Від повстання — до утворення держави

Посольство Адама Киселя взимку 1649 року можна назвати межею, коли Хмельницький і його сподвижники усвідомили, що народна хвиля винесла їх на гребінь історії і від них тепер залежить майбутнє всієї України.

Ідея власної держави зріла й викристалізовувалась в україн­ському суспільстві протягом віків. Тепер вона швидко оволоді­ла масами в ході самого повстання. Ця думка підкріплювалася соціально-економічними потребами, необхідністю знищення кріпосницького гноблення, припиненням духовного і націо­нального гніту. Зрештою, і козацько-старшинська провідна елі­та, і широкі верстви українського населення усвідомили, що без досягнення політичної державної незалежності ні соціальні, ні духовні, ні культурні потреби їхні не можуть бути задово­лені.

Та Польща не бажала втрачати Україну й через два роки по­рушила Зборівську угоду — нове посполите рушення прийшло на Волинь.

Битва на Волині під Берестечком 1651 року була вже п’ятою великою битвою визвольної війни. Вона тривала майже два тижні. У ній брали участь величезні військові сили: 150-тисяч- на польська армія, 100-тисячна козацька армія, з якою було до 50 тис. кримських татар. Але нове зрадництво ординців, які, відходячи від козаків, захопили в полон Хмельницького, при­звело до жахливої поразки повстанців.

Розгром козацького війська під Берестечком вніс великі пе­реміни в становище всієї України. Коли Хмельницький звіль­нився з полону і зібрав нову армію, польсько-литовські війська на чолі з коронним гетьманом Я. Радзивіллом уже захопили Чернігівщину й Київ. Лише під Білою Церквою Хмельницько­му вдалося зупинити вороже військо. Польща змушена була йти на переговори з козацьким полководцем-гетьманом.

18 вересня 1651 р. була укладена так звана Білоцерківська уго­да. Фактично вона зменшила досягнення українців, зафіксовані Зборівською угодою.

Розпочалися масові стихійні переселення українців на вільні землі на межі з Московською державою і в прикордонні її об­ласті. Так, чернігівський полковник Іван Дзиковський 23 бе­резня 1652 р. привів у прикордоння із Чернігівщини (Сосниці, Борзни, Батурина та ін. міст) понад 2 тис. українських сімей, які не бажали служити польським панам. У Сєвський повіт московського царства переселилися зі своїми сім’ями козацькі сотні під орудою Сахна і сотника Чорне Лихо і т. д. Ці пересе­лення мас людей у межі Московської країни свідчили про те, що українці сподівалися на підтримку і захист сусідньої право­славної держави. Україна вирувала невдоволенням.

Великий селянський рух розгорнувся в 1652 р. на Полтав­щині — в Прилуччині та Роменщині, коли складалися нові реєс­три козацтва. Повстання відбулося і в Білоцерківському полку. Тут повстанці вбили полковника Громику, який звелів не всіх

заносити у нові реєстри. Було ясно, що Білоцерківська угода недовговічна. Так воно й сталося.

Проте першою порушила цю угоду все-таки не Україна, а знову Польща. Польський уряд і польське панство не жадали поступатися українцям абсолютно нічим. Не хотіло віддавати козацькій адміністрації навіть Київське воєводство. І, між ін­шим, ця непоступливість, зухвала затятість у зневазі до України обійшлась Польщі в майбутньому дуже дорого — в ціну влас­ної держави. Але це вже буде в наступному — XVIII столітті.

Після Білоцерківської угоди польський уряд посилає значні військові сили в Молдавію, щоб примусити господаря Молдавії Василя Лупула, з яким Хмельницький домовився про союз, ви­ступити проти Польщі.

22 травня 1652 р. між польськими військами і козаками та їхніми традиційними союзниками ординцями розпочалась зна­менита битва під Батогом (Батіг — назва рівнини над річкою Буг біля міста Ладижина на Поділлі). Вона завершилась нищів­ним розгромом польських військ. Коронний гетьман М. Кали- новський і ряд чільних польських воєначальників були вбиті. Україна торжествувала перемогу. Козаки вдалися до тактики роз’єднання ворожої армії на частини та повного їх винищен­ня, як це колись робив відомий полководець Ганнібал.

