Піднесення і падіння держави

Після затвердження вимог українського уряду Богдан Хмельницький сподівався на таку потрібну допомогу. Але 40- тисячна російська армія була послана проти польських і ли­товських військ у Південну Білорусь, землі якої невдовзі були приєднані до Московського царства.

їхні загони жорстоко руйнували Правобережну Україну. Зникали міста і містечка. Спустошували українську землю, до­щенту вирізували мирне населення сотень сіл — Ходаківки, Куничі, Зіньківки, Лисянки, Каторжина... Один польський шляхтич написав: “... куди військо (польське. —.Aem.) не при­буде, людей не застає”.

Польське командування дозволило своїм новим союзни­кам — кримським татарам — як винагороду брати в ясир ук­раїнське населення, грабувати села, міста й містечка. Часом поляки самі спочатку захоплювали українські міста, вже потім передавали їх на пограбування татарам. Польський воєвода Криштоф Тишкевич повідомляв, що лише на території між Південним Бугом і Дністром на попіл було перетворено 270 міст і сіл, захоплено в полон 200 тис. українців, вбито 10 тис. не­мовлят. Цей воєвода хвалився в листі до Я. Радзивілла тим, що з величезних українських просторів поляки “вчинили пусте­лю”.

А Московія не поспішала прийти на допомогу Україні, хоча Переяславські угоди були вже давно затверджені. Це була перша зрада Москви. Лише наприкінці січня 1655 року прибула допо­мога в 10-12 тис. на чолі з воєводою В. Шереметьєвим.

На Поділлі під Могилевом ішли жорстокі бої. Польські війська захопили ряд міст і містечок — Мишурів, Ягубець та інші. Восени 1654 р. були захоплені польськими військами Бар, Шаргород, Мурафа та ін. Населення міста Буші підірвало останнє місце свого захисту — пороховий погріб.

На чолі українсько-російських військ влітку 1655 року Хмельницький і боярин В. Бутурлін звільнили велику частину Галичини й підійшли до Львова. Але в цей момент на терито­рію України з півдня напала тридцятитисячна кримська орда, бо турецькі й кримські правителі вкрай були стурбовані поси­ленням України, перспективою її визволення. Хмельницький і Бутурлін відступають у Подніпров’я. Розпочинаються перегово­ри Хмельницького з володарями Молдавії, Трансільванії, Ba- лахії. Гетьман намагається утворити дипломатичну ізоляцію Польщі, залучити ці країни до боротьби з польсько-татарською коаліцією держав.

У 1656 р. вдалося домовитись про дипломатичне приєднання Молдавії до російсько-українського союзу. Але цьому зашкодили протурецьки настроєні молдавські бояри, які допомогли туркам повалити господаря Молдавії, прихильника України.

У 1655-1656 рр. відбуваються спільні походи запорозьких і донських козаків на Крим, щоб послабити польсько-татарський союз. Розпочинаються переговори Хмельницького також і зі Швецією. Справа в тому, що в цей час шведські війська на чолі з Карлом X захопили значну територію Польської держави та навіть Варшаву. Це був дуже вигідний час, щоб завершити війну і визволити з-під польсько-шляхетського поневолення всі українські землі.

Проте в Московії при дворі царя перемагає партія боярина В. Ордина-Нащокіна, який переконував, що в цей момент ца­реві вигідніше розпочати війну зі Швецією за завоювання при­балтійських територій, за вихід у Балтійське море і тому по­трібно припинити війну з Польщею за Україну. Ця ідея пере­орієнтувала політику Москви.

Московський уряд іде на сепаратне перемир’я з Польщею, яке уклали в 1656 р. у Вільно без участі української сторони та в обхід її інтересів. Московське царство і Польща припиняли воєнні дії, поділивши між собою Україну. Ця нова зрада Москви викликала страшенне обурення Хмельницького. Він розумів, що втрачаються величезні історичні можливості, аби повністю звільнити Україну від чужоземного ярма. Гетьман розпочинає сам переговори із трансільванським князем Ракоці, який був союзником Швеції, надсилає йому війська для боротьби з Поль­щею, намагається встановити союз зі Швецією, щоб посилити антипольську коаліцію і довести до кінця справу визволення України.

