Розлучення по-російськи

Михайло Грушевський у своїй фундаментальній праці «Історія України-Руси» відстежує шлях становлення української держави від часів Київської Русі, а точніше, навіть ще раніше. Ясна річ, що такий підхід докорінно відрізнявся від традиції, яка зводила до Стародавньої Русі історію Держави Російської.

Природно, виникає питання: хто має рацію? Відповідь може здатися парадоксальною, але, схоже, вона приблизно така — всі. Тобто ті, хто розглядав Київську Русь як попередницю Московської Русі, яка, в свою чергу, заклала основи сучасної російської державності, були абсолютно праві, оскільки генетичні, політичні та інші зв’язки тут очевидні.

Але і Грушевський, і його послідовники також мають рацію, тому що завдання тут зовсім інше: показати безперервність історії на конкретній території, яка на момент створення праці (і насправді до цього дня) відповідала поняттю «Україна».

Для порівняння: приблизно така ж ситуація з Австрєю і Німеччиною — обидві країни є спадкоємицями Священної Римської імперії, столицею якої тривалий час був Відень. Але у кожної з країн є свої періоди історії, що не мають стосунку до спільного кореня. Для одного — це Австро-Угорщина, для іншого — збирання земель навколо Пруссії. Є напевно й інші, які мені як неспеціалісту просто невідомі. Тобто і австрійці, і німці можуть апелювати до цього загального кореня — Священної Римської імперії (і навіть глибше — до епохи Риму), але вільні трактувати відповідні сторінки по-своєму. Та й історичні шляхи у цих народів все ж різні, хоч і близько лежать один від одного.

Такою Священною Римською імперією для Росії і України (і Білорусі, яка скромно мовчить) є Київська Русь.

Під час розквіту Давньоруської держави за Ярослава Мудрого це дійсно було одне ціле — від Новгорода на півночі до Тмутаракані на півдні. В головні міста прямували великокнязівські сини. Столицею і найбажанішим столом залишався Київ.

Престолонаслідування здійснювалося за «лествичним правом» — коли влада передавалася не від батька до сина, а від старшого брата до молодшого.

Після смерті Ярослава наступником став його старший син Ізяслав, але жодного порушення лествичного права не було — у Ярослава просто не залишилося братів.

Традиція престолонаслідування порушувалася сварками, міжусобицями, вбивствами, але в цілому дотримувалася. Лише з часом в окремих князівствах остаточно утвердилися місцеві династії, за яких це правило вже не діяло.

Так з'явилися впливові династії чернігівських, полоцьких, смоленських, галицько-волинських князів.

Вже на самих ранніх етапах відбувалося відокремлення деяких князівств. Це в першу чергу стосується Полоцького князівства. В кінці Х століття князь Володимир (той, який Хреститель) надіслав сюди свого сина Ізяслава, нащадки якого правили Полоцьким князівством (з незначними перервами) аж до литовського завоювання в XIII столітті.

У XIII столітті в Галицько-Волинському князівстві утвердилась впливова династія Романовичів, найбільш відомим представником якої був Данило Галицький.

Своєю своєрідністю вирізнявся Новгород, який кілька століть, по суті, був республікою, де влада була у віче і бояр. Своїх князів у Новгороді не було, вони скликалися на віче, в першу чергу, для здіснення оборони міста. Рішенням того ж віче князів виганяли з міста. У цьому Новгород випередив італійських кондотьєрів.

На північному сході, який в різні періоди носив назви Ростовська земля, Ростово-Суздальське князівство, Володимиро-Суздальське князівство і, нарешті, Велике князівство Володимирське, неподільними хазяями були сини Юрія Долгорукого.

Сам Юрій Долгорукий, який активно освоював і розвивав довірений йому край, тим не менш, все життя прагнув зайняти київський престол і врешті домігся свого, правда, ненадовго — через два роки після вокняження його отруїли.

Його син Андрій Боголюбський не виявляв особливого інтересу до Києва, продовжуючи займатися північним сходом.