Але на початку 1653 р. Польща посилає в Україну, на По­ділля, військо на чолі зі С. Чарнецьким. Воно оточує загони Тимофія Хмельницького біля фортеці Сучава. Польща зуміла нацькувати на Молдавію війська правителів Валахії та Тран­сільванії, які не хотіли посилення Молдавії, й військовою си­лою повалили союзника України — молдавського господаря Лупула. Тимофій же в тяжких боях під Сучавою був смертель­но поранений і невдовзі помер. Україна втратила союзника в особі молдавського володаря. Гетьман Богдан Хмельницький втратив свого вірного талановитого помічника, сподвижника і спадкоємця — сина Тимофія. Крім того, Богдана Хмельниць­кого знову зрадили кримські татари, які тепер уклали союз із Польщею. Польські війська знову розпочали відвойовувати Поділля.

Кінець 1653 року показав, що Україна без серйозного союз­ника не може виграти в цій багаторічній і виснажливій боротьбі з Польською державою. Тому Богдан Хмельницький продовжує шукати для України спільника, який не зрадить.

Ще в 1651 р. гетьманський двір обмінявся посольствами з Османською імперією, внаслідок чого Туреччина прийняла гетьмана і Військо Запорозьке під свій васалітет. Це був час, коли Москва ще продовжувала мовчати на всі прохання про допомогу, а сусідні держави зазнавали тиску від Польщі, яка відривала їх від союзу з Україною.

А тим часом польський уряд створює антиукраїнську коа­ліцію, куди входять Трансільванія, Волощина, Молдавія, Поль­ща. У 1653 р. українська козацька рада вирішує, що потрібно й далі продовжувати війну з Польщею за незалежність та одно­часно домагатись допомоги від православної Московської дер­жави.

У березні 1653 р. до Москви був посланий відомий козаць­кий дипломат Силуян Мужиловський, а також полковник Бур- ляй. Вони знову привезли прохання козацького уряду взяти Військо Запорозьке (тобто всю повсталу Україну.— Авт.) під свою “високу руку” й надіслати поміч “ратними людьми”.

Кількаразові звертання українських провідників до російсь­кого царя з проханням допомоги, що почалися ще з 1648 р., тривалий час залишалися марними. Московський уряд відмов­чувався або відбувався загальними заявами.

Чим же пояснюється така позиція Москви? Ось як говорив про це російський історик В. Ключевський. Він писав, що Москва “протягом шести років приглядалася з постійним інтересом, як справа Хмельницького, попсована татарами під Зборовом і Бе­рестечком, хилилася до занепаду, як Україна спустошувалась союзниками-татарами і люто-нелюдською усобицею, і нарешті, коли Україна вже була знищена вщент, її прийняли під високу руку”. М. Грушевський, коментуючи пояснення Ключевського, говорить: “Увесь хід історії Європи міг би взяти інший і кра­щий напрямок, коли б Україна увійшла в політичну унію з Москвою в початках своєї боротьби з Польщею, ще повна сил, повна людності, не зневіреною у своїх провідниках і в піднято­му ними ділі, здатною бути опозицією Москви, обстояти себе в цій позиції і не дати себе зіпхнути на становище провінції. Московські політики, може, ненароком, а може, й умисно дали поборюкатись українській козаччині з Польщею та дійти до останнього обопільного знищення...

