Початок агонії української Гетьманщини. Іван Скоропадський

Лівобережна Україна, опинившись під владою Росії, потра­пила в смугу поступової ліквідації її автономних прав, тобто залишків її державницької самостійності. Але навіть шалений Петро при його нетерплячому натиску на рештки української державності не міг одразу їх ліквідувати.

На Лівобережній Україні в 1708 р. гетьманом був обраний, як ми знаємо, полковник Стародубського полку Іван Скоро­падський. Російський уряд за його гетьманування намагався все більше обмежити українське самоврядування. Основним принципом цієї політики було давнє “поділяй і владарюй”. Зао­хочувалися чвари між гетьманом і старшиною; відбувалося по­стійне нацьковування недосвідчених і довірливих українців проти українських урядовців. Козацька старшина, певна річ, боялась народних повстань і заколотів. Кожен прорахунок ко­зацької адміністрації, кожна скарга від простолюду (а скарги часто організовували зумисне) використовувалися проти геть­мана та його урядовців. Російська політика була спрямована на те, щоб повністю позбутись української адміністрації й підпо­рядкувати Москві управління Україною, аби максимально ви­користовувати її матеріальні та людські ресурси.

Гетьман Іван Скоропадський відразу ж після обрання на гетьманство звернувся до російського уряду з пропозицією підтвердити, як це робилось традиційно ще з часів Хмельниць­кого, права України, що викладалися в окремих статтях, і щоб цар уклав певну угоду, яка б регулювала відносини між геть­манською адміністрацією та російським урядом. Але Петро І категорично відмовився підтверджувати будь-які статті нібито через воєнний час.

Скоропадський звернувся до Петра І з проханням, щоб ук­раїнські козаки в містах залишалися під орудою своїх коман­дирів — своїх старшин, а не московських офіцерів. Цар відмо­вив і в цьому.

Скоропадський просив царя повернути Україні зброю (гарма­ти тощо), котру було забрано в Батурині. Звичайно ж, і в цьо­му було відмовлено. Не задовільнив прохання гетьмана, аби московські воєводи не втручалися у внутрішні справи України. Відмовлено також і в проханні не обтяжувати населення постоя­ми численного московського війська.

Петро І зробив таку лицемірну заяву при відмові Скоропад­ському: мовляв, “... український народ має, з ласки царя, стільки вольностей, як ні один народ на світі”. Яка ж то була ласка царя?

До Скоропадського був приставлений постійний наглядач у ролі міністра — стольник А. Ізмайлов, який мав стежити за діяльністю гетьмана. Він мав слідкувати також за полковниками, за всіма старшинами, прислухатися до розмов козаків і про все доповідати в Москву і в разі якогось “народного невдоволення” вдаватись до застосування “великоросійських полків”. Столиця Гетьманщини була перенесена з розореного Батурина на кордон з Росією — в місто Глухів. Ізмайлов своєю брутальністю і зне­вагою викликав величезне обурення української адміністрації. Невдовзі його замінили іншим резидентом — це був Протасьєв, який втручаннями у внутрішні справи України перевершив Ізмайлова. Незважаючи на обіцянку Петра І не переслідувати ко­зацьких полковників, які під час війни були на боці Карла XII і Мазепи, вони всі були заарештовані з родинами, частину їх за­слано до Сибіру. Багато їхніх сімей було пущено по світу жеб­раками, бо в них було відібрано і землі і всі маєтності.

Петро І не зважав на українське правління. Часто він сам призначав полкову і навіть сотенну старшину з російських дво­рян чи представників інших національностей. Маєтки, конфіс­ковані в українських старшин, роздавав своїм наближеним, які абсолютно не зважали ні на гетьмана, ні на його адміністра­цію.

Землі та маєтки, які діставали російські землевласники в Україні, ставали центрами поширення нового кріпосництва. Адже їхні нові власники приводили з Росії своїх кріпаків і де­монстрували українському панству всі принади безмежного во­лодіння кріпаками. Це особливо подобалось тій частині україн­ської старшини, котра жадала швидше збагатитись і урівнятись у правах із російським дворянством.

