Гетьманська Україна в роки Північної війни

Гетьман Іван Мазепа довго еквілібрував у внутрішній і зов­нішній політиці між окремими старшинськими угрупованнями й державами.

Поява ж шведських військ в Україні змусила його вживати термінових заходів.

Крім того, Петро І звернувся з маніфестом і до українського народу, де відзначав, що українці мужньо б’ються проти воро­жих військ, закликав посилити цю боротьбу. У той же час він очорнював Мазепу як зрадника, котрий нібито хотів віддати Україну полякам, а православну церкву — уніатам. Петро І ще звинуватив Мазепу в тому, що той ніби наклав на свій народ податки на свою користь, а він, Петро І, скасував деякі з них — отже, виставляв себе захисником України. Так почалася багато­вікова політика очорнення московськими царями державницької діяльності гетьмана Мазепи. Цар Петро змусив своє духовен­ство, серед якого було чимало українців, проклинати “зрадника” Мазепу, і його проклинали упродовж віків і в тих церквах і со­борах, які він будував за свій кошт.

Для історіографів залишається загадкою, чому Карл XII, до якого прийшов Мазепа з дев’ятьма полковниками і чотирма тисячам козаків, не послав допомоги обложеній російськими військами столиці Гетьманщини — Батурину, що була міцною фортецею Лівобережжя, мала достатньо запасів продовольства й озброєння й уперто оборонялась.

Сили Меншикова, які нараховували 10 тис. воїнів, перева­жали сили замкнутої в Батурині козацької залоги. Деякі істо­рики вважають, що Карл XII був великий полководець, знаме­нитий стратег, але нікчемний політик. Тому він не розібрався в ситуації в Україні. Карл XII, кажуть, і не відразу прийняв Мазепу, коли той 24 жовтня 1708 р. з’явився в його таборі, а зробив це лише 28 жовтня. Можливо, Карл зважав на те, що Мазепа переходить до нього не як підлеглий, а як політик, що хоче відродити з його допомогою “особое княженіє”, як говорив Петро І, тобто Українську державу. Імовірно, це зупиняло Кар­ла XII. Можливе й ще одне: Мазепа проводив також перегово­ри з польським королем Станіславом Лєщинським, а не лише з ним. Це змусило його насторожитись: погано, коли за спиною державця про щось домовляються сателіти.

Переговори, котрі Мазепа проводив з Лєщинським, передба­чали, що Україна увійде до складу Речі Посполитої на правах федерації.

У свідомості частини української старшини відроджувалися ідеї Гадяцької угоди. Про це свідчив і генеральний писар геть­мана — Пилип Орлик. Він пізніше говорив, що в ці часи україн­ська старшина перечитувала і уважно вивчала Гадяцьку угоду 1658 року.

Але серед української політично активної верхівки не було єдності. Вона була розділена на два угруповання: одне продов­жувало орієнтуватись на Польщу і сподіватись, що польський уряд все ж погодиться на федеративний зв’язок України з Польщею і Литвою (До речі, Мазепа добре знав про цю орієн­тацію і підтримував зв’язки з представниками цієї групи: це був миргородський полковник Данило Апостол, прилуцький полковник Горленко, лубенський полковник Зеленський, ста- родубський — Миклашевський.

Ясна річ, що підтримка Мазепи з боку цих полковників була далеко не одностайною. Фактично він не мав тут міцної під­пори.

Звичайно ж, Мазепа не міг опиратися і на підтримку наро­ду. Через виснажливі постої російського війська, через подат­ки, через здирства самої української старшини, котра дістава­ла від Мазепи землі, угіддя і селян, людність була незадоволена своїм гетьманом. Тому Мазепа не міг надати достатньої допомо­ги й Карлу XII. Та, зрештою, він тепер сам сподівався на його поміч. Його столиця — Батурин — була оточена російською армією.

Карл XII Батурину не допоміг. Не міг допомогти йому і Ма­зепа. Доля столиці Гетьманщини була фактично вирішена.