Для Московської держави союз з Україною був вигідний і бажаний. Це відкривало для неї довжелезний кордон з Євро­пою, через який можна було розгорнути торгівлю з багатьма країнами, що стояли на вищому щаблі суспільного розвитку. Відкривався шлях до лінії чорноморського побережжя — і зно­ву ж таки вихід на торгові зв’язки з новими державами Чор­номорського басейну. А головне, коли б Україну підбила під себе Польща чи Туреччина, то це вкрай було б невигідно Мос­ковській державі — кордони її безпосередньо зіткнулися би з цими войовничими сусідами. Крім того, Україна мала великі мілітарні сили, які могла б використати Москва. Вони були випробувані й загартовані в кількарічній визвольній боротьбі. Це було найчисленніше військо у Східній Європі. До того ж, Україна — це невичерпний резерв матеріальних та людських ресурсів, що могли скласти основу багатства будь-якої держа­ви. Звичайно, ці обставини робили союз з Україною дуже бажа­ним для Москви. Та щоб користуватися безперешкодно тими всіма вигодами, Москві була потрібна Україна ослаблена й зне­силена, а не повна сил, розуму, інтелекту й матеріального ба­гатства.

Такою знесиленою Україна стала вже у 1653 р. І тоді мос­ковський уряд нарешті доброзичливо озвався до українців. 1 жовтня 1653 р. Земський собор — вищий дорадчий орган при московських царях — ухвалив рішення прийняти Україну під “високу руку царя”. І в листопаді в Україну вже прибули московські посли на чолі з боярином Василієм Бутурліним.

З посольством Бутурліна їхали відомі московські чини — окольничий Алфер’єв, дяк Лопухін, велика група духовенства з іконами, хрестами, чимало різних слуг. Населення України з великими сподіваннями повсюди зустрічало це посольство. На­зустріч йому виходило українське православне духовенство, міщани, селяни — з хлібом і сіллю, з іконами і корогвами.

8 січня 1654 р., коли Хмельницький прибув до Переяслава, відбулась козацько-старшинська рада. Московський дяк Ло­пухін у звіті записав, ніби в Переяславі на раді було дуже ба­гато людності. Насправді в ній брала участь невелика група старшин і місцевого населення розореного війною містечка — всього 284 особи, їхні імена зафіксовані у присязі, яку вони склали в цей день.

На площі біля Успенського собору Хмельницький звернувся до тих, хто сюди прийшов, зі словом про необхідність союзу з Московською державою, наголошуючи на безвиході України і на зрадництві попередніх її союзників у тяжкій багаторічній боротьбі за своє існування. І справді, щойно укладена угода Польщі й Кримського ханства про негайну окупацію України загрожувала їй тривалою і безперспективною війною на два фронти. До цієї війни могла долучитися, уже з третього боку, Оттоманська Порта. Для України це була б катастрофа. По­трібен був негайний союз і негайний розгром Польщі та її союз­ника. Ймовірно, це добре усвідомлював великий полководець і стратег Богдан Хмельницький, який сказав: “Крім його царської високої руки, спокійнішого пристановища не знайдемо”.

Варто звернути увагу на обстановку, в якій проходили кон­кретні переговори гетьманату з царськими посланцями.

Від самого початку посольство Бутурліна було досить стри­мано зустрінуте козацькою старшиною. Справа в тому, що мос­ковські урядовці перед цим домагались, аби їхнє посольство прибуло до древнього Києва, і переговори мали б відбуватися у стольному граді колишньої Київської Русі. Гетьман же обрав Переяслав з причин, про які можна говорити, тільки врахову­ючи пізніші події.

Хмельницький жодного разу не прийняв у себе це посоль­ство. Можливо, гетьман не міг цього робити після похорону сина. Але не було прийому й у господаря Переяслава, полков­ника Павла Тетері. Всі переговори, як свідчать сучасники, про­ходили сухо й офіційно, хоча посли щедро обдаровували стар­шин соболями, як це оповів у своєму звіті дяк Лопухін. Про причини такої тональності переговорів можна лише здогадува­тись. Вони, очевидно, крились у відвертих висловлюваннях московських послів щодо свого бачення майбутності України. Про це свідчить і той політичний скандал, який відбувся вже під час складання присяги в Успенському соборі, про котрий також розповів у своєму звіті дяк Лопухін.

