НОВА ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА. УТВОРЕННЯ CPCP

УКРАЇНСЬКА CPP НА ПОЧАТКУ 20-X РОКІВ

Понад шість років безперервних війн і революцій дорого коштували Україні. Внаслідок збройної боротьби, терору, епідемій і вимушеної еміграції вона втратила 3—4 млн осіб.

в дев’ять разів. Валовий збір зернових становив лише 25% довоєнного. Вартість карбованця порівняно з 1913 р. зменшилася в 13 тис. разів.

Причини катастрофічного стану економіки полягали не лише у воєнній руїні. Значною мірою це був наслідок політики “воєнного комунізму” — системи політичних та економічних заходів, яку більшовики застосовували в 1918—1921 рр. (в Україні — з 1919 р.). У ці роки вся промисловість і торгівля були націоналізовані, приватна торгівля заборонена. Конфісковану в поміщиків землю передали селянам, але водночас запровадили продрозкладку, за якою з урожаю кожному члену селянської родини залишали невелику норму, а решту відбирали в державні фонди за допомогою “продзагонів”, комітетів незаможних селян (комнезамів). “Воєнний комунізм” був спробою безпосереднього переходу до виробництва і розподілу на комуністичних засадах — без приватної власності, ринку і товарно-грошових відносин. Ясна річ, ця спроба повністю провалилася, спричинивши цілковиту руїну промисловості та сільського господарства і підірвавши матеріальну зацікавленість виробників у результатах своєї праці. Україна особливо постраждала від цієї політики: її багаті природні та продовольчі ресурси нещадно експлуатувалися більшовиками. Як визнавала резолюція V конференції КП(б)У (листопад 1921 р.), “господарський розпад ніде не досягав такого величезного розміру, як на Україні”.

Формально вся влада в Українській Соціалістичній Радянській Республіці належала Радам робітничих, солдатських і селянських депутатів. Проте реальна роль Рад неухильно знижувалась і зрештою звелася до декоративних функцій.

Останньою легальною опозицією в Україні була Українська комуністична партія (УКП, укапісти), що проіснувала до 1925 р. Укапісти стояли на комуністичній платформі, але вважали, що Україна повинна бути самостійною державою. Лідерами УКП були Андрій Річицький, Юрій Латинський, Михайло Авдієнко. Однак ця партія не мала помітного впливу на політичне життя.

“Воєнний комунізм” та економічна руїна викликали масове невдоволення більшовиками, особливо в середовищі селянства. В Україні діяли селянські повстанські загони Мордалевича, Орлика, Левченка, Марусі, Каленика та ін. Деякими з них керував з-за кордону повстанський штаб генерал-хорунжого Юрія Тютюнника. Найбільшою була повстанська армія Нестора Махна. Після перемоги над Врангелем у листопаді 1920 р. командування Червоної Армії вирішило ліквідувати свого вчорашнього союзника і несподівано вдарило по махновцях. Однак незважаючи на те, що проти повстанців було кинуто близько 60 тис. бійців на чолі з більшовицьким полководцем М.В. Фрунзе, загін Махна до серпня 1921 р. вислизав від переслідувань, завдаючи відчутних ударів червоноармійцям. Аналогічні процеси в цей час відбувалися і в Росії (“антоновщина”, Кронштадтське повстання та ін.). Більшовики опинилися перед перспективою нової громадянської війни — цього разу з російським та українським селянством.

На початку 1921 р. більшовицьке керівництво не мало наміру відмовлятись від “воєнного ко­мунізму”. Пленум ЦК КП(б)У в лютому 1921 р. визнав недоцільною і непридатною для України заміну продрозкладки продподатком.

Однак Ленін розумів, що подальше проведення політики “воєнного комунізму” може призвести до селянської війни. Тому на X з’їзді РКП(б) (березень 1921 р.) він переконав делегатів прийняти рішення про заміну розкладки натуральним податком, що поклало початок системі заходів, яку за тодішньою пристрастю до скорочень назвали спочатку “непе”, а згодом — “неп” (нова економічна політика).