Ґрунтовні дослідження сучасних українських істориків В. Смолія та В. Степанкова показують, що під час цих перего­ворів Хмельницький постійно наголошував на тому, що за ук­раїнським урядом має бути визнана “вся Русь до Вісли”. Про­те Карл X не хотів визнати цих прав. І тоді козацький уряд припинив переговори зі шведами, доки король, як повідомляв шведський посол Г. Веллінг, “... не визнає за ними права на всю стару Україну, або Роксоланію, де є грецька віра та існує їхня мова, аж по Віслу”. Пізніше Хмельницький знову наголо­шував, що бажає здобути “... всю країну між Віслою і тутеш­німи місцями...” і що цю територію вони нікому не віддадуть.

Отже, Хмельницький твердо й послідовно відстоював собор­ність України. Та царський уряд за ці переговори звинуватив гетьмана у зраді. Але хто зрадив тоді? Зрадив саме московсь­кий уряд, Москва зрадила своїм зобов’язанням щодо захисту українського народу від зовнішніх ворогів. Переяславсько-Мос­ковська угода 1654 року була фактично скасована Москвою. Хмельницький, отже, першим дістав титул зрадника від мос­ковських політиків, і цей титул потім ліпили чи не кожному гетьманові України, який не зрікався її державності, а в пізні­ші часи — чи не кожному українцеві, який не зрікався своєї національності.

Невдало перервані воєнні дії, зрада московського уряду потрясли старого гетьмана. Він тяжко захворів і 27 липня 1657 р. помер. Поховали його в родинному хуторі Суботові.

В історії України діяльність Хмельницького відіграла пово­ротну роль. Це стосується, зокрема, і Московсько-Переяславсь­кої угоди 1654 року, яка прив’язала Україну до історичного ко­леса Московської держави.

До нас ця угода в оригіналі не дійшла. Вона збереглась у численних списках і варіантах, які дісталися нам від московсь­ких посольських чиновників-дяків. Вони намагалися в тих до­кументах провести ідею, важливу для московських владців, що нібито Україна з’єдналася з Московією. Проте, якщо уважно переглянути ті статті, перероблені вже в Москві, можна спо­стерегти, що Україна просила не про ліквідацію своєї держави, а просила тільки військової допомоги й укладала з царем вій­ськовий союз, зберігаючи повністю свою державну організа­цію — гетьманський уряд, армію, самобутній адміністративно- територіальний поділ тощо. Зберігалось самоврядування в містах разом із магдебурзьким правом, демократичний спосіб обрання управлінських органів — магістратів і ратуш.

Україну як незалежну державу визнавала Європа. Шведсь­ким король Густав IV писав до Хмельницького в 1654 р.: “Ми знаємо, що між великим князем московським і народом запо­розьким зайшов певний договір, але такий, що залишив свобо­ду народові цілою та непорушною”. Австрійський посол від імені свого уряду вітав у 1654 р. Хмельницького та його рад­ників, “що представляють цю славну і войовничу республіку”. Україна укладає ряд рівноправних угод із європейськими дер­жавами. Сам Богдан вважав себе володарем України-Русі та за­являв польському послові Любовицькому в 1655 р.: “Я став во­лодарем всієї Русі і не віддам її уже нікому”. В усіх листах до іноземних повелителів Хмельницький використовував титули, прийняті при європейських дворах: “верховний правитель”, “володар”, а відповідно в листах іноземців до нього вживали­ся титули: “государ”, “верховний владця”, “гетьман з божої ми­лості”.

Іван Виговський, один зі сподвижників Хмельницького і його генеральний писар, так пояснював московським послам верхо­венство гетьмана Хмельницького в Україні: “Як цар у своїй землі, так гетьман у своєму краї — князь, або король”. Таким чином, ще за життя Хмельницького його держава була визна- ною у світі. Та московський уряд усе ж дивився на Україну як на свою новопридбану провінцію.

Справа полягала в тому, що далеко не вся Україна після Московсько-Переяславської угоди склала присягу на вірність московському самодержцю. Не присягнули полки: Кропив’ян- ський, Полтавський, Гадяцький, Брацлавський. Не присягнула московському цареві й частина сподвижників Хмельницького, такі як Іван Богун, Іван Сірко, Йосип Глух, Філон Джалалій та ін. Не присягнуло й українське духовенство на чолі з митропо­литом Косовим. Киян, як і переяславців, насильно гнали до церков для прийняття присяги. Коли до Києва прибуло три ти­сячі московських стрільців, московський воєвода розпочав бу­дувати для себе біля Софійського собору фортецю, незважа­ючи на протести митрополита. Воєвода ж став погрожувати і митрополиту, і киянам розправою, забрав ключі від міста, три­мав їх у себе — тобто поводився як завойовник у колонії. Про­те всі в Україні добре знали, що Московсько-Переяславська угода не позбавила Україну її державного статусу, що вона зафіксувала союз України з Московією на добровільних заса­дах, оскільки Україна звільнялась від підлеглості Польщі. І навіть пізніше видатний український гетьман Пилип Орлик, укладаючи конституційний проект гетьманської України в 1710 р., наголошував у передмові до проекту, що гетьман Бог­дан Хмельницький “... цілком добровільно віддав і себе, і на­род царству Московському, сподіваючись на те, що вони... до­тримуватимуться своїх зобов’язань... скріплених присягою, і... збереже Військо Запорозьке і вільний народ руський... при не­порушних правах законів та вольностей”.