Річ у тім, що боярин Бутурлін, прочитавши царську грамо­ту, зажадав відразу присяги від гетьмана і старшин. Сам же нічого не сказав від імені царя щодо статусу українських стар­шин і взагалі майбутності української держави, яку московсь­кий цар брав під свою “високу руку”. Хмельницький відмовився присягати відразу та став наполегливо вимагати від Бутурліна офіційної заяви царського посланця щодо юридичної майбут­ності України та щодо гарантій прав і свобод козацтва. Боярин Бутурлін категорично відмовився будь-що обіцяти від імені царя, твердячи, що “царі-самодержці” нікому ніяких обіцянок не дають.

Це ще більше стривожило старшин. Разом із гетьманом усі полковники покинули Успенський собор і кілька годин ради­лись.

Полковники Тетеря і Лісницький, яких старшини послали до собору, де чекав Бутурлін, знову умовляли московських бояр дати присягу від імені царя. Але Бутурлін знову стверджував, що цар-самодержець нікому ніяких обіцянок не дає. Та оскіль­ки вони давно вже просили царя взяти їх під свій захист і цар на це погодився, то, отже, він їх захистить, бо “його слово вірне”.

І знову старшини радились, а посли знову кілька годин че­кали в Успенському соборі.

Нарешті старшини домовились присягти на вірність цареві, прийнявши слова боярина Бутурліна за цареву обіцянку-прися- гу, що цар “учнет их держать в своем государском милостивом жалованье, и в призренье, от недругов их в оборони и защище- нье, и вольностей у них не отымет, и маетностями, их чем кто владеет, великий государь их пожалует, велит им владеть по- прежнему”.

Фактично в цих словах, які Бутурлін повторив двічі, і були висловлені певні гарантії від імені царя в збереженні маетнос­тей та незалежності української козацької верхівки. Принаймні так зрозуміли старшини й сам Б. Хмельницький.

Рішення про союз Війська Запорозького і Московського уря­ду було прийнято в основному присутніми козацькими старши­нами. Сучасні історики-дослідники звертають увагу на те, що ні міщан, ні селян, ні духовенства чи якихось представників від усіх полків України тут не було представлено. Тож не див­но, що на вірність московському цареві не все населення при­несло присягу: відмовились від неї частина міщан Переяслава, Києва, Чорнобиля. Відмовилися від присяги митрополит Київ­ський Сильвестр Косів та архімандрит Києво-Печерського мо­настиря Йосип Тризна, а слідом за ними й чимало духовенства. Наприклад, у Брацлавському воєводстві зі 122 міст і 300 сіл присягу прийняли жителі 81 міста та 36 сіл. Не присягли ко­заки ряду полків. У селах Полтавського й Кропив’янського полків царських послів селяни побили.

Так уперше в історії українсько-російських стосунків відбу­лася сутичка українських урядовців, вихованих на тради­ціях козацької демократії і республіканізму, з централістич­ною системою та ідеологією Московської держави, якої вони не знали й тому недооцінили. В уяві мас українців та їхньої елі­ти спільність православної віри урівнювала й державницьку психологію народів та урядів. Хоча більшої політичної наїв­ності, як показує досвід історії наших народів, важко було й уявити...

Це був лише “перший дзвіночок”. Далі централістична ідеоло­гія і система розпочне жорстокий і навальний наступ на Ук­раїну. Але тоді не було часу прогнозувати майбутнє. Продов­жувалась війна з Польщею не на життя, а на смерть. Угода з Московською державою показувала Польщі, що Україна вже є повністю самостійною у праві на своє державницьке існування. Крім того, ця Московсько-Переяславська угода була другою вже юридичною акцією визнання козацько-гетьманської держави як нової самобутньої держави і суб’єкта міжнародних відносин.