Це була політика компромісу, вимушеного відступу від негайного будівництва комунізму “за Марксом”. Крім заміни продрозкладки на­туральним, а згодом і грошовим податком, що давало можливість селянам продавати надлишки своєї продукції на ринку, неп допускав вільну внутрішню торгівлю, передачу дрібних підприємств в оренду та приватну власність, іноземні концесії. Запроваджувався госпрозрахунок на рівні трестів. Практично припинилося заснування нових колгоспів і радгоспів. Однак Ленін не мав наміру відмовлятись від будівництва соціалізму, “командні висоти” в економіці, такі, як важка промисловість, банки, транспорт і зовнішня торгівля, залишалися під контролем держави. Ленін сподівався, що при збереженні диктатури пролетаріату неп забезпечить перемогу соціалістичних елементів над капіталістичними.

Рішення, прийняті більшовицькою партією в Москві, були обов’язкові і для України. Тому 27 березня 1921 р. Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет прийняв закон про заміну продрозкладки податком. Розмір продподатку становив 117 млн пудів зерна замість запланованих раніше продрозкладкою 160 млн пудів. Але й це було забагато для зубожілого українського села.

Запровадження непу збіглося в часі зі страшним лихом. Посуха, скорочення виробництва продовольства внаслідок господарської руїни та непомірні реквізиції призвели до голоду 1921 —1923 рр. На відміну від аналогічної ситуації в 30-х роках, уряд РСФРР не приховував голоду і мобілізував внутрішні та міжнародні зусилля для його подолання. Однак допомога надавалася лише голодуючим Поволжя. Голод в Україні протягом довгого часу замовчувався, а вагони з продовольством із Київщини та Полтавщини надсилали за тисячі кілометрів у Росію, замість того, щоб відправити їх у південні губернії України, де теж лютував голод. Тільки навесні 1922 р., коли люди вмирали вже цілими селами, почали допомагати й українським голодуючим, але кілька сотень тисяч життів врятувати вже не вдалося.

Незважаючи на всі труднощі, нова економічна політика мала успіх.

Хоч земля залишалася державною власністю, згідно з земельним законом УCPP від 22 листопада 1922 р., вона передавалася в приватне користування або в оренду селянам. Звільнившись від страху реквізиції, селянські господарства швидко відновили свою продуктивність. У 1925—1926 рр. виробництво зерна в Україні майже досягло довоєнного рівня. Тоді ж був в основному відновлений обсяг промислового виробництва.

Неп викликав певні зрушення й у внутрішній політиці. Припинилися масові розстріли. Було проголошено амністію решткам повстанців і членам неко- муністичних партій. Українській політичній еміграції гарантувалося вільне повернення в Україну.

Однак не слід ідеалізувати неп і перебільшувати його значення. Він не означав повного повернення до ринкової економіки. Вже на XI з’їзді РКП(б) в 1922 р. Ленін заявив, що відступ закінчено. Незважаючи на послаблення партійно-державного контролю, система управління економікою залишалася, по суті, командно-адміністративною. Тривали, хоч і в менших масштабах, політичні репресії. Обмеженість і непослідовність непу згодом полегшили Сталіну повернення до “воєнно-комуністичних” методів.

За Конституцією 1919 р., УСРР вважалася незалежною державою. Її проголошення було

поступкою більшовиків українському національ­

ному рухові. Без української революції та націо­нальних держав 1917—1919 рр.

Контроль центру над національними республіками забезпечувався трьома централізованими силами: РКП(б), складовою частиною якої була КП(б)У, Червоною армією і каральними органами — ЧК (надзвичайними комісіями). У роки громадянської війни необхідність централізації пояснювалася потребами спільної боротьби проти “внутрішньої контрреволюції і міжнародного імперіалізму”.

