Доба Руїни

Гадяцький договір 16 вересня 1658 р. не зрозуміли не тільки широкі народні маси, але й частина козацької старшини. Вони гадали, що ця угода є зрадою інтересів України. Та більшість українських істориків вважає Гадяцьку угоду видатним досяг­ненням козацької епохи, свідченням зрослої державницької ідеології української еліти.

Після укладення угоди в Гадячі Виговський звертається до європейських держав із маніфестом, у якому звинувачує Moc- ковське царство в порушенні українсько-російських угод, у тому, що Москва захопила землі Литви, захопила території, за­войовані українськими військами, що у Віленській угоді царсь­кий уряд зрадив інтереси України, які були зафіксовані офі­ційними угодами після Переяслава.

Таке звертання до європейських держав викликало велике невдоволення московських правителів, які стали називати Виговського зрадником, закликали український народ не вико­нувати його розпоряджень. І вже у червні 1658 р. 100-тисячна московська армія на чолі з князем Олексієм Трубецьким і боя­рином Г. Ромодановським вирушає в Україну. Виговський зби­рає допоміжні сили з німців, татар, бере частини козацьких військ, які залишились йому вірними, бо велика кількість ко­зацького воїнства від нього відкололась, і 28— 29 червня 1659 р. під Конотопом розбиває московське військо. В цій грандіозній Конотопській битві загинув цвіт московського боярства.

Але Виговський на Москву не пішов. У нього за спиною роз­почалося повстання в Гадячі, Лохвиці, Ромнах, яке спровоку­вали московські посланці типу боярина Хитрово. Найбільше невдоволення в народі викликав союз гетьмана з кримськими татарами, які при відході до Криму після Конотопської битви, знову грабували і плюндрували Україну.

Новий запорозький кошовий Іван Сірко почав громити союз­ників Виговського — татар, і вони залишили гетьмана. Проти гетьмана Виговського виступили також старі полковники — Т. Цецюра, В. Золотаренко, Я. Сомко, яким колись не вдалося взяти в руки гетьманську булаву, на відміну від Виговського — молодшого, освіченішого й талановитішого. Невдоволена Ви- говським була й значна частина населення, зокрема козаки, яким було заборонено ловити рибу в річках, продавати вино. Водночас гетьман всіляко підтримував шляхту, надавав їй землі та пільги. До того ж більшість представників усіх про­шарків населення орієнтувалася на православну Москву.

У жовтні 1659 р. Виговський скликає в містечку Герма- нівці, на Київщині, козацьку раду й доручає своїм полковни­кам Сулимі та Верещаку ознайомити всіх зі змістом Гадяцької угоди. Але його пояснень ніхто не хотів слухати. Козаки-запо- рожці обом полковникам відрубали руки, в яких вони тримали тексти угод. Розлючений натовп вирував. Виговський склав пе­ред радою гетьманські клейноди, булаву. На гетьмана був зно­ву обраний Юрій Хмельницький. Молодий, але не здатний до управління, він цілком влаштовував честолюбних і бездарних заздрісників. Виговський подався до Польщі. Йому віддали у володіння Київське воєводство, яке, до речі, Польщі не належа­ло. Але пізніше, у 1664 р., за доносом свого політичного супер­ника Павла Тетері Виговський був страчений за наказом польського уряду.

Молодий гетьман Юрій Хмельницький був недосвідченим у політиці. Його життя проходило часто далеко від України, бо його батько мусив часом віддавати сина як заложника то тур­кам, то ординцям. За натурою він був мовчазним, не любив спілкуватися з людьми та й не дуже розумівся в них. Це була людина невисокої освіти, без почуття відповідальності, але че­столюбна, через що часто ставала іграшкою в руках тих чи інших політиків та угруповань. Коли Юрій Хмельницький зно­ву став гетьманом (1659-1663), його покликали в табір до О. Трубецького. Юрасеві підсунули нову російсько-українську угоду.

Українські історики, в тому числі й сучасні дослідники, стверджують, що це були сфальшовані московськими дяками статті, які називались так само, як і колись за Богдана Хмель­ницького, Переяславськими. Це були статті, які вже вимагали підпорядкування політичного життя України московському урядові, вимагали введення в нові полкові міста України залог московських військ, які віддавали в руки московських воєвод усе економічне життя України. Цей так званий Переяславсь­кий договір 1659 року був підписаний Юрієм Хмельниченком. І саме цей варіант статей і залишався надалі офіційним доку­ментом, на якому ґрунтувались взаємовідносини України і Московії в подальші роки історії.

