Українська національна революція

У 1648 р. в Україні вибухає велике повстання, в якому бра­ла участь уся суспільність України — всі класи, всі стани. Які ж причини спонукали такий всезагальний рух?

Причин було чимало.

Погіршилось і соціальне становище козацтва. Польське пан­ство прагнуло покріпачити цей вільний стан населення. При­чому покріпачення відбувалося надзвичайно жорстоко. Ось, приміром, черкаський підстароста Смерковський виколював очі козакам, які не хотіли виконувати панщини. І таких прикладів було чимало.

Були невдоволені й заможні козаки — реєстровці. Адже польське панство всуціль порушувало привілеї, які надавали польські королі. Зокрема, ці привілеї полягали в тому, що реє­стровці мали б не платити податків, не підлягали постою жовнірів (польських солдатів) тощо. До того ж реєстровці, що мали землі, не могли захистити себе від наїздів польських маг­натів і шляхтичів військовими загонами, як це було, напри­клад, з Хмельницьким. Польські пани і польська шляхта на­сильно відбирали землі в українських козаків.

Було невдоволеним польсько-шляхетським пануванням і населення міст. Міста були передані магнатам. І незважаючи на те що більшість мали магдебурзьке право, польське панство ви­магало від них виконання феодальних повинностей. У Києві та в інших містах утискували і ремісників — їм забороняли ситити мед, вільно торгувати, купувати горілку в місцевих шинках (на початку XVI ст.

Невдоволення в українського населення викликав і релігій­ний гніт. Відомо, що наступ католицизму й система полонізації призвели до того, що православних ремісників, купців, міщан не допускали до участі в міському самоврядуванні, схиляли до унії. Українське панство почало переходити або до унії, або до католицизму. І Боплан з цього приводу так писав: “Дворяни у краї в усьому наслідують польське дворянство і, мабуть, сором­ляться сповідувати іншу віру, окрім латинської, незважаючи на те що всі князі й більш знатні люди походять від православ­них дворян”.

На права православного населення шалений наступ розпоча­ли єзуїти. Вони громили православні церкви, монастирі, відби­рали великі церковні й монастирські будівлі. У 1635 р. єзуїти забрали древній монастир у Новгороді-Сіверському; Київська Софія та частина видатних храмів України опинились у руках уніатів. Цілі міста переходили до володінь католицьких ор­денів.

Все це спричинило до об’єднання усіх верств української суспільності проти чужоземного польсько-панського поневолен­ня, щоб відстояти свою ідентичність, віру, культуру. Право­славна релігія стала ідеологічною формою визвольної боротьби.

Ідея визволення зцементувала, зрештою, всі верстви Укра­їни. В історії інших народів також зустрічаємо періоди, коли національні інтереси стають провідними, об’єднують різні со­ціальні класи, незважаючи на антагонізм між ними.

Опинившись на Запорожжі й заручившись допомогою крим­ського хана, Богдан-Зиновій Хмельницький навесні 1648 року підносить прапор боротьби проти польсько-панського пануван­ня в Україні. Зауважмо від початку: деякі українські історики слушно підмітили, що початкові наміри Богдана та його спо­движників були спрямовані не на відрив України від Польщі, а лише на те, щоб урівняти в правах українську козацьку вер­хівку з польським панством.

На Запорозькій Січі Хмельницький зі своїм невеличким за­гоном розгромив польських жовнірів. До нього відразу ж при­єдналася значна частина козацтва, яка й проголосила Хмель­ницького гетьманом (щоправда, спочатку він відмовився від такого звання, очевидно, не бажаючи піднімати проти себе ко­роля).

Хмельницький звертається до народу із закликом піднятися на боротьбу. І цей заклик розносять по Україні численні лірни­ки та бандуристи. “Не коріться більше своїм урядникам, як не­вільники,— говорив у відозві Хмельницький,— ви, чиї батьки не визнавали ніяких законів і не корились ніяким королям. Лише силою та страхом смерті можна зламати силу гноби­телів”.

