ДЕРЖАВНЕ БУДІВНИЦТВО ПОБУДОВА ДЕМОКРАТИЧНОГО СУСПІЛЬСТВА
3 перших днів існування нова влада намагалась відкрити широкі можливості для розвитку понівеченого війною господарства, національного та культурно-освітнього життя краю, демократичних громадсько-політичних ініціатив.
Уже 5 листопада у програмному Маніфесті Української Національної Ради декларовано загальне виборче право, рівність усіх громадян незалежно від віри, мови, стану чи статі перед законом, 8-годинний робочий день, соціальний захист людей похилого віку та інвалідів, охорону праці і громадський спокій, проведення аграрної реформи.9 листопада сформовано уряд — Тимчасовий державний секретаріат. Його головою став Кость Левицький, виходець із сім’ї священика. Свого часу він закінчив Станіславську гімназію, навчався у Львівському університеті. Пізніше став засновником відомої газети “Діло”, депутатом австрійського парламенту і галицького сейму. Державні секретаріати очолили: військовий — Дмитро Вітовський, внутрішніх справ — Льонгин Цегельський, закордонних справ — Василь Панейко, віросповідання та освіти — Олександр Барвінський, земельних справ — Омелян Баран, публічних робіт — Іван Макух. Усі вони були діячами українських партій і представляли національно свідому інтелігенцію. Президентом республіки став Євген Петрушевич, син греко-католицького священика з Буська. Після закінчення юридичного факультету Львівського університету він працював адвокатом у Сокалі, Сколе, 1907 р. був обраний послом австрійського парламенту, 1908 р. — галицького сейму, очолював парламентський клуб.
Затверджено 13 листопада Тимчасовий закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії, проголошено Західноукраїнську Народну Республіку. У зазначених кордонах молода республіка займала територію майже 70 тис. км2, близько 71% населення становили українці, 14 — поляки, 13 — євреї. Фактично ж нова влада поширювалася на територію близько 40*тис.
км2 з населенням 4 млн чол.В умовах кількарічної воєнної розрухи уряд -і президент особливу увагу приділяли організації і виведенню з глибокої кризи економіки. У зв’язку з цим уряд монополізував продаж зерна, хлібопекарських виробів, картоплі, великої і малої рогатої худоби, свиней, шкіри, цукру, сірників, цигарок, спирту, поташової солі. Водночас Харчовий уряд заявив про ділову співпрацю у товарообміні з крайовим товариством “Сільський господар”, представниками кооперативів і фінансових інституцій. Активно відбудовувався залізничний транспорт. Упроваджено 4 квітня 1919 р. в обіг свою валюту — гривні (вартість австрійської корони) і карбованці (вартість двох корон). А через декілька днів — регламентовано розподіл м’яса, заборонено випікання хліба без установленого мінімуму (25 %) сурогату, обмежено його продаж у промислових їдальнях (25 г). Але власті так і не зуміли взяти під контроль нафтовидобуток, хоч і заборонили вивіз нафти, оскільки більшість розробок належала іноземному капіталу. Тому й процвітала спекуляція керосином і сирівцем, продовжувалась інфляція.
Довго дискутувався і врешті-решт 14 квітня 1919 р. був ухвалений земельний закон, який тільки визначив основи аграрних реформ. Знаменно, однак, що було принципово розв’язано найпекучішу проблему ліквідації великого землеволодіння, як поміщицького, так і монастирського, державного, єпископського. Ріллю по закінченні війни передбачалось розділити між безземельними, а також “для творення взірцевих господарств, рільничих шкіл, інших промислових, просвітніх, добродійних і загально корисних завдань”. При цьому заборонялось самовільне захоплення і ділення цих вивласнених земель; порушення карались шестимісячним ув’язненням або штрафом до 10 тис. корон. Однак очікуваний закон не погасив весняного запалу бідноти — в час посіву вона масово захоплювала поміщицькі угіддя. Для ліквідації таких сільських конфліктів властям неоднаразово доводилось залучати загони жандармерії і навіть війська.
