Умовний спосіб (2.0)

Я вже спробував пофантазувати на тему «А що було б, якби..Це завжди досить цікаво, хоч і зовсім безглуздо. Але інтерес звичайно ж переважає, тому спробую зробити це ще раз.

Однією з реперних точок у вітчизняній історії, мені здається, є навала Батия.

Монголи почали встановлювати свої порядки на підкорених територіях, зокрема, в Угорщині. Збиралися воювати з Німеччиною (точніше, зі Священною Римською імперією). Вважається, що рішення Батия покинути Європу було пов’язане з його наміром взяти участь у виборах нового хана Монгольської держави. У будь-якому випадку, він відвів свої війська на схід у 1242 році.

Тут цікаво поміркувати: що могло б відбутися в Європі, якби армія Батия не зникла? Європа і раніше стикалася з подібними нашестями. Це, в першу чергу, — вторгнення гунів в IV столітті. Під час свого розквіту при Аттилі в V столітті імперія гунів простягалася від Волги до Рейну.

Серйозною силою були самі угорці, які стали тепер жертвами навали монголів.

Крім того, Іспанія зазнала завоювання арабами.

Але за масштабами з монголами могли змагатися хіба що гуни. Згодом Європа успішно «переварила» гунів, а тому напевно впоралася б у кінцевому підсумку і з монголами. Імовірно, навіть швидше, ніж це зробила Русь, з огляду на значну віддаленість від основних кочовищ монголів. Тобто ніякі «темні віки» не настали б.

Але, як відомо, Батий поставив особисті інтереси вище державних, і Європа відбулася «легким переляком». Порівняно легким. Вся «тяжкість» спілкування із завойовниками дісталася Русі.

В результаті навали були розорені Київ, Чернігів, Рязань, Володимир-на-Клязьмі, Москва (тоді ще зовсім хутірець).

Серед міст, які довго відновлювалися, виявився Київ. Можна довго сперечатися, чому Володимир і Москва були відбудовані швидше — чи то з внутрішніх причин, чи то через підступи когось ззовні. У будь- якому випадку, Київ уже не зміг повернути собі колишню велич, поступившись першістю іншим, передовсім Москві.

Візьмімо за аксіому той факт, що уникнути татаро-монгольської навали було нереально. А як щодо ярма?

Відразу обмовимося, що сам термін «ярмо» в синхронних з ним руських літописах не використовувався, він уперше з'явився в польських хроніках наприкінці XV століття і лише два століття потому почав вживатися власне в руських документах.

Чи означає це, що ніякого татаро-монгольського ярма над Руссю не було? До речі, така точка зору серед істориків цілком існує. Одним з її адептів є Лев Гумільов, на думку якого відносини Русі (північної) і Золотої Орди правильніше називати «симбіозом». І з цього симбіозу народився великоруський етнос — тобто росіяни.

Карамзін і Ключевський, не заперечуючи самого ярма, все ж вважали, що воно сприяло піднесенню Московського князівства і зіграло позитивну роль у становленні російської державності. А історики-євразійці взагалі вбачали в Золотій Орді попередницю Російської імперії.

Золотоординське ярмо приймало різні форми на різних територіях. На північному заході ярлики на правління отримували лояльні до сарайських ханів володимирські князі. На півдні — у Києві, Чернігові, Переяславі — влада перебувала в руках татарських баскаків. Галицько- Волинське князівство виплачувало данину Орді і виставляло свої дружини для участі в походах татаро-монголів, але в іншому було досить самостійним.

Цікаво проаналізувати, як могли б розвиватися події, якби Київ зберіг свій колишній вплив, себто — якби російські землі збиралися не навколо Москви, а навколо Києва.

Як вже було сказано, піднесення Москви було б неможливим без союзу із Золотою Ордою. Чи міг Київ піти на подібний союз із татаро- монголами? Скоріше за все, так.

Київ, у порівнянні з Володимиром-на-Клязьмі і згодом із Москвою, знаходився суттєво далі — на південь і на захід — від столиці Золотої Орди Сараю. І відповідно, істотно ближче до Литви, Угорщини, Польщі — всього того, що прийнято називати загальним поняттям — Захід. Тож був вибір монгольських ханів на користь володимирських князів свідомим чи випадковим — складно сказати напевно. Найімовірніше, в основі цього вибору була не одна причина, а цілий комплекс причин, а також обставин — як об’єктивних, так і суб’єктивного характеру.

На момент завоювання Батия на Русі було троє найбільш впливових князів — Данило Галицький, Ярослав Всеволодович (батько Олександра Невського), і Михайло Чернігівський. Всі троє послідовно (і поперемінно) володіли Києвом безпосередньо перед, під час і після взяття монголами міста. Всі троє побували в Золотій Орді за наказом Батия.

Ярослав Всеволодович отримав від Батия ярлик на Володимирське і Київське князювання. Подібно до своїх предків, він вважав за краще жити у Володимирі.

