про плани агресорів дізналися упівські дозорці. Тому курінь з тактичних міркувань відійшов до найближчого лісу. Не зустрівши жодного опору, «червоні» зайшли в село і почали грабувати людей. Дізнавшись про поведінку зайд, курінний наказав усім підлеглим розпочинати атаку.

Цей бій докладно описав його учасник «Ігор» у підпільному часо­писі «За волю нації»: «Здригнувся ліс від могутнього «Слава!». По­встанці бурею налетіли на ворожі становища, засипаючи ворога олов яним дощем....зручний обхідний маневр, і ворог замкнений щільним повстанчим перстенцем у селі. Удар був настільки сильний, що протягом кільканадцяти хвилин була розбита ціла озброєна ворожа лінія. Больше- виків розчленовано на ряд окремих груп. Більшість панічно набігала на дула повстанчих кулеметів і автоматів.

Одна ворожа група в числі 20 осіб вскочила до сільської клуні і звідти відстрілювалася. Але недовго. Кількома влучними мінометними стрільнами сотенний командир Андрій примусив її замовкнути навіки. Інша група большевиків замкнулася в клуні одного господаря. Повстанці не могли вибити їх з неї. Врешті, появився господар - власник клуні і за­явив: «Паліть! Не жалую клуні, хай згорять, прокляті!». Скоро полум яні язики обняли цілу клуню. Большевики почали вискакувати з вогню, але цільні стріли повстанчоїзброї не дозволяли ані одному вийти живим...

Під вечір усе було скінчено. З двох бойових сотень ворога живими вирвалось лише ЗО бандитів. Всі інші дістали заслужену кару. Повстанці мали трьох убитих і кілька ранених».

23 квітня в Антонівцях, Забарі, Андрушівці, Обгові й низці інших лісових сіл також відбулися дуже запеклі бої, внаслідок яких війська HKBC

Схема бою під Гурбами, виконана в УПА

«Братня» навала. Війни Росії проти України XII-XXI ст.

Розділ 6. ОУН і УПА проти Москви за незалежність України запанували над великою ділянкою лісів, а також захопили низку поселень навколо них, як-от між Кременцем і Шумськом, Острогом й Соснівкою на Дубенщині. Українські повстанці відступили й отаборилися на пагорбах біля сіл Майдан та Гурби, зайняли заліснені терени в напрямку Шостова, але без сіл Святого, Мощаниців й Соснівки. Що прикметно, упівці пере­бували в згаданих лісах не самі, а разом з місцевими мешканцями.

23 квітня радянські війська перейшли в генеральний наступ по всьому колу запланованого «котла». Вони оточили Дерманський та To- чивицький ліси, примусивши військових із куреня «Лиха» відступати в бік Гурбів. Наступного дня біля цього села із застосуванням танків та гранатометів військами HKBC розгортається найбільший бій.

Командир з’єднання «Холодний Яр» УПА-Південь Микола Свистун почав готуватися до нього о 1-й годині ночі й розіслав відповідні накази по куренях. Упродовж двох годин курені Котика, Сала, Степчука, «Залізняка», «Яструба», сотня «Ярошенка» та деякі інші підрозділи організували дві лінії оборони. Акцент робився на обороні позицій УПА з північного та східного боків. Всіх нещодавно мобілізованих, а також цивільне населення, яке «прибилося» до війська (а це 1000-1500 осіб), евакуювали в ліси за Гурбами. Одну чоту з куреня Сала М. Свистун відправив на засідку в бо­лота біля села Майдану, щоб за потреби вдарила ворогу в тил.

Бій під Гурбами розпочався приблизно о 4-ій ранку з того, що «чер­воні» почали гатити по лінії оборони Гурби - Хинівка - Мости з гармат і мінометів.

Утім, на 7-у ранку ворог настільки напосів на деяких ділянках, що упівці мусили заново формувати оборонну лінію. Радянські війська за допомогою танків та кавалерії атакували на всіх ділянках бойового зіт­кнення. Бої з куренями Степчука та «Яструба» йшла з перемінним успі­хом. Зрештою, ворогу вдалося прорвати оборону другого з них. «Ястру- бівці» почали відступати. Проте вони не повідомили про це сусідній ку­рінь, тож ворогу вдалося обійти ззаду його дві сотні (Баканчука, «Корні- єнка»). Невеликими групами ті заходилися продиратися крізь вороже кільце. Сотникові «Корнієнку» вдалося вийти з оточення, а от Баканчук загинув. Степчук пропав безвісти. Щодо ще однієї сотні цього куреня (її очолював «Лютий»), то практично в повному складі вона вирвалася з котла, пішовши «вузеньким коридором по узліссю в напрямку Гурбів під сильним ворожим обстрілом». За нею подався і резерв куреня.

Схема «Бущанського прориву», виконана в УПА

. Війни Росії проти України XII-XXI ст.

Ще дві сотні куреня Степчука («Сторчана») продовжили чинити відчайдушний опір. Маючи на озброєнні чимало гармат, вони стримували наступ. Основне вістря атаки ворог спрямовував туди, де знаходилися ко­мандир куреня та кілька десятків стрільців. Очевидець подій, командир однієї з сотень куреня Сала Михайло Кондрась, згадував: «У полудень зі всіх відділів відійшли «петеерщики» до курінного командира «Сторчана», бо ворог розпочав наступ на цьому відтинку більшим з 'єднанням танків. Заревіли різними голосами большевицькі танки, а в повітрі появились розвідувальні літаки і почали скидати на наші становища бомби. Уроз- гарі запеклої боротьби знищено кільканадцять ворожих танків і відбито ряд ворожих атак. Повстанці бились як леви. Кидалися з в язками гра­нат під ворожі танки, влучним вогнем косили лави ворога».

Ще коли «степчуківці» та «яструбівці» запекло оборонялися, ко­мандир з’єднання «Холодний Яр» М. Свистун сформував другу загальну оборонну лінію. Вона мала стати надійнішою, ніж перша й захистити на­віть від танків. Також він хотів передислокувати курінь Котика з північної ділянки оборони на південну, але оскільки ворог по обіді вже атакував з усіх боків, а Дмитра Казвана, якому був підзвітний той курінь, не вдава­лося знайти, від цього задуму відмовилися.

Надвечір, щоб відволікти увагу противника, розпочав контрнаступ курінь Котика. Тим часом командувач УПА-Південь В. Кук, шеф штабу Процюк, очільник з’єданння Свистун, Олійник з охороною, курені Сала, Золотнюка, Трачука, «Довбуша», «Балабана», сотня Шерстюка під загаль­ним оперативним керівництвом Д. Казвана пішли на прорив у напрямку дерманських і суразького лісів. Звідти розраховували перейти на Полісся.

Загальний відступ упівців з поля бою під Гурбами почався в ніч на 25 квітня. Упівець Микола Андрощук згодом так згадуватиме про цей перехід: «Ніч темна. Довкола Гурбенського лісу ворожі ракети час-від-часу стріля­ють в небо. Треба пробиратись дуже тихо поміж ворожими заставами, щоб не почув ворог та, завчасу зорієнтувавшись, не перешкодив планам ко­мандування групи. Військо двійками, розтягнувшись може на кільометр і більше, помалу посувалось скраєм ліса попід с[елами] Чернява, Святе. Майже на чолі цілої групи їхав Береза з гарматкою, яка йому час-від-часу застрягала» і тоді задержував марш всього війська. Люди були дводенними боями замордовані, невиспані і коли було долетить до їх ушей «стати» - то всі падали на землю і зараз твердо засипляли. Після цього треба було до­брих кілька хвилин, щоб розбудити і йти далі. Це повторялось може кілька­надцять разів, за час дороги 7-8 км від місця від маршу до с. Буща».

Ближче до ранку невідомі ворожі снайпери знищують курінного Сала, вбивають сотенного «Грома». А після загибелі Шерстюка за схожих обставин чимало його стрільців розбіглося.

За даними вже згадуваного М. Андрощука, на випадок зустрічі з танками повстанці мали з собою гармату. Як тільки повстанці кинулися до неї, то виявили на ній зіпсований замок. Гарматник пообіцяв його по­правити, але процедура закінчилася безрезультатно. Тож упівці мусили гатити по танках із протитанкових рушниць.

Після 3-годинного бою українські повстанці розділилися на дві час­тини. Одні (з’єднання «Холодний Яр») вирушили в напрямку шосе Рівне- Київ. Коли переходили через дорогу, вступили в бій з радянськими військами. Далі пішли рейдами назад, у бік Вінницької та Хмельницької об­ластей. Інша частина повстанців - курені «Балабана», Трачука і Золотника, які належали до з’єднання «Донбас» УПА-Північ - поспішили в північному напрямку на Полісся. 2-3 травня 1944 року біля села Яцьковичів Березнів- ського району Рівненщини ці курені вели бій із маневреною групою 157-го прикордонного полку та групою 232-го окремого стрілецького батальйону 19-ї бригади внутрішніх військ HKBC під командуванням капітана Бороду- ліна. У цій битві загинув легендарний курінний УПА «Балабан». Загалом втрати повстанців склали кілька десятків людей, ще 5 потрапило в полон. З радянського боку було вбито 86 військових, поранено дванадцятеро.