Створювалися умови для громадського самоврядування і національного самовираження, демократизації та лібералізації громадсько-політичного життя.
Затверджено державність української мови, обов’язковість її вживання у державних установах та організаціях, громадських інституціях. Водночас національним меншинам залишено свободу усного і письмового діалогу із державними і громадськими структурами “їх матірною мовою”. Закон про вибори до сейму Західної області УНР передбачав загальні, таємні, прямі вибори по національних куренях у цивільних осіб не молодших 20 років, зокрема, вибори 160 депутатів від українського населення краю, 33 — від польського, 27 — від єврейського і 6 — від німецького, всього 226 обранців. Право висунення кандидатів у депутати надавалось партіям і групам виборців за спеціальними виборчими списками (не менше 200 осіб). Права вибору і виборності позбавлялись психічно хворі, зареєстровані кримінальні злочинці і повії. При цьому особлива увага приділялась освітній і неупередженій громадській діяльності членів виборчих комісій, яких зобов’язано складати письмові присяги. Проведенню парламентських виборів у червні перешкодив травневий контрнаступ польських військ. Ухвалено закон про громадянство, згідно з яким “право своїни” надавалось особам із постійним місцем проживання не менше 5 років; служба в державних установах і організаціях дозволялась лише після громадянської присяги.Розпочалась перебудова системи народної освіти. Зокрема, у законі про основи шкільництва публічні школи оголошувались державними, а вчителі — державними службовцями; за рішенням освітніх органів дозволялось засновувати приватні школи; українська мова стала основною в усіх державних школах; за національними меншинами — поляками та євреями визнавалось “право на школу в рідній мові”. Спеціальним законом націоналізовано українські приватні гімназії в Долині, Городенці, Копичинцях, Рогатині, Чорткові та Яворові, а також учительські жіночі семінарії в Коломиї, Львові і Тернополі. Реорганізовувалась і розширювалась мережа спеціальних і фахових шкіл. При цьому особлива увага приділялась вивченню української мови, математики, історії, географії України та інших слов’янських земель.
За бажанням учнів викладались також польська, німецька та інші мови. Педагоги державних шкіл зобов’язані були скласти професійну присягу на вірність Українській Народній Республіці. Реформу освіти підсумував з’їзд учителів середніх шкіл, що відбувся 21-23 березня 1919 р. у Станіславі. У його резолюції, зокрема, зазначено: “Школа має бути національна і має не тільки приготовляти до студій на університеті, а до життя і праці. Вона має бути вільна від всяких односторонніх впливів держави, церкви, політичних партій і суспільних кляс”. Ухвали з’їзду відкривали нові можливості для гуманізації і демократизації педагогічної праці і взагалі шкільного життя.Урядові програми, незважаючи на їх незавершення і короткий термін функціонування, засвідчили демократичний характер нової влади, її щире прагнення до творення суверенної національної республіки.
Криваві листопадові бої Галицької армії з польськими військами у Львові та околицях, сутички
3 румунськими частинами під Снятином і
Надвірною, на Буковині показали, що самотужки здолати натиск агресорів буде непросто. Все це і спонукало молодий уряд звернутися за допомогою до наддніпрянських побратимів.
Делегати Української Національної Ради Осип Назарук і Михайло Шухевич 6 листопада 1918 р. прибули до Києва просити у Гетьманату військової і морально-політичної підтримки. Павло Скоропадський пообіцяв їм відпустити курінь січових стрільців. Але проти цього виступив Володимир Винниченко, який виношував план збройного повстання за участю стрілецтва проти гетьмана. Наразі Рада Міністрів України ухвалила надіслати до Львова надзвичайну дипломатичну місію на чолі з консулом Олександром Саліковським. А вже 10 листопада Українська Національна Рада одноголосно прийняла за доповіддю Романа Перфецького коротку, але вирішальну резолюцію: “Державному Секретаріатови поробити потрібні заходи до з’єднання всіх українських земель в єдину державу”.