Потім в Орду викликали Данила, і він визнав владу монгольських ханів. Михайла Чернігівського в Сараї чекала лиха доля — за легендою, він відмовився схилитися перед язичницькими ідолами, і його за це стратили. Чи було це випадковістю, чи заздалегідь спланованим дійством — знову-таки, сказати неможливо. Навряд чи тут варто шукати «російський слід» — приблизно в той же час у монгольській столиці — Каракорумі — був отруєний Ярослав Всеволодович.

Монголи вирішили віддати Київ володимирським князям. Серед них був і Олександр Невський, який, як і його батько, так до Києва і не доїхав. Брат Олександра Андрій виступив проти Орди і був розбитий, після чого Олександр зайняв бажаний володимирський престол. У зв’язку з цим деякі історики вважають, що Олександр направив на свого брата каральний похід золотоординців, і навіть шанувальники Олександра Невського погоджуються, що він принаймні не перешкоджав придушенню заколоту, намагаючись по можливості мінімізувати масштаб повстання.

Після Батиєвої навали в Києві сильних правителів не було. Якби, наприклад, Олександр Невський зважився все ж прибути до Києва на князювання, а не мати в місті замість себе намісника, можливо, він зміг би щось змінити в політиці занепалої південної Русі.

Щоправда, тоді б йому довелося зіткнутися з Данилом, який у цей час нарешті об'єднав галицькі та волинські землі під своєю владою.

Олександр і Данило могли б як конфліктувати, так і виступати в союзі. Насправді, тоді союзи змінювала ворожнеча, і знову союзи. Той же Данило то дружив з Михайлом Чернігівським, то воював із ним, то біг по захист до угорців, то від них оборонявся, то ходив з монголами на Литву, то укладав з литовцями тактичні союзи.

У реальній історії інтереси Олександра і Данила побічно перетиналися кілька разів. Брат Олександра Андрій одружився з дочкою Данила Устинією. Так шлюбний союз сприяв створенню політичного союзу проти Орди.

Данило провів ряд успішних військових операцій в Київському князівстві і всерйоз погрожував Києву, яким тоді володів Олександр, але Данила відволікли справи на батьківщині.

Очевидно, що робити ставку на Київ як на якийсь логістичний хаб руських земель для ханів Золотої Орди було б украй ризиковано. Перш за все через домагання на нього, що не припинялися з боку Галицько- Волинського населенням, зовнішнім боргом, валютою, що девальвує, поганим інвестиційним кліматом... ну, загалом, ви зрозуміли.)

князівства.

правителів Сарая владою, заляканим

(Набагато більше влаштовував ослаблений Київ із немічною зруйнованою інфраструктурою, критично зрослим

Цікавою є історія з проголошенням Данила королем. Для боротьби з татаро-монголами він шукав підтримки в європейських католицьких монархів. Папа Римський Інокентій IV погодився організувати Хрестовий похід проти Орди, а також обіцяв корону Данилові в обмін на окатоличення підвладних йому земель. Данило корону прийняв, але від зближення церков відмовився. Хрестовий похід не відбувся.

Папські посли відвідали і Олександра. Як проходили переговори — достеменно не відомо (в одному з послань понтифіка йдеться про те, що Олександр нібито погодився прийняти католицизм), але Олександр Невський також зберіг вірність православній вірі.

Коли білоруські та українські землі ввійшли до складу Великого князівства Литовського, російські (руські) магнати нерідко були багатшими і впливовішими за литовських аристократів, однак їм ніколи не належала влада в державі.

Мабуть, найулюбленіша тема обговорення серед дилетантів (до яких я зараховую і себе) — наскільки б на краще змінилося наше життя — про гірше ніхто навіть не мислить, — якби Русь, Росія або якась її частина прийняли католицизм.

Найбільш популярна думка: Росія (з колоніями) така недорозвинена через те, що православна. На підтвердження цього порівнюють Росію із колоніями (Україна, Білорусь, Молдавія) з іншими країнами Європи. Порівняння — зрозуміло, на чию користь. Крім того, сюди ж підпадають ті європейські країни, які не перебувають в російській орбіті впливу, але є православними. Це — Румунія, Болгарія, Греція, Сербія (особливо на контрасті з католицькою Хорватією). Що ж, і це правда. Румунія з Болгарією — найбідніші країни Євросоюзу. З Грецією — відомо, що сталося під час світової кризи (і нині повторюється знову).

Але чи пов’язана відсталість цих країн з тим, що народи, що їх населяють, сповідують православ’я, а не католицтво, і вже тим більше — не протестантство (якого власне насправді не існує, а є лютеранство, кальвінізм і т. д.)?

Якщо взяти, наприклад, Болгарію, то вона майже 500 років перебувала під турецьким ярмом. Румунія — не так довго, але теж була під гнітом турків. Греція — також. Це, втім, стосується загалом Балкан.