Лев Гумільов у властивій йому манері категорично заявляє, що взяття Києва військами Андрія Боголюбського знаменує новий етап у вітчизняній історії. За його словами, жителі півночі вже не сприймали киян як своїх одноплемінників. Мовляв, це був перший випадок, коли руські грабували руських — захоплені раніше міста віддавали на розграбування половцям і іншим інородцям.

У цій думці, при всій її суперечливості, безумовно, помічено головне — руські князівства не просто відособлювались, вони стали втрачати зв’язки, що раніше об’єднували їх в щось спільне.

Це ще не були окремі держави, але Полоцьке князівство вже рухалося в бік Білорусі, Володимиро-Суздальське формувало основу майбутньої Росії, а Галицько-Волинське — про що писав Грушевський — закладало фундамент сучасної України.

Подальшому відокремленню князівств сприяли зовнішні сили. Мова звичайно ж про татаро-монгольську навалу і загарбницькі дії Литви.

Русь — ні в цілому, ні окремо — не була готова до навали зі сходу.

Великій навалі 1237-1240 років передувала «розвідка боєм», здійснена воєначальниками Чингісхана Джебе і Субедеєм. Перший удар припав на половців, які в цей період перебували в мирі з князями південної Русі. Половецький хан Котян попросив про допомогу свого зятя — галицького князя Мстислава Мстиславича Удалого. Той разом із ще кількома південними князями — київським Мстиславом Романовичем і чернігівським Мстиславом Святославичем — подався в степи, щоб там зустріти нового ворога. У поході взяли участь й інші князі (серед них, наприклад, був майбутній Данило Галицький).

До руських князів були направлені посли, що заявили: «Ми з Руссю війни не хочемо і на вашу землю не чинимо замаху. Воюємо ми з половцями, які завжди були вашими ворогами, а тому, якщо вони біжать тепер до вас, — бийте їх і забирайте собі їхнє добро».

Лев Гумільов вважає, що монголи й справді не збиралися воювати з Руссю, але те, що сталося з послами, все змінило. Важко сказати, наскільки це так. Відомо, що монголи до цього «спокушали» подібними промовами самих половців, намовляючи порушити умову з аланами. Половці піддалися на вмовляння, в результаті чого спочатку були розгромлені алани, а потім і самі половці. Більше того, під час битви на Калці, що відбулася 31 травня 1223 року, монголи запропонували союз половцям як одноплемінникам проти руських дружин. Тому, ймовірно, в цьому випадку також мала місце військово- політична хитрість, яка, втім, не вдалася.

Але результат битви був плачевним для Русі і без цього. Незважаючи на бадьорий початок, кінець виявився трагічним — більше 10 тисяч воїнів загинули (ця цифра, швидше за все, перебільшена), серед них — Мстислав Київський і Мстислав Чернігівський. Мстиславу Галицькому та Данилу вдалося врятуватися. Захоплених у полон князів чекала жахлива доля: монгольські воєначальники поклали дошки на їхні ще живі тіла і, сівши на них верхи, стали бенкетувати — князі були розчавлені до смерті.

Найдивовижніше: після подій на Калці Русь, за ідеєю, повинна була усвідомити нову для себе загрозу, проте аж до навали Батия в літописах немає нічого, що говорило б про це.

Природно, все можна списати на національну легковажність, а також на патологічну нездатність тодішніх князів мислити державно. І те й те вірогідно. Але, можливо, були й інші причини.

Гліб Івакін у своїй книзі «Історичний розвиток Києва XII — середини XVI століть» посилається на «Історію сельджуків» Ібн Бібі, в якій розповідається про якийсь похід через «Хозарське море» (Чорне море), очевидно, до Криму, оскільки сельджуки зруйнували і розграбували місто Согд, в якому вбачають Судак (Сугдея).

Сельджуки перемогли половців, які захищали місто. Ті покликали на допомогу союзного руського князя (ім’я якого, на жаль, не називається).

Сталося все це приблизно в 1221-1222 роках, тобто десь за рік до битви на Калці. А якщо врахувати, що Котян звернувся по допомогу до Мстислава Удалого в 1222 році, то виходить, дві події одну від одної відділяє зовсім небагато часу.