Між РСФРР і УСРР 28 грудня 1920 р. укладено Союзний робітничо-се­лянський договір, за яким дві республіки вступали у військовий та господарський союз і об’єднували комісаріати військових і морських сил, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів, пошт і телеграфу та виші ради народного господарства. Об’єднані наркомати входили до складу Раднаркому РСФРР, а при українському уряді мали своїх уповноважених.

На V Всеукраїнському з’їзді Рад (лютий-березень 1921 р.) проти договору виступили укапісти та українські ліві есери. Один з керівників УКП М. Авдієнко виступив з вимогою повного відокремлення України від РСФРР. Але з’їзд переважною більшістю голосів ратифікував договір.

Подібні угоди були укладені радянською Росією і з іншими республіками. Така система відносин одержала назву “договірної федерації”. Отже, радянськії федерація почала формуватися ще задовго до офіційного створення CPCP.

І все ж український радянський уряд на чолі з X. Раковським зберігав певну самостійність. Він укладав міжнародні договори, провадив зовнішню торгівлю, розглядалася навіть перспектива створення окремої української радянської армії.

У 1922 р. розгорнулася дискусія щодо тіснішого об’єднання республік. Генеральний секретар ЦК РКП(б), нарком у справах національностей Сталін висунув проект “Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками”, що передбачав їх включення до Російської Федерації на правах автономних. Це викликало опір у республіках. У жовтні 1922 р. Політбюро ЦК КП(б)У, заслухавши доповідь голови ВУЦВК Григорія Петровського, ухвалило резолюцію, в якій наполягало на збереженні незалежності УСРР і здійсненні взаємовідносин між радянськими державами на основі раніше досягнутих угод.

У цей час до дискусії втрутився Ленін, який раніше через хворобу не брав у ній участі. Він надіслав членові Політбюро ЦК РКП(б) Л.Б. Каменеву листа, в якому критикував поспішність Сталіна і запропонував концепцію федерації: “...Ми визнаємо себе рівноправними з Українською PCP та ін. і разом і нарівні з ними входимо в новий союз, нову федерацію, Союз Радянських Республік Європи і Азії”. Ленін розумів, що поглинання Росією інших республік не тільки підірве без того слабку підтримку більшовиків з боку неросійських народів колишньої імперії, а й справить негативне враження на народи колоніальних країн, на які вождь більшовиків тепер покладав особливі надії як на каталізатор світової революції. Леній не виключав можливості згодом повернутися назад, тобто зберегти лише воєнний та дипломатичний союз, а в інших сферах відновити повну самостійність національних наркоматів.

Для республік ленінські пропозиції були прийнятніші, ніж план Сталіна. У грудні 1922 р.

VII Всеукраїнський з’їзд Рад схвалив ідею створення Союзу. Щоправда, депутатів-українців на цьому з’їзді було менше половини (362 з 782).

ЗО грудня 1922 р. І з’їзд Рад CPCP в основному затвердив Декларацію про утворення Союзу та Союзний договір. Передбачалося передати їх на додатковий розгляд центральних виконавчих комітетів (ЦВК) союзних республік, іісля чого найближча чергова сесія новоутвореного ЦВК CPCP повинна була затвердити текст цих документів і ввести їх у дію. Остаточне прийняття Декларації га Союзного договору відкладалося до II з’їзду Рад CPCP.

Союзний договір проголошував, що незалежні радянські республіки добровільно і на рівноправних засадах вступають у державний союз і деякі свої повноваження передають органам центральної влади. До компетенції союзного уряду входили зовнішня торгівля, військово-морські та іноземні справи, залізничний транспорт і поштово-телеграфний зв’язок, утворювалися відповідні загальносоюзні наркомати. Питання фінансів, продовольства, праці і робітничо-селянської інспекції увійшли до компетенції і союзного, і республіканських урядів, для чого створювалися союзно-республіканські наркомати. До сфери діяльності республіканських урядів були віднесені внутрішні справи, освіта, юстиція, землеробство та соціальне забезпечення. Утворювався об’єднаний ЦВК CPCP на чолі з головами ЦВК чотирьох союзних республік М.1. Калініним (Росія), Г.І. Петровським (Україна), О.Г. Червяковим (Білорусія) і Н.Н. Нарімановим (Закавказька Федерація).

