Україна — не Росія

Другий президент України Леонід Кучма є автором книги «Україна

— не Росія». У ній люди, котрі підготували цю працю під авторством Леоніда Даниловича, докладно розповіли про головні віхи української історії, зробивши акцент на тому, чим, власне, ці віхи принципово відрізнялися від етапів становлення тоді ще братньої Росії.

Тоді багатьох ця книга, а точніше її назва, потішила. Ну, в тому сенсі, що, наприклад, Німеччина — не Франція, Америка — не Росія (і те, що росіянину добре, німцеві взагалі — смерть), ну і так далі. Більше того, цілком зрозуміло, що Кубань — це не Помор'я, а Прованс

— не Ельзас.

Але важливість цієї книги в тому, що раніше відмінності між Україною і Росією багато хто вбачав виключно в світлі того, що, звичайно, Кубань і Помор'я — це далеко не одне і те саме, але все одно єдине ціле.

Книга Кучми була покликана показати щось нове — авжеж, спільне коріння, загальні сторінки історії, так, близькі (і, здавалося, братні) народи, але це два народи, а не один. Це дві держави, а не одна. Дуже важливо, що при Кучмі був у ходу вираз «народ України», при Вікторі Ющенку ним знехтували — стали «всі ми українці».

Ідея відокремити власне українську історію від загальноросійської (те, що сьогодні остаточно оформилось у поняття «Русскій мір») не є новою. Михайло Грушевський в кінці XIX — на початку XX століття створив свою монументальну працю «Історія України-Руси», в якій (або, точніше, якою) здійснив саме це. Можна критикувати Грушевського, шукати в його праці недоліки, але він дійсно першим написав історію України, винісши її за рамки Держави Російської.

Природно, робота Грушевського викликала шквал критики в Росії

— як це так, що Україна — одна з найважливіших, а можливо, і найулюбленіших провінцій неосяжної батьківщини — раптом так явно відокремилася? Хоча б тільки в своїй історії. Показово, що гоніння на Грушевського в зв'язку з його книгою відбувалися як за часів імперії, так і за часів СРСР, що зайвий раз доводить: «українське питання» для Росії є не ідеологічним, а геополітичним.

Але повернімося до сьогоднішніх часів і заявленої теми, що Україна — не Росія. Я не збираюся аналізувати книгу президента Кучми, яку, правду кажучи, не вивчав, а лише погортав. Я спробую самостійно, у короткій формі пройтися по тих етапах історії, які визначили сутність та характер України і її народу. Стали, можна сказати, віхами на шляху становлення нації, яке, між іншим, триває й досі, хоч, я сподіваюся, і перебуває на завершальній стадії.

Не можна ставити знак рівності між Україною і Київською Руссю, хоча під поняттям Русь, безумовно, малися на увазі ті території, які становлять основу сучасної української держави. Тут важливо інше: Київська Русь, на відміну від Москви, що наслідувала їй, була активно залучена в загальноєвропейські і, якщо хочете, загальносвітові (на той час) процеси. Здійснювалися інтенсивні контакти з Візантією, Польщею, Угорщиною (це безпосередні сусіди), але також і з країнами Сходу і Заходу тією ж мірою. Московія, звичайно, теж стикалася із зовнішнім світом, але контактувала з ним як закрита система.

Після Батиєвої навали Київське і Чернігівське князівства занепали, а Галицько-Волинська земля під керівництвом Данила і його нащадків остаточно відокремилася від «Русского міра», що зароджувався, продовживши інтеграцію в загальноєвропейський простір. (Хоча і зберігала контакти з північною Руссю і Золотою Ордою, виходячи з обставин і власних державних інтересів.)

До речі, одна з істотних відмінностей південної Русі (чи то занепалого Києва, чи оновленого Галича) від північно-східних князівств полягає в тому, що вона сприймала Орду як ворога, а не як союзника (про «симбіоз» Московської Русі і Золотої Орди і його значення для становлення Держави Російської сказано вище).

Після поразки, завданої монголами, за південною Руссю, яка потім трансформувалася в Україну, починає закріплюватися образ жертви, який буде супроводжувати країну дуже довго. Насправді Україна і дотепер у цьому стані. Татаро-монголи, потім литовці, потім поляки і, нарешті, Москва (Москва і знову Москва...).

Якщо Київська Русь домонгольського періоду була й сама багато в чому агресором, то після розгрому вона перетворилась на об'єкт агресії (і, на жаль, у цьому статусі залишається). Це дуже важливо для розуміння суті української ментальності.