У російській та українській історіографії чимало зібралося літератури, де так чи інакше оцінюється отой Переяславсько- Московський договір на основі Березневих статей 1654 року.

Деякі історики вважали, що Богданова Переяславська уго­да — це був мілітарний союз двох держав. Цю тезу підтри­мували В. Липинський, О. Оглоблин, І. Борщак, почасти А. Яковлів. Цей союз, вважали вони, був спрямований проти Польщі, мав деякі риси протекторату, подібні угоди Хмель­ницький укладав і з Кримом, і з Туреччиною.

Між іншим, Григорій Орлик, син гетьмана у вигнанні Пили­па Орлика, уже після Мазепи писав: “Хмельницький прийняв опіку московського царя для краю і нації з усіма правами для вільної нації. Але перфидія московського царя була причиною, що негайно після смерті Хмельницького права козацької нації почали порушуватись москалями”.

Після смерті Хмельницького на передсмертне його бажання гетьманом був обраний менший син Богдана — юний Юрась Хмельницький. Його в народі ще називали Хмельниченком. Цей факт свідчив, що покійний великий гетьман вважав своє правління в Україні спадковим і жадав у такий спосіб закріпити верховну владу в своїй державі за своєю родиною — тобто в Україні мала встановитися династія гетьманів із роду Хмель­ницьких. Якби цій його думці вдалося закріпитися, в Українсь­кій державі встановилася би монархічна влада гетьманів, що з’єднала б історичним ланцюжком період історії з монархічним минулим українського народу в часи княжі — Київської та Га- лицької-Волинської держави.

Проте Юрко Хмельницький був нездатний самостійно гетьманувати через свою непідготовленість і хворобу. Та, певно, і козацька старшина не хотіла закріплення державної влади в руках якого б то не було самодержця. Бо кожен значний пред­ставник старшини волів бачити себе гетьманом України. Через короткий час Юрій зрікся гетьманської булави, і старшина об­рала на його місце одного з найосвіченіших і найталановитіших сподвижників Богдана — Івана Виговського.

Це відбулося 26 серпня 1657 р. на козацькій раді, на яку прибули посли від Швеції, Польщі, Трансільванії, Волощини, Австрії, Туреччини, Криму. Деякі історики вважають, що Ви- говський був лише регентом молодого Юрія, та інші заперечу­ють цю думку, доводячи, що він був повноправним гетьманом.

Іван Виговський гетьманував, проте, недовго (1657-1659). Він походив із заможної української шляхти Овруцького повіту Київського воєводства. Певний час керував справами Луцького земського суду, при польському комісарі був писарем. Під час битви на річці Жовті Води він був на боці поляків, потрапив у полон до татар, звідки його викупив Хмельницький. Іван Виговський як високоосвічена людина був при гетьмані Хмель­ницькому генеральним писарем. Коли ж його обрали на геть­манство, він розпочав утверджувати Україну серед європейсь­ких держав. Зокрема Виговський уклав союз зі Швецією, за яким вона визнала суверенну Україну і її право на землі аж до Вісли, де жив український народ. За цим договором до Украї­ни від Литви відходили землі Берестейського і Новогрудського воєводств. Виговський знову встановив союз із Кримом і Туреч­чиною.

Та Польща домагалась повернення України, обіцяючи їй широку автономію. Зовнішньополітичні успіхи нового гетьмана дратували й московський уряд, який одразу використав козаць­ких старшин, що були невдоволені обранням Виговського. На­самперед виявляли опозицію гетьманові запорозькі козаки, які були ображені тим, що їх не запросили на козацьку раду, котра обирала гетьманом Виговського. Почали сипатись у Москву й доноси від кошового отамана Якова Барабаша та полтавського полковника Мартина Пушкаря, які самі були готові взяти геть­манську булаву. Вони звинувачували Виговського в польських симпатіях, у намірі продати Україну Польщі тощо.

