Полишаючи XVII століття...

Підводячи підсумки періодові визвольних змагань у XVII ст., треба сказати, що Богдан Хмельницький заклав основи тієї дер­жавності, яка започаткувалася в період козацької доби, — Гетьманщини.

Одним із найважливіших наслідків національно-визвольної війни на чолі з Б. Хмельницьким було те, що в Україні було знищене чужоземне польсько-шляхетське панування, а також кріпосництво. Селяни дістали особисту свободу і землю, яка передавалась у спадщину. Це було величезне соціально-еконо­мічне досягнення України, якого ще не було у більшості євро­пейських держав. Фактично в Україні відбулася революційна суспільна переміна — феодально-кріпосницька система зникла, на її місці постав новий буржуазно-демократичний зміст со­ціальних і політичних стосунків. Тож можна погодитись із думкою, що національно-визвольна війна українського народу була водночас і національною революцією. Внаслідок цього Ук­раїна піднімається на вищий щабель соціально-економічного прогресу, тут розвивається новий тип соціальних відносин у сільському господарстві — вільне землеволодіння (в сучасному розумінні — фермерство) з усіма його перевагами над поміщиць­ко-кріпосницькими стосунками.

Великим завоюванням українського народу було також те, що селянство не тільки дістало особисту свободу і землю, а здо­було право вільно переходити в інші стани — насамперед у стан козаків.

Іншим наслідком цих подій було створення української козацької держави, яка втілила в реальне життя демократичні суспільні ідеали, що збереглись в українському народі з часів первісного суспільного ладу, коли всі справи вирішувалися спільно, на вічах. Вони були збережені й розвинені далі в житті Запорозької Січі. Це і рівність станів, і демократичний спосіб обрання влади на всіх рівнях — як законодавчої, так і виконавчої й судової. Разом зі створенням Української держа­ви в ході визвольної боротьби була сформована і військова сила, яка захищала цю державу, — могутня козацько-селянсь­ка армія, що формувалась на засадах добровільності, а не при­мусу. У певні періоди свого існування, залежно від військових потреб, ця армія нараховувала до 120 тис. осіб. На той час це була надзвичайно велика військова сила. У цьому була першо­рядна заслуга Б. Хмельницького та його оточення.

Б. Хмельницький виявив себе не тільки талановитим твор­цем державності українського народу, а й талановитим по­літичним діячем, полководцем, дипломатом. Звичайно, не все так відбувалося, як хотілося, не завжди вдавалося зберігати рівновагу в питаннях соціальних, військових та дипломатич­них. Але він умів маневрувати, умів іти на компроміси, і все це підпорядковувалось одній великій меті — побудові незалежної Української держави.

Б. Хмельницький зумів закласти основи для існування ко­зацько-гетьманської держави. Українські гетьмани, які пере­йняли кермо управління після Хмельницького, в своїй біль­шості намагалися зберегти і зміцнити цю державу. Боротьба за її утвердження через об’єктивні історичні причини внутріш­нього та зовнішнього порядку призвела до драматичних наслідків. Українська держава в часи Руїни ослабла, знищила свої і без того виснажені економічні та військові ресурси. Внас­лідок численних воєнних дій королівська Польща знову оволо­діла Правобережжям, відновила і кріпосництво, і магнатське землеволодіння. Частина України, що опинилась під владою Османської імперії, потерпала, як і до Хмельниччини, від на­падів турків і татар.

Уже за п’ять років після смерті Б. Хмельницького (після Переяславських статей, підписаних Юрієм Хмельницьким у 1659 р.), потім після Московських статей 1665 року І. Брюхо- вецького, після Глухівських статей 1669 року Д. Многогрішно­го, а далі й після Коломацьких статей 1687 року І. Мазепи царський уряд зменшував автономні права України — її уряду, армії, посилював вплив московських воєвод і вельмож, котрим роздавав землі в Україні.

Епоха Руїни поставила Україну на кінець XVII ст. в надзви­чайно складну ситуацію. І ось у цей період — у липні 1687 р. — на Коломацькій раді гетьманом обирають Івана Степановича Мазепу.

