Гетьманування Івана Мазепи

Гетьман Іван Мазепа-Колединський (1687-1709) належав до заможного шляхетського роду волинського чи подільського по­ходження. У XVI ст. його пращури оселились на Білоцерків- щині.

Освіту Мазепа здобув у Києво-Могилянській колегії, після чого навчався у Варшаві в єзуїтській колегії. Певний час тала­новитий і гарний собою юнак служив при дворі короля Яна- Казимира, успішно виконував його дипломатичні доручення. Пев­но, король був ним задоволений, бо посилав кмітливого юнака до Німеччини, Франції, Італії для вивчення гарматної справи. Там він вивчив ще кілька іноземних мов, прекрасно знав ла­тину — отже, належав до тієї плеяди освічених українців, які дали українській політичній культурі відомого правника Ю. Немирича, гетьмана І. Виговського та інших відомих полі­тичних діячів.

У 1669 р. І. Мазепа залишив королівську службу і перейшов до гетьмана Петра Дорошенка, ставши його сподвижником. Че­рез деякий час він потрапив у полон до запорожців, але кошо­вий отаман І. Сірко віддав його гетьманові Лівобережної України

I. Самойловичу. За якийсь час він став довіреною особою цього гетьмана, часто їздив за його дорученнями до Москви, де також здобув собі прихильників, зокрема в особі фаворита цариці Софії В.

Постать Мазепи надзвичайно цікава. Про нього писали іно­земні автори ще за його життя. А вже після смерті написано чимало наукових і літературних творів, в яких змішалося до­купи все — і правда, і домисел.

Дуже цікаві й неоднозначні оцінки гетьмана Мазепи в істо­ричній літературі. Та всі підкреслюють його високу освіченість, підкреслюють дивний чар, яким володів цей чоловік у стосун­ках з людьми. Він умів якось особливо слухати людей, влов­лювати й аналізувати їхні думки. Автори відзначають його не­нав’язливе уміння подобатись іншим — він зачаровував і російських вельмож, і шаленого Петра І, який йому безмежно довіряв, він міг зачарувати будь-кого. Та, на жаль, не мав та­кого впливу на групу українських старшин, яка, орієнтуючись на Туреччину чи Крим, протидіяла йому, намагалась висунути проти свого претендента. Таким був, зокрема колишній спод­вижник Мазепи — Василь Кочубей.

У своїй політичній діяльності Мазепа мусив проводити полі­тику, яка б не дратувала Москву і відповідала б духові Коло- мацьких статей, укладених козацькою радою з московським урядом при обранні на гетьманство Івана Мазепи, що відбува­лося на річці Коломак. Та водночас він зумів виростити плея­ду діячів, які продовжили його боротьбу за відродження украї­нської державності.

Деякі автори саме й відзначають, що найбільша заслуга Мазепи полягає в тому, що він виховав оце покоління нових “мазепинців”, які продовжили на три чверті століття ідею ук­раїнської державності та все робили, щоб в історії гетьманська Українська держава не зникла.

Втім, за життя Мазепу часто називали “вітчимом” Украї­ни — за його потаємність і недовіру до оточуючих. Його не­долюблювали козацькі старшини, які звикли до сваволі й здирств, які звикли писати на всіх доноси. Треба сказати, що доноси — це була спеціальна політика спочатку польського, згодом московського уряду, яка сіяла чвари між українськими старшинами й розколювала їхню єдність з часів Руїни. Така політика й допомагала московським царям прибрати до своїх рук Україну.

Через те гетьман так ретельно виконував накази московсько­го уряду — давав полки на “канальські” роботи, для воєн, хо­див сам зі своїми військами і російською армією і проти татар, і проти турків. Його полки тримали в облозі чимало татарських і турецьких фортець на пониззі Дніпра під час російсько-ту­рецької війни 1700 року Завдяки цьому Петро І зумів здобути Азов.

Ще одна цікава деталь, про яку повідомив шведський істо­рик Альфред Єнсен. На початку XX ст. він написав досліджен­ня про Мазепу й відзначив його освіченість, людську гідність, талант політичного діяча, але в той же час вказував на дві його вади. Це, на його думку, нерішучість і боягузтво. Бо, мовляв, Мазепа не проявив себе в походах як видатний полководець і герой. Але ж Єнсен забув, що українські козацькі полки на чолі з Мазепою боролись за чужі інтереси, це була боротьба, яка посилювала російський абсолютизм, від якого вони хотіли відбитися.

