Перші кроки державотворення

Після Пилявецької битви у Хмельницького був час, аби повністю відірвати Україну від Польщі. Але він його не вико­ристав. Ще сильною була звичка козацьких старшин чекати милості та привілеїв від короля, які урівняли б українське шляхетство з польським панівним класом.

У вересні 1648 р. війська Хмельницького від Пилявки пі­дійшли до Львова. Розпочалась облога міста. Максим Кривоніс, один із найталановитіших сподвижників гетьмана, кілька разів приступом брав Високий замок Львова.

Стояла глибока осінь. Розпочались безперервні зливи. В армії поширилась епідемія чуми. Від неї помер Кривоніс. Кримсько­татарські війська, що були в складі воїнства Богдана Хмель­ницького, вимагали плати за участь у походах і збиралися до­дому. Облога Львова затягувалася. Багаті львівські міщани боялись розорення. Адміністрація міста жахалась козацької розправи над собою та над великою кількістю “пилявчиків”, що прибігли сюди після Пилявецького розгрому. Через те умовля­ли Хмельницького взяти великий викуп.

Гетьман не захотів руйнувати старовинне місто, погодився на викуп. Він розрахувався з ординцями. Щоправда, для них цього, як виявилося, було замало. Дорогою до Криму вони пограбували українські міста й села, забравши великий ясир людьми і худобою. Хмельницький повертається до Києва. 23 груд­ня біля Золотих воріт його зустрічають тисячі людей на чолі з Єрусалимським патріархом Паїсієм, що перебував у Києві доро­гою до Москви, та київським митрополитом Сильвестром Косо­вим. Студенти читали врочисті вірші гетьманові, називали його українським Мойсеєм. Україна вітала свого визволителя. Зго­дом Паїсій заочно обвінчав Хмельницького і шляхтянку Олену, з якою він збирався одружуватись і яку відібрав у нього Чап- линський. Втім, цей шлюб гетьмана був нещасливий. Уже че­рез кілька літ старший син Богдана — Тиміш — жорстоко роз­правився з нею за зраду гетьманові.

Тим часом польський уряд, намагаючись виграти час і відво- лікти увагу українських провідників від основного питання — відокремлення України від Польщі — робить спробу перекупити козацьку старшину, задобрити її обіцянками. Взимку 1649 р. до табору Хмельницького в Білу Церкву було послано велике посольство на чолі з великим українським паном і державним діячем Польської держави воєводою Адамом Киселем. Ця депу­тація з’являється в козацькому таборі, привозить багаті дарун­ки — булаву, обсипану коштовним камінням, інші регалії геть­манської влади, тонкі сукна для одягу тощо. Адам Кисіль, один із найкращих ораторів сейму, за всіма законами ораторсь­кого мистецтва виголосив примиренську промову та високу осанну козакам, щоб задобрити їхнє честолюбство. Але полков­ник Філон Джалалій, один із найвидатніших козацьких ва­тажків, грубо обірвав промовця: “Нащо ви привезли нам оці цяцьки?” Переговори зірвалися. Хмельницький і його при­бічники не вірили вже обіцянкам польського уряду. Занадто часто ці обіцянки не виконували. На прохання Адама Киселя не вдаватися “до черні”, не піднімати на боротьбу селянство Хмельницький не піддавався. “За Віслу зажену ляхів!” — впер­то відповідав гетьман. Хмельницький часто примовляв: “Шко­да говорити!” — це була його улюблена приповідка. І справді, той час, коли польському урядові можна було домовитись із українською шляхтою, остаточно минув.

Хмельницький зрозумів, що й Польща ніколи добровільно не відмовиться від України і що Україні ще доведеться витри­мати чималі “посполиті рушення” і тривалі війни з польською державою. Через те він ще в травні 1648 р. в часи так званого міжкоролів’я, оглядається навколо себе, навколо України, роз­мірковує, від якої держави Україна могла б дістати допомогу для подальшої боротьби за свою незалежність. Він звертає ува­гу на Крим, на Туреччину, на Московське царство.

Із Кримом в України уже був союз, але ненадійний: крим­ські татари постійно грабували українців, повертаючись із по­ходів, до яких їх залучав за плату український гетьман.

У 1649 р., коли патріарх Паїсій відбув до Москви, Хмель­ницький посилає з ним посольство на чолі з полковником Си- луяном Мужиловським. Та Москва поки що мовчала. Московія нещодавно закінчила тривалі війни з Польщею, які виснажили її. Звичайно ж, вона тепер не хотіла порушувати мирні угоди, не хотіла вступати в нову війну. Це ставило Хмельницького в непевне становище у пошуках союзників. Він намагається про­зондувати ґрунт у Молдавії, Трансільванії, Туреччині. Уряди багатьох держав з обережністю ставились ще до України.