6 травня винищувальний загін маневреної групи 157-го полку при­кордонних військ HKBC (73 чол.) атакував упівців з півночі та півдня, сподіваючись взяти їх у кільце. Але ті, маючи чисельну перевагу, пере­йшли в контратаку, з акцентом на правому фланзі. Особливо непереливки було заступникові начальника цієї маневреної групи з політичної частини, лейтенантові Шитікову. Автор радянського звіту про бій заслуги цього

Розділ 6. ОУН і УПА проти Москви за незалежність України лейтенанта дуже гіперболізував: «Коли бандити підповзли до окопів, Ши- тіков піднімається і дає команду: «По зрадниках Батьківщини грана­тами - вогонь!». У цей момент ворожа куля прошила груди Шитікова. Долаючи біль, він продовжував громити бандитів. Коли закінчилися бо­єприпаси, Шитіков підняв бійців у атаку. Зав ’язалася рукопашна. Друга куля пронизала груди героя Шитікова і він замертво вправ на священну землю. Парторг маневреної групи Tumapoe прийняв на себе командування і герої-прикордонники продовжили громити ненависного ворога до ос­таннього подиху. Семеро з них загинули смертю хоробрих, один був важко поранений і винесений нашими прикордонниками».

У цьому бою був важко поранений командир Д. Казван. З боку УПА загинуло 35 вояків. Радянські втрати склали до 130 чол. вбитими.

Участь у «Великій Кременецькій акції» куреня Котика заслуговує на окреме слово. Після невдалого контрнаступу проти внутрішніх військ HKBC 24 квітня під Гурбами уночі наступного дня він приєднався до угру- пування «Холодний Яр», яке виходило з оточення. Курінь попрямував у на­прямку клеванських лісів (Рівненський район). 29 квітня він брав участь у нападі на штаб Рівненського HKBC₅ а на початку травня перейшов у Пів­нічну Хмельниччину. Там під селом Репіще на Славутчині курінь 12 травня зазнав поразки в бою з військами HKBC. Далі його підрозділи воювали спільно з куренем «Великана». Зрештою, командир Котик очолив рештки з’єднання «Холодний Яр» УПА-Південь і командував ними до своєї загибелі між 12 і 17 грудня 1945 р. в !Думському районі Тернопільської області.

Втрати сторін у Гурбівському бою 24-25 квітня встановити не­просто: дані УПА, HKBC та політбюро ЦК КП(б)У суттєво відрізняються, За першими, 80 повстанців загинуло, 100 було поранено й замучено, а з во­рожого боку полягло 800 осіб. За підрахунками HKBC, загинуло 80 по­встанців і 120 «своїх». За даними ж КП(б)У, які стосуються більшого часу, 22- 27 квітня, було знищено більше тисячі воїнів УПА, захоплено 7 гармат, 5 станкових кулеметів, 42 ручних кулеметів, 15 мінометів, 31 автомат, 298 гвинтівок, 6 ПТР, 16 пістолетів, 1 німецьку рацію, 5 мотоциклів, 789 руч­них гранат, навіть радянський літак, раніше роздобутий сотнею УПА «Ве­ликана». Крім того, енкаведисти виявили багато криївок з продуктами та одягом, звідки вилучили 35 мішків цукру, 56 тонн жита тощо.

Якщо підсумувати свідчення джерел, відкинути фантастичні дані й зважити на те, що обидві сторони суттєво завищували втрати супер­ника, можна припустити, що під Гурбами загинуло до 400 повстанців, а втрати ворога складали кілька сотень осіб.

За переказами місцевих мешканців, енкаведисти ще три дні після гурбівського бою нишпорили навколишніми лісами. Затриманих там осіб, які ухилялися від мобілізації в Червону армію, запроторили до кре­менецької та лубенської в’язниць. За наказом оперуповноваженого Mi- зоцького райвідділу HKBC старшого лейтенанта держбезпеки Сергеева 9 вояків УПА, захоплених живими, розстріляли.

Узгоджуються з повідомленнями радянських документів спогади М. Андрощука. За його даними, 24 квітня Гурбівський ліс вороги «...кілька разів переходили розстрільною і перевіряли майже кожного куща. Ба­гато ранених, котрі були залишились тут, та частина мобілізованих без зброї попала до рук більшовиків. Більшість ранених дострілялись, щоб не датись ворогові живим до рук, решта, котрі не мали змоги того зро­бити - були замордовані більшовиками».

Гурбівський бій міг би закінчитися інакше, якби підрозділи УПА з інших регіонів устигли вчасно передислокуватися в зону конфлікту й на­дати допомогу. Серед тих, хто запізнився, був курінь УПА «Недолі». Проте член цього підрозділу Іван Зеленчук (після війни мешкав у місті Славуті, що на Хмельниччині) вважає інакше: «Ми стояли розквартиро­вані в селах Майкові та Жаврові (Гощанський район Рівненської обл. - Abt.). Як уже почалися гурбівські бої, курінний зібрав нас і повів на Oc- трожчину й далі в напрямку Гурбів. Планували вдарити «більшовиків» ззаду й нагнати на них паніку. Сподівалися, що це допоможе тамтешнім відділам УПА вийти з оточення. Але ми трошки запізнилися. Точніше, тамтешні відділи вирвалися з оточення раніше назначеного часу».

За словами іншого ветерана УПА - жителя міста Шепетівки на Хмель­ниччині Володимира Мацишина, - під час гурбівських подій його підрозділ проходив неподалік місця бойового зіткнення на Рівненщині, але участі в ньому не брав: «Того дня я, кулеметник сотні «Стріли» куреня «Хмари», разом зі своїм підрозділом подався з села Майдану (Лубенський район Рів­ненської обл. - Авт.)у бік «прикордонних» Антоновець, поселення в сусідній Тернопільщині. Потрапили під мінометний обстріл. Йшли ми болотами, з купини на купину перестрибували, а міни навколо нас у трясовиння падали. «Бовть, шубовсть» - тонули й не розривалися. Друзі стали з протитанкових рушниць відстрілюватися. Під ворожими обстрілами йшли і лісом. Тоді теж навсібіч міни літали, навіть здавалося, що це шпаки так кругом «шу­гають». Одна з мін «приземлилася» за метр від мене, «лягла» на купу то­рішнього дубового листя й не розірвалася. По боках нас крики лунали: «Бандєра, вихаді, ми тебя відім!». Це так вороги ліс «прочісували».

Володимир Мацишин - учасник бою під Гурбами. Проживає в м. Шепетівці Хмельницької обл. Фото В. Ковальчука

Значний вплив на перебіг та підсумки «Великої Кременецької акції» мав той факт, що Москві вдалося інфікувати свою агентуру в підрозділи УПА-Південь, зокрема і в штаби. Так, агенти НКДБ активно працювали у з’єднанні «Холодний Яр». Упродовж 1944 р. оперуповноважений УНКДБ Рівненської області Соловйов, через агентів Олексія Поліщука («Лихо»), Олександра Калиновського («Хмара»), Миколу Мельника («Ко­валенко»), спершу встановив контроль над 80% особового складу куреня Мельника, а потім домігся знищення командира «Холодного Яру» М. Сви­стуна. Крім того, агенти Соловйова, ліквідували чимало провідників і ре­ферентів Служби безпеки у Здолбунівському нацрайоні ВО «Богун». Це сталося саме в тій місцевості, де ще напередодні УПА провела мобіліза­цію і сформувала з новобранців новий курінь якраз на чолі з «Лихом».

Енкаведисти добряче «роз’їли» й еліту з’єднання «Донбас» УПА-Пів- ніч. Як свідчив на допитах у радянських застінках начальник штабу з’єд­нання Юрій Чміль («Тирса»), агентами виявились політвиховник «Донбасу» «Козуб», керівник господарської частини групи «Орлика», керівник на­вчальної частини, головний лікар. Ю. Чміль також виявив ворожих агентів у таких осередках групи «Донбас», як: школа мінерів, підстаршинська шко­ла, викладач топографії у підстаршинській школі «Байда». А ще на HKBC працювали командир куреня Андрій Трачук («Ломоніс»), очільник сотні «Дніпро» Гаврило Видний («Озон»). Стосовно першого з них, то на початку 1945 р. підрозділ під його керівництвом учиняв розправи над цивільним на­селенням Тернопільщини, а щоб замести сліди, «для годиться» нападав на голів місцевих колгоспів. Одного разу «ломоносівці» дізналися, де перебу­ває зі своїм підрозділом впливовий на Волині повстанський ватажок Іван Литвинчук («Дубовий»), і повідомили про це Луцький райвідділ HKBC. Ен­каведисти спрямували на повстанців винищувальний батальйон, намагаю­чись оточити їх. Але «литвинчуківці» успішно вийшли з облоги, а «Ломо­носа» взяли в полон. Згодом зрадника знищила Служба безпеки ОУН (б).

