Проект «Україна»

На тлі глобальних міркувань про те, чи стане китайська мова новою мовою міжнародного спілкування, або ж нею залишиться англійська, — «мовні» пристрасті в Україні видаються смішними.

Йдеться насамперед про горезвісний закон про мови, прийнятий в 2012 році. Закон відкрив дорогу до проголошення російської мови регіональною в російськомовних областях, тобто там, де вона і так превалює (в 2014 році закон спробували скасувати, спроба виявилась невдалою, але й вона зробила свою справу — стала, як мінімум, приводом для ескалації на Донбасі).

Як не парадоксально, досить велику кількість противників цього закону становили так звані «російськомовні» громадяни. Можна припустити, що протест деяких російськомовних проти закону про мови — це якась спроба намацати українську національну ідею. (Сумніваюся, що «мацають» у потрібному місці, але про це трохи згодом.)

Мовна проблема для України не є новою. Ті, хто стверджує, що питання мови (мов) для українських громадян не є пріоритетним, або лукавлять, або не розуміють елементарних речей. Так, безумовно, якщо йдеться про фізичне виживання, буде вже не до того, якою мовою написані вивіски в крамницях. Але якщо країні поки що принаймні голод не загрожує, — мовна тема нікуди з порядку денного не подінеться.

В одній телевізійній передачі бачив чоловічка (російськомовного, до речі), який сказав таку фразу, мовляв, мова — це якийсь код, за яким визначається, хто свій, а хто чужий. Ясна річ, що прихильникам ідеї «одна країна — один народ — одна мова» така думка до смаку. Але думка ця в корені хибна, хоч і зовні може бути привабливою, а тому — небезпечною (життя і, на жаль, смерть, підтвердили мою правоту: адже дуже багато патріотів, зокрема тих, хто воює на Сході, — російськомовні громадяни України).

Можна укотре вже навести приклад багатомовної Швейцарії, в якій ті, хто розмовляє німецькою, французькою, італійською та ретороманською мовами, — відчувають себе не німцями, французами, італійцями і ретороманцями (ці, правда, найменшою мірою), а швейцарцями.

Можна навести як приклад США, де державною мовою є мова колишньої імперії, проти котрої воювала (причому двічі) молода американська держава. Адже англійська стала державною мовою Сполучених Штатів, а не, скажімо, мова могікан, котрі мешкали недалеко від Нью-Йорка, знищених, до речі, жителями цієї молодої і демократичної держави.

Або приклад Перу і Болівії, де, крім мови колишньої імперії, офіційними є також мови корінного населення — кечуа і аймара.

Колишній журналіст «Української правди», а нині депутат Верховної Ради Сергій Лещенко у своєму блозі від 5 липня 2012 року описав, як у Шотландії захищають гельську мову. Блог цей теж, до речі, присвячений злополучному «мовному» закону. Він висвітлив дуже важливу річ, сам, можливо, не усвідомивши її важливості. «Мова не є ознакою національної самоідентифікації сучасних шотландців», — написав у своєму блозі Лещенко. І це дійсно так. Але, додам від себе, у шотландців почуття національної ідентичності неймовірно загострене. Можу сказати, що всі співробітники британського посольства в Україні, в якому мені довелося недовго попрацювати, фотографувалися на фоні не Union Jack, а синьо-білого прапора Шотландії (при цьому нікому в голову не спало звинуватити їх в сепаратизмі, а якщо і прийшло — то без будь-яких наслідків). На свята чоловіки-шотландці неодмінно одягають кілт (власне, спідницю) — але не будь-який, а забарвлення, характерне для їхнього клану, а це означає, що всі шотландці знають, до якого клану належать, і простежити свій родовід не становить для них особливих труднощів.

Так що, виявляється, мова — не єдиний і далеко не головний атрибут національної самоідентификації.

Але це звичайно ж не означає, що мовою, якщо вона існує, потрібно нехтувати. У шотландців не залишилося мови, причому вони її втратили дуже давно — ще в середньовіччі.

У сусідніх ірландців ситуація трохи краща, але теж не надто. На відміну від шотландської, ірландська мова збереглася. Але користуються нею в побуті всього десь 5 % населення.