Централізація основних наркоматів викликала протести з боку деяких республіканських керівників. На XII з’їзді РКП(б) у квітні 1923 р. голова Раднаркому України X. Раковський заявив, що союзне будівництво пішло неправильним шляхом, і запропонував відібрати у союзних комісаріатів дев’ять десятих їхніх прав, передавши їх національним республікам. Така позиція прем’єра України може видатися дивною, якщо згадати відверту зневагу, яку він демонстрував до українських національних прагнень у 1919 р. Але суперечності тут немає: як голова PHK УCPP Раковський змушений був підкорятися вимогам очолюваної ним структури і вимагати розширення її повноважень, що призвело б до збільшення його особистої влади. Раковський виступив також проти апаратних методів керівництва, чим викликав невдово­лення Сталіна. Генсек звинуватив голову Раднаркому України в тому, що він підміняє федерацію конфедерацією. В липні 1923 р. Раковський був відкликаний з України і призначений повноважним представником CPCP у Великобританії. Подальша його доля була драматичною. Він відкрито виступив в опозиції до Сталіна, 1937 р. був заарештований, а 1941 р. — розстріляний.

Остаточне юридичне оформлення Радянського Союзу відбулося на Il з’їзді Рад CPCP (січень 1924 р.), який прийняв Конституцію, що складалася з двох частин: Декларації і Договору про утворення CPCP (текст останнього істотно відрізнявся від проекту Союзного договору 1922 р.). Конституція закріпила право кожної союзної республіки на вільний вихід з Союзу, встановила, шо території республік не можуть бути змінені без їхньої згоди. Однак реальна влада в республіках належала єдиній Всесоюзній комуністичній партії (більшовиків), а легальна опозиція була ліквідована, тому ці суверенні права залишалися фіктивними.

Як доводить львівський історик Ярослав Дашкевич, утворення Союзу PCP не було оформлено згідно з нормами міжнародного права. Союзний договір 1922 р. ніколи не був підписаний. Замість цього документа, що мав характер міжнародної угоди, було прийнято внутрідержавний акт — Конституцію CPCP.

Існують полярні оцінки актів 1922—1924 рр. Радянські історики завжди підкреслювали, що утворення CPCP — велике досягнення національної політики компартії, яке відповідало інтересам народу України, а також інших народів Союзу. Більшість українських істориків за кордоном, а зараз і в Україні, вважають цей акт трагедією українського народу. Дехто намагається уникнути крайніх суджень. Зокрема, Орест Субтельний, відзначаючи негативні наслідки об’єднання, водночас зауважує: “Неправильно було б сказати, що радянський федералістський устрій залишив українців та інші неросійські народи з порожніми руками... Українська Радянська Соціалістична Республіка стала чітко окресленим національним і територіальним цілим, із власним адміністративним центром і апаратом. Таким чином, українці нарешті отримали територіально- адміністративні рамки, що відображали їхню національну самобутність, тобто те, чого вони не мали з часів козацької Гетьманщини XVIII ст.”

Утворення CPCP було певним компромісом між Москвою та національними рухами на окраїнах колишньої імперії. Але поступки більшовиків у національно- державному будівництві мали тактичний характер. Зберігаючи унітарний характер більшовицької партії, лідери РКП(б) робили саму програму фе­дералізації держави ілюзією. Незабаром союзні республіки фактично пере­творились у звичайні адміністративні одиниці унітарної держави.

