УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКА ВІЙНА

Як уже зазначалось, у листопаді 1918 р. українське населення краю рішуче стало на захист своєї

землі — розпочалась національно-визвольна війна з польськими окупантами.

Перші три тижні вона велася з перемінним успіхом.

У зв’язку з тим що поляки не передбачали такого повороту подій, непопулярний серед стрілецтва відхід українських військ із Львова пройшов майже без перешкод. Разом з військовими до нової столиці Тернополя виїхав уряд ЗУНР. 20 листопада поляки захопили Хирів, 27 — Раву-Руську. На трьохсоткілометровому фронті від Белза до Турки аж до весни 1919 р. точилися криваві бої.

Отоді на посаду командуючого УГА був запрошений сорокарічний генерал — наддніпрянець Михайло Омелянович-Павленко, а начальником штабу призначено полковника російської армії Євгена Мишковського. Під безпо­середнім керівництвом нового командування у грудні-січні проведено докорінну реорганізацію війська, створено, по суті, нову 30-тисячну армію з чіткою структурою. На базі бойових груп організовано три корпуси по чотири бригади у кожному. Із Красного розпочав бойові вильоти авіаційний загін у складі двадцяти літаків. Його очолив сотник УСС Петро Франко, який ще 1916 р. закінчив у Сараєво льотну школу. До речі, у Другому корпусі служив ще один син Франка — Тарас. Завоювання ЗУНР відстоював й Жидівський курінь, сформований у Тернополі.

У січні 1919 р. делегація галичан виїхала у Париж, де розпочала роботу Верховна рада країн Антанти.

Враховуючи досвід попередніх боїв, 15—17 лютого 1919 р. УГА провела так звану Вовчухівську операцію, у ході якої стрільці фактично перервали залізничний зв’язок між Львовом та Перемишлем. 9 березня головні сили корпусу Гриця Коссака розпочали штурм укріпленого Городка, в якому знаходився п’ятитисячний гарнізон. Стрільці мужньо атакували ворожі позиції, захопили залізничну станцію і зав’язали бої за околиці міста.

У цей час представники Верховної Ради у Польщі постійно передавали в Париж тривожні повідомлення, лякаючи близьким падінням Львова. Вони активно підтримували наполегливі прохання уряду Польщі перекинути для допомоги армію генерала Галлера. Реакція Антанти була закономірною: 19 березня Вільсон, Клемансо і Ллойд-Джорж надіслали телеграму М. Омеляно- вичу-Павленку і Т. Розвадовському з вимогою припинити бойові дії й розпочати переговори, а через два дні прийняли рішення відправити армію Галлера із Франції у Польщу.

Уряд ЗУНР вагався, але все ж дав згоду на припинення бойових дій. Водночас Євген Петрушевич прийняв рішення залишити без уваги пропозицію уряду УСРР про спільні дії. А вже 14-15 травня війська Галлера (80 тис. солдатів, 900 кулеметів, 200 гармат) грізним натиском змусили УГА (32 тис. осіб, 400 кулеметів, 180 гармат) відступити на південь Тернопільщини, до Дністра. Але після деякого перепочинку у середині червня УГА провела так званий Чортківський пролом, у ході якого було відбито у ворога Чортків, Тернопіль, Бучач, Перемишляни. Успіх стрільців надихав галицьке громадянство, але через брак озброєння із 90 тисяч добровольців до війська були прийняті лише 15 тисяч.

У цей час Верховна Рада в Парижі своєю постановою дозволила “уповноваженим силам Польської республіки ввести свої осередки аж по р. Збруч”, припинивши таким чином існування ЗУНР. З благословення Антанти польські загарбники перейшли у відчайдушний наступ. Ар’єргарди частин УГА 16—18 липня переправились за Збруч, на територію, яку контролювали війська Директорії.

Головний отаман Симон Петлюра з радістю прийняв під опіку загартовану у боях сорокатисячну армію, бо надіявся з її допомогою виправити своє безнадійне становище і повернути українську столицю. І це йому майже вдалося. В останній день літа головні галицькі частини генерала А. Кравса вступили у Київ. Майже два місяці УГА стримувала натиск Добрармії у районі Немирова — Брацлава. Але наприкінці жовтня бойові дії галичан припинилися, армію паралізувала епідемія тифу, в бойових лавах залишилось не більше 7 тис. стрільців. Вінниця, Тульчин, Літин, Бра'їлів були останнім пристановищем для тисяч галичан.