Обороною міста керував сердюцький полковник Дмитро Че- чель. На вимоги Меншикова відчинити ворота фортеці та впус­тити туди російські війська той відповідав, що пана гетьмана немає, а сам він не може відчинити ворота. Взяти ж місто при­ступом було важко. Меншиков через те вдався до тих козаць­ких старшин, які почали повертатись від Мазепи і Карла XII після погроз Петра І розправитись із їхніми сім’ями і тепер шукали способу довести свою прихильність до російського уря­ду. Серед таких був і сотник Іван Ніс, що вказав російському війську на потаємні ходи до міста під великими укріпленими стінами Батурина.

Вночі 2 листопада 1708 р. московські війська вдерлися через ті потаємні проходи в середину Батурина і розпочали жахливу різанину населення. Було знищено до 10 тис. людей, ніхто не мав пощади — ні жінки, ні діти, ні старі люди. Коли в на­ступні дні селяни довколишніх сіл прибули до міста на базар, то вони побачили на місці Батурина попелища, гори трупів і повне безлюддя...

Гетьманська столиця була знищена дощенту. Так був вико­наний наказ Петра І: “Батурин другим в пример сжечь весь”. Від цієї нелюдської розправи над мирним населенням здригну­лася вся Україна.

Меншиков і його війська, які окупували значну частину Лівобережної України, розпочали тут жорстокий терор. Усіх, кого запідозрювали у співчутті Мазепі, знищували. Кожного прихильника української справи чекала страта. Поширювались доноси — бо донощики діставали вищі посади, винагороди, землі, маєтки за рахунок своїх жертв. Почалась загальна демо­ралізація українського суспільства. З одного боку — страх пе­ред звинуваченням у співчутті Мазепі чи Українській державі, з другого — бажання легко збагатитись.

Трагедія Батурина була першою українською жертвою в ході Північної війни — війни Росії і Швеції, в якій не було абсо­лютно ніяких національних інтересів України. Далі — інша драматична сторінка: Запорозька Січ.

Запорозькі козаки на чолі з отаманом Костем Гордієнком, які не завжди підтримували Мазепу, а часом і погрожували йому за шляхетсько-старшинську політику, з приходом Карла зрозуміли, що Мазепа — менше зло, аніж Московська держа­ва. І козаки на чолі з Гордієнком також переходять на бік Кар­ла XII. Це була значна підтримка шведському війську. Шведській армії відчутну допомогу подали запорозькі козаки, які розпочали навесні 1709 р. витісняти російські війська з те­риторії південної Полтавщини. Були знищені московські гарні­зони в Кобеляках, Царичанці та інших містечках; запорожці прихиляли населення на бік шведів, аби воно давало продукти війську і фураж. Під Нехворощею був розбитий запорозькими козаками російський гарнізон. Крім того, кошовий отаман Кость Гордієнко підписав (за підтримки Мазепи) у Великих Бу- дищах угоду з Карлом XII, за якою король не мав підписувати з Росією угоди, допоки Україна не здобуде своєї незалежності.

Тож Петро І дав наказ зруйнувати і Запорозьку Січ. Він дав­но уже ненавидів запорожців, які підтримували боротьбу насе­лення проти російського панування в Україні та надавали до­помогу антифеодальним виступам у самій Росії.

Російське військо під командою полковника П. Яковлева та козацького полковника Гната Ґалаґана на початку квітня 1709 р. підійшло до укріплень Січі. Вона була зачинена на всі ворота, і козаки не пускали російських стрільців до себе. Запо­рожці, власне, не розуміли, чого сюди прийшли війська царя. Частина козацького населення була на промислах, у плавнях, на хуторах, випасала коней, готувала порох. Інша частина пішла в похід на Крим. Тоді виступив знаний козаками Ґала­ґан і оголосив, що вони прийшли до запорожців як друзі. До­вірливі козаки відчинили ворота січової фортеці.

Туди увірвались російські війська, і розпочалась кривава драма. Козаки схопились за шаблі, але було вже пізно. Вони захищали кожен клаптик землі, кожну церкву, кожен курінь. Але їх там зачиняли і спалювали живцем. Меншиков повідо­мив царю, що відразу він стратив 300 козацьких старшин.Січ була розгромлена вщент. Кошовий отаман Степаненко згодом писав гетьманові І. Скоропадському: “Голови луплено, шиї до плахи рубано, вішано й інші тиранські смерті завдано... мерт­вих із гробів многих не тилко товариства, но і чернеців одко- пувано, голови оним утинано, шкури луплено і вішано”.