Влада Литви принесла містам, що опинилися на її території, магдебурзьке право. За цим правом жителі міст звільнялися від феодальних повинностей, влади воєвод та інших державних чиновників. Управлінням міст займалися виборні магістрати.

Магдебурзьке право охопило величезну кількість українських міст, включаючи Львів, Київ і Чернігів, а також і білоруські міста, наприклад, Мінськ, Брест, Вітебськ і навіть російський Смоленськ. До речі, перехід України під контроль Московії не привів до одночасного скасування магдебурзького права — його скасував лише в 1831 році Микола I, а Київ користувався цим привілеєм аж до 1835 року.

У тогочасній Україні значну владу мали магнати. Такі, як, наприклад, князі Острозькі або Вишневецькі. Вони були тісно пов’язані з містами: так, князь Костянтин Острозький довгий час був воєводою Києва, а князь Дмитро (Байда) Вишневецький — старостою Черкас.

Але основні їх багатства знаходилися не тут. Нерідко великі володіння магнатів перетворювалися на напівсуверенні держави, а їхні війська за чисельністю і оснащеністю можна було порівняти з арміями цілих держав. Як тут не згадати могутнього Ярему Вишневецького і його «Лубенську державу» (мається на увазі — з центром у Лубнах), або, як її ще називали — «Задніпровську державу», величезну вотчину, рівних якій не було у всій Речі Посполитій.

Магнати, до того ж не тільки українські, нерідко були багатшими за великого князя Литовського і короля польського. Ця особливість, коли держава багато в чому залежить від олігархів, зберігається в Україні і сьогодні.

Також зберігається традиція не довіряти державі, а більше сподіватися на себе або, в крайньому випадку, на господаря — тобто, на того ж олігарха.

Українці з недовірою і навіть із підозрою ставляться до будь-якої влади.

«божественності», як зараз модно говорити — всього лише найнятий народом менеджер.)

Індивідуалізм, не так європейський, скільки вирощений на власному ґрунті і обумовлений внутрішніми обставинами, також істотно відрізняє українців від росіян. Ще однією відмінною рисою українців є вроджений анархізм — це багато в чому наслідок недовіри до влади.

Радянська влада доклала чимало зусиль (досить успішних, слід сказати) щодо дискредитації анархізму. Завдяки цим зусиллям в уявленні більшості співгромадян анархізм — це повна відсутність будь-якого порядку, вседозволеність, насильство, «анархія», одне слово. Тоді як насправді — все з точністю навпаки.

(Символічно про це писати в день народження видатного теоретика анархізму, Петра Кропоткіна — 9 грудня.)

У науковому сенсі анархізм — це політична філософія, що обумовлює знищення всіх типів примусу і експлуатації людини людиною. Анархісти (досі, між іншим) виступають за скасування всіх видів влади (тобто примусу і експлуатації), яку слід замінити співпрацею індивідів. Громадські інститути, таким чином, повинні ґрунтуватися на особистій зацікавленості людей, їх взаємодопомозі. Кропоткін критикував більшовиків саме за те, що ті не тільки не демонтували владу як інститут, але ще й узурпували її. Тому абсолютно зрозуміло, чому Країна Рад піддала таким нападкам анархізм і його послідовників (багато революціонерів-анархістів заплатили за свої переконання життями і свободою).

Чимало пересічних росіян (не кажучи вже про російську владу) щиро не можуть повірити в те, що якийсь «Майдан» міг самоорганізуватися без будь-якої допомоги ззовні.

Насправді здатність українців до самоорганізації відома давно. Ось як один з ідеологів євразійства Георгій Вернадський описує події козацьких війн епохи Богдана Хмельницького: «З жаху і хаосу повстання поступово складався новий порядок — демократична організація козацького типу. Український літописець цих подій, відомий під псевдонімом „Самовидець“, пише, що коли прості люди в Україні дізналися про поразку Потоцького (великий гетьман коронний Микола Потоцький. — Авт.), „„вони негайно стали організовуватися в полки — не тільки ті люди, які були раніше серед козаків, але також ті, хто ніколи не знав козацького способу життя““ (Георгій Вернадський, „Історія Росії“. Том 5, глава IV. 1968-1969).

Також немає нічого дивного в тому, що основу „Майдану“ — як першого, так і другого — склали мешканці Західної України. Традиційно рівень самоорганізації там вищий, ніж у Центрі, не кажучи вже про Схід. Зовсім не випадковою (крім неминучого популізму) виявилася висока підтримка на виборах до Верховної Ради 2014 року партії „Самопоміч“, очолюваної мером Львова Андрієм Садовим. Ідеологія партії бере початок у кредитних спілках Галичини початку XX століття, які будували свою роботу на триєдиному принципі: „самоорганізація, самодисципліна, самоврядування^ А партійне гасло: „Візьми і зроби!“ підкорив дуже багатьох.