Скоро цей сфальшований документ став єдиним офіційним текстом статей Переяславської угоди, яку царські урядовці по­стійно видавали за угоду самого Богдана Хмельницького.

Згідно з цим фальсифікатом тепер українські гетьмани не могли обиратися без дозволу царя, вони не мали права прова­дити переговори з іншими державами. Козацька рада не мала права без дозволу царя усувати гетьмана, гетьман не мав права звільняти або призначати генеральну старшину і своїх полков­ників, не мав права самостійно виступати в походи, а йшов тільки з російським військом, куди накаже цар. Крім того, київський митрополит мав визнати владу Московського пат­ріарха тощо. Такими є основні положення цієї нової Переяс­лавської угоди, які фактично робили українську державність автономією Московського царства.

Згодом усе це поставило Україну в драматичну ситуацію. Після підписання Юрієм Хмельницьким цих статей розпочи­нається новий етап в історії українсько-російських взаємин і взагалі новий період в історії визвольних змагань українського народу. Якщо до 1659 р. та, власне, ще до Гадяцької угоди 1658 р., український народ і його козацько-старшинські про­відники боролися з польсько-шляхетським пануванням в Ук­раїні, національно-визвольна боротьба була спрямована лише проти польсько-магнатського засилля і католизації, то від цьо­го рубежу починається поворот у національно-визвольній бо­ротьбі українців: боротьба йде вже і проти московського насту­пу на Українську державу.

У перші десятиліття після Гадяцької угоди і нових Пере­яславських статей і, власне, до кінця XVIII століття боротьба українців, таким чином, точиться на двох напрямках: 1) за ос­таточне витіснення польсько-панського панування на Правобе­режній Україні і 2) боротьба проти знищення Москвою на лівобережній частині тієї державності, яка склалась у ході виз­вольної боротьби на чолі з Богданом Хмельницьким.

Відтак формується новий напрямок і в суспільно-політичній думці, і в середовищі військової козацької верхівки. Ця бороть­ба проти знищення української державності активно триває до 1709 р. і вже з меншою силою проявляється в період до кінця XVIII ст.

Таким чином, майбутнім історикам потрібно буде звернути увагу на нову періодизацію визвольної боротьби українського народу, врахувати, що вона мала два етапи: від 1648 до 1658 р.

У 1660 р. Польща укладає зі Швецією перемир’я, домовля­ється з Кримським ханством і розпочинає війну з Московським царством та Україною за повернення українських територій. Українські війська зазнають поразки і, як писав літописець Самовидець, Юрій Хмельницький мусив “згоду прийняти з військом коронним присягнути з військом своїм” і укласти з Польщею Слободищенський трактат (18 жовтня 1660 р.). За цим трактатом козацька Україна юридично поверталася під Польщу на правах автономії; крім того, відтоді оформився роз­кол України на Правобережну й Лівобережну частини, де до­мінували різні держави — Польща та Московія. Від цього часу історія України йде двома різними напрямками.

Правобережжя відтепер тісно пов’язане з історією Польської держави, Лівобережжя — Московської. Там і там обираються свої гетьмани. Українські козацькі формування воюють у складі військ своїх держав одне проти одного.

У 1663 р. Юрій Хмельницький відмовляється від булави, і гетьманом Правобережної України стає Павло Тетеря (1663­1665), прихильник пропольської орієнтації української старши­ни. І в цей же час на Лівобережній Україні, в Ніжині, на “чорній раді” гетьманом обирають Івана Брюховецького (1663­1668). Обирають його завдяки підтримці 8-тисячного загону ро­сійських військ на чолі із князем Д. Вєліко-Гагіним, а також завдяки підтримці чорних (тобто бідних) людей, яких багатий Брюховецький легко купив дешевими обіцянками і ще дешев­шими частуваннями. Конкуренти Брюховецького, у т. ч. Я. Сой­ко та В. Золотаренко, були невдовзі страчені.

Історики вважають цього гетьмана типовим представником української старшини в епоху так званої Руїни, яка розпочи­нається після смерті Хмельницького.