Цей заклик сколихнув усю Україну. Створювались селянські загони, які нищили панські маєтки, адміністративні установи польської держави. Автор “Літопису Самовидця” зауважив, що від бідноти велика “наруга була людям значним”. А російсь­кий купець Климов повідомляв: “... в который город придут, и тут у них войско пребывает многое, изо всех чинов русские люди”.

Миколай Потоцький, коронний гетьман польських військ, розташованих в Україні, писав: “На Україні не було того села, не було того міста, де не кликали б на бунт і не чинили б за­махів на життя й майно своїх панів і державців”.

Повсюди в Україні створювались повстанські загони, вони сковували шляхетські угрупування, що організовувалися по маєтках польських панів. Повстанці не давали їм можливості з’єднатися з військами коронного гетьмана Потоцького.

І ось навесні, коли розтанули сніги й підсохли дороги, Хмельницький вирішив виступити із Січі й розгромити коронні війська. Ще ранньої весни 1648 року йому вдалося домовитись із кримцями про підтримку. Отож, уже в квітні до козаків при­єдналась орда ногайського мурзи Тугай-бея. Тим самим повстан­ці, які були в основному пішими, дістали блискучу кінноту. Між іншим, цей дипломатичний маневр гетьмана Хмельницького — союз із ординцями — нагадує те, що колись не раз робив ко­роль Галицько-Волинської держави Данило Романович, коли опинявся в скрутному становищі перед численним ворогом — він кликав на допомогу половецьку орду хана Котяна.

Миколай Потоцький вирішив не допустити з’єднання з Хмельницьким численних загонів селян. Він послав назустріч повстанцям, що вже вийшли із Січі, свого сина Стефана і ко­місара Шемберга з двотисячним загоном. У його складі було кінне воїнство й військо “плавне”, яке пливло човнами Дніпром. У складі цих військ серед жовнірів було чимало реєстрових козаків, вони служили в польській армії. На чолі плавного війська стояли прославлені у народних думах представники козацької старшини — Яків Барабаш та вихрещений татарин Філон Джалалій.

Основні коронні польські війська чекали на результат битви під Корсунем.

І ось, коли цей загін підійшов до каламутної степової річки, козак-реєстровець Чечель здалеку побачив у степу велику куря­ву. Він сповістив усім, що то вже йде Хміль.

Стефан Потоцький отаборився на березі річечки, про яку ко­заки казали, що називається Жовта Вода. Справді, річечка була жовтаво-каламутною. Скоро ж до польського табору наблизив­ся і Хмельницький зі своїм різношерстим селянсько-козацьким військом. Але ще раніше Хмельницький увійшов у зносини з козацькими старшинами, що вели Дніпром плавне військо. Після переговорів воно перейшло на бік повстанців.

У битві на Жовтій Воді, яка відбулась 5-6 травня 1648 р. і перед якою Хмельницькому вдалося відбити в поляків усю важку артилерію, польський загін був повністю розгромлений. Стефан Потоцький був захоплений у полон і помер від тяжких ран. Комісар Шемберг був убитий.

Козаки й татари взяли великий полон. Багато осіб із видат­них магнатських родин польської держави потрапило у татар­ський Крим як бранці.

А в цей час Миколай Потоцький чекав звісток від сина в та­борі біля Черкас. Він наказав палити довколишні села, копиці сіна й соломи. Його заступник — польний гетьман Калиновсь- кий — заперечував подібну тактику, адже вона тим самим ста­вила у скрутне становище польське військо, яке потребувало і продовольства, і фуражу. Між обома командувачами розпоча­лися суперечки.

Уже вся Україна знала про блискучу перемогу повстанців над польським загоном Стефана Потоцького.