Існує стійкий міф, що Україна ніколи не була державою (аж до розпаду Радянського Союзу в 1991 році). Протягом усіх років незалежності в риториці насамперед російських політиків присутній мотив про неповноцінність української державності, який, в разі потреби, трансформується в тезу про неспроможність (failed state) України як держави.

Так це чи ні? У строгому сенсі — звичайно, так. Але варто згадати, що Україні, попри жагуче бажання її народу, просто не давали створити власну державу (як казав Ющенко, „в XX столітті ми шість разів проголошували суверенну незалежну Україну і п’ять разів її втрачали“).

Ще раніше так було і з державою Богдана Хмельницького. Затиснута між геополітичними гігантами того часу — Польщею, Московським царством, Османською імперією, — Україна так і не змогла зберегти свій суверенітет.

Проте, створена при Хмельницькому Гетьманщина (офіційно — „Військо Запорозьке“) — фактично проіснувала в складі Російської держави аж до кінця XVIII століття (якщо бути точним — до 1782 року, коли набуло чинності загальне положення про губернії Російської імперії).

Гетьманщина, будучи військово-політичним владним інститутом за своєю суттю, в різні періоди набирала республікансько- демократичного, авторитарного і навіть олігархічного характеру.

Окремо слід сказати про так звану „конституцію Пилипа Орлика⁴⁴, більш точна назва якої — „Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького⁴⁴ (Pacta et Constitutiones legum libertatumque Exercitus Zaporo-viensis — це, до речі, камінь в город тих, хто з якихось причин „не побачив⁴⁴ у назві документа слова „конституція⁴⁴) від 1710 року. Незважаючи на значний скепсис з боку багатьох істориків (в основному, російських), а також на той факт, що вона так ніколи і не вступала в силу, значення „конституції Пилипа Орлика⁴⁴ є величезним у контексті державної розбудови. Якщо вже й говорити про якусь сакральність в українській системі влади, то це, скоріше, стосуватиметься саме конституції, а не правителя.

Досі в українців сильна (мабуть, навіть занадто) віра в різного роду договори, пакти, угоди, універсали, які, щоправда, як підступно порушувалися, так і продовжують порушуватися.

І напевно, є ще одна важлива риса, яка відрізняє українців від росіян — відносне вільнолюбство, яке також має своє історичне коріння. Коли супутник Григорія Отреп'єва Варлаам скаржився, що той поводиться негідно ченця, то отримав відповідь, що „тут (перебували вони на українській території в складі Речі Посполитої) земля вільна, хто у що хоче, в те й вірує4. І було це, зауважимо, вже після Люблінської та Брестської уній, коли вплив католицизму на російських (руських) землях помітно посилився.

Ментальні відмінності між європейцями і росіянами дуже добре помітні на прикладі однієї дискусії, яка відбулася у Варшаві, куди московський цар направив своє посольство на початку 1650 року. Посланці скаржилися, що в Речі Посполитій були видані книги, які „ганьблять великих государів наших4, та ще й нібито за королівським велінням. У зв'язку з цим московити почали вимагати, щоб книги ці були спалені публічно, а ті, хто надрукував їх, — страчені. Поляки неабияк здивувалися. „Король і ми книг друкувати не змушуємо і не забороняємо: якийсь печатник надрукує в книзі добре, справедливо, — і ми те хвалимо; а якщо дурні надрукують щось погано, непридатно і брехливо, — над тим ми, пани радні, сміємося. Якщо ж книг не друкувати, то нащадкам нашим і знати не буде з чого. Друкарі друкують не тільки про колишні справи Московської держави, а й інших навколишніх держав, так само про Польщу і Литву. Та й в навколишніх державах про Московську державу пишуть, що добре — хвалять, за погане докоряють; так само про Польщу та Литву багато безчестя друкують, проте король і ми за безчестя це собі не ставимо. Нехай великий государ ваш велить у себе друкувати про Польське королівство що завгодно: ми цього в безчестя собі не поставимо і вічного докінчення за те розривати не будемо“, — відказали вони, вказавши також на те, що книги, які так обурили росіян, були надруковані не за указом королівським, а за привілеєм» (всі цитати з книги С. М. Соловйова «Історія Росії з найдавніших часів». Том X. Глава 3).

