ВНУТРІШНЄ СТАНОВИЩЕ ДИРЕКТОРІЇ УНР
Повалення гетьманського режиму і встановлення
У КІЛЬЦІ ФРОНТІВ влади Директорії не зупинило громадянської війни. На зміну німецько-австрійським окупантам в Україну посунули антантівські та раднаркомівські полчища.
Ще 17 листопада 1918 р. у Москві було затверджено Українську революційну військову раду, яка й скерувала на Київ дві Орловські кінні дивізії. Червоноармійські частини З січня 1919 р. увійшли в Харків, а з ними — сформований 28 листопада 1918 р. Тимчасовий радянський уряд України на чолі з Г. П’ятаковим. Відновлена більшовицька УНР 6 січня перебирає нову офіційну назву — Українська Соціалістична Радянська Республіка (УCPP). Відтак 29 січня за рекомендацією В. Леніна її уряд очолив болгарин Християн Раковський (1873—1941), активний учасник соціал-демократичного руху в Болгарії, Румунії та Росії.До кінця січня стратегічна ситуація в північних районах України кардинально змінилась на користь регулярних частин Червоної армії. А вже 5 лютого Перша повстанська дивізія зайняла столицю України.
На півдні в таврійські степи прорвалась Добровольча армія генерала Денікіна, який однаково не сприймав як більшовицький, так і уенерівський уряд. У своєму щоденнику Денікін записав: “Самостійної України не визнаю. Петлюрівці можуть бути або нейтральні — тоді вони повинні негайно скласти зброю й розійтися по своїх домівках, або — приєднатися до нас, признавши наші гасла. Якщо петлюрівці не виконують цих умов, то їх належить вважати за таких же противників, як і більшовиків”. Тоді ж в Одесу, Миколаїв і Херсон висадились “нейтральні” війська Антанти. Над Дністром чатували румунські полки. В Галичині, на території щойно створеної Західно-Української Народної Республіки, розгорілась українсько-польська війна. З її урядом був заключений Акт злуки, згідно з яким галицька територія проголошувалась Західною областю УНР. Відтоді Галицька і Наддніпрянська армії утворили спільний фронт боротьби проти військ Польщі і Румунії, а невдовзі ще й проти червоноармійських і денікінських частин.
Безупинна війна спричинила часті переїзди і внутрішні пертурбації уряду. У лютому Винниченко пішов у відставку і вийшов з уряду. Покидаючи Київ, Директорія знову спішно шукала допомоги, насамперед у Антанти. А та, своєю ^чергою, висунула такі умови для переговорів: відставка соціалістів з уряду; контроль над фінансами та військами України; звільнення з в’язниць гетьманських міністрів та владик Антонія та Євлогія. Відтак Винниченко пішов у відставку і виїхав до Відня. Петлюра вийшов із УСДРП й узяв на себе обов’язки голови Директорії.
Шість разів змінювався й урядовий кабінет. Першим прем’єром було обрано 45-річного педагога-історика Володимира Чехівського (1874-?), члена УСДРП, члена Центральної Ради, згодом організатора Української комуністичної партії, видатного діяча Української автокефальної церкви. У 1930 р. у Харкові він був засуджений по процесу “Спілки визволення України” (СВУ) на 10 років в’язниці.
Під натиском більшовицьких військ 2 лютого Директорія переїжджає до Вінниці, 6 березня — до Проскурова, у квітні — до Рівного і Станіслава. “Похідні” кабінети очолювали по черзі Сергій Остапенко, Борис Мартос, Ісаак Мазепа, В’ячеслав Пилипенко.
Наприкінці весни ситуація для Директорії змінилась на краще. Селянство, чимала кількість якого підтримувала уряд Раковського, раптом напередодні засівів дізналося, що Наркомзем УCPP вирішив залишити за державою 65% поміщицьких земель. І хоч невдовзі ця цифра дещо зменшилася, усе ж 1700 колишніх панських економій (понад мільйон десятин землі) відійшли до радгоспів. Так було започатковано “соціалістичний” спосіб землекористування. Це, звичайно ж, насторожило селянські маси і породило справедливий опір діянням більшовицьких землеупорядників.
Восени 1919 р. після того, як Галицька армія перейшла на бік Денікіна і була відправлена на постій у район Одеси-Балти, а*знесилена Дієва армія С. Петлюри зазнала відчутних втрат від червоноармійських частин, Директорія розпалась, її члени Швець і Макаренко виїхали за кордон.
15 листопада 1919 р. Директорія передала свої права отаману Симону Петлюрі, який, усупереч галичанам, усе більше скеровував свій погляд до Варшави. На той час збройні сили отамана зменшились більш як удесятеро і становили лише 15 тис. бійців. До краху спричинила й слабкість (порівняно із П. Скоропадським) закордонної дипломатії, а головне — брутальне втручання у поділ української карти інших держав блоку Антанти, Російської Республіки Рад, Польщі.Після приходу до влади Директорії в Україні була відновлена не тільки попередня назва держави, а й республіканська форма державного устрою.