Радянські агенти були й серед найвищих командирів УПА-Південь. Так, повстанець «М» у листі до невідомого називав «шпигуном» «Лимана» (псевдонім члена військового штабу). Пояснив причину: під час радянської акції (за участю «кількох тисяч більшовиків») у точевицьких лісах на Рів­ненщині ЗО липня 1944 р. той показав їм криївки шефа військового штабу Леоніда Ступницького («Гончаренко»), шефа зв’язку Петра Звараха («Сер­гій»), а заодно - сховок сотенного УПА-Південь Леоніда Коновалюка («Хмара)». Як і в більшості подібних випадків, оточені упівці не здалися. «Гончаренко» відразу застрелився. Заскочений зненацька керівник зв’язку «Сергій» заходився знищувати важливі документи. Всього ліквідувати не встиг і теж порішив себе з вогнепальної зброї. З його криївки, заляпаної

Розділ 6. ОУН і УПА проти Москви за незалежність України кров’ю, радянські вороги витягнули «Опис бою під Гурбами», кілька запис­ників, вирізки з журналів і газет, рукописи статей, наплічники з червоноар- мійськими документами, дві фальшиві печатки. «Хмару» енкаведисти, вочевидь взяли в криївці. Подальша його доля невідома.

6.7.2. «Унівська м'ясорубка» ЗО вересня 1944 р.

Свій «бій під Гурбами» мала Львівщина. ЗО вересня 1944 р. в районі Угринівського лісу поблизу Сокаля відбулася операція органів контррозвідки «СМЕРШ» разом з бойовими частинами 3-ї гвардійської танкової армії 1-го Українського фронту проти загонів УПА чисельністю до 5000 «багнетів».

Удосвіта ЗО вересня повстанці дізналися, що до села Унева (нині - Перемишлянський район Львівської області) прибуло дві сотні «більшо­виків», які збираються вирушати далі до лісу. Відтак, командир Дмитро Карпенко («Яструб») наказав сотні «Бурлаки» розділитися на дві частини, вийти з лісу назустріч противнику. Одна з цих груп розминулася з ним. Однак іншій навіть не вдалося вийти з лісу, оскільки ворог відкрив щільний вогонь, втискаючи повстанців углиб масиву. Тоді Д. Карпенко надіслав на допомогу дві чоти з сотні «Сіроманці» під командуванням «Косача».

Тим часом більша частина півторатисячного радянського форму­вання з гранатометами і трьома танками повела наступ від Унева на роз­ташування сотень «Сіроманці» та «Бурлака». Перша атака закінчилася нічим, але за нею пішла друга, третя, четверта... Ворог атакував 22 рази, але упівці змушували його відступити. Надвечір посунули танки. Та коли першого танка швидко підбив кулеметник «Вовк», інші завернули назад. Упродовж цілого дня противники обстрілювали один одного з гранато­метів. Бій тривав з перемінним успіхом до смерку. Зрештою, зрозумівши, що ворог може їх оточити, вояки УПА відступили.

За даними повстанців, в Унівському бою загинуло до 200 ворожих вояків. Свої втрати було явно применшено (17 убитих). Насправді ж, ос­кільки обидві сторони конфлікту використовували гранатомети, серйозні втрати мали бути з обох сторін.

6.7.3. Бої в Чорному лісі (1944-1949)

Чимало боїв підрозділи УПА мали з Червоною Армією та військами HKBC на території сучасної Івано-Франківської області. Приміром, у так

званому Чорному лісі, неподалік обласного центру, куреням Василя Ан- друсяка («Грегот»), а потім - Павла Вацика («Прут») вдавалося почува­тися господарями упродовж кількох років! У листопаді 1943 р. вони не дозволили запанувати над лісом німцям, навесні 1944 р змусили відсту­пити звідти радянських партизанів, підрозділи HKBC та регулярні час­тини Червоної Армії. У червні кращі відділи куреня тимчасово рейдували на захід, аби завдати удару по радянському партизанському з’єднанню Шукаєва. Перечекавши перехід радянсько-німецького фронту в Карпатах, на початку жовтня повернулися до Чорного лісу, щоб відреагувати на перші великі облави військ HKBC. До того ж, непокоїли «дроворуби» - цих заготівельників палива, які невідомо звідки з’явилися, селяни підоз­рювали в таємній співпраці з HKBC.

Після прибуття в ліс 30-річний курінний В. Андрусяк довідався, що ворог оточив сотню «Гамалії». Тож скликав збори свого куреня (шість сотень) і виголосив таке: «Навколо нашого лісу є 2000 сталінської го­лоти. Не смутіться, навіть якщо довелося б прориватись. Стріляти цільно, пам ятати, що куля - не бочка від оселедців!».

Як виявилося, термінової підтримки потребував «сусідній» курінь під орудою «Ромки». Тож В. Андрусяк вивів свій курінь на допомогу. 19 листопада 1944 р., коли повстанці зупинилися перепочити в ліску біля села Селища, то зненацька побачили, як ворог переслідує курінь «Ромки». «Більшовики гнались як скажені пси за куренем, що відступав. Коли нас минули останні стрільці, сотенний «Прут» крикнув: «Огонь!» Ворог був від нас яких 10-25 метрів. Огонь тривав 5-ть хвилин безпе­рервно. Більшовики не сподівались такого опору й почали відступати, лишаючи за собою узбіччя гори, встелене трупами. Почали стріляти ра­кети. Користаючи з того, що ворог відступає, відступили й ми без жад­них втрат. Більшовики чекали на поміч з Галича й дочекались. Коло год. 17-їрозпочали між собою бій, який ми чули доброї півтори години. Дру­гого дня довідалися, що було вбитих 173-ри більшовики», - згадував стар­ший вістун куреня В. Андрусяка «Співак».

Новий бій з ворогом відбувся 12 грудня, цього разу вже в Чорному лісі. Удар вояків УПА був настільки сильним, що ворог був вимушений за­лучити авіацію. Того дня повстанці зробили засідку біля залізниці, якою во­роги могли вивозити награбоване з села Винограда Надвірнянського району. Але ті вирушили пішки вздовж залізничного полотна. Як тільки наблизи­лися перші ворожі солдати, повстанці закидали їх гранатами, а також від­крили вогонь із автоматичної зброї. Далі запрацювали гранатометники сотні

Розділ 6. ОУН і УПА проти Москви за незалежність України «Прута». Після того, як ця сотня не дозволила ворогові оточити повстан­ців з правого флангу, радянські солдати почали втікати з поля бою. По­дейкували, що дехто біг, не зупиняючись, аж до Надвірної. Загалом у бою, за повстанськими даними, загинуло до ста ворогів. Щодо втрат УПА, то достовірної інформації немає. Знаємо лише, що розірвався один із гра­натометів, бо його напередодні недбало почистили. Коли ж прибули ра­дянські літаки, за повстанцями вже давно прохолов слід.

Москві не вдавалося встановити цілковитий контроль над Чорним лісом аж до 1951 р. Періодично на вояків УПА там влаштовували облави. Часто солдати, які брали участь в останній, вражали своїм зовнішнім ви­глядом. З одного боку, майже кожний мав автомат, але з іншого - в багатьох був благенький одяг, дехто ходив навіть босий. Якщо помічали повстанців, то насамперед намагалися їх оточити. Рухаючись, стріляли з автоматів по ногах чи над головами. А ще, для додаткового ефекту, кричали. Повстанці жартома називали своїх переслідувачів «спортсменами», а саму погоню - «марафонським бігом» чи «встановленням світового рекорду». Якщо чер- воноармійці чи енкаведисти затримували зі зброєю простих селян, часто- густо вели в штаби й піддавали тортурам - «відрізували статеві органи, пекли залізом, кололи штиками». Заарештованих жінок і дівчат нерідко ґвалтували. Голі тіла замучених виставляли в людних місцях.

Результати облав виконавці завжди перебільшували. Кожного разу після таких акцій, а вони зафіксовані у серпні, вересні, листопаді 1944 р., квітні, червні, липні 1945 р., січні - квітні 1946 р., березні, травні 1947 р., вересні 1948 р., березні - квітні, травні - червні 1949 р., звітували про знищення підрозділів УПА, але вже незабаром повстанці в Чорному лісі заявляли про себе знову.