У квітні 1923 р. XII з’їзд РКП(б), засудивши всі “місцеві націоналізми”, одночасно оголосив ро­сійський великодержавний шовінізм найбільшою небезпекою. З’їзд проголосив політику “коренізації”, яка передбачала залучення представників корін- ії та державного апарату, застосування національ­них мов у партійній роботі, адміністрації, освіті, видавничій справі, пресі. WKpZUHCbKHli HZipiiiHT Ц,ІЄЇ ПОЛІТИКИ

Що спонукало більшовицьке керівництво до такого повороту? У закордонній українській історіографії на означення цієї політики інколи вживається термін “обманна українізація”, мається на увазі, що вона з самого початку слугувала лише прикриттям російського шовінізму. Деякі історики трактували українізацію як широкомасштабну провокацію, скеровану на виявлення і наступне знищення національно свідомих елементів. Однак вірогідніше інше пояснення: подібно до непу, це була вимушена, компромісна політика. Більшовики змушені були рахуватися з українським національним відродженням, могутній стимул якому дала Українська революція. Українізація була спробою опанувати цей процес і спрямувати його в русло соціалістичного будівництва.

На початку 20-х років компартія залишалася значною мірою чужим тілом в українському суспільстві і спиралася передусім на неукраїнські елементи, які переважали серед промислового пролетаріату. У 1922 р. з 55 тис. членів партії 54% становили росіяни, 23 — українці, 14% *— євреї. В урядовому апараті українців було 35%. Щоб втримати владу, необхідно було надати партії та уряду більш національного характеру. Цього вимагали і національно свідомі українські комуністи, переважно вихідці з партії боротьбистів, очолювані Олександром !Думським і Василем Елланом-Блакитним, а згодом і колишні укапісти, які після вимушеного саморозпуску УКП 1925 р. приєдналися до КП(б)У.

Українізація мала й зовнішню мету. Вона покликана була продемонструвати українцям за Збручем, що лише в Радянській Україні вони можуть задовольнити свої національні прагнення. Крім того, нову політику ЦК РКП(б) викликали стабілізація капіталістичної системи і крах сподівань на пролетарську революцію в Європі. Тепер більшовики перенесли увагу на колоніальні країни, яким потрібно було показати позитивний приклад вирішення національного питання.

Отже, з боку більшовицького керівництва українізація була лише тимчасовим тактичним маневром. Мав рацію Симон Петлюра, коли писав, спостерігаючи з еміграції за подіями в Україні: “Взагалі українізація справляє враження певного тактичного ходу з боку большевиків; коли він не дасть бажаних наслідків, то про нього швидко забудуть”.

Формальним початком українізації можна вважати УСПІХИ І ПРОРАХУНКИ декрет PHK УСРР від 27 липня 1923 р. “Про УКРАЇНІЗАЦІЇ заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ” та декрет ВУЦВК і Раднаркому від 1 серпня того ж року “Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови”. Нова політика не обмежувалась виконанням цих декретів і здійснювалась у кількох напрямах: залучення українців до партії і надання їм важливих посад у партійному та державному апараті; запровадження української мови в державне управління та партійні справи, розширення її вживання в освіті, пресі, видавничій діяльності, заохочення розвитку української культури і науки.

Українізація зустріла сильний опір насамперед серед неукраїнської або обрусілої верхівки КП(б)У. В партійному середовищі була поширена теорія “боротьби двох культур”. Захисник цієї теорії секретар ЦК КП(б)У Дмитро Лебідь писав у квітні 1923 р.: “Поставити перед собою завдання активно українізувати партію, себто робітничий клас... це значить стати на точку зору нижчої культури села, порівняно з вищою культурою міста”.

Проте незабаром найупертіші супротивники українізації (“русотяпи”, як їх називали) були відкликані з України або допоки причаїлись. До керівництва республікою прийшли нові люди. У 1923 р. головою PHK УСРР став Влас Чубар. Емануїла Квірінга на посаді генерального секретаря ЦК КП(б)У змінив 1925 р. Лазар Каганович, слухняний сталінець, який залежно від волі вождя однаково готовий був втілювати в життя українізацію чи контрукраїнізацію. Олександр Шумський очолив наркомат освіти, Микола Скрипник — наркомат юстиції.

