Граф Олексій Розумовський — вінчаний чоловік імператриці Єлизавети Петрівни

У листопаді 1741 р., здійснивши двірцевий переворот, Єлиза­вета стала імператрицею. Нове царювання розпочалося з роздачі нагород і добродіянь фаворитам і змовникам.

Олексій Розумовський став дійсним камергером і генерал-по- ручиком, поручиком лейб-компанії (капітаном лейб-компанії була сама імператриця), а наступного року — кавалером ордена святого Андрія Первозванного та обер-єгермейстером.

Як ми бачимо сучасники оспорювали тільки місце та дату вінчання, але не сам факт.

У 1747 р.

Біограф родини Розумовських, князь О. Васильчиков, у своїй книзі «Родина Розумовських» пише: «... вплив Олексія Григорови­ча (Розумовського) після шлюбу став великим. Всі поклонялись йому і спілкувались з ним, як чоловіком імператриці. Він займав в палаці кімнати, суміжні з апартаментами государині. Коли він відчував себе нездоровим, Єлизавета Петрівна обідала в його покоях і він прий­мав її та її наближених у порчовому шлафроці (халаті). Олексій Гри­горович всюди супроводжував государиню, і вона публічно показу­вала знаки ніжності, сама застібала шубу, поправляла шапку, коли в тріскучий мороз вони виходили з театру. Одному йому дозволя­лось їсти рибні страви в той час як государиня і весь двір притриму­вались строгого посту. Одним словом, становище Розумовського було зовсім особливе, і він утримав його до кінця життя імперат­риці, незважаючи на всі зу­силля ворожій йому партії. Царедворці падали ниць перед всемогутнім чоловіком імпе­ратриці. Але серед такої неба­ченої фортуни, такого везіння, Розумовський завжди зали­шався вірний самому собі. На кліросі і в покоях петербурзь­кого двору, серед лемешівсь- кого стада і на прекрасних ба­лах Єлизавети Петрівни він був все таким же простим, дещо хитрим і насмішкува­тим, але в той же час добро­душним хохлом, люблячим свою прекрасну батьківщи­ну».

Олексій Григорович Розумовський

Розумовський не цурався свого простого походження і не забу­вав старих друзів.

Олексій Григорович Розумовський не займався політикою і не брав участі в двірцевих інтригах. Він був просто багатим, добрим, безкорисливо закоханим в Єлизавету Петрівну чоловіком. «Розу­мовський був натури глузливої, хоч і без злості, і володів власним дуже широким філософським поглядом, повним поблажливої та іронічної безтурботності. Однак випивав і у п’янці був буйним», — ось майже одна негативна риса характеру, якою нагородили його сучасники. Правда пив дійсно багато, пояснюючи це «спадковим пороком».

Наталія Дем’янівна, мати Олексія Григоровича, його сестри — Агафія (Гафія), Анна, Віра і молодший брат Кирило жили на ху­торі Лемеші Козелецького повіту на Чернігівщині. Мати тримала корчму (в купівлі допоміг Олексій), молодшій син пас худобу, а сестри вийшли заміж. Агафія — за ткача Власа Климовича (зго­дом визнаного шляхтичем Будлянським), Анна — за кравця Осипа Закревського, Віра — за козака Юхима Дарагана. Вони усі були викликані в Петербург, але невдовзі, одержавши маєтки, поверну­лися в Україну. В столиці залишився тільки Кирило. Влітку 1744 р., за проханням Єлизавети Петрівни, Олексій разом з бра­том, як нащадки (вигадані) польських князів Рожинських, отри­мали від імператора Карла VII патенти на звання графів Священ­ної Римської імперії, а 15 липня цього ж року стали графами Рос­ійської імперії.

До речі, Наталія Дем’янівна та Влас Климович мають відно­шення до подій, пов’язаних з приходом до влади Єлизавети Пет­рівни. Точніше, тут завершилася кар’єра одного з головних орга­нізаторів перевороту, що у листопаді 1741 р. привів на імператорсь­кий престол Єлизавету — рядового гвардійського Преображенсь- кого полку, колишнього дрезденського маклера і ювеліра Петра (Ге­орга) Грюнштейна.

Після подій листопада 1741 р. він одержав чин бригадира (пер­ше генеральське звання) і став підпоручиком лейб-компанії, а з 1742 р. ад’ютантом імператриці. 8 листопада 1742 р. одружився, причо­му його свахою стала сама Єлизавета Петрівна, яка присвоїла йому новий чин генерал-майора та пожалувала нареченим багаті помістя. Успіх запаморочив голову колишньому рядовому і він дозволив собі посваритися з генерал-прокурором Сенату, князем і генерал-анше­фом Микитою Трубецьким. Єлизавета помирила їх, але вставити розуму новоспеченому генерал-майору не вдалося.

У вересні 1744 р. Грюнштейн опинився з групою лейб-компанців у Ніжині (Чернігівщина), де жила мати Олексія Розумовського, і побив палками одного з її зятів — бунчукового товариша Власа Кли­мовича за те, що той не поступився дорогою його кареті. «Зопалу він хулив сім’ю Розумовських нечестивими словами і загрожував побити і саму Наталію Дем’янівну» (а вона як-не-як доводилась імператриці свекрухою). «Не звертаючи уваги на прохання і сльо­зи Наталії Дем’янівни, Грюнштейн лаявся та бився до тих пір, поки

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Лейб-кампанією, указом імператриці від 31 грудня 1741 р., була названа гренадерська рота лейб-гвардїі Преоб- раженського полку, що брала активну участь у перевороті, що привів на російський престол дочку Петра І і Катерини І Єлизавету Петрівну. Сама імператриця стала капітаном лейб-кампанїі. Триста гренадерів стали поручиками, дванад­цять капралів — капітанами, шість віце-сержантів — прем⁹єр-майорами, підпрапорщик і квартирмейстер — се­кунд-майорами, вісім сержантів — підполковниками, пра­порщик став полковником, ад'ютант — бригадиром, два підпоручики — генерал-майорами, два поручики — генерал- лейтенантами, командир роти — капітан одержав чин ге­нерал-аншефа.