Треба зазначити, що час “міжкоролів’я” намагалась викори­стати й Польща для зміцнення своїх позицій щодо України та для обрання нового короля. Сучасники свідчать, що це обран­ня відбулося при активному тиску козацької делегації на чолі з полковником Федором Вешняком, яка перебувала тривалий час у Варшаві.

Навесні — влітку 1649 року новий польський король, Ян Казимир збирає посполите рушення й прямує на Волинь. У цей час на Волині боровся із повстанськими селянсько-козацькими загонами великий сполонізований магнат Ярема Вишневець- кий. Він тривалий час тримав оборону під містом Збаражем. Цей пан із надзвичайною жорстокістю придушував повстання селян на Лівобережжі і на Волині, кидав у колодязі жінок і немовлят, спалював у церквах жителів сіл і містечок, виколю­вав очі лірникам і бандуристам за те, що вони розносили зак­лики й відозви Хмельницького по Україні. Цей магнат у часи обрання польського короля претендував на польську корону, бо його давній український рід був пов’язаний з чернігівською династичною лінією великих князів литовських — Корибутів. Через те до свого прізвища — Вишневецький дописував ще одне: Корибут. Але цей честолюбний і жорстокий велеможець був для пихатих польських панів “руською кісткою”, хоч і об­росла вона “польським м’ясом”. До нього ставились прези­рливо, як до людини низького походження, як і до тих русь­ко-українських панів, які хоч вірно служили новій польській вітчизні, хоч і ставали фанатичними католиками, але не були поляками, були українцями-русинами по крові. Тож і вся жор­стокість “лютого Яреми” і його таланти не допомогли: польські пани обрали королем брата Владислава IV — Яна II Кази­мира.

Під Збаражем Вишневецький був оточений повстанськими загонами і козаками. Новий король з армією рушив до Зборова, неподалік від Збаража, і не пішов на допомогу Вишневецькому. Хмельницький перекидає частину своїх військ від Збаража до Зборова, сюди приходять нові загони козаків і селян, приходять і давні союзники — кримські татари, яких очолює на цей раз сам хан Іслам-Гірей III. Хан був невдоволений тим, що Польща давно вже не сплачувала “упоминок” — данини.

Розпочалася Зборівська битва. Початок її приносив успіх козакам. Представники відомих польських родів, яких забрав із собою король, боялися виходити в бій і ховалися попід воза­ми. Король бігав по табору, виганяв їх звідти батогом, посилав у битву. Ян II Казимир наказав перейти убрід річку Стрипу. У цей момент козаки й татари напали на польських воїнів. У тил ударив Іван Богун. Козаки відрізали короля від його війська. Ось-ось він мав потрапити в полон. І саме в цей момент почувся наказ припинити бій. Козаки піднімали шапки на шаб­лях — за козацьким звичаєм це означало, що потрібно зупини­ти бій.

Деякі історики, зокрема М. Костомаров, припускають, що в цей момент король уже фактично був бранцем козаків. Чому ж був зупинений бій? Дехто небезпідставно припускає, що геть­ман, який сприяв обранню цього короля, сподівався, що той буде йому вдячний і допоможе українській козацькій старшині здобути привілеї, права, урівняти свій стан з польським при­вілейованим класом. А можливо, щось інше було причиною та­кого несподіваного наказу. Кримський хан Іслам-Гірей III уві­йшов у таємні переговори з польською стороною, йому пообіцяли дати великий відкуп, і він відійшов зі своїх позицій, відвів свої війська. Ординці оголили фронт. Щоб не потрапити у пастку, було оголошено про негайне припинення бою.

Хмельницький, отже, припинив битву та з’явився в наметі короля Яна-Казимира, як оповідає свідок тих подій французь­кий інженер П’єр Шевальє. Він був розпалений боєм, радісний і збуджений, виблискував очима. Певно, сподівався, що пере­говори будуть на його користь. Але раптом він побачив, що по­ряд із королем сидить Іслам-Гірей. Хмельницький остаточно збагнув, що його знову кримці зрадили.

Зрештою було укладено угоду, яка пізніше була названа Збо- рівською. За цією угодою козацька адміністрація діставала під своє управління три воєводства: Київське (Руське), Черні­гівське і Брацлавське.

Звичайно ж, Зборівська угода не могла задовольнити ні Польщу, ані Україну. Коли польське панство стало повертатись на свої землі, воно й козаків примушувало виконувати панщи­ну. Пани прагнули якнайшвидше відшкодувати збитки, яких завдало їм повстання.