Одночасно Петро І та його уряд інтенсивно використовували населення України для спорудження численних фортець, рит­тя каналів, для будівництва на фінських болотах нової столиці імперії — Санкт-Петербурга, укріпленої лінії над Тереком, такої ж лінії біля Волги, біля Дону.

Козаки й прості селяни гинули не тільки на тих примусових роботах, а й у численних війнах, які провадила Росія. На ті війни забирали людей, відриваючи від власного господарства, з усім їхнім спорядженням. Крім того, Україна зазнавала вели­ких економічних збитків і від законів, які приймав російський уряд для українського купецтва. Це і підвищення торгового мита, це і заборона торгувати із західними державами, це і спрямування товарів з України через абсолютно невигідні для неї балтійські порти, це і регламентація торговельних шляхів, через які тільки й можна було вивозити товари. Все це руйну­вало українську вільну торгівлю.

Українська суспільність постійно деморалізувалася. Гетьман Скоропадський втрачав авторитет, частина підлеглих уже звер­талась не до нього, а прямо до московських урядовців чи до са­мого царя. Крім того, російські чиновники охоче приймали скарги від усіх, щоб потім виступити в ролі миротворців і за­хисників українців.

Найбільшим ударом для української адміністрації було за­снування в 1722 р. Малоросійської колегії із шістьох московсь­ких урядовців на чолі з бригадиром С. Вельяміновим. Ця коле­гія позбавляла гетьмана і тих невеликих прав, якими він ще володів. Вона мала приймати скарги від населення, розглядати ці скарги, контролювати фінанси в Україні; стежити, щоб ко­зацька старшина, мовляв, не обтяжувала простих козаків.

Петро І навіть видав маніфест до українців, у якому повідом­ляв, що Малоросійську колегію засновано для того, щоб “народ український не був ні від кого обтяжений, ані неправими суда­ми, ані утисками старшин”. Ось таким миротворцем хотів ви­глядати Петро І та його уряд в очах українського населення, і все це було спрямоване на відрив народу від українського геть­манського уряду на дискредитацію його в очах народних мас.

Скоропадський звернувся до царя з протестом проти утво­рення Малоросійської колегії. Але, звичайно, йому було в усьо­му відмовлено. Терплячий, урівноважений гетьман цього разу не витримав наруги: він дістав серцевий напад і помер. Це було З липня 1722 р. Петро І заборонив обирати нового гетьмана.

Але українська старшина наставила наказним гетьманом Павла Полуботка. Це була людина досить освічена, енергійна та авторитетна, що відкрито відстоювала автономні права Ук­раїни. Він намагався відразу ж протидіяти Малоросійській ко­легії. Зокрема протидіяв контролю фінансів України, протидіяв розглядові скарг на українських урядовців. Він подав протест проти діяльності Малоросійської колегії, яка зверталася до Ге­неральної Військової Канцелярії (так називалась виконавча інституція гетьманської держави — уряд) з наказами як до підвладної установи. Він домігся того, що Сенат наказав Велья- мінову звертатися до Канцелярії з повагою, радитись про ті за­ходи, які вона хоче здійснити в Україні.

Вельямінов був обурений і рішуче виступав проти цієї вимо­ги гетьмана. Проте Полуботок провів іще одну важливу рефор­му — судову. Він перетворив Генеральний суд у колегіальний орган, розгорнув боротьбу з хабарництвом, тяганиною у місце­вих судах, встановив порядок подання апеляцій.

Звичайно ж, реформа Полуботка викликала величезне не­вдоволення в столиці Російської імперії.

Петро І викликав до Петербурга наказного гетьмана Полу­ботка, генерального писаря Савича, генерального суддю Черни- ша, ще кількох старшин і поставив вимогу скасувати всі ці но­вовведення. До того ж, старшину Стародубського полку було намовлено московськими урядовцями написати прохання, щоб урядовцями в Україні були тільки росіяни. У цій ситуації По­луботок зі своїми прихильниками пишуть петицію про повер­нення Україні її автономних прав. Розлючений Петро І дає наказ заарештувати гетьмана та його однодумців і кинути їх у Петропавловську фортецю.