Армія була на краю загибелі. Тому командуючий генерал Мирон Тарнавський усупереч Петлюрі почав діяти самостійно. За таких трагічних обставин 6 листопада генерал підписав договір, згідно з яким УГА приєднувалась до військ Денікіна і виходила у район Одеси — Бірзули — Балти на відпочинок. У ніч на 16 листопада 1919 р. диктатор ЗУНР Євген Петрушевич через Румунію виїхав до Відня. У Польщу перебрався й Симон Петлюра.

Спроби ж денікінського командування використати галицьких стрільців проти Червоної Армії виявилися марними. Вже у лютому 1919 р. за ініціативою стрілецьких ревкомів три галицькі бригади влились до XII і XIV радянських армій, на їх базі було створено 20-тисячну Червону українську галицьку армію (ЧУГА), яку очолив уродженець с. Устя Снятинського повіту Василь Порайко, згодом заступник голови Радцаркому УРСР, репресований у 30-ті роки.

У ті ж лютневі дні було використано проти денікінців і поляків. Однак 23 квітня дві галицькі бригади знову перейшли на бік петлюрівської армії генерала Омеляновича-Павленка, а невдовзі були інтерновані польськи­ми властями і заслані у спеціальні табори під Брест, у Домб’є, Ланцут, Стшалків.

Сотні галичан, що залишились у Червоній Армії, невдовзі були відправлені у тюрми Харкова та Одеси, Кожухівський концтабір під Москвою, Соловецькі табори. Немало їх взяли участь у поході Червоної Армії на Львів — Варшаву, у ході якого була проголошена на п’ятдесят днів Галицька Соціалістична Радянська Республіка.

Згідно з Варшавською угодою уряд Ю. Пілсудського відмовився від претензій поширюватися до кордонів Речі Посполитої 1772 р. і визнав територію

Наддніпрянської України за УНР. Військова кон­венція 24 квітня 1920 р. між УНР і Польщею визнала армії обох держав союзними у боротьбі проти експансії більшовицької Росії на захід. А вже 25 квітня об’єднані польсько-українські збройні сили (20 тис. польських і 15 тис. українських вояків) форсували Збруч і за тиждень боїв вибили червоноармійські підрозділи із Житомира, Бердичева, Козятина і 7 травня увійшли у Київ. Але цей успішний наступ не спричинив всенародного антибільшовицького повстання, на яке так надіявся С. Петлюра. Повстансько-партизанські загони на Правобережжі громили не тільки більшовицькі, а й польські військові частини. Через місяць уряди Російської Федерації і Радянської України стягнули до боротьби проти об’єднаної польсько-української армії чималі військові сили, t вже червневий контрнаступ військ Південно-Західного фронту (40 тис. багнетів і шабель) забезпечив перехід ініціативи до більшовиків. Чотирнадцята армія 14—16 липня вийшла до річки Збруч. Успішно вела бойові дії на Волині Перша кінна армія. Наступав вирішальний перелом на всьому фронті. Кінармійці 25 липня захопили Броди. Восьма Червонокозача дивізія 26 липня увійшла в Тернопіль. Усього протягом місяця Червона Армія зайняла 17 повітових міст, 48 містечок і більше тисячі сіл Східної Галичини.

У Тернополі 1 серпня 1920 р. проголошено утворення Галицької Соціалістичної Радянської Республіки. Її тимчасовий уряд — Гал ревком — очолив більшовик Володимир Затонський. Місцева біднота радо зустрічала червоноармійців і активно обирала своїх представників до нових органів влади — сільських, містечкових і повітових ревкомів. Однак незабаром радість оновлення — впровадження українського шкільництва, створення комнезамів, комун бідноти, безплатних лічниць та їдалень, визволення частини галичан із таборів Кожухова і Харкова — змінилась смутком. Самоуправні реквізиції, здійснювані військовими підрозділами у селах, оподаткування господарств за національною ознакою, розгул агентів Надзвичайної Комісії викликали обурення населення.

Уже через кілька тижнів частини Червоної Армії почали відступати під натиском польсько-українських частин. Авантюрний штурм 16—17 серпня міцно укріпленого Львова (його боронило 7 піхотних дивізій, шість бронепоїздів, 50 бойових літаків), на якому так наполягав член Реввійськради фронту Й. Сталін, знекровив Першу кінну армію. Її втрати сягали в окремі дні 300 бійців і коней. Про львівську трагедію майбутній генсек РКП(б) швидко “забув”, зваливши всю провину за поразку на польському фронті на командуючого Західним фронтом “зрадника” Тухачевського. Під Замостям 6-та Січова дивізія спільно з польськими частинами остаточно добили будьонівців. Відчутної поразки в районі Бучача — Чорткова зазнала й XIV армія.

