Полтавська катастрофа. Гетьман Пилип Орлик

Для Карла XII позиція біля Полтави була важливою, бо Ма­зепа обіцяв надати тут всіляку допомогу. Гетьман розгортав ак­тивну дипломатичну діяльність, намагаючись залучити до по­ходу Карла XII на Московію Туреччину, Крим, Волощину.

Навесні 1709 року Петро І і Карл XII обирають під Полта­вою поле битви. Пізніше російські історики, а слідом за ними й усі українські радянські історики описуватимуть Полтавську битву як блискучу перемогу російського війська, уникали ана­лізу її наслідків для української державності.

Цю перемогу російський цар ретельно готував, зокрема, він всіляко послаблював союзника Швеції —гетьманську Україну низкою терористичних акцій. Батурин, Запорозька Січ... Мані­фести до українського народу....

Останньою подією в підготовці до цієї битви було повернен­ня Петром І із сибірського заслання фастівського полковника Семена Палія, засланого Петром за сприяння залежного від нього гетьмана Мазепи. Семен Палій, що очолював повстання селян на Правобережжі в 1702-1704 рр., був дуже популярний серед селян і рядового козацтва як борець проти польсько-пан­ського гніту. Це використав Петро І.

Палій був доставлений до Полтави, пожалуваний чином пол­ковника і перебував у почті Петра І як знамено справедливості царя, хоча ніякої практичної ролі не відігравав у битві. Сухень­кий, маленький дідусь з довгою, рідкою борідкою, він “теліпав­ся у сідлі”, постійно супроводжував могутню, кремезну постать російського царя, коли той об’їздив війська. З протилежного табору, з табору шведських військ, Палія впізнали козаки-ма- зепинці. Частина їх під час бою почала переходити на бік ро­сійського війська, бо там був Палій, символ боротьби селян і козаків проти гніту польських магнатів.

Полтавський бій відбувся 27 червня 1709 р. за повної пере­ваги російської артилерії, яка засипала ядрами позиції шведів.

Петро І поклав на полі бою десять тисяч шведських солдат, три тисячі взяв у полон; до його рук потрапив навіть фельдмар­шал граф Реншильд і перший міністр граф Піппер. Петро І, сп’янілий від успіху, забув на якийсь час, що тут загинула не вся шведська армія. Через те Карл XII, Мазепа, кілька козаць­ких старшин, у тому числі й Кость Гордієнко із запорожцями, почали організовано відступати на південь. ЗО червня вони дійшли до Переволочної, сподіваючись, що переправляться до Криму. Але з’ясувалось, що знищено всі човни. Тут їх наздог­нали російські загони. Проте шведський король і гетьман зі своїми прихильниками встигли переправитись на протилежний берег Дніпра, а їхнє військо було забране в полон. Фактично шведська армія перестала існувати.

Карл XII, Мазепа та його прибічники, яких потім стали на­зивати мазепинцями, опинились невдовзі в межах Османської імперії. Гетьман і його товариство фактично явили собою пер­шу в історії політичну еміграцію українців.

Таким чином, Полтавська битва стала для Росії вихідним моментом у її піднесенні і встановленні панування на терені Східної Європи. Для України, для відродження її державності вона стала катастрофою. Відкрита збройна боротьба за неза­лежну Українську державу зазнала остаточного краху. Але ім’я Мазепи і його однодумців залишилось прапором бороть­би свідомої української національної еліти за свою державу й надалі. Це був переломний момент в історії розвитку націо­нально-визвольної боротьби, коли українці змушені були оста­точно перейти від відкритої збройної боротьби за свою держа­ву до оборони.

Іван Мазепа був одним із видатних діячів, які на ґрунті історичного досвіду прозірливо побачили перспективу розвитку української державності. Такий цікавий документ XVIIIct., як “Історія Русів”, наводить пророчу промову Івана Мазепи напередодні розриву з московським царем, у якій він, зокре­ма, говорить таке: “Ми стоїмо тепер, братіє, між двома про­валлями, готовими нас пожерти, коли не виберемо шляху для себе надійного, щоб їх обминути.