“Історія Русів” наводить чимало фактів про розправу росій­ських чиновників і особисто царя Петра з останніми україн­ськими державцями. Тут, зокрема, оповідається, що государ зве­лів узяти їх на тортури і судити в Таємній канцелярії. А квартиру їхню на Троїцькій пристані огородити надійною вартою. Ця Та­ємна канцелярія, оповідає свідок тих подій, була несхожою на жодні цивільні чи духовні судилища з їхніми правами та обря­дами.

“Була вона єдиною в своєму роді в цілому світі, подібно до святої римської інквізиції”,— зі знанням справи констатує су­часник. У ній не приймали ні доказів, ні виправдань — ні письмових, ані свідкових, ні совісних, цебто під присягою. Осо­ба, що не признавалась до вини, мусила витерпіти тортури в три прийоми, а наостанок — вогняним знаряддям, тобто, роз­печеною залізною шиною і розтопленою сіркою.

Коли Савич на запитання царя, чи він знав про лихий замір його товаришів і земляків, які нібито душили баранів, купле­них царем для розведення нової породи на півдні України, відповів чемно: “Не скажу вашесті”,— то дістав за ту чемність запотиличника і був відправлений на тортури. Коли ж Петрові сказали, що ця відповідь є малоросійською чемністю, він не по­вірив і послав в Україну спеціальне посольство, щоб довідатись, чи й справді там є такий вираз — “вашесть” (тобто “ваша ве­личність”), то виявилося, що такий вислів є.

“Історія Русів” розповідає, що коли Полуботкові був оголо­шений вирок, він сказав цареві Петру І такі слова: “Бачу, го­сударю, і розумію, з якого джерела зачерпнуто злість твою, що не властива серцю твоєму і не пристойна характеру помазани­ка Божого. Правота і лагідність, суд і милість — суть єдине добро всіх монархів світу цього. І закони, що кермують усім взагалі людством і охороняють його від усякого лиха, є точне зерцало царям і володарям на їхнє становище і поведінку, і вони перші наглядачі й охоронці повинні їм бути. Звідкіля ж походить, що ти, о государю, ставлячи себе понад законами, мордуєш нас єдиною владою своєю і кидаєш у вічне ув’язнен­ня, загорнувши до скарбниці власне майно наше? Провина, на нас стягувана, є лише повинність наша і повинність свята в усіх народах так шанована, а жодним чином не законоприступ- на і до осуду не належна. Ми просили і просимо іменем народу свого про милість до отчизни нашої, неправедно гнаної і без жалю плюндрованої, просимо поновити права наші і привілеї, урочистими договорами затверджені, що їх і ти, государю, де­кілька разів підтверджував. Народ наш підсилив і звеличив царство твоє добровільною злукою своєю в такий час, коли ще в ньому все було в стані немовляти і виходило з хаосу каламут­них часів і майже мізерії”.

І далі: “Поневолювати народи і володіти рабами та невільни­ками є справою азіатського тирана, а не християнського монар­ха, який мусить... бути верховним батьком народів. Я знаю, що на нас чекають кайдани і понурі в’язниці... Але, поки ще живу, скажу тобі правду, о государю, що прийдеться складати тобі звіт неодмінно перед царем усіх царів — Всемогутнім Бо­гом — за погибіль нашу і всього народу”. Коли читаєш про ті тортури, про ті високі надії чесних людей, неодмінно виника­ють асоціації з нашими тридцятими роками, коли мордували ще гірше українську інтелігенцію і навіть українських кому­ністів, які були при владі і які свято вірили в ідею комуністич­ного раю, і здається, все почалося звідти, з петровських часів. А може, з часів Івана Грозного і Малюти Скуратова... Коли по­чиналась сама Росія...

Павло Полуботок помер (1724) у Петропавловській фортеці. Його ім’я залишилось у пам’яті свідомих українців як ім’я мужнього й безстрашного поборника ідеї Української держа­ви, законних прав українського народу на державницьке існу­вання, отже — і на життя в історії... Портрети Полуботка в XVIII—XIX ст. можна було зустріти в багатьох українських родинах.