У той же час Мазепа мусив убезпечувати себе від звинува­чень, переконувати царя, що він є послідовним виконавцем московської політики, у чому його постійно звинувачували і запорозькі козаки, і селяни, і частина козацької старшини. Го­ворили навіть, що Мазепа є тінню Москви в Україні, а душа його — в Москві, що він “бігає” часто до Москви, аби “навчи­тись”, як гнобити свій народ.

Сам він був великим землевласником, мав великі маєтності й помилування в Московській державі. Петро І Мазепу відзна­чив селянами-кріпаками за вірну службу. Крім того, Мазепа був другою особою в Російській імперії, яка мала орден Андрія Первозванного. За клопотанням Петра І йому був присвоєний від австрійського цісаря титул князя Священної Римської імперії.

У своїй внутрішній політиці Мазепа намагався догодити своїй старшині, яка мріяла збагатитись, завести своїх кріпаків. Своїми універсалами (а він їх видав більше тисячі) Мазепа встановив у окремих північних полках одноденний чи дводенний відробіток селян на землях старшини. Він роздавав землі — старшина збагачувалась. Зростала й багатіла козацька верхівка, яка його ж і лаяла; з іншого боку, були невдоволені ним і селяни.

Водночас гетьман піклувався про зростання шкіл, монасти­рів, церков, друкарень. Він тим самим сприяв вихованню ново­го покоління освіченої еліти, яка мала б оточити його й продов­жити його справу.

Власне, Мазепа розумів, що діти Руїни, ота стара козацька старшина, зіпсована перекупами й хаосом дикої сваволі, уже була нездатна до державотворчої праці. Потрібні були нові люди.

Та історична епоха Мазепи була вже іншою, ніж за часів Хмельницького. Якщо Хмельницький міг спертися на широ­кий рух народних мас, на всі верстви і стани українського на­селення, то за Мазепи народ вже не піднімався на боротьбу за визволення проти іноземної держави, бо ця держава була ніби своя — православна. Мазепа фактично був ідеологом українсь­кої шляхетсько-козацької освіченої еліти і водночас був її найяскравішим представником. Та він не міг спертися на всю українську шляхту, яка була тепер роз’єднана на групи. Він вважав, що в цю епоху відродити державність України можна було не з допомогою народних мас, а з допомогою цієї еліти, якщо об’єднати її єдиною ідеєю. Тому він не зважав на соціальні потреби народу, а основну увагу перекинув на козацько-стар­шинську верхівку. До цього приєднуються в цій ситуації ще й зовнішні фактори. Б. Хмельницький міг протиставити Польщі союз з іншими державами. Мазепа не міг протиставити Росії такого союзу, бо Україні було категорично заборонено входити в стосунки з будь-якою державою. Мазепу звинувачували у зрадництві. Коли в 1707-1708 рр. в російській державі вибух­нуло велике повстання донського козацтва на чолі з К. Булаві- ним, то Мазепа, вірний елітарній психології та ідеології шля­хетсько-старшинського класу, не підтримав цього повстання. Але ж із точки зору можливостей відбитись від московської за­лежності, це було реальним рішенням. Так само, як його вис­туп проти народного повстання на Правобережжі в 1702-1704 рр. під орудою Семена Палія, який хотів віддати цю частину Ук­раїни під московського царя, аби звільнитись від Польщі. В то­му і в іншому разі московський уряд змів би негайно гетьман­ську Україну разом з Мазепою, коли б гетьман опинився на боці повстанців. Тому не може викликати подиву той факт, що Мазепа на вимогу московського уряду заарештував і передав російським властям С. Палія.

Проте, ці діяння не сприяли популярності Мазепи ні серед селянства, ні серед запорозьких козаків, і він не міг мати від них ніякої підтримки в справі відбиття України від влади мос­ковських царів.

Ось чому, коли з’явився на європейському континенті талано­витий шведський полководець і король Карл XII, який розгро­мив польські війська, а потім і російські, Мазепа вдається до переговорів з ним, намагається скористатись його силою для відновлення Української держави.