Також на воїнів УПА організовували засідки. «Влаштовують їх у всяку пору дня, в найбільш різноманітних місцях. Ранками засідають по стодолах і оборогах, в пополудневих годинах на краях ліса, в потоках і в самому лісі. Вечорами на підступах до села, стежках, дорогах, коло ок­ремих господарств, на бродах, на кладках, на полі, під лісом і т. п. Днем часом засідають на деревах на краю або в глибині ліса, при стежках або дорогах і ждуть чи хто не буде йти», - писав провідник Станіславів- ського нацрайону ОУН(б) восени 1946 р.

Найболючішою для тутешніх підрозділів УПА стала «велика бло­када», яка тривала в січні - квітні 1946 р. Тоді радянські спецвідділи робили акцент на пошуку ватажків. 24 лютого на ділянці Чорного лісу в Богород- чанському районі Івано-Франківщини під час сутички з рейдовою групою 215-го стрілецького полку внутрішніх військ HKBC загинув легендарний

курінний, командир Станиславівського тактичного відтинка «Чорний ліс» військової округи № 4 УПА-Захід Василь Андрусяк.

6.7.4. Багряне Різдво в Бірмі

«Приходять до мене люди зо скаргами: цього поляки вбили, того пограбували, іншого в білий день замучили й живцем в його власній хаті спалили, а ще іншого забрали в червону армію на передову лінію фронту, або арештували», - такою українська Перемищина запам’яталася греко- католицькому священикові Дмитру Савці, коли навідався туди наприкінці радянсько-німецької війни. У ті часи з містечка Бірчі (нині село між Пе­ремишлем та Сяноком у Підкарпатському воєводстві Польщі) польські прорадянські сили (здебільшого, представники Війська Польського й так званої «народної міліції») вчиняли напади на довколишні лісові україн­ські села й допомагали спецслужбам організовувати депортацію україн­ців до УРСР. УПА протистояла цьому. Тому поляки мусили укріплювати містечка, в яких переважало польське населення, а також тримати в них численні збройні залоги. Навколо Бірчі вони теж спорудили укріплення з бетону, нашпигувавши їх кулеметами й мінометами. А ще зусібіч об­плутали містечко загородами з колючого дроту.

Наприкінці 1945 р. упівці одержали інформацію, що ворог на різ­двяні свята планує каральні експедиції в українських селах неподалік Бірчі. Відтак, вирішили діяти на випередження. 7 січня 1946 р. о 3-ій ранку Пе- ремиський курінь УПА тактичного відтинку «Лемко» військової округи «Сян» УПА-Захід під командуванням 31-річного Михайла Галя («Коник») розпочав несподіваний наступ на містечко. На той момент у ньому стояло півтисячі військових та міліції, зокрема півсотні вершників. Першою дала про себе чути сотня під командуванням Володимира Щигельського («Бур­лака»). Як і планувалося, вона розпочала стрілянину й відвернула на себе увагу польських прорадянських сил. Тим часом інший підрозділ, Василя Ярмоли («Яр»), пробрався вглиб міста й розпочав витісняти ворогів за його межі. Згодом до «ярівців» мала приєднатися решта сотень куреня.

Хоча поляки запекло огризалися з кулеметів, підрозділ «Бурлаки» відкинув ворога, а також здобув 8 укріплених бетонних бункерів. Також вдалося викурити ворогів з його окопів й захопити частину міста й підпа­лити 20 дерев’яних будинків. А от сотні Дмитра Караванського («Ор­ський)» довелося непереливки. Коли один із підрозділів зайшов у квартал цегляних будинків, то потрапив під перехресний кулеметний вогонь. Тоді Михайло Галь спробував вирватися до сотні «Д», яка тримала фронт за 300 метрів відти, але не зміг. Більше того, прорадянські сили почали по­волі заходити іншим повстанським підрозділам у тил.

Бірчанська битва тривала до 7:30 ранку. На світанку упівці розпо­чали відступ. Довше воювати не дозволяли обставини - не те що куле­метів, ба навіть звичайнісіньких рушниць у них було значно менше, ніж у ворогів. За даними УПА, поляків під час Бірчанської операції полягло до півсотні. Повстанські втрати склали 23 вбитими та 15 пораненими. За­гинув і командир куреня Михайло Галь. На його честь повстанці назвали одну зі своїх підстаршинських шкіл.

На місце полеглого «Коника» призначили уродженця Полтавщини, колишнього лейтенанта Червоної армії Петра Миколенка («Байда)». Цей повстанець командував підрозділами УПА на Перемищині й одночасно виконував обов’язки заступника коменданта BO «Лемко», допоки влітку 1947 р. не вийшов з іншими підрозділами округи до Західної Європи.

6.7.5. Спільна операція вояків УПА та польських партизанів у Грубешеві проти відділів HKBC та їхніх польських поплічників

Попри загострені українсько-польські стосунки, радянська загроза підштовхувала вояків УПА до тактичної співпраці проти Москви з по­льськими збройними формуваннями. На жаль, цей потенціал не був реалі­зований повною мірою. УПА і Армія Крайова (AK) так і залишилися непримиренними ідеологічними противниками, оскільки розходилися в го­ловному - поглядах на майбутнє України: AK бачила Польщу як мінімум у кордонах 1939 р. А проте реальне поєднання зусиль УПА і AK суттєво змі­нило б розклад сил у Східній Європі, надзвичайно ускладнивши Москві і відновлення контролю над українськими землями, і нав’язування Польщі, Чехословаччині, Болгарії, Румунії, Угорщині режимів, контрольованих з Кремля. Було б змінено і міжнародне тло боротьби за незалежність України, адже AK як формування польського уряду в Лондоні визнавав Захід.

Однак справа обмежилася лише локальною співпрацею УПА у 1945 р. і польським партизанським з’єднанням «Воля і Незалежність» (ВІН), яке виникло після розпуску Армії Крайової (початок 1945 р.). Спільні зусилля концентрувалися на протидії радянізації Люблінщини та інших східнопольських регіонів. Однією з найуспішніших акцій став збройний напад на енкаведистів, а також їхніх польських прибічників у місті Грубе­шеві (Люблінське воєводство, Польща) в ніч із 27 на 28 травня 1946 р.

У березні цього року HKBC, польські спецслужби та Військо По­льське почали масове виселяти етнічних українців із сіл Грубешівщини до УРСР. Робилося це настільки швидко і зненацька, що люди часто-густо не встигали захопити з собою гроші, одяг і найнеобхідніші речі. Відтак, УПА вирішила оволодіти Грубешевим, де розмішувалися основні сили учасників акції. Планувалося захопити в’язницю, звільнити в’язнів AK та УПА, зни­щити документи комісії з виселення, розгромити опорні пункти HKBC. Де­талі спільного наступу українці та поляки попередньо узгодили 13 травня. На зустрічі представники останніх навіть передали колегам план Грубешева із зазначенням місць перебування ворога.

З українського боку до бою підготувалися стрільці Холмського куреня військової округи «Сян» УПА-Захід (сотні «Вовки І» Петра Лагоди, «Вовки II» Євгена Янчука, «Вовки III» Семена Приступи і підрозділ Василя Краля). Забезпечення цих підрозділів провіантом та реманентом узяли на себе фун­кціонери Грубешівського нацрайону «Лиман» III округи Закерзонського краю ОУН(б) під керівництвом провідника - 22-річного Євгена Штендери. «Постановлено, щоби взяли участь в акції кращі вояки, добре одіті, на­лежно пропагандивно підготовані, щоби гідно репрезентувати наші збройні сили перед сусідами», - писав він. Є. !!!тендера сам очолив україн­ських учасників акції. Поляками командував Юзеф Домбровський.

26 травня упівці зустрілися з польськими партизанами в лісі за кілька кілометрів від Грубешева. O пів на другу ночі 28 травня штурм Грубешева розпочався. Польські учасники акції начепили на рукави чер­воно-білі пов’язки, а українці - білі хустинки. Чимало поляків виступали в уніформі Війська Польського, щоб дезорієнтувати ворогів.

Упівці підібралися до штабу HKBC у Грубешеві з південного боку та півночі, оточили місто півмісяцем і почали обстрілювати «торпедами» (напевно так упівці називали трофейні німецькі ракети «ФАУ»). Першу пустив стрілець «Володя», другу - бунчужний «Шпак». Обидві влучили в ціль. Далі полетіло ще чотири «торпеди». Заскочені зненацька енкаве- дисти відкрили вогонь з кулеметів у південному напрямку по повстанцях сотні «Вовки І». Вояки УПА відповіли перехресним кулеметним вогнем і гранатами. Сили були нерівні, тож частина енкаведистів відступила на схід, підтягуючись ближче до міських житлових кварталів. Інші забари­кадувалися в штабі й успішно відбивали натиск нападників.

Тоді почалася атака на будинок Управи Безпеки Польщі. Зав’язалася перестрілка. Повстанці взяли приступом в’язницю, знищили приміщення ППР, захопивши там документацію. Не змогли оволодіти лише об’єктами Міністерства оборони: охорона чинила запеклий опір, накриваючи підходи рясним кулеметним вогнем.