В історії Московської держави цей період був переломним — наприкінці століття її очолив цар Петро Олексійович. Це була людина хворобливо шаленого темпераменту, незагнузданої волі. Він прагнув до перемін, які зміцнювали б старосвітську політичну систему управління в Московському царстві — само­державство — за допомогою перейнятих із Заходу нововведень. А Україні цей період історії приносить руїну і занепад держав­ності. Настав час агонії її визвольних прагнень, царський уряд раз у раз завдавав їм непоправних втрат. Новий же гетьман І. Мазепа жадав відновити державницьку силу Гетьманщини.

Отже, наприкінці століття зіткнулося дві історичні особис­тості, які уособлювали два напрямки в державному будівниц­тві. З одного боку — Петро І, який із шаленством одержимого намагався витягти стару феодальну боярську Московію на євро­пейські терени життя з допомогою свавільного, безконтрольного самовладдя. З другого боку — високоосвічений гетьман Мазе­па, просвітитель і поет, який розумів нерівність сил у боротьбі з російським експансіонізмом, та все ж мріяв позбутися залеж­ності, проводив обережну, тиху, але наполегливу політику, щоб зберегти хоч якісь права гетьманської Української держави, а при можливості відірвати від Москви й відродити її силу.

Україна, котра увійшла в союз з Московським царством ще за Б. Хмельницького, Україна з її вільним козацьким духом, з її республіканськими виборними інституціями, із самовряду­ванням міст і містечок; зі своєю козацькою армією, самобутнім адміністративним поділом, із демократичною формою обрання всіх рівнів влади — від гетьмана до війта, попри всі урізан­ня таких прав, Україна з численними братствами, школами, колегіями, академіями, друкарнями, храмами — така Україна була чужорідним утворенням для Московського царства. Вона викликала острах не лише в самодержців, але і в рядових по­міщиків та дворян, які боялися, що їхні селяни звабляться во­лею в сусідів і збунтуються.

Через те в Коломацьких статтях московський уряд поставив таку вимогу: Україна не може мати ніяких стосунків з іншими державами; московські залоги стрільців вводяться в нові й нові міста України й навіть у столицю Гетьманщини — у місто Ба­турин, щоб контролювати діяльність гетьманського уряду. У цих статтях заборонено було називати Україну “Малороссий­ский край гетьманского регименту”, а потрібно було говорити, що Малоросійський край належить до єдиної держави — Мос­ковського царства, яке тепер все частіше називало себе Росією чи Великою Руссю.

Визначались і обов’язки гетьманського уряду. Вони поляга­ли в тому, як писалося в цих статтях, щоб народ малоросійсь­кий “всякими мерами и способами с великороссийским наро­дом соединять и в неразрывное й крепкое согласие приводить в супружество” — тобто всіляко сприяти одруженню велико­росів і українців, щоб у цей спосіб знищити національну і дер­жавницьку свідомість українців.

Передусім царський уряд намагався послабити силу Україні, виснажуючи її економічні та людські ресурси. Указами уряду було заборонено вивозити з України будь-куди, окрім Росії, се­літру (сировину для виготовлення пороху), вовну. Розвідане в Донеччині вугілля можна було вивозити тільки до Росії. В інте­ресах російських купців і заводчиків було заборонено ввозити в Україну з країн Європи ряд промислових виробів, зокрема тканину, панчохи, голки.

Російський уряд збував в Україні тільки мідні гроші, а зо­лоті срібні мали залишатися в обігу в самій Росії. Фактично Петро І скасував вільну торгівлю України, заборонив торгува­ти із Запорозькою Січчю, а в 1709 р. зруйнував її.

Царський уряд обрав ще й інший напрямок політики щодо України — це нищення її військової сили, козацької армії. Від самого початку гетьманування І. Мазепи царі використовували це військо лише в інтересах своєї держави. Козаків постійно брали на війни, які вела Росія в своїх цілях — тов Причорно­мор’ї, то в Прибалтиці. У 1699 р. в одному із листів до царя Петра І Мазепа писав, що за дванадцять років свого гетьману­вання він узяв участь в одинадцяти походах російських військ.