Кілька днів після присяги продовжувались переговори й укладались статті, в яких український гетьманський уряд ви­словлював свої вимоги. Згодом ці статті були названі Берез­неві статті, або Переяславські статті Богдана Хмельницького. Передусім — це допомога військовою силою. Крім того, у листі Хмельницького до царя була викладена програма гетьмана, яка полягала в тому, щоб зберегти в Україні республікансько-ви­борчу форму державного ладу, зберегти до 60 тис. реєстрового війська, зберегти привілеї козацької старшини. Хмельницький просив дати для Києва військову залогу. І до Києва прибув загін у 3 тис. московських стрільців. Фактично це була відвер­та маніфестація перед Польщею самостійницької політики Гетьманщини та повної незалежності її від Польської держа­ви. Бо для оборони такого великого міста, як Київ, звісно, трьохтисячний загін — це була мізерія. Але для демонстрації, що вже немає й тіні залежності України від Польщі, цього було достатньо.

Пізніше Переяславські статті та лист Хмельницького лягли в основу Московсько-Переяславських домовленостей.

Що досягалося цією угодою? Передусім встановлення вій­ськового союзу між Україною та Росією. Москва гарантувала протекцію царя над Україною. Далі цар устами Бутурліна, який твердив, що царське слово “переменным не бывает”, обіцяв зберегти права і свободи Української держави, де вже було зне­сене кріпацтво. Зберігалося все місцеве самоврядування, україн­ська гетьманська адміністрація, козацька армія, полковий ад­міністративний поділ, самобутність і виборність суду, звичаїв, освіти. Незважаючи на деякі поступки генеральної старшини в правах міжнародних зносин з Польщею і Туреччиною, з ними Московія мала конфлікт через Україну, — у цілому для Украї­ни це була вигідна протекція, що нагадувала більше конфеде­рацію. Вона зберігала повністю всі державницькі завоювання українців, хоча вони проіснували недовгий історичний період.

Серед багатьох істориків і публіцистів у давніші часи й те­пер постійно порушується питання, чи не зробив Хмельниць­кий помилки, укладаючи з Москвою таку угоду. Треба це оці­нювати хоча б так: нехай кожен із сучасних опонентів гетьма­на поставить себе на його місце, зважить усі ті жахливі обста­вини і скаже, що можна ще було зробити. Довкола лежала зруйнована, спалена Україна, поля не засівались уже кілька років, голод морив людей; населення масово покидало свої міста й містечка, переселялось на слободи в межі Московської держави; людність зменшувалася через численні нищення в битвах і розправах панів, що повертались час від часу у свої маєтки; союзники — кримські татари і Туреччина, що стояла за їхньою спиною,— постійно ламали свої союзницькі угоди та переходили на бік Польщі, щоб не дати Україні піднятися з попелу й стати великою державою в Причорномор’ї і Східній Європі. Отож і Крим, і Туреччина, і Польща робили все, щоб Україна не піднялася з колін. Між іншим, на таку позицію не­забаром перейшла і Московська держава. Уже від початку на­ціонально-визвольної війни московський уряд узяв курс на вичікування, доки Україна буде знекровлена так, щоб легше було їй диктувати й повністю владарювати над нею. Але це було трохи пізніше.

Зрештою, який же був вибір у гетьмана Богдана Хмельниць­кого? Ніякого. І те, що він у тих надзвичайно складних умовах не тільки побудував свою гетьманську державу, а й офіційно, юридично утвердив та зберіг новостворені державницькі інсти­туції в Московсько-Переяславській угоді, є великою заслугою Богдана Хмельницькою перед українським народом, перед істо­рією.

Московсько-Переяславська угода стала юридичною формою незалежності України, що дала їй військовий союз із Москвою для боротьби з Польщею. Не менш важливим було й те, що ця угода стала формою юридичного визнання внутрішньополітич­ного суверенітету козацької України-Гетьманщини, її демокра­тичних і республіканських державницьких надбань.

У свідомості українського суспільства ця угода була “най- сильнішим і непереможним аргументом і доказом суверенності України”, як згодом скаже Пилип Орлик, творець проекту пер­шої української конституції, що стала водночас і першим проек­том європейської конституції.