Схема нападу на Грубешів

Бій тривав майже до світанку. Далі українсько-польські повстанці розпочали відступ через Холмський міст. На ньому під гарячу руку сотні «Вовки І» потрапив майор HKBC (упізнали по погонах) і три військовика з Війська Польського. Тут же ворожа танкетка добряче пом’яла групу по­льських партизанів під командуванням поручника Млота.

У підсумку бою польські поплічники енкаведистів втратили що­найменше три десятки осіб. Ще більше полягло самих енкаведистів (по­кійників з руїн їхнього будинку вивезли вночі).

Відстрілюючись від підрозділів HKBC і Війська Польського, які отримали підкріплення, упівці й польські партизани відступили до Tapa- бинського лісу. Ворог гатив по них із танкеток доти, доки повстанці їх не підірвали. Ближче до 6-ї ранку повстанцям вдалося зупинити просування ворожих сил через ліс. Ціною значних зусиль вони не дозволили себе ото­чити. У тому лісі загинуло кілька повстанців. Дехто, як-от провідник Євген Штендера, зазнали серйозних поранень. З іншого боку полягло 32 НКВД-иста і 6 стрільців з Війська Польського. Під обстрілом ворогів, по­встанці успішно відступили до Мателенського лісу, а відтак зникли в пів­денному напрямку.

Що цікаво, в боях не брав участі 5-й полк піхоти Війська По­льського, розквартирований у грубешівських казармах. Можливо, його переконала утриматися від цього розвідка польських партизанів. До речі, офіцером розвідки 5-го полку на той момент був Войцех Ярузельський - президент Польщі у 1989-1990 рр.

6.7.6. «Війна уніформ»

Характерною особливістю тактики УПА впродовж усього її існу­вання було навмисне уникання масштабних і довготривалих боїв. Не маючи за плечима власної держави та державного матеріально-технічного забез­печення, повстанці надавали перевагу диверсіям проти представників во­рожих влад, вчиняли саботажні акції, вели агітаційно-роз’яснювальну роботу серед цивільних. А це вимагало постійних переходів на великі від­стані. Щоб не бути завчасно виявленими, повстанці практикували переодя­гання в уніформу червоноармійців, працівників HKBC і НКДБ, міліціонерів. Крім того, так було легше проводити бойові операції та здобувати радянську зброю. Випадки переодягання упівців стають типовим явищем з весни 1944 р. Рідше упівці «мавпували» німецьких військових і польських націо­налістів. А курсанти старшинських шкіл УПА носили уніформи всіх євро­пейських армій, хоча в кожного на кашкеті стримів тризуб.

Подібну методику неодноразово використовували й вояки Армії Крайової, які воювали з УПА на Волині. Взимку 1943-1944 рр. вони на­віть називали себе псевдонімами відомих українських повстанців, як-от «Рудий», «Сосенко», «Рибак».

Непоодинокими були випадки, коли переодягнуті повстанці зупи­няли радянські військові колони нібито для перевірки документів. Стар­шого офіцера «запрошували до комендатури». Тим часом військових відводили убік, роззброювали і пропонували солдатам влитися до лав УПА. Інколи такі акції закінчувалися неабияким сюрпризом. Приміром, 2 березня 1944 р. в лісі біля села Верби неподалік Дубна на Рівненщині розвідвідділ по­льової жандармерії УПА в шинелях червонопогонників зупинив німецьке авто з військовими. Звідти вибіг німецький офіцер з піднятими руками і закричав: «Ребята, не стреляйте, я свой!». Так до рук повстанців потрапив радянський диверсант Микола Кузнецов.

Восени 1945 р. під час проведення урочистого вечора для радянських офіцерів у Львові, кілька повстанців в одностроях HKBC (серед них - член УПА Григорій Мазурчак з приклеєними вусами) влаштували стрілянину, а далі, коли зчинився гармидер, холоднокровно почали перевіряти доку­менти у «підозрілих» панікерів. Так вони вирахували кількох радянських офіцерів, яких УПА планувала знищити. Переодягнуті повстанці вивели їх із зали театру до парку й там знищили. Ця операція, а нею керував осо­бисто Роман Шухевич, була проведена блискуче, без жодних утрат.

Ще один цікавий приклад - утаємничений перехід загоном УПА білоруських теренів уздовж річки Прип’яті наприкінці 1944 - на початку 1945 рр. «Закамуфльовані» військові цього підрозділу видали себе селя­нам Давидгородщини за радянських партизанів.

Приклади перевдягання вояків УПА у ворожі строї можна наводити далі. Так, в «уніформи більшовицькі» зі «звіздкою на чолі» вбиралися під­леглі упівського командира «Бистрого» під час рейду Київщиною влітку 1944 р. У ніч на 1 червня 1944 р. в селі Сапанові Кременецького району (Тернопільщина) до будинку місцевого жителя завітало восьмеро повстан­ців, одягнених у червоноармійські однострої. Один із чоловіків вдавав із себе радянського капітана, гордо демонструючи орден «Червоної зірки». Ці люди забрали з будинку справжніх радянських старшину та сержанта, а господаря попросили організувати прання білизни свого підрозділу.

26 листопада 1944 р. у бою з кавалерійським ескадроном HKBC ім. Ковпака (йому допомагала 21 бригада військ HKBC), що відбувся коло села Панасівки Заложцівського району Івано-Франківщини, загинув ку­рінний УПА «Роман» в уніформі капітана артилерійських військ Черво­ної Армії. А під час протистояння з енкаведистами і червоноармійцями в Яворівському районі Львівщини 6-10 травня 1945 р. було вбито сотен­ного УПА «Верха», вбраного в однострій підполковника Червоної армії.

Відомо кілька випадків, коли упівці діставали однострої працівни­ків HKBC. Невідомий командир, який у грудні 1944 р. проходив селом Межирічкою Радомишльського району Житомирщини і згадував про «візит» своїх побратимів в образі енкаведистів до голови сільради таке: «В канцелярію зайшли під совітською маркою... він думав, що то при­їхало НКВД в село ловити дівчат на Донбас».

За потреби українські повстанці навіть перебиралися в жінок. Так, на похоронах курінного «Лиха» (застрелився в оточенні під час бою) в одному із сіл Здолбунівського району 20 серпня 1944 р. зібралося майже три сотні «вусатих жінок». З січня 1945 р. до Лучицької сільради (Сокальський район, Львівська область) навідалася група бойовиків Служби безпеки ОУН під 14-16-697

виглядом жінок. Ці чоловіки порішили бійця радянського винищувального батальйону Берга, важко поранили оперуповноваженого HKBC Телєгіна і секретаря сільради Пелеха, після чого зникли в лісі.

Різноманітні однострої, які носила УПА, часто збивали з пантелику не тільки їхніх ворогів, але й навіть місцеве українське населення. Цікаво, що УПА намагалася змусити цивільних відмовитися від воєнізованого вбрання. У жовтні 1943 р. господарський референт Рівненського нац­району ОУН(б) «Гнат» заборонив «...цивільному населенню і членам ор­ганізації в запіллі носити військові плащі», навіть перешиті. А 1 листопада працівник господарської референтури Рівненського нацрайону «Харко» оголосив поза законом «...плащі з цивільного матеріялу, шиті на форму військову».

6.7.7. «Псевдобандерівці».

Вони ж агентурно-диверсійні групи HKBC

У свою чергу Москва після того, як стало зрозуміло, що переважна більшість населення Західної України підтримує визвольний рух, взяла на озброєння тактику дискредитації УПА шляхом формування загонів «псев- добандерівців», які мали вдаватися до терору проти цивільних. Створення таких загонів істотно пожвавилося після виходу спеціальної директиви НКДБ УРСР № 1697/С від 3 серпня 1944 р. «Пвсевдобандерівці» проходять у радянських документах як «агентурно-бойові групи» (АБГ), а в ОУН (б) та УПА - як «провокаційні боївки». Набирали в них переважно етнічних українців. Осіб з числа упівців, які з’явилися з повинною, почали вклю­чати після доповідної наркома внутрішніх справ УРСР Рясного його ше­фові Берії від 26 липня 1945 р. № 8/156451.

Члени АБГ ходили в мундирах не тільки упівців, але й Червоної армії, Вермахту, інших армій. Носили шапки з тризубами. Розмовляли українською. Як і упівці користувалися псевдонімами. Цивільним, зазви­чай, пояснювали, що відбилися від своїх відділів УПА і шукають із ними зв’язок. Методи дій «псевдобандерівців» були дуже різними. Одні сило­міць забирали в селян харчі. Інші влаштовували засідки в селах і хуторах. А дехто ґвалтував, убивав, різав.