На початку XX століття ірландські націоналісти хотіли відродити ірландську мову, силою змусивши говорити нею співгромадян. З цього, природно, нічого не вийшло. Але влада Ірландії знайшла інший спосіб зберегти мову. Сьогодні вона має статус державної поряд з англійською (точніше, англійська — поряд з ірландською). Крім того, що всі написи виконані двома мовами, є вимога закону, що зобов’язує всіх держчиновників володіти ірландською мовою. В ірландському парламенті всі промови проголошуються двома мовами — як правило, промовець виголошує промову англійською, а потім повторює її ірландською (подібна практика існує і в Уельсі — навіть прес-реліз, який я розміщував на сайті посольства, дублювався валлійською мовою лише з тієї причини, що повідомлення було створене в Уельсі).

В Україні, припустімо, також є вимога до чиновників володіти державною — тобто українською мовою. Але чи виконується цей закон? Зрозуміло, що, як і багато інших законів, не виконується. Саме тому противники сумнозвісного закону про мови резонно побоювалися, що у держслужбовців повністю зникне мотивація говорити українською мовою.

Бізнес-гуру Кеньїті Омае в своїй книзі «Виклики та можливості наступного глобального етапу в нашому світі без кордонів» (Kenichi Ohmae. The Next Global Stage Challenges and Opportunities in Our Borderless World, 2005) порівнює поширення російської мови в колишньому СРСР і в країнах соцтабору та англійської мови в усьому світі, в тому числі на теренах колишньої радянської імперії. Ми, що живуть тут, і без Омае знаємо, що російська мова насаджувалася в радянських околицях та країнах соціалізму, що переміг. І коли радянська імперія впала, потреба в російській мові миттєво зникла (нехай і не повністю).

«Це яскраво контрастує з тією роллю, яку в глобальній економіці відіграє англійська мова. Ніхто не змушує її вчити», — резонно зауважує мудрий японець.

Мені здається, хворобливість сприйняття певною частиною українців будь-якого офіційного статусу російської мови обумовлена політичним і в чомусь навіть історичним впливом з боку Росії.

Тобто, іншими словами, неприйняття російської мови в Україні буде зберігатися доти, поки буде існувати (хоча б теоретично) загроза російської агресії (але, як не парадоксально, саме під час безпосередньої агресії неприйняття проявляється до всього російського, але найменшою мірою — до російської мови).

Російської окупації бояться не тільки в Україні, але і, наприклад, в країнах Закавказзя, в Прибалтиці і навіть у Польщі. Дарма, що ці країни (частина з них) — члени НАТО. Є положення, згідно з яким напад на одну з країн Альянсу означає оголошення війни всьому блоку. Але це, так би мовити, на папері. Уявімо собі, що Росія втручається в Естонію. Невже Франція, або Німеччина, чи навіть США встрягнуть у війну? Я в цьому дуже сильно сумніваюся. А ви? До речі, немає ніяких ілюзій на цей рахунок і у Джорджа Фрідмана з Stratfor, про що він пише в своїй книзі «Наступні 100 років» (George Friedman. The Next 100 Years. 2009).

Як зауважує Омае, освоєння іноземної мови (мов) на рівні, близькому до рідної, не відбувається за рахунок рідної мови. Хоча, зазначу тут же, щодо української мови є певні побоювання. У містах російська мова саме й витісняє українську (яка, на жаль, в основному, асоціюється з сільським населенням). Нерідко можна спостерігати картину, коли гуляють, наприклад, у Києві представники трьох поколінь, і бабуся розмовляє українською мовою, мама — суржиком або плавно переходить з української на російську і навпаки, а дочка — російською (хоча часто й жахливо безграмотною).

Разом з тим хотів би звернути увагу і на серйозний вплив польської мови на українську. (Про це я вже писав у попередньому розділі.) Колись я з великою недовірою прочитав висловлювання одного проросійського (хоч і україномовного) вченого про значну полонізацію української мови. А потім якось наткнувся на один польський текст. І о диво! Це ж правда! — Що не слово, то українське. Ну, природно, навпаки, — це в українській мові купа полонізнів. І, правду кажучи, без них це була б уже не українська.

Але польські впливи на Україну набагато більші, ніж мовні. Професор Гарвардського університету Роман Шпорлюк вважає, що «українські землі перебували в сфері не тільки економічного і соціального, а й культурного домінування Польщі» (інтерв’ю «Історичній правді», 12 лютого 2012 року). Причому, за його словами, мова йде не тільки про Галичину, а й про Правобережжя, включно з Києвом, незважаючи на те, що поляки втратили його в XVII столітті, «і до якого повернулися економічно і культурно після 1795 року» (мається на увазі приєднання польських земель до Російської імперії в результаті третього поділу Речі Посполитої).

