ЗАХІДНО УКРАЇНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА ЛИСТОПАДОВА НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНА РЕВОЛЮЦІЯ
Лютнева і Жовтнева революції у Росії, утворення Центральної Ради у Києві, проголошення Української Народної Республіки та Української Республіки Рад, дошкульні поразки цісарських військ на Поділлі та в Галичині активізували національно-визвольний рух на західноукраїнських землях.
У залі Музичного інституту імені Лисенка у Львові 25 березня 1918 р. відбувся з’їзд українських нотаблів — спільне зібрання 500 представників усіх галицьких партій. Його делегати передусім привітали проголошення незалежної Української Народної Республіки, а також ухвалили резолюцію з такими вимогами: “з українських земель Галичини та Буковини утворити окремий державний організм; надання національним меншинам на цій території повного забезпечення їх національної автономії та політичної рівноправности; припинення насильницької колонізації Холмщини; злука всіх національних сил”. З’їзд взяв курс на відновлення української державності у краї, створення засад демократичного суспільства.
Реалізуючи ці плани, Українська парламентська репрезентація домагалась від уряду відмови від усіляких тактичних зобов’язань щодо утиску “правно- державного становища Східної Галичини”, зменшення у краї контингенту австрійських військ, заміни військової адміністрації цивільною; виділення коштів для закупівлі на Великій Україні хліба, якнайшвидшого повернення до рідних домівок біженців і переселенців, припинення польського терору на Холмщині та Підляшші. Для консолідації й зміцнення українського господарського життя у квітні засновано Український банк. Після довгої перерви у травні проведено з’їзди “Рідної школи”, “Союзу українок”, які висловилися за активізацію громадської діяльності українського учительства і жінок. Почали відроджуватись товариства “Сільський господар”, “Пласт”. Українське населення масово надсилало протестаційні листи і декларації до цісаря. У вересні відбулись масові мітинги і віча, які вимагали об’єднання всіх українських земель в український коронний край з окремим сеймом, намісником і українською адміністрацією, а також якнайшвидшої ратифікації Австро-Угорщиною Брестського мирного договору.
В умовах глибокої державної кризи 18—19 жовтня 1918 р. у Львові відбулось представницьке зібрання українських послів до парламенту та крайових сеймів Східної Галичини і Буковини, єпископату, делегатів українських партій, яке обрало Українську Національну Раду на чолі з адвокатом Євгеном Петрушевичем. До неї також увійшли адвокат Кость Левицький, публіцист Льонгин Цегельський, письменник Осип Назарук, журналіст Василь Панейко та інші. У своєму першому маніфесті Українська Національна Рада проголосила на українських етнічних землях імперії Українську державу, закликавши до її творення всі національні, меншини краю.
У тісному контакті з Радою діяв Український Генеральний Військовий Комітет під керівництвом поручника Івана Рудницького, створений ще у вересні. До нього увійшли досвідчені українські старшини-фронтовики Сень Горук, Дмитро Паліїв, Володимир Старосольський, Леонід Огоновський, які розгорнули пропагандистську роботу у військах. Крім частини львівського гарнізону, де служило немало галичан, Комітет підтримував зв’язки з українськими підрозділами у Перемишлі, Станіславі, Тернополі, Коломиї, Золочеві, Бродах і особливо тісні — з легіоном Українських січових стрільців у Чернівцях. На жаль, чимало українських бойових частин знаходилися на італійському фронті, в Сербії, на Великій Україні. Австрійські власті і військове командування навмисно відсилало їх якнайдалі від Галичини.
Наприкінці жовтня 1918 р. громадськість Угорщини, Чехословаччини, Югославії проголосила утворення незалежних держав, а Українська
Національна Рада на чолі з її президентом Петрушевичем у Відні невиправдано барилася.