Проблема сучасної Сербії полягає в тому, що під час розвалу Югославії Белград зайнявся збиранням рос... ні... сербських земель. Як наслідок — були американські бомбардування, імперська депресія через несправджені надії. Зараз Сербія — офіційний кандидат на вступ до ЄС і найближчим часом вона обов’язково стане членом Євросоюзу.

Світова фінансова криза відчутно вдарила по православній Греції, але в дуже схожій ситуації опинились традиційно католицькі Іспанія та Італія (насправді, також і Литва з Латвією, але вони непорівнянно менші, до того ж під час кризи в цих країнах не ходив євро, тому їх не треба було «рятувати»).

Дуже багато залежить від обставин, а не від якихось довгострокових трендів (це не означає, що я повністю заперечую їх вплив). Так, по різні боки «залізної завіси» опинилися католицькі Польща й Італія, протестантські Естонія й Фінляндія, та що там — дві Німеччини, дві Кореї і кілька Китаїв (маються на увазі Тайвань, Гонконг, Макао і Сингапур).

Росія, до речі, цілком могла опинитися під владою католиків. І йдеться зовсім не про буремний час, коли в Кремлі господарювали поляки, а на троні сидів лже-Дмитрій. Цей, до речі, насправді не поспішав хрести-ти Московію за католицьким обрядом, та й взагалі був не найгіршим правителем (а може, навіть, у чомусь і кращим).

У XV столітті Київський митрополит Ісидор активно просував ідею об’єднання православ’я з католицизмом — під владою Ватикану — перед лицем турецької загрози. Прибувши до Москви, яка формально йому підкорювалась, хоча паралельно намагалася висувати своїх, лояльних ієрархів (дуже скоро з’явиться окрема Московська митрополія, а згодом і Московський патріархат), він продовжив активну діяльність з об’єднання церков. Незабаром, щоправда, Ісидор був заарештований, а ще через деякий час утік за кордон. Московія зберегла віру предків.

Нарікаючи на те, що Росія не перейшла в більш «прагматичне» католицтво, прихильники ідеї, що в усьому винне православ’я, не замислюються над тим, що ми не знаємо і знати не можемо, якою була б Росія католицька. Ми беремо за орієнтир європейські країни, де історично панувала західна церква. Це досить різні країни, з різними традиціями, а років 50 тому навіть у капіталістичному «таборі» відмінності між державами були значними.

Між іншим, СРСР, якщо винести за дужки терор, багато в чому випередив так звані країни Заходу в деяких соціальних питаннях (електоральні права, права жінок та ін.), Тобто був більш прогресивним. Та й Російська імперія перед початком Першої світової війни також рухалася шляхом прогресу випереджальними темпами.

Догматично католицизм не менш суворий, ніж православ’я. Все залежить від того, наскільки строго ці догмати застосовуються. В Італії до 1970-х років розлучитися було практично неможливо. У багатьох цілком прогресивних країнах Європи, наприклад у Франції, аборти були заборонені законом аж до 1970-х.

Поляки досі вважаються однією з найбільш віруючих країн, де поширений католицизм, а чехи, навіть після краху радянського режиму, залишились переважно атеїстами.

Цілком можливо, що, піддавшись одній зі спроб хрестити Русь (Московію, Росію) за латинським обрядом, одна шоста частина суші стала б розвиватися в руслі європеїзму або взагалі очолила б західний процес цивілізації. Але варто також мати на увазі, що принципово все могло б бути так само, як воно сталося в реальній історії. У будь-якому випадку, нині перевірити вже не вийде.

З Україною справа дещо складніша. Та її частина, що тривалий час перебувала під владою Польщі, була окатоличена. Багато українців, переважно на заході, стали уніатами (сьогодні їх називають греко­католиками) — таким чином, в них втілилася та сама ідея об’єднання церков під началом Ватикану.

Проте православ’я в Україні не було нав’язане штучно і стало усвідомленим вибором більшості українців. Православна віра була прапором визвольної боротьби проти Польщі. Але вона сьогодні є приводом для спекуляцій про якесь православне братерство народів, об’єднаних в ефемерний «Русскій мір».

У зв’язку з останніми подіями у відносинах між Україною і Росією чимало релігійних експертів РФ з упевненістю говорять про неминучий відхід українського православ’я з-під контролю Москви. Це лише питання часу.

У разі створення в Україні легітимної національної — тобто автокефальної — православної церкви частина УПЦ МП возз’єднається з Російською православною церквою. Вже сьогодні зрозуміло, де буде відбуватися цей процес — Крим, Донбас. Однак не виключені заворушення і в інших регіонах, наприклад у Харкові та Одесі. Хоча, очевидно, в процес втрутиться політика (аякже, церква — це ж один з інститутів суспільства), і смуту вдасться погасити. Якщо, звичайно, «складні» регіони — все ті ж Харків і Одеса — лишатимуться під контролем Києва.