Шпорлюк також зазначає, що полонізація українських земель тривала і після їх переходу під владу Австрії. Австрія ліквідувала Воєводство Російське (Руське), що існувало в складі Речі Посполитої, об’єднавши його території «з етнічно польськими регіонами під назвою Галичина». «Зрозуміло, що це посилило польський елемент».

Ще одне цікаве спостереження Шпорлюка: за його словами, перші «свідомі українці», яких він поміщає в період кінця XVIII століття, «відштовхувалися не від власної окремої мови, а від власної окремої політичної історії».

Але якою є політична історія України? Де, власне, починається Україна? Пошук відповідей на ці питання ускладнюється тим фактом, що Україна як держава з’явилася зовсім недавно. Саме цей факт часто (зазначу, помилково) використовують як аргумент на користь того, що сучасна українська держава є штучним утворенням і неминуче повинна розвалитися.

Але ж і Німеччина як єдина держава існує порівняно недавно. Я вже не кажу про те, що після Другої світової війни кордони Німеччини були переглянуті. Як зазначає Шпорлюк, лише після війни німці змушені були змиритися з тим, що Австрія не є частиною Німеччини (в Австрії, до речі, народився Гітлер). Згадаймо також, що з 1945-го до 1990 року Німеччина, хоч і в нинішніх кордонах, представляла собою дві держави (ворожих одна до одної, між іншим).

Італія, як і Німеччина, об’єдналася в єдину державу в другій половині XIX століття. І досі відмінності між італійськими провінціями дуже великі. Регіональна самосвідомість тут сильніша, ніж загальнонаціональна (наприклад, людина може сказати, що вона, в першу чергу, флорентієць, потім — тосканець, а вже після цього — італієць). Мешканці півночі впевнені, що годують нероб-південців і клянуть останніми словами Гарібальді, якому Італія завдячує об’єднанням.

Індія склалася як незалежна держава тільки в середині XX століття. І практично відразу розкололась на дві частини — на власне Індію і Пакистан. З останнього пізніше виділився Бангладеш.

І в Індії, і в Пакистані є свій Пенджаб (у Пакистані називається Панджаб), державні мови в обох країнах, відповідно, хінді та урду, є варіантами однієї і тієї ж мови хіндустані (принциповою відмінністю однієї мови від одної є її письмо). У Бангладеш державною мовою є бенгалі, але вона також є офіційною в індійському штаті Західна Бенгалія.

До об’єднання Німеччини існувала величезна кількість німецьких князівств, декотрі були просто карликовими. Італійський «чобіт» також був весь «зшитий» з «клаптиків». Про Індію взагалі згадувати не варто (хоча якраз доводиться, і навіть багато) — навіть без Пакистану і Бангладеш вона ніколи не становила собою єдиної держави (багато народів, що її населяють, не є спорідненими).

Тому відсутність історичної української держави, перебування різних частин України в складі різних, часто ворогуючих між собою держав — у Росії, Польщі, Австрії, Туреччині, — це однак не така вже й велика проблема, якщо розглядати її в порівнянні з іншими.

Що ж таке історична Україна? Коріння її, без сумніву, в Київській Русі. Але в жодному разі ми не є її прямим нащадком. Хоча б тому, що Київська Русь була, за суттю своєю, імперією, а історія України — це запекла боротьба за право на самоідентифікацію всередині імперії (імперій) і, я б навіть сказав, через кордони імперій («австрієць» Іван Франко захопився ідеями «росіянина» Михайла Драгоманова, а згодом одружився з «харків’янкою» Ольгою Хоружинською).

Власне Русь — це південні російські (руські) землі, перш за все — Київщина, а також земля Древлянська, земля Сіверська. Рідше в неї входило Галицько-Волинське князівство. Тобто, якщо дивитися з заходу на схід — від Галича і Львова (насправді ще західніше — від Холма та Перемишля, але Бог із ними, нехай Польщі залишаються) до Дінця (звідки вийшли в степ дружини князя Ігоря, сьогодні це «передмістя» Харкова). Одне слово, Схід і Захід разом! (Взагалі-то три слова вийшло, не рахуючи союзу.)

Перебування в складі Великого князівства Литовського сприяло перетворенню Київської Русі в Україну. У цей час українські землі були об’єднані в одну державу з Білоруссю, але контакти не були такими вже інтенсивними — так повелося ще з часів Полоцького князівства, яке завжди жило своїм життям, не дуже вникаючи в загальноросійські (загальноруські) справи. При цьому Галичина була відділена від решти України, потрапивши під владу Польщі.