Коломацькі статті змушували гетьмана посилати козаків і на суднобудівництво, і на копання каналів, і на будівництво фортець на південному порубіжжі Московського царства, і на будівництво Петербурга, який і виріс на козацьких трупах.

Примусові “канальські” роботи знесилювали й розоряли козацьке господарство. Адже козаки мусили йти на ті роботи при власному спорядженні — зі своїми кіньми, волами, фура­жем, одягом, продовольством. Козаки тяжко хворіли на тих роботах, їх косили епідемії. Додому поверталась часом полови­на чи третина. Через те козаки воліли краще йти до поміщика й виконувати повинності, аніж йти на “канальську” каторгу. Це призводило до того, що козаки перетворювались у залежних селян, але це убезпечувало їх від тієї “канальської” погибелі. У деяких козацьких селах південної України до наших днів збереглось найстрашніше прокляття: “А щоб тебе каналія за­брала”.

Збереглось чимало свідчень сучасників про ту тяжку “ка­нальську” працю.

До того ж козаків посилали в похід у східні країни, з яки­ми воювала Росія, —до Дербента, Гиляна, у Персію. Під час одного такого походу до Гиляна від хвороб загинуло близько 90 % козаків: було послано 6800, а повернулось тільки 646 осіб. У 1721 р. з 10 тис. козаків, посланих на Ладогу, повернулася третина.

Порожніли українські села. Петро І намагався навіть будь- кому віддати Україну — або своєму фаворитові Меншикову, або комусь із вельмож, аби лишень остаточно знищити її, аби вона не вивищувалася в його азіатській імперії отими респуб­ліканськими формами життя, своїми демократичними інсти­туціями, своєю культурою, юридичними законами. Через те саме й забирали з України за наказом Петра І друкарні, книж­ки, її науковий потенціал — викладачів академій і колегій, священиків, митрополитів, письменників, дяків, яких викори­стовували на благо Російської імперії та її культури.

Отож Іван Мазепа успадкував страшну Руїну-Україну. Зруй­нована була і віра в якесь стабільне життя. Зневіра розхитува­ла колишню впевненість у можливе державницьке буття. Йому дісталась жахна колоніальна політика російського царату, яка розганялась на політичних колесах і спрямовувалася на зни­щення України, перетворюючи її в пустельну колонію.

У такій ситуації Мазепа зумів пробути гетьманом 21 рік. Треба було, певно, бути людиною надзвичайно тонкого дипло­матичного хисту, щоб стільки протриматися. Він і справді міг уміло маневрувати в цих обставинах. Більше того, зумів стати першим дорадником Петра І. Мазепа всіляко намагався змен­шити тиск репресивної самодержавної машини на Україну. І фактично багато пунктів Коломацьких статей зумів заблоку­вати — вони не виконувалися.

З подачі російських імперських ідеологів та істориків, до яких потім приєднались і радянські, Мазепа вважався “зрадни­ком”. Та Мазепа був не першим “зрадником” російських царів.

Першим “зрадником” московський уряд вважав Б. Хмельниць­кого, який пішов на таємні переговори зі Швецією незалежно від волі російського царату в 1656 р., коли Москва і Польща за його спиною вперше домовилися про поділ України.

Другим видатним “зрадником” був І. Виговський, а потім і Д. Многогрішний, котрого цар заслав до Сибіру, де він і помер; “зрадником” був й І. Самойлович, який теж загинув у Сибіру. Найбільшим же “зрадником” став гетьман Мазепа. Треба ска­зати, що “зрадниками” Україна була переповнена впродовж історії від XVII ст. до 90-х років XX ст. Українців, які відсто- ювали свою мову, культуру, теж називали “зрадниками”, “ма- зепинцями”. Це цікаве ідеологічне явище потребує, мабуть, ок­ремого дослідження. Бо воно було і нині є складовою частиною психологічної обробки населення, якому підсовують брехливі ідеологічні концепції заради здійснення егоїстичних чи імпер­ських інтересів чужої держави.