Так зароджувалася “зрада” Мазепи, зрада московському цареві, зрада тій колоніальній політиці, яку провадив російсь­кий уряд щодо України. Один із дослідників діяльності Мазе­пи історик Ілько Борщак писав про це: “Зрадник? Так. Але зрадник — зі зрадниками-царями, що з перших днів Переясла­ва зраджували Україну. Кривоприсяжник? Так. Але кривопри­сяжник із кривоприсяжниками-царями, що присягали завжди заховати пункти Богдана Хмельницького, які навіть до ос­танніх днів імперії фігурували в повному зібранні законів. Юда? Так. Але Юда з юдами, що продавали за тридцять срібняків українські землі у Вільно, Андрусові, Москві, Бахчи­сараї, Царгороді і навіть Відні і Лондоні. Проте ніколи Іван Степанович Мазепа не був ані зрадником, ані кривоприсяжни­ком, ані Юдою супроти України, до якої був повний святої лю­бові як до батьківщини”.

Коли 1700 р. російський цар Петро І розпочав війну зі Шве­цією за прибалтійські землі, Україна й українські війська бра­ли в ній активну участь. Шведський король Карл XII розгро­мив російську армію і повів своє військо на територію Польщі. Саме тоді Петро І розпочав реформування своєї армії. Здається, що однією з причин невдач Мазепи було те, що він не зумів та­кож вдатися до реформування свого війська — воно залишило­ся відсталим порівняно з військовими силами інших держав. Чи гетьман не розумів важливості таких новітніх перетворень, чи не дозволено було йому це робити російським царем — пи­тання неясне. Але найлогічніше буде припустити: йому це не дозволялось.

Мазепа входить у зв’язок з новим польським королем Ста­ніславом Лєщинським, як і з Карлом XII. Є підстави вважати, що Мазепа проводив переговори окремо з новим польським ко­ролем, ставлеником шведів Лєщинським, і окремо зі шведами. Справа виглядала так, що в ході Північної війни для України не було виграшної ситуації. Якщо перемогли б Карл XII і польський король Лєщинський, то Україна потрапила б під владу Польщі, і всі завоювання українців загинули б. Якщо пе­ремога була б на боці Росії і старого польського короля Авгус­та II, союзника Петра, Україну поділили б обидві ці держави і рештки її державності були б остаточно знищені. Відомо, що коли над Україною з’явилась загроза вторгнення польських військ і Мазепа звернувся до Петра І, просячи військової допо­моги, цар відповів: “Я не можу дати навіть десяти чоловік, бо­рися, як знаєш”. Отже, цар віддавав Україну на поталу воро­гам. І взагалі хотів її знищити.

Цю думку підтверджують виявлений згодом в архіві фран­цузького міністерства закордонних справ проект Петра І від 1703 р., в якому планувалося усунути гетьмана силоміць від влади, винищити усіх козаків, українські землі віддати росія­нам та німцям, ще “раз і назавжди знищити огнище ворохоб­ників”. Були й інші проекти: передати Україну в управління найближчому сподвижнику Петра — Меншикову або ж анг­лійському герцогу Мальборо. Петро зраджував Україну і в часи переговорів з польським королем Августом II, обіцяючи йому віддати частину міст на Правобережній Україні і в Стародубсь- кому полку.

Мазепа розумів, що Польща ніколи не згодиться на окреме Русько-українське князівство й федерацію з ним; справа з Мос­квою була безнадійною, як і з Туреччиною і Кримом. Тому, ве­дучи переговори з Лєщинським про майбутню федерацію, як того хотіла одна група старшин, він одночасно розпочинає пе­реговори з Карлом XII. За таємною угодою зі шведами Україна мала стати незалежною державою, а Мазепа — довічним її пра­вителем, гетьманом. Після його смерті гетьмани мали обира­тись.

Пізніше придворні короля Карла XII, шведські дипломати повідомляли, що для них переговори з Мазепою — це подія ве­ликого значення, бо гетьман пропонує йти на Москву через Полтаву, обіцяє допомогу. Так і сталося. Карл XII повернув в Україну.

Але Мазепа довго вичікував, адже військ у нього не було — більшість козацьких полків була в Прибалтиці. За цей час російські війська розгромили великі сили шведської армії на Лісній (сучасна територія Білорусі). Мазепа ж чекав і далі, коли шведи ступили на територію України, почали насильно відбирати в населення продовольство й фураж і тим настроїли їх проти себе. Український народ чинив опір грабіжникам, і шведські війська опинились у несприятливому для себе середо­вищі.

Після цього ми бачимо Мазепу в таборі Карла XII. Це було восени 1708 року.