Галревком, повітові та міські комітети 21 вересня фактично припинили свою діяльність, а їх працівники перебрались за Збруч. Однак крах Галицької CPP був спричинений не тільки військовою міццю Ю. Пілсудського, а й форсованими діями нового — Радянського уряду та місцевих органів влади краю, спрямованими на реалізацію лівацького лозунга керівництва РКП(б) щодо “перенесення соціальної революції і Радянської влади у Європу”. Про це, зокрема, самокритично доповідав 23 вересня 1920 р. В. Леніну голова Галревкому В. Затонський: “За час свого перебування у Галичині ми не зробили десятої частки того, що можна було б зробити...

Провал походу Пілсудського на Київ у квітні—червні 1920 р. і навальний червоноармійський У CHA наступ на Варшаву викликали неабияку тривогу

у керівників Антанти. Розгром Польщі загрожував виходу Червоної Армії до кордонів Німеччини і фактично спричиняв крах Версальської системи. Проте досвідчені керівники Великобританії та Франції зовсім не бажали бути втягненими у затяжну війну з більшовиками через похід Пілсудського на Київ. Це з’ясувалося на міжнародній конференції у курортному бельгійському містечку Cna 5—6 липня 1920 р. Її організаторами, крім Великобританії та Франції, виступили Італія, Японія, Португалія і Бельгія, які, до речі, визнали УНР.

На конференції було розроблено план політичної допомоги Антанти Польщі. Задум її керівників, насамперед британського прем’єра Ллойд-Джорджа і французького міністра закордонних справ Мільєрана, полягав у тому, щоб зробити Радянській Росії настільки привабливу пропозицію, яка змусила б більшовиків вважати, що мета у війні з пілсудчиками досягнута, зупинити наступ своїх військ і негайно укласти з Польщею перемир’я, а згодом на загальноєвропейській конференції у Лондоні підписати мирний договір. Цим Ллойд-Джордж і Мільєран розраховували надійно стабілізувати ситуацію у Східній Європі, забезпечивши спокійне співіснування смуги малих і середніх незалежних держав від Балтики до Чорного моря, що створювало б перешкоду більшовицькій експансії на Захід.

Під натиском західних держав польський прем’єр С. Грабський 10 липня дав зобов’язання: “У Східній Галичині армії повинні зупинитись на тій же лінії, котрої вони досягнуть на час перемир’я”. Союзники записали зустрічні зобов’язання: “У випадку, якщо російські армії, відкидаючи перемир’я, перейдуть лінію, союзники нададуть Польщі усю допомогу, особливо військо­вими матеріалами...” Наступного дня британський міністр закордонних справ лорд Керзон звернувся з нотою до Кремля, пропонуючи підписати перемир’я із Варшавою і встановити лінію перемир’я до Західного Бугу і на схід від ріки Сян.

Ця нота фактично окреслила лінію польського східного кордону, яку експерти західних держав вважали в основному етнографічно обгрунтованою. Східний кордон Польщі водночас повинен був стати західним кордоном України і увійшов в історію під назвою лінії Керзона. Фактично, це і є лінія західного кордону України після другої світової війни.

Однак твереза пропозиція Антанти не відповідала гегемоністським апетитам Раднаркому. У телефонограмі члену Реввійськради Південно-Західного фронту Й. Сталіну розгніваний В. Ленін розцінив ноту Керзона як “чистісіньке шахрайство” і зажадав “прискорити розпорядження про шалене посилення наступу”. (У Повному зібранні творів В.І. Леніна цього документа немає). У цей час більшовицькі вожді уже бачили розбитою не тільки Польщу, а й Німеччину.

Тільки 17 липня Кремль дав відповідь: нехай Польща сама звернеться з мирною пропозицією. Коли ж Варшава це зробила і надіслала делегацію для мирних переговорів, більшовики усіляко гальмували їх початок, виграючи час для продовження бойових дій. Але під Львовом і Варшавою радянські війська було розбито, відтак втрачено й Східну Галичину та Волинь. У складі польських військ опір більшовизмові чинили й петлюрівські частини.

Переговори у Cna показали, що Антанта не тільки не штовхала Польщу на агресію проти Росії та України, а навпаки — застерігала її від такого авантюрного кроку. Отже, не було ніякого “третього походу Антанти”, його штучно “породила” радянська історіографія. “Чистісіньке шахрайство” продемонструвало керівництво Кремля.

Наприкінці літа 1920 р. на півдні України висадилась ще й білогвардійська армія генерала

Врангеля (у її складі було не менше половини

наддніпрянців і кубанців), що вкрай занепокоїло лідерів УСРР. Своєю чергою уряд УНР вирішив використати врангелівців для організації спільного протибільшовицького фронту на Наддніпрянщині. З цією метою через Румунію, а далі морем до Ялти дісталась військова делегація на чолі з полковником 1. Литвиненком. 25 серпня українські військовики зустрічались з керівництвом Кримської Крайової Української Ради, яке поінформувало про діяльність у Севастополі Українського клубу та Української гімназії їм. Т. Шевченка, заснування у Балаклаві Галицько-української збірної станиці.