Взагалі ж недовгі відносини між урядами ЗУHP і Гетьманатом були дещо напруженими: галичан відлякувала пронімецька орієнтація і федералістська спрямованість політики Скоропадського — можливість опинитися під опікою “единой и неделимой России”.
Тому значно конструктивнішим був діалог з Директорією: 1 грудня у Фастові укладається двосторонній “передвступний” договір про “маючу наступити злуку обох українських держав в одну державну одиницю”. З січня 1919 р. Українська Національна Рада, уперше зібравшись у новій столиці Станіславі, урочисто проголосила з’єднання ЗУНР “з УНР в одну одноцілу суверенну Народну республіку...”Уранці 16 січня галицька делегація на чолі з Левом Бачинським і Степаном Витвицьким відбула з Станіслава до Києва. Серед 36 парламентарів були члени Української Національної Ради та уряду, відомі громадські діячі Дмитро Вітовський, Льонгин Цегельський, Василь Стефаник, Роман Перфецький, Семен Вітик та інші.
Святковий Акт злуки розпочався 22 січня о 12 годині. Державний секретар Цегельський зачитав і передав голові Директорії Винниченку грамоту-ухвалу Української Національної Ради від 3 січня 1919 р. У відповідь представник Директорії Федір Швець виголосив довгоочікуваний Універсал: “...Від нині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Ужгородська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Віднині є єдина незалежна Українська Народна Республіка. Віднині український нарід, увільнений могутнім поривом своїх власних сил, має тепер змогу з’єдинити всі змагання своїх синів для утворення нероздільної незалежної української держави на добро і щастя робочого люду”.
Після обіду офіційні делегації подалися до оперного театру на відкриття Трудового конгресу, головою президії якого було обрано галицького соціал-демократа Семена Вітика. Після кількох виступів з першого читання — справи Злуки — Вітик наступного дня оголосив голосування вставанням з місць. За злуку проголосували практично всі чотири сотні присутніх, крім групи лівих есерів і укапістів. Однак, почувши гнівні протести, слова обурення, і вони встали. Вперто просиділи на місцях лише два делегати.
Водночас ухвалено скликати парламент Великої Соборної України, до Директорії дообрано Євгена Петрушевича. По закінченні конгресу 29 січня спеціальний поїзд із галицькою делегацією відбув до Станіслава.Реалізуючи спільні домовленості, уряд УНР виділив для відбудови прикарпатської економіки 500 млн гривень. Крім того, асигнував низку цільових проектів — відродження товариства “Сільський господар” (2 млн гривень), для українського шкільництва і Національного музею у Львові (1 млн гривень), відбудову галицьких залізниць, допомогу галичанам-біженцям, сім’ям загиблих стрільців. До Галицької армії було скеровано військові підрозділи, групу досвідчених командирів (А. Греков, М. Омелянович-Павленко, Д. Кунаков), боєприпаси, сотні кулеметів, десятки гармат і літаків. Лише у березні для знедоленого війною галицького населення надійшло з Наддніпрянщини 730 вагонів цукру, 213 борошна, 223 збіжжя, 127 вагонів інших продуктів. Повсюди — у Києві, Одесі, на Херсонщині створювались громадські “фонди”, “загони” і “корпуси” допомоги Галичині, які збирали речові, продуктові й медичні пожертви, мобілізовували добровольців у Галицьку армію.
Однак через кілька місяців січневий акт фактично перестав бути чинним і наприкінці 1919 р. Євген Петрушевич його денонсував. Директорія, яку Червона армія вибила з Києва, втратила на той час контроль над більшістю своєї території. Як зраду сприйняли галичани діалог Директорії з Варшавою, відтак — весняні 1920 р. договори Петлюри з Пілсудським.