Козак Мамай

Зі шкільної лави багато з нас засвоїли беззаперечну істину, що Куликовська битва стала першим успіхом русичів в боротьбі проти Золотої Орди і початком процесу, що призвів до повного визволення Русі від татаро-монгольського ярма.

Радянські люди — завдяки школі — знали двох ханів Золотої Орди — хана Батия, який, власне, і встановив татаро-монгольське ярмо, і хана Мамая, війська якого розбив Дмитро Донський.

Думаю, дотепер багато хто переконаний, що влада Золотої Орди над Руссю закінчилася саме після Куликовської битви. Хоча, треба визнати, в підручнику побіжно згадувалось, що ярмо зберігалося ще ціле століття, і остаточно його скинути вдалося в 1480 році. Пам’ятаю в підручнику репродукцію картини Шустова «Іван III топче ханську басму». Імені хана, чию басму (табличка із зображенням хана, яка виконувала роль вірчих грамот, в даному випадку на стягування данини) розтоптав московський князь, — я, як і, впевнений, багато інших, — не знав. (Сьогодні мені відомо, що це був хан Ахмат, і що був він правителем вже не Золотої, а суттєво ослабленої Великої Орди.)

Також із часом з’ясувалося, що Мамай узагалі не був ханом, та й не правив він у Золотій Орді.

Тоді у мене виникає, як на мене, закономірне питання: хто із ким взагалі воював на Куликовому полі?

Для початку розберемося, не заглиблюючись у нетрі, якою була загальна, так би мовити, політична ситуація.

У XIV столітті обстановка в Східній Європі суттєво змінилася в порівнянні з епохою Батия і його спадкоємців. Тут з’явилися два досить потужних центри впливу — Московське князівство і Литва. Георгій Вернадський справедливо називає їх Московською і Литовською Руссю.

До другої половини століття Литва захопила Полоцьке і Вітебське князівства (сучасна Білорусь), а також майбутні українські землі, включно з Києвом.

При великому князі Ольгерді Литва відвоювала у Золотої Орди Київ, захопила Чернігівське і Брянське князівства.

Ольгерд кілька разів ходив на Москву, але взяти її не зміг. Згодом між Литовським і Московським князівствами було досягнуто перемир’я, закріплене, як водиться, династичним шлюбом.

Крім того, Ольгерд вів активну боротьбу проти Золотої Орди, частиною якої і було захоплення російських (руських) земель.

Молодшим сучасником Ольгерда був московський князь Дмитро Іванович, прозваний Донським (Куликовська битва сталася поблизу Дону).

Дмитро Донський був онуком Івана Калити, правнуком Данила Олександровича, який став першим московським удільним князем. Батьком останнього, до речі, був Олександр Невський.

Ще за Івана Калити в Москву з Володимира переїхав митрополит, що істотно підвищило авторитет Московського князівства. Також Іван Калита домігся права збирати данину для Орди з усіх підвладних руських земель.

Дмитро Донський активно продовжував справу своїх пращурів. Саме при ньому Ольгерд безуспішно узяв в облогу Москву, що стала на той час вже не дерев’яною, а білокам’яною.

Дмитру Івановичу, як і його попередникам, доводилося лавірувати між Литвою і Ордою. Спершу він цілком ладнав з Мамаєм, який, офіційно не будучи ханом Золотої Орди, дав йому ярлик на княження, хоча пізніше відібрав його. Досить скоро — якщо бути точним, то в 1374 році — між ними сталося «розмир’я». Дмитро почав консолідувати навколо себе антиординскі сили, що, в кінцевому підсумку, привело до Куликовської битви.

Тим часом, сама Золота Орда переживала не найкращі часи. Ще в 1359 році там почалася так звана «Велика зам’ятня». За наступні 20 років у Сараї, столиці Орди, змінилося 25 ханів.

Сталося це в такий спосіб: у тому ж таки 1359 році був убитий хан Бердибек, правляча династія обірвалася, в зв’язку з чим з’явилося безліч найрізноманітніших претендентів на престол. В улусах (областях) Орди почався «парад суверенітетів».

Тут-то і заявив про себе Мамай. Він був одружений з дочкою вбитого хана Бердибека, при якому займав посаду беклярбека — одну з найголовніших в Золотій Орді. Втім, в історії він відомий більше як темник — воєначальник, командувач 10 тисячами воїнів.

Мамай, не будучи нащадком Чингісхана, не мав прав на ханський престол. У зв’язку з цим він робив усе можливе, щоб затвердити в Сараї слухняних йому ханів.