Епоха України-Руїни — це нескінченна боротьба проти за­зіхань чужоземних держав на українські землі, це політичне суперництво та міжусобиці гетьманів, це економічне розорення України, політичний занепад решток її державності, моральна деградація її еліти.

Іван Брюховецький був блискучим демагогом, умів уласка­вити трудовий люд обіцянками. Колишній слуга Богдана Хмельницького, він став улесливим слугою Москви. Саме Брю­ховецький став першим гетьманом України, котрий назвав себе “холопом” (тобто — рабом) московського царя. Більше того, він дістає за це приниження високий чин московської держави — звання боярина, одружується з московською князівною, доч­кою князя Долгорукова, і укладає з московським урядом нові угоди — так звані Московські статті 1665 року. За цими стат­тями посилювалась адміністративна та економічна залежність України від царату, звужувалась її автономна державність. Брюховецький погоджується на введення в нові міста України нових залог московського війська. Погоджується на те, щоб усі податки збиралися в Україні московськими воєводами і ті передавали їх до Москви.

Для України він залишив тільки один привілей, що виборов український народ: це стан козацтва. Брюховецький пішов і на ліквідацію української православної митрополії: погодився на­ставити в Києві митрополита, якого хотіла прислати Москва. Це викликало велике невдоволення серед українського духовен­ства. Ігумени монастирів погрожували зачинитися в своїх ке­ліях і краще померти, аніж прийняти московського владику. Крім того, в Україну прибули московські урядовці, які розпо­чали тут перепис населення і поводили себе вкрай брутально, викликали велике невдоволення серед людей.

Зовнішньополітична діяльність Івана Брюховецького також була невдалою. Він не взяв ніякої участі в укладанні Андрусів- ської угоди між Польщею та Московією (1667). Україна ж за цією угодою знову юридично оформлялася поділеною по Дніпру на дві частини. Правобережна Україна остаточно закріплялась за Польщею, Лівобережна — за Московією. Київ лише на два роки залишався під владою Московської держави, але й після дворічного терміну цей статус зберігся. Запорозька Січ була по­ставлена в залежність від обох держав. Це призводило до чис­ленних неузгоджень і конфліктів між козаками і царськими урядовцями.

В Україні почало поширюватись невдоволення діяльністю Брюховецького. Ясно було, що він утратить булаву. Через те в 1668 р. він скликає старшин і заявляє, що бажає відійти від Московії і перейти під протекторат Туреччини, навіть послав до Стамбула своїх послів. Турецький султан погодився на цю про­позицію. Татари прийшли на підмогу — розпочалось повстан­ня проти Москви. Проте це вже не врятувало авторитету геть­мана. Він позбувся булави і життя. Розгнівані козаки витягли його з намету та вбили.

У той же час гетьманом Правобережної України після Тетері був обраний Петро Дорошенко (1685-1676). Це був онук геть­мана Михайла Дорошенка і один зі сподвижників Богдана Хмельницького. Дорошенко проявив себе як найталановитіший гетьман епохи Руїни. Це був справді видатний державець, який намагався об’єднати під своєю булавою всю Україну. На його заклик козацька рада проголосила, що Україна не визнає над собою ні влади Польщі, ні влади Московського царства. У цій справі він також опирався на підтримку турецького султана. Дорошенка любили в народі, його підтримували маси козаків, селян, міщан. Отож, коли Дорошенко рушив на Лівобережну Україну проти військ Брюховецького, народ із радістю вітав його. В цей момент козаки Брюховецького збунтувалися й уби­ли свого гетьмана-перевертня. Дорошенка проголосили гетьма­ном усієї України. Але його тріумф був короткочасним.

Справа полягала в тому, що і Польща, і Московія, і Туреч­чина намагались не допустити відродження в Подніпров’ї вели­кої держави, яка через своє вигідне геополітичне розташуван­ня могла б відігравати серйозну роль в Європі. Через те уряди цих держав пильно стежили за перебігом подій, щоб протиста­вити кожному сильному гетьманові противагу, аби знесилити його. Тільки-но Дорошенко здобував успіхи на Лівобережжі, йому в тил били якісь ставленики цих держав із числа често­любних, але політично сліпих козацьких провідників.