У Севастополі 10 вересня на урочистому прийнятті у Врангеля українська делегація запропонувала умови військово-політичного протибільшовицького союзу: визнання УНР самостійною державою, передача їй Чорноморського флоту, координація військових дій, організація місцевої української влади. Відтак для петлюрівської армії Врангель пообіцяв надіслати з Відня через Румунію до Коломиї 3 млн мушкетних набоїв й, по можливості, переправити через Румунію і далі морем до Таврїї декілька українських підрозділів. І наостанок сказав, що він “оптиміст і дійде політичного порозуміння з Україною”. Попередні переговори закінчилися 14 вересня й українські дипломати на американському міноносці виїхали до Констанци. Але наступний тур переговорів через ускладнення військово-політичної ситуації так і не відбувся, отож, воєнна конвенція з Врангелем не була укладена.

Наприкінці серпня згідно з рішеннями Закордонного відділу ЦК КП(б)У і Реввійськради Південно-Західного фронту у тил врангелівців переправилась група досвідчених командирів і комісарів, під орудою яких і було сформовано Кримську повстанську армію. Невдовзі її загони захопили Бішуйські вугільні шахти, позбавивши противника палива. Незважаючи на це врангелівці на початку жовтня прорвались до Каховки і Мелітополя. І лише коли наприкінці жовтня Крим зосередив на так званому Південному фронті РСФРР великі сили — 133 тис. багнетів і шабель, понад 5000 гармат, 57 бронеавтомобілів, 17 бронепоїздів і 45 літаків, — знесилені боями на два фронти і несподіваними великими морозами (до 15° С) білогвардійські частини відступили, з їх рядів масово дезертирували і повернулись до рідних осель недавні селяни — наддніпрянці. Рештки армії відплили кораблями до Румунії та Африки (зокрема Тунісу, Алжиру та Єгипту).

Контрнаступ врангелівсь£их військ не допоміг і пілсудчикам/ Відтак знесилені супротивники — Польща і Радянська Росія змушені були почати мирні переговори, які з перервами тривали у Ризі від початку вересня 1920 р. до березня 1921 р. Українські дипломати — представники УСРР (Д. Мануїльсь- кий) і ГСРР (В. Баран, Н. Хомин) не змогли усамостійнитись і під натиском Кремля увійшли до спільної російсько-української делегації, яку очолив І. Йоффе.

До латвійської столиці 26 вересня прибула з Відня офіційна делегація ЗУНР на чолі з К. Левицьким. Однак як польська, так і радянська сторони виступили проти її офіційної участі у переговорах, хоч, до речі, представники УСРР і ГСРР на цьому не наполягали, навпаки — намагались встановити тісні офіційні та особисті контакти зі співвітчизниками. За цих умов делегація ЗУНР зробила кілька протестаційних заяв як до президії конференції, так і до світової преси на захист права східногалицького населення на самовизначення, проти окупації краю Польщею. На першому етапі переговорів ці домагання підтримували й насамперед, націонал-демократи і радикали, об’єдналися в уряд національної згоди. Лише робітництво, об’єднане в комуністичні та соціал-демократичні Ради, відчувши лібералізм нової влади, вимагало від уряду радикальніших суспільно-політичних і економічних змін. Але їх вимоги в умовах військового протистояння з поляками виявились гіпертрофованими, а дії — передчасними або й шкідливими. Бо ж основні зусилля і матеріальні ресурси, кошти уряд змушений був спрямовувати на оборону республіки — 4 млн галицьких українців не могли протистояти ушестеро більшому західному супротивнику. Взагалі ж галичани розраховували на допомогу з двох джерел: УНР мала надати військову і матеріальну підтримку, щоб урівноважити перевагу поляків, а від Антанти очікувалось дипломатичне визнання українських устремлінь. Однак трапилось так, що і ЗУНР і УНР стали черговими жертвами егоїзму країн німецько-австрійського блоку та Антанти, які, максимально використавши їхні природні та економічні можливості, геополітичне становище, у скрутний час залишили “союзників” без політичної та військової підтримки і фактично сприяли їх ліквідації, зробивши ставку на більш перспективних партнерів. Усе це призвело до національної катастрофи — ліквідації незалежності України, насадження тоталітарного більшовицького правління на Наддніпрянщині, окупації її західних земель Польщею, Румунією і Чехословаччиною.