Взагалі, твердження деяких істориків про те, що Мамай, не будучи ханом, фактично керував Золотою Ордою через своїх маріонеток, — є, м’яко кажучи, перебільшенням.

Він дійсно почувався господарем західної частини Золотої Орди, його ставка знаходилась в низов’ї Дніпра. Кілька разів йому вдавалося встановити контроль над Сараєм, але його вплив в столиці був аж ніяк не постійним.

А тут, як на те, з’явився черговий законний претендент на золотоординський престол — Тохтамиш (законність його претензій полягала в тому, що він був чингізидом). Після декількох невдалих спроб, попри допомогу могутнього Тимура (Тамерлана), йому нарешті вдалося захопити владу в Золотій Орді. Під контролем Мамая залишилися лише причорноморські половецькі степи і Крим. За однією з версій, він був наполовину половцем, а що стосується Криму, — то Мамай був уродженцем півострова, і вічний спокій він знайшов саме там.

Вигнання з Золотої Орди Мамая припадає на весну 1380 року, а Куликовська битва відбулася у вересні того ж року.

Після низки поразок військо Мамая було знекровлене, і йому довелося набирати найманців.

Тепер ми підходимо безпосередньо до подій Куликовської битви. Сам бій описувати в деталях не бачу сенсу. Інформації про нього багато, хоча, чесно кажучи, вона настільки суперечлива, що користь від неї сумнівна. (Є, до речі, і такі, хто взагалі ставить під сумнів факт самої битви — ну, в тому сенсі, що, мовляв, це була грандіозна битва, яка мала колосальні наслідки для подальшого ходу історії.) Ще одна «жертва» історичних суперечок — Льодове побоїще. Деякі, переважно західні, історики вважають його значення невиправдано перебільшеним, а багато фактів, пов’язаних із ним, — вигаданими.

Повернімося до Куликовської битви. В армії Дмитра Донського були лише русичі. Серед них варто особливо відзначити полки під керівництвом південноросійських (руських) князів. Це, в першу чергу, Дмитро Боброк Волинський. Він був родом із Волині, що належала тоді Литві. Згідно з консенсусною оцінкою, він не був князем, найчастіше згадується як боярин, до того ж безземельний. Досить рано Боброк перебрався на службу до Москви, посів там високе становище, одружився з сестрою московського князя Дмитра. Боброк Волинський був відомий як досвідчений воєначальник, саме він командував засадним полком (формально ним керував двоюрідний брат Дмитра Донського — Володимир Серпуховський Хоробрий), який і вирішив результат Куликовської битви.

Окрім нього, в московській армії було ще два «литовці» — Андрій і Дмитро Ольгердовичі. Перехід цих двох на службу до московського князя пов’язаний з їх конфліктом зі зведеним братом Ягайла, який зайняв великокняжий престол у Вільні (сучасному Вільнюсі). До слова, вони, як і Ягайло, були лише наполовину литовцями, оскільки їх мати була з Вітебська, а мати Ягайла — з Твері.

Андрій Ольгердович командував полком правої руки, а його брат — резервом при великому полку. Багато в чому саме ці полки зіграли ключову роль у розгромі армії Мамая, хоча звичайно ж було б несправедливо стверджувати, що саме ці воєначальники — разом із Боброком Волинським — виграли битву.

Окремо хочеться сказати про ті сили, які були задіяні в конфлікті, але безпосередньої участі в битві не брали. Як відомо, на злуку з Мамаєм вирушив литовський князь Ягайло, але Дмитро Донський, справедливо побоюючись їх об’єднання, висунув свої війська далеко вперед (по суті, нав’язавши Мамаю бій до того, як до нього на підмогу могли підійти литовці).

Лев Гумільов у своїй книзі «Від Русі до Росії» пише, що Ягайло напав на обоз поранених, який після битви відстав від основних сил, що поверталися до Москви.

Той же Гумільов стверджує, що на допомогу Дмитру Донському поспішав хан Тохтамиш, який отримав владу в Золотій Орді. Так це чи ні — напевно не відомо (на моє глибоке вдоволення, мода на Гумільова, що виникла в кінці минулого століття, минає). У будь-якому випадку, війська Тохтамиша в Куликовській битві участі не брали.

Що ж було після Куликовської битви? Чи справді вона стала тим переломним моментом, після якого почався процес посилення Москви і краху Золотої Орди?

Якщо аналізувати хронологію подій, — то скоріше так, аніж ні. З іншого боку, причини багатьох процесів, що відбувалися після цього, з Куликовською битвою безпосередньо і навіть побічно не пов’язані.