Богдан Хмельницький використовував давню козацьку так­тику, про яку писав іще Боплан. Він засилає в стан польського війська своїх лазутчиків, серед них був і відомий згодом ко­зацький дипломат Самійло Зарудний. Завдання таких вивід- ників, як повідомляли мемуаристи, полягало в тому, щоб вони подавати неправильну інформацію, як би ми зараз сказали — дезінформувати ворога. Лазутчики, як правило, потрапляли в лабети катів — їх заковували в ланцюги, садили на палі, їхній подвиг полягав у тому, щоб і в свою смертну годину не відмо­витися від попередніх свідчень. Іноземців вражала самовідда­ність козаків, які добровільно зголошувались іти на таку смерть.

Діставши інформацію від козацьких посланців, Потоцький спрямував своє військо до Корсуня і Богуслава. А Хмельниць­кий перекинув йому в тил частину своїх загонів на чолі з Мак­симом Кривоносом. І коли польське військо почало просувати­ся через Горохову Діброву, козаки його оточили. Хмельниць­кий завчасно підготував це місце для зустрічі з польськими військами. Козаки загатили невеликий струмок, що протікав по долині, і вода перетворила місцевість у болото. До того ж козаки перекопали дорогу глибоким ровом і коли передні вози почали падати в нього, наступні спинилися, задні натискали на передніх — утворилось звалище. Наймані німецькі війська — так звані крилаті рейтари — метнулися вбік, у діброву, але ко­заки завчасно поробили там завали в усіх проходах, і рейтари повернулися на попередні позиції. Коли в польському війську, що рухалось замкненим табором, здійнялась метушня, коли по­чали розриватися зв’язані між собою вози, що утворювали своє­рідний рухливий табір, на них ударили козаки Кривоноса й та­тари.

Так розпочалася битва в Гороховій Діброві біля Корсуня, яка відбулася 16 травня 1648 р. Польські війська були повніс­тю розгромлені. Гетьман Потоцький і польний гетьман (заступ­ник коронного гетьмана. — Авт.) Калиновський потрапили в полон до ординців.

Селянські повстання охопили всю Київщину, Поділля, Чер­нігівщину, Волинь, Галичину, а також південну Білорусь. Роз­почалась визвольна війна українського народу і населення пів­денної Білорусі проти польського панування. Головною рушійною силою її було, звичайно ж, селянство. Провідною політичною силою — козацтво. Воно мало чітку військову організацію, тала­новитих військових провідників, вищу політичну й національну свідомість, що й зумовило його елітарне становище в українсько­му суспільстві. Скрізь повсталі брали владу до своїх рук. На цей час — після двох блискучих перемог повстанців — народ відчув, що він звільняється від чужоземної неволі, що його земля стає вільною.

Селянин чи міщанин чітко і ясно усвідомлював, що він ук­раїнець, що в нього є своя держава — Україна-родина. “Уся Україна — то моя родина”,— співалося в пісні. Всезагальне духовне й патріотичне піднесення народу сприяло швидкому формуванню національно-державницької свідомості мас, що стало головним фактором ідеологічного життя українського суспільства впродовж багатьох наступних десятиліть.“А ми ж тую червону калину піднімемо, а ми ж нашу славну Україну розвеселимо”, — співалося в іншій українській пісні того часу. Або іще: “Та нема лучче, та нема краще, як у нас на Вкраїні. Та немає ляха, немає пана, не буде й унії...”

Це був надзвичайно зручний момент, коли Хмельницький і його старшини могли б оголосити повну незалежність України від Польської держави. Саме на той період припадає так звана епоха безкоролів’я, коли після смерті Владислава IV на польському престолі не було ще нового короля. Його мали об­рати найбільші магнати — королев’ята. Але вони не могли дійти згоди щодо кандидатури й розділились на окремі угрупу- вання.