Якось одну з АБГ чекісти спеціально використали для того, щоб дізнатися, де перебуває Роман Шухевич. Групу, під виглядом боївки СБ, підіслали до дружини повстанця Наталії. Боївка інсценувала напад на конвоїрів, які перевозили жінку з однієї в’язниці до іншої. Пані Наталію

Розділ 6. ОУН і УПА проти Москви за незалежність України боївка «відбила», відвела до підготовленої наперед криївки й стала до­питувати про чоловіка. Проте дружина Шухевича про нього нічого не розповіла. А відтак, на неї знову «напали» чекісти й забрали з собою.

Чимало подібних груп діяло й на Волині. Приміром, восени 1948 р. на Кременеччині «псевдобандерівці» навмисне викопували криївки, при­крашали їх портретами героїв визвольної боротьби українців (Мазепа, Петлюра, Коновалець та ін.), приводили туди запідозрених» у співпраці з МДБ мешканців сіл начебто на допити. Застосовували тортури. Інші АБГ у другій половині 1940-х рр. наслідили на Холмщині (група колиш­нього упівського командира куреня «Соколенка»), Ковельщині (Волин­ська обл.), Дубенщині й Кореччині (Рівненська обл.). Поширювалися чутки й про групу «Короткого», організовану комсомольцями Рівнен­щини. Станом на вересень 1951 р. в Тернопільській області діяла під ви­глядом українських повстанців група Михайла Ящука («Оси»).

Була спроба організувати «провокаційні боївки» й на Буковині. Впродовж 1945 р. там діяли групи «Пугача» (Путилівщина), «Берези» (Садгірщина), «Явора» (Сторожинеччина), «Помсти» (Вижнеччина), «На­ливайка» (Вашківщина). Що прикметно, АБГ були тут назагал мало­людні, по 5- 8 чол. Навіть члени радянських «винищувальних батальйонів», й ті воліли краще воювати в лавах Червоної армії, аніж ставати ще біль­шими зрадниками свого народу.

Загалом, станом на середину 1945 р. в семи західноукраїнських об­ластях налічувалося 156 АБГ, участь у яких брало понад 1700 осіб. На­чальник головного управління по боротьбі з бандитизмом HKBC CPCP Леонтьев радив співробітникам у Литовській PCP використовувати до­свід українських колег. А ще радянською методикою - створенням АБГ під виглядом УПА - скористалися польські спецслужби. Такі групи - «ле- гендовані банди» - з’явилися на українських теренах, які відійшли По­льщі (Закерзоння), в 1947 р. Наприклад, під час проведення сумнозвісної операції «Вісла» одна з них функціонувала при 1-й дивізії Корпусу внут­рішньої безпеки. На Лемківщині ця «банда» повела операцію проти сотні УПА «Ударники III» Василя Шишканинця («Бір») за те, що перешкоджала вивезенню місцевих українців до CPCP. Утім, у фіктивній групі нарахову­валося менше десяти людей, тож, вочевидь, вона не дуже зашкодила сотні «Біра», адже остання влітку того року вільно перейшла на територію Ук­раїни. В кілька разів більше людей входило до легендованої чоти «Чумака». Її польські спецслужби вигадали задля захоплення провідника Закерзон- ського краю ОУН(б) Ярослава Старуха («Стяг»). У липні «чумаківці» 14*

змусили Ярослава Гамівку («Вишинський)» (колишній оунівець, працю­вав господарським референтом Перемиської округи Закерзонського краю) показати, де знаходиться криївка «Стяга». Але якимось чином про­відникові оунівців вдалося уникнути цієї пастки. Його криївку «псевдо- бандерівці» застали порожньою.

Крім суто практичного сенсу, діяльність агентурно-диверсійних груп мала далекосяжну ідеологічну мету. Саме ці групи чинили ті звір­ства, в яких радянська пропаганда звинувачувала ОУН та УПА, намагаю­чись сформувати страхітливий образ українського визвольного руху.

6.7.8. Зміна стратегії боротьби за незалежність

Після перемоги CPCP у війні з Третім Рейхом українські повстанці не склали зброї й воювали за визволення України аж до середини 1950-х рр. А окремі групи спротиву діяли й на початку 1960-х рр. Провід ОУН (б) за кордоном (розміщувався у Мюнхені) вів інтенсивну пропагандистську ді­яльність, виступаючи за визволення поневолених народів CPCP шляхом ор­ганізації в радянських республіках національних повстань. Щоб сконсо­лідувати зусилля українських націоналістів з прибічниками самовизначення інших народів, у 1946 р. було створено Антибільшовицький блок народів. Його очолив близький соратник Степана Бандери Ярослав Стецько. «Закри­тий сектор» ОУН розробляв плани на випадок збройного протистояння між провідними світовими країнами - третьої світової війни.

Але здобути роль «першої скрипки» в організації визвольних проти- більшовицьких повстань у світовому масштабі не вдалося. В США - країні, яка виходила тоді на перше місце в світі - в подібному напрямку працював російський емігрант-кадет Керенський. «Йдуть вперті намагання постави Корейського вролюрепрезентанта й керманича всіх визвольних, протиболь- шевицьких змагань, підвести під таку московську імперіалістичну шапку протибольшевицьку боротьбу всіх народів включно з Україною та надати 'їм усім характер тільки протирежимної боротьби, за усунення большевиць- кої системи, в плані збереження імперії, тільки з дещо вільнішим федера­тивним пов ’язанням інших країн з Московщиною», - нарікав Степан Бандера на політику американської влади в листі до Василя Кука в 1951 р.

В Україні відповідно до обставин змінилася тактика боротьби з мос­ковською владою. Базовими ланками опору поступово стають невеликі маневрені «боївки», переведені в глибоке підпілля. Територіально збройні

Розділ 6. ОУН і УПА проти Москви за незалежність України сутички з військами HKBC та Червоної Армії охоплювали найрізноманіт­ніші регіони - Закерзоння, Закарпаття, Галичину, Волинь, Полісся.

В УПА-Захід ще в листопаді 1944-го вирішили замінити «регулярно- військові форми боротьби» на «бойові диверсійні форми». Аналогічна но­вація за кілька місяців перекинулася й на УПА-Північ. Там цей процес закінчився у вересні 1945 р. А у військовій окрузі «Лисоня» УПА-Захід влітку того самого року командирів тих відділів, що ще залишилися, підпо­рядкували окружним провідникам («із днем 15.7.1945р. командири відділів УПА нашої BO підлягають безпосередньо окружним провідникам, до яких будуть приділені, виконують всі їх накази і зарядження та їм звітують»).

Щодо повного розпуску УПА, то в цій справі є ціла низка норма­тивних документів. Автори - як із Головного військового штабу армії (ГВШ УПА), так і представники Проводу ОУН(б). Приміром, в інструкції Проводу від червня 1947 р. читаємо: «УПА розпускається, а її люди повинні перейти у референтури СБ і пропаганди». Ще через два роки з’являється документ такого самого характеру від імені ГВШ УПА. З вересня 1949-го в ньому оголошується про повне розформування військових відділів. Після цього головною силою визвольного руху стають боївки СБ. Отже, «край­ній» рік існування УПА - 1949-й, тобто армія проіснувала 6 років.

На Холмщині та Перемищині, українські повстанці воювали три роки (1945-1947). Але вже восени 1945 р. упівському командуванню стає зрозуміло, що тамтешні відділи потребують реформування й часткової передислокації. Р. Шухевич радив акцентувати увагу не на боях, а на про­паганді, організувати відповідні рейди в Польщу й Чехословаччину. Також очікувалося, що взимку з 1946 на 1947 р. радянські війська почнуть блокаду теренів дій УПА в Закерзонні, за прикладом тієї, яку вони вже проробляли на Івано-Франківщині. Отож, у 1946 р. було вирішено, що у випадку блокади сотні Дуди, Шишканинця і Щигельського підуть про­пагандистським рейдом у Західну Німеччину. Решта вояків мали пере­бути ворожу акцію в підземних криївках. Проте блокади не сталося.

Натомість навесні 1947 р. на етнічних українських землях, які опи­нилися у складі Польщі, розпочалася нелюдська операція «Вісла». По­первах масовому виселенню українців упівці пручалися, ба навіть атакували польські підрозділи. Однак, зрозумівши що скоро залишаться без соціальної бази, зважилися на «великий рейд» до американської зони окупації Німеччини, в Баварію. Влітку 1947 р. на Захід вирушило кілька сотень Перемиського куреня УПА під загальним командуванням Воло­димира Щигельського (всього - не більше 400 осіб) та члени підпілля Перемиської округи ОУН(б). Більшість підрозділів сусіднього Лемків­ського куреня натомість почали відходити на терени УРСР. До місця, в яке планували потрапити, добралися не всі. Декого було заарештовано на півдорозі - в Чехословаччині. Кінцем УПА в Польщі вважається перехід у 1948 р. з Холмщини у Баварію вояків Євгена Штендери («Прірва»).