Ці події так схожі між собою, що перша думка: а чи не два це різних описи одного і того самого? Але звичайно ж це не так. По- перше, монголи — це не сельджуки. Більше того, в 1240-ті роки — монголи завдали ряд поразок сельджукам і підкорили Малу Азію, що належала їм.

І що важливо — в результаті походу сельджуків у Крим були розбиті половці, а не русичі. Може бути, що появу монголів у половецьких степах сприйняли як чергову каральну кампанію проти кочівників, котрі промишляли розбоєм і грабежами. У будь-якому разі, в монголах не побачили грізного ворога. І абсолютно даремно. Навала, що сталася через півтора десятка років, виявилася жахливо руйнівною і згубною.

Після розгрому руських князівств монголо-татарами літописи північної Русі практично перестають повідомляти будь-що про південь — Київ, Чернігів, Переяслав. Відомостей із західної Русі не було і до цього. Різні частини колись єдиної Давньоруської держави продовжували віддалятися одна від одної.

Поки руські князівства приходили до тями після навали, звикаючи до умов татаро-монгольського ярма, на цих землях все виразніше стала проявляти себе нова сила — Литва.

На півночі литовці підбиралися до Пскова і Новгорода, на заході — до Полоцька і Смоленська, на півдні — до Червоної Русі та Волині.

Перші два напрямки «контролював» Олександр Невський — він довгий час був князем новгородським, але також частково опікувався Смоленськом і Полоцьком, і в дружини взяв полоцьку княжну Олександру.

На півдні з литовцями довелося зіткнутися Данилу. Він то воював проти них, то мирився з ними. Справа закінчилася тим, що дочка литовського князя Міндовга вийшла заміж за сина Данила Шварна. Інший його син — Лев — домігся руки угорської королівни.

З родом Даниловим пов’язана подія, яка могла докорінно змінити хід історії. Після смерті Міндовга великим князем Литовським став Тройнат, який віддав наказ його вбити, проте незабаром убили і його. Влада перейшла до сина Міндовга, Войшелка. У 1267 році він пішов до монастиря, заповівши литовське князювання Шварну Даниловичу, який був одружений з його сестрою. Але Шварн помер бездітним, і Войшелка повернули з монастиря на престол. Поборотися за братів спадок спробував Лев Данилович. Під час «примирливого» бенкету, організованого Васильком Романовичем, братом Данила, Лев Данилович убив Войшелка. Він заявив свої права на литовський престол, але литовці замість нього віддали перевагу одноплеміннику Тройдену.

Русічам не вдалося підкорити Литву, зате литовці в захопленні руських земель досягли успіху (як-то кажуть у футболі: якщо не забиваєш ти — забивають тобі).

Процес колонізації українських земель литовцями, за словами Грушевського («Нарис історії українського народу»), проходив «здебільшого без шуму і гучних конфліктів, без великих воєн і значних змін у ладі приєднуваних земель, і тому дуже мало залишив слідів у джерелах».

Так, за одними даними, Волинь і слідом за нею Київ були завойовані литовським князем Гедиміном у 1320-1321 роках.

Сергій Соловйов пише, що Гедимін почав похід на Володимир- Волинський, який упав під його ударом у 1320 році, а потім відправився до Києва, який витримав двомісячну облогу, але потім усе-таки теж здався. Правда, за іншою версією, Волинь дісталася не Гедиміну, а його синові Любарту. І сталося це мирно, оскільки Любарт був зятем померлого князя галицького Лева Юрійовича.

Володимир Антонович вважає сюжет із завоюванням Волині та Києва Гедиміном вигадкою.

Він повідомляє, що вперше розповідь про похід Гедиміна з'явилася в хроніці Мацея Стрийковського (1582 рік), тобто через 250 років після описуваних подій. «Руські літописи XIV і XV століть, так само, як укладачі німецьких, прусських і лівонських хронік, нічого не знають про похід Гедиміна (Гедіміна) на Волинь і Київ», — говориться в його «Нарисі історії Великого князівства Литовського до смерті великого князя Ольгерда».