Але саме Польща відіграла вирішальну роль в об’єднанні України. За умовами Люблінської унії 1569 року, українські землі, на відміну від білоруських, перейшли від Литви до Польщі. У 1618 році до шести воєводств — Київського, Волинського, Подільського, Брацлавського, Белзького, Руського (з центром у Львові) — приєдналося Чернігівське, укотре вже відвойоване у Москви.

За Андрусівським договором 1667 року, частина українських земель, у тому числі й Київ, перейшли під контроль Росії, решта залишилися в Польщі. Саме за це неповне сторіччя — від Любліна до Андрусового — були закладені основи єдиної української нації.

Після другого і третього поділів Польщі українські землі (тепер уже без Галичини) знову об’єднались — на цей раз під владою Росії. Ну а вся Україна зібралася воєдино, та ще й з бонусом від Хрущова у вигляді Криму, під егідою СРСР.

Насправді в українців державність виникла не в XX столітті, а набагато раніше. Це — всім відома Гетьманщина, що існувала в XVII­XVIII століттях. До того ж часу відноситься і українська «конституція Пилипа Орлика». І хто сказав, що Гетьманщина не була повноцінною державою? А якими є ознаки такої повноцінності? Членство в ООН? У будь-якому разі, тоді Україна (на відміну від сьогодні) була суб’єктом зовнішньої політики, а не її об’єктом.

Гетьманщина, яка проіснувала деякий час у складі Російської імперії і чиї вольності остаточно скасувала Катерина II, включала в себе основні українські землі — без Галичини, без Волині, без Дикого поля (Донбас) і без Криму. Не входив до складу Гетьманщини і Харків, але в ній була частина території сучасної Харківської області. Сьогодні дехто заявляє, що територія історичної України істотно менша за сучасну. Це вірно, але ж і Франція колись була без Страсбурга і Корсики, а ще раніше — без Бургундії і Аквітанії.

При цьому Україна відчувала генетичний зв’язок з відірваними землями. У 1649 році, коли до Хмельницького прибули королівські комісари, щоб вручити йому знаки гетьманського достоїнства, він відмовився від будь-яких переговорів з Польщею, заявивши про намір «вибити з лядської неволі весь український народ» (цитується за «Нарисами історії українського народу» М. С. Грушевського). А ще Хмельницький заявив, що він — «російський самодержець» (руський) і що українська держава простягається (sic!) «по Львів, Холм і Галич».

Хмельницький укладав союзи з Кримським ханством і його сюзереном — Туреччиною. З трансильванським князем Ракоці. Союз із Московією був одним із декількох (щоправда, він виявився найдовшим). Найбільше Хмельницький цінував відносини зі Швецією. Шведський король Карл X радив Хмельницькому розірвати союз із Росією, мотивуючи це тим, що «московити не потерплять у себе вільного народу» (цитується за «Нарисом історії українського народу» М. С. Грушевського).

Союз із Москвою продовжував обтяжувати спадкоємців Хмельницького. «Хмельницький залишив нерозв’язаним вузол, яким він зв’язав так поспішно Україну з Москвою, — конфлікт зовнішньої політики і ще більш серйозний конфлікт на ґрунті державних відносин», — пише Грушевський у «Нарисі історії українського народу» (глава XVII).

Москва, не бажаючи відмовлятися від українських земель, проте, двічі зрадила Україну, спочатку уклавши мир із Польщею, який суттєво ускладнив визвольну боротьбу українців, а потім розпаювавши з Польщею за Андрусівським договором українські землі. «Переконавшись, що всієї України вона втримати не в змозі, Москва відмовилася від земель на захід від Дніпра (правобережних), залишивши їх Польщі, на превелике обурення українських патріотів, котрі нарікали на цей поділ української, і тісніше — козацької території, тим більше, що цей важливий крок московський уряд зробив без їх участі та відома», — пише Грушевський. При цьому, за його словами, Лівобережну Україну і Київ з околицями «Москва не випускає з рук», не соромлячись, обмежуючи українську автономію.

Поділ українського народу істотно знизив його потенціал визвольної боротьби, становлення як нації. Чи було це зроблено навмисно? Дуже сумнівно. Правий Грушевський: Росія на той момент була просто не в змозі утримати всі українські землі. Це, до речі, дуже добре вписується в колоніальну логіку будь-якої держави-метрополії. По всьому світу живуть народи, розділені кордонами, при цьому в одну адміністративну одиницю нерідко втиснуті різні етноси, що незмінно породжує напруженість.