До речі, польські спецслужби зуміли використати рейди підрозділів УПА на Захід щоб вивідувати про перебіг справ у проводі Закордонних Частин ОУН(б) у Мюнхені. У 1949 р. референт зв’язку (і радянський агент за сумісництвом) Богдан Підгайний - наказав колишньому членові підпілля нацрайону «Верховина» Перемиської округи Михайлові Федаку прибути з американської окупаційної зони Німеччини до Польщі й налагодити зв’язок із Зеноном Лапінським. М. Федак виконав доручення (не знав, що Лапінський співпрацює з польськими спецслужбами). 22 жовтня 1949 р., 3. Лапінський нібито від імені «проводу ОУН у Польщі» скерував 3. Федака у зворотну дорогу. Відтоді розпочинаються регулярні контакти й обмін ко­респонденцією між фальшивим «проводом ОУН у Польщі» та 34 ОУН.

6.7.9. Бої на Волині (1945-1955)

Реформування УПА на Волині йшло за певними «лекалами», за аналогією з УПА-Захід, де перехід від «регулярно-військових форм бо­ротьби» до «бойових диверсійних форм» розпочався 25 листопада 1944 р. За вказівкою командувача УПА Романа Шухевича в 1945 р. залишки там­тешніх з’єднань УПА - «ім. Хмельницького» і «№ 44» - були перетворені на «боївки». Можливо, до такого рішення підштовхнули результати пе­ревірки з’єднання «ім. Хмельницького»: в січні - лютому 1945 р. майже в кожній його бригаді була виявлена радянська агентура.

Не те що рядові повстанці, навіть деякі керівні кадри висловлювали занепокоєння ідеєю подрібнення повстанських підрозділів. «Дуже тяжко перейти їм на нові форми боротьби», - нарікав 15 травня 1945 р. один із адресантів майбутнього командувача УПА Василя Кука. «Для них сила - це інша держава (от Англія, Америка!), в гіршому випадку сотні, курені УПА. А як таких нема - лише малі групки-боївки і сітка - то тут же починає мати вплив більшовицька пропаганда, що ми «мізерна купка», «розбитки» - і, значить, нема перспективи», - підсумовується в цьому листі.

Не всі повстанські командири сприйняли розпорядження команду­вання про розформування підрозділів буквально. Дехто чинив опір до ос­таннього. Хоча 3 вересня 1945 р. політреферент ОУН(б) Яків Бусел про

Розділ 6. ОУН і УПА проти Москви за незалежність України це докладно проінструктував волинського курінного УПА Семена Котика («Вир»), той зібрав усі свої підрозділи разом (до 400 чол.) на Тернопіль­щині і пішов у пропагандистський рейд у Здолбунівський район (Рівнен­ська обл.). Там підрозділ потрапив у засідку, повстанці розбіглися врізнобіч. Коли «Вир» повернувся на Тернопільщину, Яків Бусел повто­рив йому свій наказ. Але той знову почав зволікати - до моменту, поки Бусел не пригрозив звільненням.

На початку осені 1945 р. де-факто УПА на Волині та Поліссі перестала існувати. Станом на 21 вересня «не залишились і малі відділи УПА». Провід­ними суб’єктами опору стають одиниці збройного підпілля ОУН(б) - боївки СБ, кавалерійські підрозділи (ВОП-и), диверсійні рейдові групи, охоронні підрозділи керівного активу («почоти», по 5-25 чол. у кожному).

Ті залишки збройних підрозділів, які протрималися до кінця 1945 р., настільки потерпали від радянських переслідувань і провокацій, що про­відник ОУН(б) на Волині та Поліссі Микола Козак 28 листопада та 1 грудня 1945 р. наказав їх передислокувати в лісисті терени українсько- білоруського Полісся.

У 1945-1946 рр. збройне націоналістичне підпілля на Волині зазнає дуже болючих, а часом і непоправних утрат. До квітня 1946 р. тут вже практично не залишалося працівників СБ, де-факто перестав існувати один із двох «менших» проводів на Волині «Одеса».

Щоб якось зарадити справі, згадуваний вище М. Козак у серпні виступив з ініціативою заміни централізованих проводів стандартної оунівської мережі на екстериторіальні «окремі організаційні осередки». 12 серпня 1946 р. він відновив так званий провід «Степ», а його керівне ядро назвав «тимчасовим провідним осередком». Згаданому осередкові підлягали аналогічні керівні структури Корецького, Костопільського і Сарненського нацрайонів, а їм - «звена» в районах (у кожному - не більше 5-ти чол.). Задля конспірації Микола Козак також наказав керівникам осередків називати себе не «провідниками», а «зверхниками». Утім, оновлений провід не про­існував навіть до наступного року. У другій половині 1946 р. через брак кадрів округ «Степ» став поділятися відразу на надрайони.

У 1947 р. важелі керівництва організаціями боротьби з «бандитиз­мом» (внутрішні війська, підрозділи головного управління боротьби з бандитизмом) перейшли від MBC до МДБ CPCR На той момент у Захід­ній Україні перебувало 15 полків внутрішніх військ, один полк прикор­донних військ, 7 прикордонних загонів, 649 оперпрацівників зі Східної України (всього - до 35 тис. чол.). Чисельна перевага над українським підпіллям була абсолютною.

Василь Кук

У 1948 р. скорочення оунівської мережі тривало. У жовтні 1948 р. у Рівненській окрузі загинули повстанці «Свіжий» і «Стеля». 28 листо­пада була захоплена криївка в с. Ульбарів, де перебував по­літичний референт ОУН(б) на Волині та Поліссі Ігор Мель­ничук («Бук»)з Олександром Карп’юком («Ігор»). По­встанці, котрі там знаходи­лися, наклали на себе руки. На початку нового року заги­нув зверхник одного з нац­районів Петро Ошуркевич («Сірко», «Андрій»), а на Уз- децьких хуторах - окружний референт СБ «Спадун», його бойовики «Граб» і «Ярко», референт СБ одного з райо­нів «Дуб». На рубежі 1948— 1949 рр. обірвалися зв’язки во­линського керівництва ОУН(б) із Берестейським («1042») і Ковельським («2038») «теренами». У квітні 1949 р. у Клеванському районі на Рівнен­щині загинули зверхник нацрайону, зверхники кількох районів і ще 7 осіб. Де-факто було зруйновано організаційну мережу на Дубенщині.

«Ми мусимо застановитись над питанням збереження Організації на ПЗУЗ (Північно-Західні українські землі - Авт.). Бо коли ми візьмемо стан кадрів сьогодні на ПЗУЗ, то вони на викінченню», - писав провідник ПЗК Іван Литвинчук у листі в січні 1949 р. Аналогічно у листі до підлег­лих розмірковував через 3 місяці після того провідник оунівської мережі на Волині та Поліссі Василь Галаса: «... якщо взяти стан кадрів на ПЗУЗ на сьогоднішній день, то він на грані ліквідації».

Тому Василь Галаса ще на початку 1949 р. наказав усім «провідним людям», які перебували на організаційних посадах у підпіллі від району і далі вгору, взяти на виховання по одному юнакові, щоб підготувати з них нових членів підпілля. Також провідник поширив інструкцію про за­міну назв «організаційно-теренових одиниць».

1950 р. мав стати вирішальним для націоналістичного підпілля, адже закінчувалася п’ятирічка, упродовж якої МДБ мало його остаточно знищити. Від весни скрізь почалися великі облави військ МДБ під вигля­дом саперів, що розміновують мінні поля часів Другої світової війни. З червня побільшало засідок.

Відтак, у вересні командувач УПА Василь Кук наказав провіднику ОУН(б) на Волині й Поліссі Василю Галасі «зменшити темпи роботи, скоротити рух, посилити конспірацію, не демонструвати назовні наші сили та можливості» (реалізація повстанської програми «Дажбог» зі збе­реження кадрів). У іншій вказівці Василя Кука, для провідника ПЗК Івана Литвинчука, йшлося про потребу радикально скоротити звітування - до одного разу на квартал.

Але новації Василя Кука не допомогли. Заходами МДБ у 1950 - на початку 1951 рр. було ліквідовано практично всі провідні кадри, які ще залишалися на Волині. До січня 1951 р. затягнувся «зашморг» над спіль­ником одного з «менших» тамтешніх країв Іваном Литвинчуком («Дубо­вий)». У травні 1950 р. загинув провідник Демидівського району Луцької округи Корній Горбовий («Василь», «Степан»). У серпні Дмитро Римар- чук («Антон»), керівник охоронної боївки провідника ПЗК І. Литвинчука, пішов на співпрацю з HKBC. У вересні в радянській засідці біля с. Довге Горохівського району загинув колишній провідник Ковельської округи Валерій Бондарчук («Гордій»). У жовтні, на узліссі с. Козирищина Деми­дівського району підпільники «Варигон» і «Флор», наближені до І. Лит­винчука, напоролися на псевдо-мінерів МДБ. 11 грудня 1950 р. заступник «Дубового» Іван Троцюк («Верховинець») разом з двома членами згада­ної боївки загинули в с. Радомишль Луцького району від вибуху міни- сюрпризу, вмонтованої у батарею живлення радіо. Зрештою, 18 січня 1951 р., на хуторі Синяків Демидівського району на Рівненщині І. Лита- винчук потрапив у оточення МДБ і теж загинув, а навесні 1951 р. поліг ке­рівник Лубенського тимчасового проводу «Боровик». Серед тих небагатьох, хто вцілів, виявився провідник Луцької округи Олександр Савира.