Проте Зборівський мир дав можливість українському керів­ництву — гетьманові й генеральній старшині — зміцнити зовнішнє і внутрішнє становище України. Фактично Зборівсь­ка угода була першим юридичним визнанням козацько-геть­манської держави польським урядом, хай і з певними обмежен­нями.

Розуміючи, що Україна мусить продовжувати боротьбу з ве­ликою і сильною Польською державою, Хмельницький докла­дає зусиль, щоб посилити власні збройні сили, сформувати й добре спорядити загони.

У ході визвольної боротьби в Україні склалась нова козаць­ка адміністрація, яка й виконувала всі накази гетьманського уряду, сформувалася регулярна армія, створювали й діяли нові закони. Виникла нова система державного управління. Таким чином, утверджується самобутня українська державність.

Повсюдно повстанці руйнували польсько-панське управлін­ня. Виросла нова система адміністративного поділу. Раніше те­риторія України була поділена на воєводства. Тепер же вона ділилася на нові адміністративні територіальні округи, які на­зивалися полками. А полки ділилися в свою чергу на сотні. На чолі полків стояла полкова старшина: полковник, писар, суддя, осавул, обозний тощо. Всі вони обирались козацькою радою відкрито. Так само формувалась і сотенна старшина. З тери­торії полку формувалася на добровільних засадах військова одиниця — полк — при повному спорядженні. Це були коні, вози, фураж, порох, зброя, одяг тощо. З території сотень фор­мувались складові частини полку — сотні, що також мусили мати повне спорядження. На кінець визвольної війни в Україні існувало до 20 полків, кількість української армії досягала до 100-120 тис. осіб. На той час це була величезна сила. В мирні часи ця армія зменшувалась.

У цей же період сформувалась і вища керівна управлінська верхівка — уряд гетьманської України. На чолі його стояв гетьман із генеральною старшиною. Це були генеральний пи­сар, генеральний обозний, генеральний осавул тощо. Ще було два своєрідних чини — бунчужний та хорунжий. Це старшини, які під час козацьких рад тримали над головою гетьмана зна­ки його влади — бунчук та корогву (прапор). Бунчук — сим­вол влади, запозичений з давніх часів у тюркських народів. Він являв собою дерев’яний держак, вгорі до нього прикріплявся кінський хвіст, яке збоку закріплювався металевим колом, ча­сто прикрашеним коштовним камінням. Коли гетьман говорив, бунчук маяв над його головою. І люди повертались у той бік, бо в натовпі важко зорієнтуватись, де ж стоїть пан гетьман.

Таким чином, у ході визвольної боротьби в Україні сконсо­лідувалась і етнічна територія України, і сам український на­род об’єднався ідеєю самобутнього власного існування, сформу­валось і чітке державне управління: на вищому щаблі стояли гетьман і генеральна старшина; далі — полковники і полкова старшина; за ними — сотники і сотенна старшина. Внизу, по селах козацьких, обирали отаманів; по селах посполитих, що належали землевласникам, таким представником влади обирав­ся війт. Ця система чітко діяла в ході війни й задовольняла всі потреби Української держави. Наявність уряду, армії, чіткої адміністративної системи управління забезпечували незалеж­ність України. Все це свідчить про те, що в ході визвольної бо­ротьби українського народу сформувалась і діяла незалежна Українська козацька держава.

Це мало велике значення для подальшого історичного роз­витку України. Козацька Українська держава утвердила в но­вих історичних умовах давнішні державотворчі традиції й ідеали українців. Нарешті вона привела українську еліту до практичного утвердження її як державницької верстви населен­ня, хоча спершу ця еліта виявляла більш обмежені, егоїстичні прагнення в умовах життя в польському суспільстві. Та політи­ка Польщі, численні жорстокості й агресії, непоступливість польського панівного класу, а головне, самовіддана боротьба українського народу, який розривав кайдани кріпосницької не­волі,— усе це змусило українську козацько-шляхетську верхів­ку взятись за практичне створення своєї держави — для себе й для свого народу. І ця держава створювалася на демократичних й республіканських засадах, що крізь віки леліялись і ствер­джувались у свідомості народних верств, були реалізовані в За­порозькій Січі і тепер стали основою нової Української козаць­кої держави.

У цьому заслуга передусім широких народних мас: козацтва селянства, міщанства, які постійно спонукали вищі верстви ук­раїнства утверджувати власну державу. Вона була, фактично, першою в історії цивілізації побудована як демократична рес­публіка, де не було кріпацтва, де всі органи управління — зни­зу до верху — обиралися народом на загальних радах, де було добровільно сформоване військо.