Після цього українізація пішла успішніше. У партії її опорою були такі старі більшовики, як Скрипник, а також рештки колишніх боротьбистів та укапістів. З ентузіазмом вітала нову політику українська інтелігенція. До процесу українізації приєдналися діячі науки та культури, що за прикладом М. Грушевського поверталися з еміграції, і вихідці з Галичини, які повірили у здійснення своїх мрій про Українську державу.

З 1925 р. відбувалася посилена українізація партії та державного апарату. Державні службовці повинні були складати іспити з української мови, хто лінувався вивчати мову, міг втратити роботу. Частка українців у КП(б)У зросла з 23% у 1922 р. до 60% у 1933 р. Проте українці зосереджувались переважно на нижніх щаблях партійної ієрархії. У ЦК КП(б)У 1924 р. українці становили 16%, 1925 — 25, 1930 — 43%. Від моменту утворення Компартії України і аж до смерті Сталіна посади першого (генерального) секретаря її ЦК обіймали росіяни, поляки, євреї, поволзький німець — тільки не українці (за винятком короткочасного секретарювання від грудня 1921 до квітня 1923 р. Дмитра Мануїльського, якого Сталін називав “липовим націоналом”).

Центром українізації став наркомат освіти, якому підлягали всі ділянки культури. Наркомом освіти був Шумський, а після його усунення 1927 р. — Микола Скрипник, який широ вірив у можливість поєднання комунізму з національним визволенням українців, у власний український шлях до соціалізму і комунізму. Українська освіта своїми успіхами значною мірою завдячувала діяльності Скрипника.

Наркомові освіти довелося переборювати величезні труднощі. Оскільки вчителів зі знанням української мови не вистачало, Скрипник запропонував запросити кілька тисяч учителів з Галичини, але в Москві не дали на це згоди, побоюючись “українського буржуазного націоналізму”. Бракувало підручників. Доводилось долати спротив частини російських і обрусілих студентів, які не бажали навчатись “селянською" мовою. Однак українізація освіти відбувалася досить швидко.

У 1929 р. в УCPP діяло 80% шкіл, понад 60% технікумів і 30% інститутів з українською мовою навчання. Понад 97% українських дітей навчалося рідною мовою. Якщо 1922 р. республіка мала не більше десятка україномовних газет і журналів, то 1933 р. з 426 газет 373 були українські. Робилися спроби українізувати навіть армію — з цією метою в Харкові створено Школу червоних старшин. Почався процес дерусифікації міст, якому сприяв масовий наплив до них українського селянства, спричинений колективізацією та індустріалізацією.

Українізація не означала примусової денаціоналізації меншин, навпаки, вона супроводжувалася створенням найсприятливіших умов для їх розвитку. У 1924 р. утворилась Молдавська Автономна Радянська Республіка у складі України. Було засновано російські, німецькі, грецькі, болгарські, єврейські та польські автономні райони. Існували сотні національних сільрад, діяли національні школи.

Однак пропорційно до успіхів українізації зростав і спротив “русотяпів”. Крім частини партійного керівництва, опір дерусифікації чинили російська бюрократична верхівка трестів і синдикатів, російське та обрусіле міщанство і пролетаріат, Червона армія, ієрархія Руської православної церкви, апарат каральних органів. Вже в другій половині 20-х років українізація зазнала перших ударів.

Серед українських комуністів були такі, які БОРОТЬБА вважали, що Україна повинна йти до комунізму

власним шляхом. Вони гаряче обстоювали

українізацію і прагнули розширення самостійності

республіки. Проте керівництво ВПК (б) не збиралося йти так далеко назустріч інтересам українського народу, як цього хотіли національно свідомі більшовики. Це штовхало останніх до опозиції, ідейними виразниками якої в 20-ті роки стали Микола Хвильовий, Олександр Шумський і Михайло Волобуєв (як не дивно, двоє з них були росіянами за походженням).