І далі Мазепа говорить про те, що коли б перемогла Польща, “неминуче причислені ми будемо до Польщі і піддані в рабство полякам і на волю його наставленика та улюбленця короля Лєщинського”. “А як допустити царя російського вийти пе­реможцем, то вже лиха година прийде до нас од самого царя того, бо ви бачите, що, хоч він походить од коліна, вибрано­го народом з дворянства свого, прибравши собі владу необме­жену, карає народ той (тобто російський. — Авт.) своєвіль- но, і не тільки свобода та добро народне, але і саме життя його підбиті єдиній волі та забаганці царській. Бачили ви і наслідки деспотизму того, яким він винищив численні роди­ни найбільш варварськими карами за провини, стягнені на­клепом та вимучені тиранськими тортурами”. Тобто, Мазепа абсолютно чітко визначив майбутність України між двома “світами, між двома “проваллями” — російським деспотиз­мом і польським, а в цілому — європейським анексіонізмом. Україна, на його думку, мала шукати власного шляху в май­бутнє.

Мазепа помер у вигнанні, був похований у селі Варниці біля Бендер (у Молдавії), потім прах його перенесено до монастиря в Галаці.

На старшинській раді після смерті Мазепи гетьманом було обрано найближчого його сподвижника — Пилипа Орлика. Це була людина надзвичайно яскрава, самобутня, високоосвічена, яка увійшла в історію української суспільно-політичної думки як творець конституційного проекту для України. Пилип Орлик походив із чеської родини, з Віленщини. Навчався в Київ­ській академії, був учнем відомого вченого Стефана Явор- ського, котрий пізніше зрікся Мазепи.

Орлик працював у військовій канцелярії Мазепи. Гетьман помітив його здібності й наблизив до себе. Згодом Пилип Орлик став чи не єдиною особою, котрій потаємний до всіх Мазепа першій довірив свій задум — відірвати Україну від Москви.

Пилип Орлик вбачав причини поразки Мазепи у внутрішній опозиції старшини. Через те він намагався створити теоретич­не підґрунтя для розуміння цією старшиною вигідності свого становища в майбутній Українській державі. Він залишив нам цікавий документ “Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького”. Під терміном “Військо Запорозьке” тодішні автори, як правило, розуміли Україну, весь її вільний народ. Створивши цей документ, як вважають деякі історики, Орлик заперечив внутрішньополітичні прагнення Мазепи. Го­ловна мета цього документа полягала в тому, щоб організувати в майбутній Україні не абсолютистське гетьманська управлін­ня, до чого був дуже схильний старий гетьман, а парламент із представників від усіх станів українського населення, у тому числі й Війська Запорозького.

Починається документ з того, що Україна є незалежною дер­жавою, що вона не була завойованою Російською імперією, що вона добровільно приєдналась до Московії. Між іншим, цю свою думку про добровільність приєднання України Орлик підкрес­лює в ще одному своєму документі. Він називається “Вивід прав України”. Український історик в еміграції Ілько Борщак знайшов його в архівах замку Дентельвіль, що колись належав дружині Григора Орлика, старшого сина Пилипа Орлика, гра­фині Олені Орлик, уродженій маркізі Дентельвіль. Документ був написаний французькою мовою. Пилип Орлик, як відомо, володів кількома європейськими мовами. Борщак зробив пере­клад з оригіналу й опублікував його ще в 1925 р. у львівсько­му історичному журналі “Стара Україна”.

У цьому документі Пилип Орлик пише, що гетьман Богдан Хмельницький визволив з-під польсько-шляхетської неволі “пригнічену козацьку націю, він же утворив з України неза­лежне князівство і вдовольнився титулом гетьмана Війська За­порозького.