Почнемо з того, що після Куликовської битви в Золотій Орді закінчилася «Велика зам’ятня». Головний баламут, Мамай, був розбитий, на престолі утвердився законний правитель — чингізид Тохтамиш. У тому ж 1380 році він розгромив залишки сил Мамая. Сталося це на річці Калці — приблизно там само, де монгольська армія завдала першої поразки російським (руським) князям у 1223 році. Для любителів символів це може означати завершення циклу — татаро-монгольської епохи на Русі.

Сам Мамай утік до рідного Криму, в Кафу — сучасну Феодосію, де був відданий генуезцям і там же помер. За легендою, син Мамая Мансур перебрався з Криму до Литви, де дав початок роду князів Глинських. Князі Глинські на початку XVI століття підняли заколот проти польського короля і після його придушення втекли до Москви. Дочка Василія Глинського Єлена стала дружиною московського князя Василія і матір’ю першого російського царя Івана Грозного.

Тохтамиш через два роки після Куликовської битви пішов війною на Москву і спалив її, після чого відновив виплату данини, яку Дмитро Донський відмовлявся виплачувати Мамаю.

Литовський князь Ягайло був зайнятий справами на західних рубежах держави, де йому погрожували хрестоносці і Польща. У 1384 році литовці уклали договір з московським князем, за яким, зокрема, Литва повинна була хреститися за православним обрядом. Однак цьому не судилося статися, оскільки до справи підключився двоюрідний брат Ягайла Вітовт, який у боротьбі за литовський престол прикликав на допомогу німців. Ягайло вирішив помиритися з Вітовтом.

У 1385 році Литва уклала Кревську унію з Польщею, за якою взяла католицтво, Ягайло був проголошений польським королем.

Тим часом Тохтамиш, який підсилив свою владу в Орді, кинув виклик своєму недавньому благодійнику Тамерлану, що виявилося для нього фатальним. Армія Тамерлана розгромила Тохтамиша і розграбувала Золоту Орду. Тохтамиш утік до Києва — в межі Великого князівства Литовського. За допомогою Вітовта, який тоді був уже великим князем, він ще кілька разів намагався повернути собі владу в Орді, проте ці спроби закінчилися нічим (в одному з боїв, приблизно в 1406 році, він був убитий).

Поразка від військ Тамерлана завдала непоправної шкоди Золотій Орді, від якої вона вже не підвелася. Знову почався «парад суверенітетів», і на цей раз процес виявився незворотним. Виділилися Сибірське, Казанське, Астраханське, Кримське ханства.

Формально головним улусом залишалася Велика Орда зі столицею в Сараї. При ханові Ахматі відбулося навіть деяке посилення Великої Орди, яка спробувала повернути і втрачений вплив над Московським князівством. Але, як відомо, Іван III розтоптав ханську басму, і, таким чином, ординське іго закінчилося.

Незабаром Велика Орда була завойована Кримським ханством, яке стало одним із найбільш серйозних ворогів всіх російських (руських) земель — і в Литві, і в Московії.

Що ж ми маємо в підсумковому залишку? Куликовська битва стала результатом розбіжностей між московським князем Дмитром і темником Мамаєм, який з перемінним успіхом намагався керувати Золотою Ордою. Тимчасовим результатом битви стало, як не парадоксально, закінчення смути в Золотій Орді та її посилення. Союзу Москви і Литви з подальшим прийняттям православ’я останньої не судилося відбутися. Через обставини Литва пішла на зближення з Польщею і хрестилася за католицьким обрядом, хоча вплив православ’я на території князівства залишався значним, перш за все через переважання в ньому колишніх російських (руських) земель і відповідного населення. Золота Орда згодом занепала, але причина цього — зовсім не Куликовська битва. Також очевидно, що поразка, завдана військами Тамерлана, була істотним, але далеко не єдиним фактором розпаду і в кінцевому підсумку зникнення Золотої Орди.

Таким чином, Куликовська битва не мала того значення, яке їй приписали нащадки. З чим це пов’язано — відповісти важко. І справа тут зовсім не в ідеології. Хоча б тому, що двома роками раніше відбулася битва на річці Вожі, в якій війська Дмитра Донського завдали поразки силам Мамая. Це була справжня перша серйозна перемога руських військ над татаро-монголами. До того ж, в цей час Мамай був ще сильний і дійсно керував Золотою Ордою. Ну і, нарешті, є версія, що саме на цю битву, а не на Куликовську, Сергій Радонезький благословив князя Дмитра.

Тому правильніше було б називати його Дмитро Вожський. Але стереотипи на те й стереотипи, що вони живучі і стійкі перед будь- якою логікою. Упевнений, нічого не зміниться і після мого скромного дослідження.