При цьому треба сказати, що в закритій від зовнішнього світу Московії дуже цінувалися книжники з приєднаної згодом України — за універсальність їх знань, зокрема релігійних (як-то кажуть, ворога потрібно знати в обличчя, або хоча б текстуально).

Я великий противник міркувань щодо того, мовляв, росіяни — бидло, готове нескінченно терпіти свавілля влади. Російський народ здатний на бунт, що доводив неодноразово, часто — досить спонтанно: можна згадати страйк робітників у Новочеркаську в 1962 році. Ці бунти, найчастіше, як мінімум, нещадні, також нещадно придушуються (на згадку спадає все той же Новочеркаськ.) І це також суттєва відмінність від українських бунтів.

Роблячи перерви в написанні цієї глави, я випадково набрів на статтю Дмитра Сергійовича Лихачова двадцятилітньої давності, в якій він називає дві важливі риси росіян — легковірність і схильність до крайнощів, які роблять їх нещасними. Що ж, це зайвий раз підтверджує тези, наведені мною вище.

При цьому аж ніяк не можна забувати про польський вплив на Україну. Галичина потрапила під владу Польщі в XIV столітті, інша частина — в XVI.

На українських землях поширювався католицизм. Його охоче сприймали багато шляхтичів — католицька віра урівнювала їх у правах з поляками.

Як писав французький інженер Гійом Левассер де Боплан в своєму «Описі України»: «шляхта... наслідує польську і, схоже, соромиться того, що належить до іншої, не римської віри, щодня переходячи в неї, хоча вся знать і всі ті, хто називаються князями, вийшли з грецької віри».

З простим народом було складніше. Компромісним варіантом стало уніатство — нібито і православ’я, але з підпорядкуванням Папі Римському. Однак компроміс спрацьовував не завжди — відомі масові випадки гонінь як православних, так і уніатів.

Католицизмом польські впливи не обмежувалися. Сюди були привнесені норми державного управління, побуту, моди.

Величезний вплив мала польська мова. Відкрийте будь-яку польську книгу або газету. Дуже багато слів, безперечно, є українськими. А якщо розібратися з особливостями фонетики і орфографії — їх виявиться ще більше. Ясна річ, що це не українські слова в польській, а навпаки. І справа не в єдиному слов’янському корінні — деякі польські слова мають більше спільного з російською, ніж з українською.

В кінці XVIII століття Польща припинила своє існування як держава, чому передували три її розподіли між Росією, Австрією і Пруссією. Україна (більша її частина) перебувала у складі Польщі з 1569-го по 1795 рік. Саме за ці два з гаком століття сформувалася українська нація — у постійному зближенні і антагонізмі з Польщею. Звичайно ж, з урахуванням всіх тих особливостей, про які я говорив вище в цьому розділі.

Як не парадоксально, польський вплив на Київ, який увійшов до складу Росії ще за Переяславським договором, був дуже сильним. Справа в тому, що Київ знаходився на самому кордоні, а значна частина округи залишалася в складі Речі Посполитої аж до скасування польської держави.

Характерно, що Київський університет, заснований указом царя Миколи I в 1833 році, мав стати бастіоном боротьби з полонізацією, під яку підпадала місцева інтелігенція. (Зауважте — йдеться про XIX століття.)

Отже, що у нас залишається в підсумку?

Для українців влада не є сакральною — керівники є фігурами виборними. Навіть попри це, влада не користується великою довірою у населення, і воно готове відкрито говорити про свої претензії до влади (якщо в країні немає терору, який припиняє будь-яке інакомислення).

Регіональна влада часто сильніша за центральну (багато залежить від людей, яким належить політична і економічна влада в регіонах). Проте центральна влада прагне, часто цілком успішно, знаходити баланс сил з регіональними лідерами, в тому числі граючи на протиріччях між ними. Українці звикли до досить високого рівня самостійності, зокрема, через слабкість влади. Серед людей переважають сильні прагнення до самоорганізації і самодопомоги. При цьому створенню повноцінного громадянського суспільства багато в чому заважає загострене почуття індивідуалізму. Також на заваді цьому стоїть властивий українському народу анархізм (хоча він же і сприяє загальній демократизації суспільства).

Українці орієнтовані на Захід, до якого вони відчувають причетність. Сьогодні не можна говорити про беззастережне сприйняття соціально-культурних цінностей Заходу — чимало поки відбувається на інтуїтивно-підсвідомому рівні, але, безумовно, спостерігається готовність сприймати ті цінності, тобто немає категоричного їх неприйняття, відмови від них.