Орлик, звісна річ, цей документ писав для європейських держав, показуючи їм особливість української історії, зокрема її політичного влаштування, і відмінність українського суспіль­ного життя від московської самодержавно-деспотичної системи і від польської монархії. Ця ж ідея проходить у нього і в “Пак­тах Конституцій”. Орлик вважає, що потрібно відродити ви­борність гетьмана, відродити козацький парламент, який мав би скликатися тричі на рік. Крім генеральної старшини, до нього мали б входити і представники від Запорожжя і по одно­му представникові від кожного полку — тобто від усієї тери­торії України. Козацький парламент — генеральна рада — на думку Пилипа Орлика, мав обмежити владу гетьмана і робив з України конституційну державу, у якій на власний розсуд (гетьмана) нічого не має ні починатися, ні вирішуватися, ні здійснюватися.

Цікаво, що ця конституція гармонійно поєднувала й інте­реси генеральної старшини — провідної верстви суспільства — та її військової сили, Запорожжя. У той же час, як ствер­джують дослідники, вона була маніфестом державної волі української нації перед цілим культурним світом, “вікопом­ним пам’ятником української державно-політичної думки” — за визначенням українського історика О. Оглоблина.

Оскільки влада гетьмана за цією конституцією мала бути не абсолютистською (тодішній державний устрій майже всіх дер­жав у Європі був монархічним), то проект Орлика, як бачимо, випереджав час. Він віддавав перевагу виборному, парламентар­ному типу державного управління. Гетьман пише так: “Якщо в незалежних державах дотримуються похвального і корисного для публічної рівноваги порядку, а саме: і під час війни, і в умовах миру збирати приватні публічні ради, обмірковуючи спільне благо батьківщини, на яких і незалежні володарі в при­сутності його величності не відмовлялися підкорити свою дум­ку спільному рішенню урядовців і радників, то чому б вільній нації (“вільною нацією” тут названо український народ.

Ідея надати перевагу козацькій старшині як панівній верстві, з якої рекрутувалась уся державна адміністрація, ймо­вірно мала на меті виправити ті помилки, які допускав Іван Мазепа, вважаючи, що тільки влада гетьмана має бути в Ук­раїні абсолютною.

Гетьманування Пилипа Орлика минуло поза межами Украї­ни. Але воно було наповнене численними подіями, пов’язани­ми з боротьбою за її незалежність. Разом із Карлом XII Орлик намагався створити коаліцію держав для боротьби з експансіо­нізмом російської монархії.

У 1711 р. армія Петра І прийшла на Прут проти турецького війська, яке намагалось захопити Україну. Становище Петра І, оточеного з усіх боків турками, татарами, шведами, українця­ми та військовими загонами інших народів, було скрутним, але йому вдалося відкупитись у турецького уряду. Після цього був укладений так званий Прутський мир, за яким Туреччина по­вернула собі Озів (сучасна назва Азов. — Aem.), Петро зрікся Запорожжя та Правобережної України, а шведи нічого не діста­ли.

Хоча Орлик і доводив, що Лівобережна Україна також має відійти від Росії, Петро І знову зумів залишити її за собою.

Туреччина в 1711 р. визнала за Орликом Правобережну Ук­раїну, але на цей час Правобережжям заволоділа Польща. Че­рез те дія конституції Орлика на цій території тривала недов­го —до 1714 року.

У подальшому своєму житті Орлик переїздить з однієї євро­пейської країни до іншої. Петро І посилає численних вивід- чиків-агентів, щоб упіймати неспокійного гетьмана і знищити його або привезти в Росію і заслати до Сибіру, як це він зробив із племінником Мазепи — А. Войнаровським, якому дісталися усі скарби гетьмана. Войнаровського Петрові агенти викрали з- за кордону, привезли до Росії, потім він був засланий довічно до Сибіру. Скарби ж Мазепи, які також прихопили російські вивідчики, потрапили до російських скарбниць. Пилипу Орлику вдалося уникнути рук агентів і продовжувати свою діяльність разом із сином Григорієм для відродження Української держави. Він писав численні листи, петиції, заяви до всіх європейських володарів і урядів, відстоюючи права України на її незалеж­не існування. Значення його діяльності полягає в ознайом­ленні Європи з долею України, в застереженні її від агресії Ро­сійської імперії.