Проти Дорошенка почали наступ і московські, і польські війська, які він спочатку успішно громив у союзі з ординськи­ми загонами біля Брацлава (1666), біля Підгайців (1667). Аж урешті напад кошового отамана Івана Сірка на перекопських татар не зруйнував цю перемогу: татари, яких розгромили січо­вики, пішли на союз з Польщею проти Дорошенка. Як тільки він зумів знову поліпшити справу, спираючись на турецький протекторат, проти нього виступив від запорожців новий пре­тендент на гетьманство — Петро Суховій, якого підтримали й татари. Водночас з’явився ще один претендент на гетьманську булаву — уманський полковник Михайло Ханенко, за якого виступила Польща.

На Сіверщині Москва схвалила проголошення гетьманом Лівобережної України Дем’яна Многогрішного (1668-1672). Об’єднання України під булавою Дорошенка ніхто не хотів до­пустити — ні Польща, ні Росія, ні Кримське ханство. Много­грішний підписує нову угоду з московським урядом — так звані Глухівські статті, в яких, з одного боку, підтверджува­лись права і привілеї козацької старшини, а з іншого боку — за цими статтями в межі Лівобережної України вводилися нові загони царських військ, що утримувалися за рахунок українсь­кого населення. Скоро Многогрішний був звинувачений у зраді і засланий до Сибіру. Відтоді кістки українських козаків поча­ли щедро встеляти сибірські мерзлоти.

1672 року розпочалась жорстока руйнівна війна між Поль­щею і Туреччиною за Україну. Вона закінчилася переговорами в місті Бучачі, за якими до Туреччини відходило Поділля і час­тина Галичини, а на іншій частині Правобережжя встановилась козацька держава на чолі з гетьманом Дорошенком під протек­торатом Туреччини. Польща мала сплачувати Туреччині вели­ку данину. Грабіжницьке панування турків на цій території та союз з ними Дорошенка дискредитували гетьмана в очах на­роду. Коли проти Дорошенка виступив новий гетьман Лівобе­режної України, прихильник Москви Іван Самойлович (1672­1687), до нього почали переходити правобережні козацькі полки. Самойловича було проголошено гетьманом “обох сторін Дніпра”. Він успішно воював проти турецьких навал на Украї­ну (1677-1678).

У 1676 р. Самойлович розгромив Дорошенка, повернув під свою булаву частину Правобережжя, встановив свій контроль над Запорозькою Січчю. Дорошенко, якого полонили козаки Са­мойловича, склав гетьманство, передав Москві козацькі клейно- ди і прийняв почесне заслання: царський уряд призначив його воєводою В’ятки, а потім надав йому під Москвою село Яропол- че, де великий гетьман і помер, давши світові ще одну пам’ять свого роду: онуку у четвертому коліні Наталію, що стала дружи­ною і поетичною зіркою натхнення геніального Пушкіна.

Але й доля Самойловича виявилась нещасливою: це був та­лановитий полководець і державець, а тому він здавався небез­печним для Москви, Варшави і Стамбула. В 1687 році він був звинувачений у зраді Московському царству і засланий до Си­біру, де й помер.

А Україну-Руїну продовжували нищити. Російсько-турецька війна 1674-1681 рр. була завершена Бахчисарайським миром (1681). В 1686 р. була укладена угода між Польщею і Mocko- вією “вічний мир”, за яким Правобережна Україна залишалась з Польщею, а Запорозька Січ була підпорядкована не гетьма­нові, а московському цареві. У цьому 1686 р. була знищена й Київська митрополія української православної церкви, що була підпорядкована московському патріархові, який став заміняти українських священиків на московських і зросійщувати україн­ську церкву.

У другій половині XVII століття Україна, отже, була розір­вана на три частини, де панувало три держави. На Лівобереж­ній Україні керували гетьмани — ставленики Москви; Правобе­режжя було поділене на дві частини: одна перебувала під владою Польщі, друга — під протекторатом Туреччини. Тут у 1677 р. ще раз випірнув із небуття гетьман-чернець Юрій Хмельниць­кий — уже як ставленик Туреччини. Втім, він не виправдав покладених турками на нього сподівань і був ними ж скараний у 1685 р.

Із Правобережжя розпочалися масові переселення селян і козаків на лівий берег; з Лівобережжя потік переселенців ішов на Слобожанщину, у межі Московської держави. Україна лежа­ла розтерзаною і чекала відродження.