Упродовж 1950-1952 рр. зазнали відчутних втрат від МДБ і повстанці Рівненщини. Відомо про загибель провідників Рівненського нацрайону - Захара Носа («Явір») (22 червня 1950 р.) і Володимира Троцюка-«Адама» (21 лютого 1952 p.). На початку вересня 1950 р. у криївці, оточеній енкаве- дистами, застрелився провідник Гощанського району Георгій Власюк («Кор­ній»). Агент HKBC у 1950 р. видав владі 9 підпільників у Острозькому районі. 8 жовтня 1951 р. у криївці в Мізоцькому районі загинув керівник охорони крайового провідника Анатолія Маєвського - «Юрко». 19 січня 1952 р. МДБ знищило багаторічного провідника Острожецького району Якова Ковжука («Карпо», «Панас») та його дружину Ганну.

За 1951-1952 рр. жертвами радянської влади стали майже всі члени проводу ОУН(б) на Волині й Поліссі. Це Богдан Кузьма зі Служби безпеки (протримався до 15 серпня 1951 р.), «Максим Ат» (займався справами про­паганди, загинув у жовтні 1951 р. від розриву пакунка з літературою), його колега Ніл Хасевич («Зот») (загинув 4 березня 1952 р.), Борис Павлюк («Ку­лемет») (споряджав боївки, збирав кошти, їздив у рейди; загинув 20 серпня

1952 р.). У підпіллі залишилося декілька людей. Серед них - провідник ОУН(б) на Північно-Західних українських землях Василь Галаса, шеф зв’язку цього проводу Ігор Власик («Назар»), зв’язковий Микола Салата («Бурий», «Кавка», «Мефодь»), провідник Луцької округи Олександр Ca- вира, провідник Ківерцівського нацрайону Петро Ксенджук.

Збройне підпілля зазнало непоправних втрат у 1953-1954 рр. 14 травня 1953 р. біля с. Підгайці Луцького району Волинської області енкаведисти вбили Олександра Савиру. 11 липня на конспіративній квар­тирі у Лепесівському лісі під с. Ямпіль Білогірського району Хмельницької обл. провідника Василя Галасу разом з дружиною захопила агентурно- бойова група МДБ. До цієї справи доклав рук Микола Качановський («Скоб») - колишній провідник Кам’янець-Подільської округи Поділь­ського краю ОУН(б), який пішов на співпрацю з радянською владою. За­гинули важливі працівники зв’язку - Ігор Власюк (1953 p.), Микола Салата (вересень 1953 чи 1954 р.).

У листі, відправленому до Василя Охримовича не раніше липня

1953 р., Василь Кук зазначив, що мережа на ПЗУЗ та у Львівському краї знаходяться «на краю загибелі», а робота їхніх керівників полягає в «са­мозабезпеченні» і «збереженні до кращих часів».

Практично останнім оригінальним прикладом збройного опору «совітам» на Волині та волинському Поліссі стала ініціатива провідника Ківерцівського нацрайону Петра Ксенджука («Віктор»). За радянськими даними, у 1952-1954 рр. він «відновив зв язок з бандами у поліських райо­нах Волинської і Рівненської областей, підпорядкував їх собі, здійснив їхню реорганізацію,... проголосив себе провідником і керівником банд Дмитра, Кручі, Рудого». Двом останнім навіть доручив шукати кандидатів на нових «революціонерів» з-поміж здібної молоді. 27 жовтня 1955 р. МДБ ліквідувало Петра Ксенджука під час спецоперації у с. Ново-Котів Te- ремнівського району Волинської обл. У 1955 р., як свідчить радянське

Розділ 6. ОУН і УПА проти Москви за незалежність України джерело, на території Рівненської і Волинської областей залишилося всього 7 повстанських груп, загальною чисельністю 15 осіб. Серед цих людей був заступник Василя Галаси - Анатолій Маєвський. У 1955 р. він застрелився біля с. Здовбиця Здолбунівського району на Рівненщині, щоб не потрапити у радянський полон.

Загалом, серед багатьох дослідників визвольного руху та краєзнав­ців заведено вважати, що останній на теренах України бій оунівців із ра­дянськими чинниками відбувся 14 квітня 1960 року в Підгаєцькому районі Тернопільщини, між селами Шумляни та Божиковим. У результаті цього бою з опергрупою Тернопільського управління КДБ та загоном Внутрішньої охорони MBC CPCP група з трьох націоналістів потрапила в оточення й була знешкоджена.

6.7.10. Боївки ОУН у другій половині 1940-х - першій половині 1950-х рр.

Крім бойових диверсійних груп УПА, після закінчення Другої сві­тової війни спротив московській владі чинили боївки Служби безпеки ОУН, які діяли на величезній території - від Львова до Києва. Боївкарі нападали на радянсько-партійний актив, дільничних інспекторів міліції, місцеву адміністрацію, прорадянських релігійних діячів та інтелігенцію. Щодо всіх цих категорій вони, як правило, застосовували методи індиві­дуального терору. Наприклад, 20 вересня 1948 р. у Львові смертник убив прибічника скасування уніатської церкви Гавриїла Костельника.

Також оунівці намагалися паралізувати роботу невеликих промис­лових підприємств, колгоспів, фінагентів, машинно-тракторних станцій, лісництв, сільпо, тобто всього того, що так чи інакше нагадувало про ра­дянську владу. Рідше нападали на об’єкти культури, залізниці, трубопро­води. Приміром, у ніч на 28 серпня 1948 р. шестеро оунівців атакували Бронецький склозавод у Городницькому районі Житомирщини. За годину до опівночі 12 вересня боївка у складі 9-10 осіб з автоматами напала на лісопилку в с. Буяння Макарівського району на Київщині, яка обслуго­вувала газопровід Дашава-Київ, розігнала охорону та захопила автомо­біль ЗІС. У 1949 р. оунівці вчинили диверсію на Славутському фаянсо­вому заводі (Хмельницька обл.).

Серед тих боївок, чия історія більш-менш знана, слід виділити групи Сильвестра Примака («Бутько)», Михайла Криси («Кобзар») і Петра

Колесника («Черник)». Вони в 1945-1951 рр. розгорнули антирадянську діяльність на Житомирщині, Київщині та Черкащині. Декілька аналогіч­них за структурою і призначенням груп рейдувало у Вінницькій і Хмель­ницькій областях. У селах, повстанці скликали мітинги, поширювали серед населення націоналістичну літературу, нападали на сільради, кол­госпи, торговельні заклади. Наприклад, у Житомирській області підрозділ «Бутька» «почистив» 21 колгосп і сільпо, а також здійснив 2 терористичні акти проти представників радянської влади. Боївка «Кобзаря» оперувала на півдні Київщини - у Ставищанському, Богуславському, Таращанському, Рокитнянському та Лисянському районах. У 1951 р. вона нападала на сільпо у Поправній Білоцерківського і Софіївці Богуславського району. Підрозділ «Черника» найчастіше бачили в Уманському, Христинівському і Ладижинському районах.

Загалом лише протягом 1946 р. і лише у західних областях України було проведено 2598 заходів, спрямованих в основному проти колгоспного будівництва, а в січні - жовтні 1947 р. - 132038. За компартійною статис­тикою, під час збройних акцій УПА та підпілля ОУН, спрямованих пере­дусім проти військ HKBC та активістів колгоспного будівництва, - загинуло близько 20 тис. військовослужбовців, міліціонерів, прикордонни­ків, ЗО секретарів райкомів, 32 голови й заступників голів райвиконкомів, 37 секретарів комсомолу, 267 керівників колгоспів, 1454 голови сільських рад, сотні депутатів різного рівня, тисячі агітаторів і донощиків.

***

Поразка героїчних змагань ОУН та УПА увінчувала тривалу боротьбу за незалежність України у XX ст. Відновити українську державу не вдалося, що вилилося в страхітливі наслідки включно з Голодомором-Геноцидом 1932-1933 рр., Голодомором 1946-1947 рр., повальні репресії, депортації, шалену русифікацію. Але жертовність вояків УПА не минула дарма. Під­нявши прапор війни за незалежність, який випав з рук бійців армій Україн­ської Народної та Західноукраїнської Народної Республік, а також численних повстанських загонів, ОУН та УПА не дали згаснути ідеї, рясно окропивши її кров’ю кращих синів України. Без цього незалежність, здобути в 1991 р. була б неможливою.