Єдиним джерелом, де також ідеться про цей похід, є компілятивний за своїм характером Густинський літопис. «Обидва хроністи черпали звістки з одного загального джерела; джерелом же цим був, так званий літопис Биховця, складений в половині XVI століття (закінчується 1548 роком)», — заявляє Антонович, піддаючи при цьому літопис Биховця жорстокій критиці. Він звинувачує автора літопису в кричущих неточностях і вигадках.

Тим не менше, перехід південноруських (тобто українських) земель під владу Литви — факт безперечний. Любарт Гедимінович правив на Волині. Його брат Ольгерд пішов далі на схід і спочатку в 1355 році завоював Сіверську землю, а потім, у 1362 році, — і Київ. Завойовані землі він розділив між синами і родичами.

Приблизно в цей же час Галіція (Галичина) відійшла до Польщі, і литовцям довелося сильно постаратися, щоб не уступити полякам і Волинь. Незабаром — у 1385 році — була підписана Кревська унія, яка об’єднала Польщу і Литву в єдину державу під владою сина Ольгерда, Ягайла. Правда, незабаром Велике князівство Литовське знову стало окремою державою на чолі з двоюрідним братом Ягайла — Вітовтом.

Литва послідовно боролася із Золотою Ордою, відстоюючи свої інтереси на руських землях, однак непоодинокими були випадки, коли дві держави вступали в союзи. Так, хан Джанібек допоміг Любарту вибити поляків з Волині, а його попередник, хан Узбек, навіть намагався захистити від Польщі Галичину. Також, будучи литовським князем, Ягайло домовлявся з монголами про взаємодію проти Москви.

Найбільшого розквіту Велике князівство Литовське досягло під час правління Вітовта, онука Гедиміна, яке припало на кінець XIV — початок XV століття. Вітовт примудрявся стримувати апетити короля польського — свого двоюрідного брата Ягайла, давати відсіч Тевтонському ордену, активно втручатися в політику руських князівств і Золотої Орди.

Вітовт брав участь у справах ординських, допомагаючи своїм союзникам зайняти престол у Сараї. На знак подяки хани направляли йому в підтримку своїх воїнів для боротьби з Псковом і Новгородом.

Чеські гусити направили до Вітовта делегацію, щоб просити його стати королем Богемії. Ідею підтримував і імператор Священної Римської імперії. Однак польський король Ягайло був проти — план зірвався.

Також Вітовту вдалося поставити крапку в боротьбі литовців з Тевтонським орденом. У 1410 році в знаменитій Грюнвальдській битві орден був розгромлений.

Вітовт продовжував політику експансії на російських землях, хоч і не дуже успішно — ні Москви, ні Пскова, ні Новгорода йому завоювати не вдалося, зате великі князі Тверський і Рязанський — визнавали себе його васалами.

Вплив Литви на скорену Русь спочатку був мінімальним. Більш того, правомірно говорити про вплив Русі на Литву. Ось що пише про це Антонович у своєму «Нарисі історії Великого князівства Литовського до смерті великого князя Ольгерда»:

«При взаємному впливі обох національних начал, безсумнівно — литовське мало підкоритися руському, запозичувати його цивілізацію і зайняти в загальній державі другорядне місце. Дійсно, в XIV столітті під керівництвом Гедиміна і Ольгерда життя Великого князівства Литовського складається в цьому напрямку. Руські області отримали, завдяки об’єднанню, гарантії для спокійного розвитку свого внутрішнього життя. Литовські князі не тільки не обмежують цього розвитку, але з дивним політичним тактом і неупередженістю підтримують його і поступово підкоряються його культурному впливу, усвідомлюючи, що держава їхня може розвинутися, спираючись лише на руське народне начало. Уже в другому поколінні руський вплив охоплює княжу родину: численні сини Гедиміна приймають хрещення по православному обряду, вступають в родинні зв’язки з руськими князями, живуть в руських областях, де засвоюють мову, побут, поняття, традиції і писемність руського населення. Гедиміновичі вважають свій рід таким, що вступив у всі права руського княжого роду, і застосовують до себе всі поняття про князівську владу і її ставлення до землі, вироблені нащадками Володимира Святого; руська мова стає мовою розмовною і офіційною при їхньому дворі; нею пишуть грамоти і чинять суд не тільки в руських, але й в корінних литовських землях. Православ’я поширюється мирним шляхом, непомітно, серед литовців; ще при Гедиміні в новозаснованій ним столиці — Вільно, виникають православні церкви. Ольгерда оточує православна сім’я і духовенство, і він засновує і наділяє угіддями православні церкви. Таким чином, Західна Русь, зміцнівши в політичному сенсі при почині литовської народності, залучала останню до своєї цивілізації шляхом мирного поширення своєї культури».