Директорія розпустила обрані на підставі майнового цензу органи місцевого самоуправління і призначила нові вибори. В основу розбудови влади було покладено так званий трудовий принцип, згідно з яким влада в губерніях і повітах мала належати трудовим радам робітників, селян та інтелігенції, без будь-якої участі експлуататорських елементів. Центральним органом управління повинен стати Трудовий конгрес (528 осіб) — свого роду тимчасовий парламент, вибраний із робітників (118 осіб), селян (377 осіб) і трудової інтелігенції (33 особи). Перша сесія Трудового конгресу відбулася 23—28 січня 1919 р. у Києві. У ній взяли участь близько 400 депутатів. Конгрес затвердив Акт злуки Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки, передав тимчасово законодавчу і виконавчу владу Директорії, а також проголосив загальне виборче право для виборів майбутнього українського парламенту. Але через більшовицький наступ конгрес припинив роботу і фактично саморозпустився.
Через складність військово-політичної ситуації місцеве самоврядування (сільські сходи, міські думи, трудові Ради) діяло не всюди. У другій половині 1919 р. фактично запроваджено авторитарне правління С. Петлюри й окремих військових отаманів.
Директорія відновила чинність усіх законів УНР, а також ухвалила новий закон про передання поміщицької землі селянам без викупу. Але їх реалізація в умовах війни була практично неможливою.
Поновлювалась автономія єврейської, польської та німецької громад. Але загальне погіршення соціально-політичних умов, поразка і деморалізація українського війська — все це викликало приховане невдоволення та старі забобони частини українців щодо єврейського населення. Отож на євреїв нерідко виливались образи і кривди місцевих жителів. Неконтрольовані вибухові ситуації (Проскурів, Фельштин) призводили до трагічних погромів, співучасниками яких були як самозвані “отамани” та “батьки”, так і червоноармійські комісари. А першим урядовим документом, спрямованим на захист єврейського населення, була прокламація Директорії від 12 квітня 1919 р. В ній зазначалося: “Український уряд буде всіляко боротися з порушеннями громадського порядку, викриватиме й суворо каратиме заводіяк, злочинців та погромників. І перш за все уряд не потерпить ніяких погромів, спрямованих проти єврейського населення України...” Наступного дня верховне командування українського війська видало наказ про арешт та віддання під трибунал усіх вояків, що підбурювали козаків брати участь у погромах. Чималі суми виділялись для діяльності відновленого Міністерства єврейських справ, зокрема видання підручників єврейською мовою і взагалі на єврейське шкільництво, допомогу потерпілим від погромів. З огляду на всі ці документи та факти будь-які звинувачення Петлюри в антисемітизмі видаються повністю невмотивованими.
Загроза повної окупації України змусила Головного отамана шукати порозумінь з Польщею, а це призвело до розриву з урядом ЗУНР. Невдовзі керівництво УНР втратило контроль над територією і змушене було емігрувати. Не виправив становища й Зимовий похід (грудень 1919 р. — початок 1920 р.) Дієвої армії на Наддніпрянщину.
Для утворення спільного протибільшовицького фронту С. Петлюра ще наприкінці 1919 р.
виїжджав до Варшави. Тоді ж було ухвалено декларацію, на підставі якої кордон між Україною і Польщею мав проходити по колишньому російсько-австрійському кордоні, а Східна Галичина і Волинь відходили до Польщі.
Ці домовленості були закріплені 21 квітня 1920 р. у Варшаві загальною і торговельно-економічною конвенціями, які визнавали незалежність УНР і гарантували її уряду морально-політичну та економічну допомогу, декларували національно-культурні права полякам в Україні та українцям — в Польщі (останнє так і не було реалізовано). Водночас Польща відмовилася від претензій поширитися до кордонів Речі Посполитої 1772 р.Укладено 24 квітня ще й спеціальну військову конвенцію, за якою армія УHP отримала великі партії зброї, а також підпорядковувалась польському командуванню, тоді ж було сформовано 3-тю Залізну і 6-ту Січову українські дивізії. Водночас український уряд дав згоду на підпорядкування польському управлінню залізниць, забезпечення союзників під час наступу продуктами.
Але військова і матеріальна допомога Полиці уряду УНР виявилась замалою для протистояння УСРР, яка вступила у військовий союз із Російською Федерацією. Це, зокрема, засвідчив 25 травня — 7 червня 1920 р. спільний наступ обох армій на Київ. Разом з пілсудчиками українську столицю безпосередньо визволяла 6-та Січова дивізія. Але вже 10 червня під натиском російського Південно-Західного фронту польсько-українські частини відступили з Києва на Поділля. Очікуване Петлюрою всенародне антибільшовицьке повстання так і не піднялося.
Наприкінці 1920 р.—на початку 1921 р. урядові В ЕКЗИЛІ інституції УНР переїхали до Польщі — головно
Тарнова, частково Варшави і Ченстохова. Там же, в екзилі, й було споряджено новий похід Української армії на рідні терени. Її частини (1500 вояків) на чолі з Ю. Тютюнником у ніч з 3 на 4 листопада 1921 р. перетнули кордон і вже через десять днів досягли району Коростеня — Малина. Але під містечком Базар кінна бригада Г. Котовського оточила ударну групу, відтак 359 козаків 14 листопада одразу ж були розстріляні. Рештки козацтва повернулися у Польщу, де й були інтерновані у таборах Каліша, Шепйорна, Радома, Рембертова, Ланцута, Вадовіц, Пікулич (біля Перемишля), Стшалкова, Пйотркува.