Приводом до дискусії став виступ письменника Хвильового (справжнє прізвище — Фітільов), який вважав, що для вільного розвитку українській культурі необхідно звільнитися від російського впливу і переорієнтуватися на європейські традиції. Цю ідею письменник полемічно загострив у гаслах “Геть від Москви!” і “Дайош Європу!”. Виступ Хвильового започаткував “літературну дискусію” 1925—1927 рр., яка з подачі партійного керівництва вилилась у гостру критику “хвильовизму”.

Наступним об’єктом критики став Олександр Якович Шумський (1890—1946). В минулому він належав до лівого крила українських есерів, входив до Центральної Ради, нею ж був заарештований і лише випадково врятувався від розстрілу. Згодом став одним з організаторів Української комуністичної партії (боротьбистів) і разом з нею в 1920 р. приєднався до більшовиків. У 1924—1926 рр. як нарком освіти він відповідав за ■ українізацію. Шумський вважав, що вона здійснюється надто повільними темпами внаслідок опору зрусифікованої бюрократії, що партійне та державне керівництво слід доручити корінним українцям. Він звинуватив Л. Кагановича в схильності до адміністрування, в прагненні дискредитувати українських більшовиків і запропонував Сталіну замінити його на посаді генерального секретаря ЦК КП(б)У В. Чубарем. У відповідь Каганович організував кампанію критики наркома освіти, яка переросла у відверте цькування. Його звинуватили в захисті “націоналістичного ухилу” Хвильового, штучному прискоренні українізації та інших гріхах. Шумського було знято з поста наркома і за рішенням лютнево-березневого пленуму ЦК КП (б) У 1927 р. вислано за межі України. Лише один учасник пленуму — представник Компартії Західної України Карл Саврич (Максимович) — не підтримав цього рішення. Це дало Кагановичу привід звинуватити в ‘‘шумськизмі” цілий ЦК КПЗУ, який згодом був розгромлений Виконкомом Комінтерну.

Якщо Шумський прагнув до розширення суверенних прав українського народу в політичній сфері, то Михайло Волобуев обстоював економічну самостійність республіки. У статтях, вміщених у “Більшовику України’’ 1928 р., він доводив, що в економіці CPCP Україна перебуває на становищі колонії, як і при царському режимі. Волобуев підкреслював, що українська економіка становить самодостатню єдність, яка може інтегруватись у світову економіку без посередництва російської. “Волобуєвщина” поряд з “шумськизмом” і “хвильовизмом” була оголошена проявом “націонал-ухильництва”.

Під тиском критичної кампанії, в якій навіть такі ентузіасти українізації, як Скрипник, взяли активну участь, Хвильовий, Шумський і Волобуєв відмовилися від своїх поглядів і визнали помилки. Але це не врятувало їх від переслідувань. У 1933 р. Хвильовий покінчив життя самогубством, протестуючи проти знищення інших українських літераторів. Того ж року був заарештований Шумський. Він був таємно вбитий співробітниками держбезпеки 1946 р., коли із заслання повертався в Україну. Волобуєв також був заарештований, але йому пощастило пережити сталінські табори.

“Націонал-ухильництво” в Україні було одним з перших в історії проявом так званого націонал-комунізму — течії в міжнародному комуністичному русі, представники якої намагалися поєднати комунізм з національно-визвольними змаганнями.

Кампанія проти націонал-ухильництва 1926—1928 рр. була симптомом закінчення відносно ліберального періоду непу. З українізацією покінчили не відразу — була ше коротка “доба Скрипника” (1927—1933). Але ця політика була приречена, як і ті, хто її здійснював. Насувалися нові часи — епоха терору і відверто імперської політики.