Після смерті Павла Полуботка уже не обиралися нові геть­мани. Російський уряд продовжував нищити державницькі інституції нашої країни. Україною управляла Малоросійська колегія.

Вона продовжувала з більшою силою тиснути на українське населення. Ще Вельямінов пишався тим, що його колегія збільшила податки майже на 600 відсотків. З 1722 р. по 1724 рік ці податки збільшились від 45,5 тис. рублів до 241,3 тис. рублів. Тепер колегія почала стягувати податки із українських землевласників та водночас зачепила й російських, які вже укоренилися в Україні. Так, один О. Меншиков, найперший сподвижник Петра І, дістав тут до 200 сіл і містечок, володів Почепом, Ямполем та іншими містами, мав численну кількість промислів. Він перший обурився податковою діяльністю Мало­російської колегії. Через те, коли після смерті Петра І на пре­стол сіла його дружина Катерина І, якій Меншиков допомагав здобути цю честь, він зробив усе, щоб припинити діяльність ко­легії та знову обрати гетьмана. Уже за царювання наступника Катерини І — Петра II ним став миргородський полковник Да­нило Апостол (1728-1734).

Але новообраний гетьман не міг відновити знищених дер­жавницьких інституцій України. Від нього взяли обіцянку не порушувати присяги російській державі, бути “вірним рабом російських монархів”, не вдаватися до будь-яких зносин з іншими державами і народами, і навіть із запорожцями. Його син залишався заложником у Меншикова. Царський уряд ви­дав гетьманові на його прохання угоди — “Нужды малороссий­ские” та “Решительные пункты”. Офіційно було дозволено оби­рати гетьмана України, хоча в таємній інструкції говорилося, що це робиться лише для вигляду,— “для лиця”, — а на­справді гетьман України призначається імператором — “с воли и соизволения Его Императорского Величества”. Призначалась і вся старшина, і Генеральний Суд мав бути із трьох “персон” українців і трьох із “великороссиян”. “Обрання” гетьмана мав провести спеціальний представник Москви Наумов. Йому було вказано, що в тому разі, коли козаки на раді будуть не згодні з цією кандидатурою, він повинен припинити раду, щоб козаки не могли обрати когось іншого на гетьмана.

З цього часу фактично російський уряд уже не визнавав Гетьманської України як юридично самостійної державної сто­рони. “Решительные пункты” мають уже форму указу царського уряду, який потрібно лише виконувати. Діяльність гетьмана Апостола в цих умовах обмежилась економічними питаннями: зменшенням поборів, впорядкуванням податків тощо. Він про­довжував започатковану Скоропадським справу укладання зве­дення українських законів — “Права, по которым судится ма­лороссийский народ”; головна ідея цього твору — збереження автономії України і визнання за українською шляхтою при­вілеїв. Проте й це викликало настороженість у російській сто­лиці. Там чекали моменту, щоб усунути цього гетьмана від вла­ди, хоча кожен його крок і без того контролювали царські радники, які наглядали за адміністрацією, фінансами і вій­ськом України, яке використовував царський уряд на примусо­вих роботах у будівництві укріплених ліній, в роки чергової російсько-турецької війни. Через шість років Данило Апостол помер, і знову вся влада в Україні була передана Малоро­сійській колегії. Тепер вона називалась “Правління гетьман­ського уряду” (1734-1750).

Це був період, коли в Московській державі почали часто мінятися царі, які після Петра величали себе імператорами. За імператриці Анни Іоаннівни, дочки Петрового брата, російсь­кою державою управляли численні німецькі радники. Період її правління пов’язаний з іменем фактичного правителя Росії — фаворита цариці, прибалтійського німця Ернста Бірона. У са­мій Російській державі та в Україні він установив жорстокий терористичний режим, коли придушувались всілякі прояви не­залежного існування й самобутнього управління.

На чолі Правління гетьманського уряду в Україні був по­ставлений князь Олексій Шаховськой, якому надавалась не­обмежена влада.