Зруйнована була Січ, зруйновані сусідні укріплення — Перевалочна та інші. Російські стрільці спускалися вниз по Дніпру і виловлювали в плавнях мисливців-козаків. Дніпро розлився, плавні були перетворені в суцільне море, і запорожці часом опинялися серед очеретів, на маленьких острівцях. Але й там їх знаходили і вбивали.

На знак перемоги над українською вольницею вперше в історії у столиці Московської імперії пролунав із гармат пере­можний салют...

Жорстоке руйнування Січі та столиці Гетьманщини Бату­рина — то було руйнування великих завоювань у державниць­кому житті українського народу. Частина козаків, що перебу­вала в поході проти татар, повернувшись на Січ і не заставши нікого живого, пішла назад.

У цей час Петро І дав розпорядження обрати нового кермани­ча України, бо козацька армія могла б уся перейти до Карла XII. Потрібен був гетьман, який би цього не допустив. Цар вирішив поставити на гетьмана стародубського полковника Івана Скоро­падського. Деякі історики стверджують, що він був однодумцем Мазепи, про що Петро І не знав.

Скоропадський зі своїми полками на той час воював зі шве­дами, був затиснутий між військом Карла XII і московським. Тому він не перейшов із Мазепою до Карла XII. Деякі козацькі старшини, проте, пропонували обрати на гетьмана чернігівсько­го полковника Павла Полуботка. Це був молодий та енергійний полковник, освічений, користувався повагою старшини. Петро І знав про це. І тому не згодився на цю кандидатуру, заявивши, що цей Полуботок може стати “другим Мазепою”.

У Глухові в жовтні 1708 р. відбувається вузька старшинсь­ка рада під безпосереднім наглядом московського царя та його наближених — Шереметьева, Головина та інших. Перед обран­ням нового гетьмана в Глухові провели обряд глумління над “персоною” Мазепи (це символічне зображення особи гетьмана в козацькому одязі, своєрідне опудало). Над ним кат зламав шаблю, знівечив герб, зірвав ордени, а саму “персону” повісив. Гетьмана Мазепу прокляли церковники. Після цього козацькі старшини слухняно “викричали” на гетьмана стародубського полковника Івана Скоропадського. Але на цьому цар не заспо­коївся.

На його вимогу вище духовенство імперії також оголосило гетьманові анафему, прокляття. У Москві було офіційно оголо­шено Мазепу зрадником і над ним виконаний обряд прокляття, причому виконав його друг Мазепи (вони разом учились у Ки- єво-Могилянській академії), місцеблюститель патріаршого пре­столу Стефан Яворський, який вірно служив тепер Москві. Отож перший крок до зради — зречення своєї землі і своєї мови — приводив і найбільш славних мужів, таких, як Яворсь­кий, до зради більшої, до зради друзів, однодумців і найвищих ідеалів свого народу.

Для Московської держави важливо було затаврувати воле­любного гетьмана України, аби його приклад не перейняли по­слідовники державотворчої традиції в Україні. Із цього приводу справедливо писав історик О. Оглоблин: “Усі засоби терору, психічного і фізичного: пропаганду, обіцянки, погрози, цивільні церемонії й церковні обряди, зневагу і знущання, кари й най- жорстокіші тортури і страти, меч і вогонь — все кинула Моск­ва у 1708 р. проти гетьмана Мазепи та його однодумців, а зара­зом і проти всіх прагнень українського народу до волі й неза­лежності”.

Ця система облуди й дискредитації українських діячів чим­далі глибше вдосконалювалась і в царські часи, і в епоху більшовизму. Для імперії відокремлення України чи іншого народу і самостійне його існування було і є найстрашнішим злочином, “зрадою”.

Навесні 1709 року російська та шведська армії, маневруючи, вибирали місце для вирішальної битви. Нарешті позиція ця була обрана біля однієї із найбільших фортець Лівобережної України — міста Полтави. Хто володів Полтавою, той володів Лівобережною Україною і дорогою до столиці Росії — до Мос­кви. Карл XII, який мріяв детронізувати Петра І, спрямував свої погляди до Полтави.