Між тим, польські політики наполегливо готувалися відновити Річ Посполиту і узаконити свої права на Східну Галичину. Насамперед вони заручилися підтримкою CUIA та країн Антанти. Один з провідних польських діячів Роман Дмовський у меморандумі до президента США Вудро Вільсона стверджував, що українська нація перебуває в “ембріональному стані” і не здатна створити “сучасний прогресивний уряд на чолі з русинами”.
Для здійснення цих планів у Кракові створено Польську ліквідаційну комісію, яка мала 1 листопада прибути до Львова і за допомогою польських військових організацій захопити владу в краї. 31 жовтня полковник В. Сікорський (майбутній прем’єр, міністр оборони, загинув за нез’ясованих обставин 1943 р.) у листі до Варшави повідомляв, що всі польські сили Східної Галичини перебувають у стані підвищеної готовності.Але події у Львові та й усій Галичині 1 листопада розгорнулися не за польським сценарієм. 31 жовтня у Народному Домі Кость Левицький зібрав на нараду членів Національної Ради і Військового комітету. Він повідомив, що цісарський намісник Гуйн категорично відмовився передати владу у Східній Галичині українцям (як з’ясувалося пізніше, того дня генерал запевнив делегацію Польської військової організації, що найближчим часом передасть їм владу у краї). Більшість з тих, хто виступав, запропонували чекати обіцяного Віднем маніфесту. Але сталося непередбачене. Стрілецький командир Дмитро Вітовський, який щойно прибув із Чернівців, від імені Військового комітету заявив: “Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, завтра його візьмуть поляки!” Категоричність воєначальника переконала навіть найбільш нерішучих членів Національної Ради. Згідно з планом повстання, кур’єрів, переважно студентів та гімназистів, негайно розіслали з наказами міським, повітовим комісарам- українцям негайно брати владу в свої руки.
Удосвіта 1 листопада Львів повністю контролювався українцями, а на міській ратуші замайорів синьо-жовтий прапор, встановлений юним стрільцем Степаном Паньківським. Українські військові частини і підрозділи стали ядром повстання також у Станіславі, Стрию, Коломиї, Бродах, Збаражі, Бучачі. У Дрогобичі повстали озброєні робітники, у Тернополі, Бережанах, Козовій, Турці, Гусятині, Самборі, Яворові — селяни, організовані в загони. Отже, перехід влади до Української Національної Ради в Галичині відбувся здебільшого без перешкод. Лише у Перемишлі влада двічі переходила з рук у руки.
Поляки 11 листопада все ж оволоділи містом і, що найважливіше, захопили непошкодженими мости через Сян. Окуповано було також містечка Ярослав і Томатів.Надвечір 1 листопада на мурах Львова були вивішені звернення до населення і відозва Національної Ради до галичан про створення Української держави. Національна Рада закликала брати владу на місцях і готуватись до скликання Установчих зборів з тим, щоб здійснити “вільний політичний, економічний і культурний розвиток народу”.
Захоплені зненацька легіонери-пілсудчики і загони “орлят” незабаром оговталися, і вже пополудні 1 листопада в південно-західній частині Львова почали з’являтися вузли опору польських бойовиків, усе частіше траплялися напади на українських патрулів навіть у центрі міста. Штаб змовників очолив 37-річний капітан Чеслав Мончинський, який за бої у Львові отримав чин полковника. Після того, як у ніч на 3 листопада полякам вдалося захопити головний вокзал і склади зброї на ньому, кількість їх війська досягла 4 тис. Позатим становище українських військ у Львові погіршувалося. Якщо в момент повстання Вітовському було підпорядковано півтори тисячі бійців, то через два дні їх кількість зменшилась удвічі. Після перемоги, вважаючи справу зробленою, чимало стрільців із селян розійшлися по домівках. Надії покладалися на частини Українських січових стрільців, які прибули залізницею з Чернівців до приміського Сихова аж 3—4 листопада. Розпочалися криваві бої за Підзамче, головну пошту, вокзал, сейм, цитадель.
Народна революція переростала у війну за суверенність республіки, її захист від мілітаристських зазіхань щойно проголошеної II Речі Посполитої.