Однак, констатує Антонович, тривала така ідилія недовго. Один із численних синів Ольгерда Ягайло одружився зі спадкоємицею польського престолу і став королем Польщі. Підписана при ньому Кревська унія запустила механізм ополячення та окатоличення.

Посилення литовської держави за Вітовта принесло українським землям негативні наслідки. Саме при ньому удільні князівства, які продовжували існувати після переходу під владу Литви, були перетворені на прості провінції. У Володимира Ольгердовича забрали Київ, Дмитро Корибутович позбувся чернігівських володінь, Федір Любартович втратив Волинь, а Федір Коріатович — Поділля. Ці князі, хоч і походили з роду Гедиміновичів, проте, під впливом більш сильної, висхідної до Київської Русі культури, зберегли на належних їм землях колишній уклад, та й самі ставали абсолютно обрусілими.

Ще один важливий факт, пов’язаний з правлінням Вітовта, полягає в тому, що при ньому відбулося посилення литовської аристократії за рахунок, відповідно, руської та навіть зросійщеної.

Незважаючи на те, що Вітовт був противником унії з Польщею, в одному він був солідарний зі своїм двоюрідним братом Ягайлом: він посилено навертав у католицьку віру місцеву литовську знать, яку зрівняв в правах з польською шляхтою. Тільки бояри-католики мали право займати державні посади, тоді як православні землевласники виявилися ущемлені.

«Вітовт в якості фактичного правителя Великого князівства Литовського всюди висуває литовців-католиків, відтісняючи православні роди від будь-якого впливу... Литовська Русь усвідомлювала, що її відтісняють на другий план, позбавляючи будь- якого політичного значення.» — пише в «Нарисі українського народу» Грушевський.

Руська знать не залишалася в боргу, борючись за свої права, і кілька разів Велике князівство Литовське було на грані розколу і громадянської війни.

У 1429 році в Луцьку відбувся цікавий з’їзд. На нього прибули особисто король Німеччини, майбутній імператор Священної Римської імперії Сигізмунд і король Польщі Ягайло. Папа Римський, візантійський імператор, король Данії, Тевтонський орден, господар Молдавії направили своїх представників. Було також широке представництво руських князів.

Високі гості, господарем яких був, зрозуміло, Вітовт, обговорювали такі проблеми, як наступ турків на Візантію, взаємини грецької і латинської церков, «гуситські війни», відносини Польщі та Литви. І хоча реальних проривів на цьому з’їзді не відбулося, проте, вражає, що приїхали вони всі в Литву.

На тому ж з’їзді Сигізмунд запропонував коронувати Вітовта. Ягайло начебто був не проти, але згодом польська шляхта змусила його відкликати згоду. Призначена на 8 вересня 1430 року церемонія інавгурації короля Вітовта не відбулася — корону перехопили поляки. У жовтні того ж року Вітовт впав з коня і помер — у віці 80 років.

Як пише Георгій Вернадський, «зі смертю Вітовта і в Литві, і в Московії почалася тривала політична криза. Якби Золота Орда була єдиною і сильною, татари легко могли б скористатися ситуацією. Але вони були роз’єднані і тільки час від часу посилювали негаразди в литовських і московських справах».