Не дивно, що українські лідери, чи то Виговський, чи Дорошенко або Мазепа, продовжували шукати допомоги у «традиційних союзників» — Туреччини, Криму, Швеції і навіть Польщі.

Через рік після смерті Хмельницького гетьман Іван Виговський вирішив повернути Україну до складу Польщі, але вже на правах третього рівноправного суб'єкта федерації Речі Посполитої (першим була «польська корона», другим залишалося Велике князівство Литовське). Спочатку Гадяцький договір (або, як його називали, Гадяцька комісія) припускав наявність в Україні своєї валюти, державної скарбниці, гетьмана і міністрів. Православна віра на українських землях зрівнювалася в правах з католицизмом, а митрополит і чотири єпископи отримували місця в польському сенаті. Крім того, Київська академія отримувала права Краківського університету. У поправках, які були надіслані на Сейм, де розглядався договір, також була пропозиція розширити територію Великого князівства Російського (Руського) за рахунок приєднання Галичини, Волині, Поділля.

Як пише Грушевський, у початкових начерках тексту договору також містилася думка «забезпечити Україні нейтральне положення між Польщею і Москвою — зародок ідеї України як вічно нейтральної держави під протекторатом Польщі та Москви». «На жаль, ця ідея не отримала подальшого розвитку». Як бачимо, ідея позаблоковості України — також не винахід сьогоднішнього дня.

Не новими є і спроби української еліти апелювати до міжнародного співтовариства для вирішення конфліктів із Москвою. Після підписання Гадяцького договору Україна почала військові дії проти Московії. Європейським правителям був розісланий циркуляр, в якому роз'яснювалися причини розриву з Москвою і початку війни. Навести повністю цей циркуляр немає можливості, хоч і дуже хочеться — надто вже текст прикметний. Сенс цього документа зводився до того, що Москва, по-перше, зрадила Україну, примирившись з Польщею, а по-друге — посіяла смуту і розкол у внутрішніх українських справах.

Вплив польського і російського (руського) факторів на українську ідентичність завжди був дуже великим (і зберігається й дотепер).

«Для розуміння феномену української нації потрібно пам'ятати, що етнічних українців одночасно вважали своїми співвітчизниками поляки і росіяни», — стверджує Роман Шпорлюк.

За його словами, дуже багато українців були готові стати росіянами, якби Росія стала європейською конституційною державою.

«Сюжет української історії XIX століття — це п'єса, в якій український національний проект воює з польськими і російськими претензіями до нього», — вважає історик.

З цим я згоден уповні. Так, читаючи «Вогнем і мечем» Генріка Сенкевича, я звернув увагу на те, що цей польський автор XIX століття трактує повстання під проводом Богдана Хмельницького не як народно-визвольну, а як громадянську війну, бо українці і поляки — один народ, і українці, підбурені Хмельницьким, який в цьому конфлікті вирішує суто особисті питання, загрузли у братовбивчій війні. Але мине час, і люди схаменуться, зрозуміють, наскільки вони помилялися, наскільки були обмануті у своїх очікуваннях. Час минув, і одумалися, швидше, поляки, які, принаймні на словах, не закидають Україні територіальних та інших претензій. Будемо сподіватися, що з часом претензії зникнуть і з боку росіян, але коли це станеться — хтозна. А поки, за словами Володимира Путіна, українці і росіяни — один народ, і що криє у собі цей постулат, не знає ніхто.

Моя особиста думка: український національний проект виявився успішним, хоча він ще не завершений. Проте мені здається, що більш згуртованої і, головне, монолітної нації, ніж сьогодні, вже не буде — завершальні стадії цього проекту будуть стосуватися таких речей, як громадянське суспільство, вдосконалення суспільно-політичних, правових та інших інститутів.

Глобалізація, що триває, буде розмивати національну ідентичність, передовсім в її етнічній складовій, причому далеко не тільки в українській. «Шаровари й вертепи» залишаться тільки на рівні народних колективів, які будуть за гроші показувати своє мистецтво туристам.

А якщо серйозно, то нам — тим із нас, хто особливо активний у цьому напрямку, — потрібно раз і назавжди відмовитися від стереотипів «золотого століття українства», спроб його відтворити в реаліях сьогодення, а натомість зосередитися на формуванні (доформуванні) сучасної української нації, або, як її іноді називають, модерної — хто зі знанням справи, а хто — заради красного слівця.