Москва використовує цю ситуацію та вимагає скликання генеральної ради у Переяславі. Вона сподівалась, що на цій раді козаки провалять обрання гетьмана Виговського. До речі, на цю раду приїхав із Москви боярин Хитрово, довіренець царського уряду, який уміло протиставляв одних старшин іншим, розпалюючи між ними ворожнечу. Але козаки все ж одностайно підтвердили обрання гетьманом Виговського. Боя­рин Хитрово відразу ж поїхав у Полтаву та почав підбурювати полтавського полковника Мартина Пушкаря підняти повстання проти Виговського.

Після цього московський уряд розпочав урізувати державні права України. Він домігся згоди на введення своїх стрілецьких залог у найбільші міста України. Пушкар, зібравши чимало за­порозьких козаків, наймитів та “гультяїв”, підняв проти геть­мана повстання.

Але Виговський невдовзі зібрав сили і розгромив повстанців. В цій братовбивчій, спровокованій недругами війні загинуло дуже багато людей — близько 50 тис.

В Україні крім того, посилилася боротьба між різними гру­пами козацьких старшин. Одні з них прихилялися до Польщі, бо їх лякав царський абсолютизм і його провокаційна політика щодо України. Інші почали опиратись на Москву, очікуючи від неї обіцяних пільг. Міщани й селяни також були вороже на­лаштовані щодо Польщі та орієнтувалися на православну Мос­кву. Вони не бажали повернення панщини і духовного гніту, гадаючи, що Московія убезпечить їх від цієї біди і буде довіч­но дивитися спокійно на їхню волю. Іван Виговський, як і інші представники освіченої козацької старшини, бачили, що Мос­ковська держава з її централістичною самодержавною владою рано чи пізно намагатиметься підім’яти Україну, що вона вже тепер наводнює її своїми військами. Він почав схилятися до со­юзу з Польщею, яка, гадалося йому, дістала історичний урок і зрозуміла свої помилки щодо українства в цілому, а тому має бути поступливою до його вимог і потреб.

16 вересня 1658 р. в розколиханій повстаннями і суперечнос­тями країні Виговський укладає Гадяцьку угоду, її авторами були відомий учений-правник, родич Виговського Юрій Неми- рич, а також полковник Павло Тетеря. Угода передбачала ут­ворення Руського князівства в межах тих кордонів, які були перед визвольною війною — “в границях своїх і при свободах (своїх) згідно з законами”. Законодавча влада в цьому Русько­му князівстві, яке входило до Речі Посполитої (тобто, до Рес­публіки народної з Литвою і Польщею) мала б належати націо­нальним зборам, виконавча влада — гетьманові, який обирався б усім населенням України пожиттєво. Руське князівство по­винно було мати власну фінансову систему та свої власні гроші, свою армію — в 60 тис. козаків згідно зі стародавніми вольнос­тями їх: на чолі їх стояв “гетьман руський”, який обирався до­вічно і довічно залишався б першим сенатором від України. Польські війська, коли вже вони переходили кордони України, то відразу мали б вступати під командування українського геть­мана. За цією угодою в Україні мали б урівнятись у правах дві церкви — греко-католицька та православна, вони визнавалися рівноправними. До того ж в Україні мали бути засновані два університети, колегії, школи, друкарні. Широкі привілеї нада­вались козакам і старшинам. Це була національна державниць­ка програма, зрозуміти яку не могло тогочасне українське сус­пільство, що не довіряло полякам і боялось, що пани знову повернуть в Україну кріпосництво. Здійснення цієї програми боялась і Московія. Польська держава мала б з’єднатися з Ук­раїною на широких правах федерації, як це було раніше з Лит­вою, і створити своєрідну конфедеративну державу. Але навряд чи дотрималась би панська Польща цих обіцянок. Польські урядовці під час переговорів із І. Виговським звинувачували його й українців у тому, що вони більше хочуть бути незалеж­ними союзниками, аніж бути з’єднаними з “єдиною і неподіль­ною Річчю Посполитою”. Через те Гадяцька угода, як устано­вили дослідники, була підписана лише гетьманом Виговським.

Цій угоді не судилося здійснитися. Вона так і лишилась нереалізованою юридичною пам’яткою епохи української ко­зацької держави — Гетьманщини.