Україна тим часом вимітала зі своєї території всю польсько- панську адміністрацію й скидала пута кріпосницького рабства. Щоправда, деякі магнати намагались придушити це повстання. Наприклад, лютий Ярема Вишневецький, український пан за походженням, який сподівався бути обраним на короля, зібрав у свої маєтки на Полтавщині численну шляхту та жорстоко розправлявся з повстанцям. Але все ж і він не міг загасити по­лум’я повстанської боротьби. Повстанці вигнали його з ліво­бережних володінь, і він опинився у своїх волинських маєтках, де його також громило селянство.

Але Хмельницький не використав цього зручного моменту історії. Більше того: він посилає до Варшави своє посольство на чолі з полковником Федором Вешняком для того, щоб воно взя­ло участь в обранні нового короля. Ясно, що Хмельницький та його оточення на той час не ставили питання про окремішнє державницьке існування України. Вони намагались добитися для свого класу певних прав та привілеїв, щоб урівняти себе з панівними верствами польського королівства.

Та, як відомо, найкращими політичними вчителями завжди є наші вороги. Непоступливість, зневага, пихатість, віролом­ство і лукавство з їхнього боку неодмінно викликає рішучий спротив і, зрештою, вчить однієї найбільшої істини, що “в своїй хаті — своя правда, і сила, і воля”, за словами великого Шев­ченка.

У ході всієї визвольної війни українського народу національ­на панівна верства проходить досить значну й складну еволю­цію в усвідомленні цієї істини. Бо й справді, ніяка панівна чужоземна сила гнобителів добровільно й надовго не буде діли­тись ні владою, ні багатством з пригнобленою нацією чи навіть з її елітою, з точки зору панівної нації — меншовартісною і не­повноцінною.

До цього треба було ще дійти нашим провідникам, витерпі­ти ряд принижень і віроломств.

А тим часом польський канцлер Оссолінський і високі уря­довці робили все, щоб повернути Речі Посполитій Україну — найдорожчу перлину польської корони. Вони взяли курс на від­рив української шляхти від повстанців — від народних мас. Через те поспішали обрати нового короля. На цю високу посаду претендувало три основних кандидати зі знаменитих польських родів. Один із них — Домінік Заславський. Він любив розкоші, любив добре поїсти й повеселитись, Хмельницький іронічно назвав його “перина”. Другий претендент був із відомого осві­ченого роду Остророгів — Микола Остророг. Коли в Польській державі в попередні давніші часи було дві книги, то одна з них була в бібліотеці Остророгів. Хмельницький назвав його “лати­на”. Третім претендентом був представник знаменитого роду Конєцпольських — честолюбний, але недосвідчений у військо­вих справах, юний Олександр Конєцпольський, якого Хмель­ницький іронічно прозвав “дитина”,

І ось ці три претенденти — “перина”, “латина” й “дитина” — восени 1648 року очолили велике ополчення — посполите ру­шення — і посунули в Україну. Ця армія прийшла на терито­рію Волині й зайняла позиції біля Пилявецького замку, на річ­ці Пилявці.

Водночас сюди підтяглися козацькі й селянські загони, за­гони союзних кримських татар. Вони зміцнювали свої позиції, чекали слушної години, щоби вступити в бій.

А польські пани прийшли сюди як на свято. Взяли з собою кращих коней, срібний посуд, кухарів, вина, щоб похизуватись один перед одним.

Битва розпочалась на світанні 11 вересня й тривала три дні. Польські війська були повністю розгромлені. Перелякані на­вальними атаками козацько-селянських загонів та їхніх союз­ників татар, польські воїни тікали з поля бою, залишивши все своє багатство та рятуючись за могутніми мурами Львова. В на­роді їх презирливо прозвали “пилявчиками”. Шлях на Варша­ву і Краків був відкритий. Від польських панів були визволені Волинь і частина Поділля. На боротьбу проти польсько-шля­хетського гноблення піднімався народ Білорусі. На допомогу йому були послані козацькі полки на чолі з полковником М. Гладким.