Солдати не з дворян отримали права потомствених дво­рян, маєтки і кріпосних селян. Всі вони одержали герби з од­ним і тим же девізом «За вірність і ревнощі», особливої фор­ми і особливого змісту.

козаки, що прибігли, не побили його палицями і не пов’язали», — читаємо в справі Грюнштейна.

Не бажаючи розпитувати лейб-компанців, учасників і свідків сварки, імператриця відправила Грюнштейна в заслання в Устюг, звідки він повернувся в Петербург тільки в 1762 р. Але в столиці не залишився, а виїхав в один з подарованих йому маєтків.

Захоплена розповідями Розумовського про Україну, імперат­риця вирішила відвідати цей край та поклонитися київським пра­вославним святиням.

Подорож в Україну або, як тоді висловлювалися, «похід у Мало­росію» почався 27 червня 1744 р. Єлизавету Петрівну супроводжува­ли: Розумовський, гофмейстер Шепелев, граф Салтиков, духівник Дубянський, два архієпископи, графиня Румянцева, князь Голіцин, граф Чернишов й ін. Весь її почт складався з 230 чоловік. Генеральна старшина приготувала 4000 коней для проїзду імператриці від Глу­хова до Києва, але цю кількість довелося різко збільшити до 23000.

У зв’язку з такою подією — подорожжю Єлизавети Петрівни в Київ через Глухів, Кролевець, Батурин, Ніжин, Козелець — доро­гу на цьому шляху розширили; відремонтували мости і поставили розфарбовані версти (дорога ця і потім утримувалася завжди в по­рядку, а в 1778 р. була ще розширена, обсаджена деревами; були збудовані нові мости і гаті).

«У 1744 році государиня Єлизавета, для поклоніння святим мощам, удостоїла Малоруський край своїми відвідинами, разом з своїм племінником, всеросійським спадкоємцем, внуком государя Петра Великого, його імператорською величністю, великим кня­зем Петром Федоровичем, і з його нареченою, великою княгинею Ангальт Цербською, Катериною Олексіївною, і з її матір’ю. Імпе­ратриця їхала з Санкт-Петербургу через Москву та українські міста: Глухів, Кролевець, Батурин, Борзну, Ніжин, Носовку, Козелець, Київ. Для зустрічі імператриці були побудовані в Глухові, Ніжині і Києві тріумфальні ворота, де скрізь, зі всенародним радісним за­хопленням населення вітало прибулих», — пише про поїздку імпе­ратриці О. Рігельман.

Біля Глухова козаків зібрали в табір. При наближенні поїзду імператриці вони вишикувалися безкінечним фронтом полків, кож­ний по тисячу чоловік.

Усі козачі полки вітали імператрицю криками «віват», прой­шовши риссю перед нею.

Полки були вишикувані в одну лінію в два ряди. Перший полк відсалютував прапорами з шаблями і, обскакавши весь фронт, зу­пинявся за останніми; другий робив те ж саме і таким чином перед очима імператриці був нерозривний ланцюг полків до самого Глу­хова — тодішньої столиці України.

«6 серпня рано-вранці її величність виявила бажання їхати з церемонією до Глухова. Біля карети з оголеними шаблями їхали старшина й бунчукові. Коли під’їхали до міської брами, государи­ня вийшла з карети, де її вітав чернігівський єпйскоп. Потім імпе­ратриця пішки попрямувала до жіночого монастир, в якому слу-

Гетьман Кирило Розумовський

хала обідню і проповідь чер­нігівського архієрея (Амвро- сія). Після обідні у тому ж супроводі поїхала до двору резидента, де ми мали ауді­єнцію. Прийнявши знатних малоросіян і вислухавши привітальну промову Ми­хайла Скоропадського, імператриця сіла обідати, а потім насолоджувалася танцями наших дружин — польськими і козацькими. З Київської академії були ви­писані «вертепи». Півчі співали, семінаристи пред­ставляли видовища боже­ственні в ролях і співали вітальні кантати», — пише у своїх «Записках» гене­ральний підскарбій Яків Маркович.

Подальший шлях Єлизавети Петрівни на Київ пролягав через Кролевець, Батурин, Борзну, Ніжин, Козари, Козелець і Димерку. Населення зустрічало її радісно, й вона була дуже зворушена цим.

Існує переказ, що імператриця побувала в Лемешах на батьків­щині фаворита і зупинялася у матері Олексія Розумовського — На­талії Дем’янівни.

В Києві Єлизавета Петрівна перебувала з 25 серпня до 12 верес­ня. Проживала імператриця у приміщенні архімандрита Київо- Печерської Лаври й за два тижні не залишила поза увагою жодну з місцевих православних святинь. Тамтешня влада влаштувала їй урочисті зустрічі — з вітальними промовами, квітами, прийомами та феєрверками.

На шляху від Глухова до Києва козацькі полковники подавали імператриці прохання про необхідність обрати гетьмана. Єлизаве­та під впливом Розумовського позитивно поставилася до петиції старшини. Коли у 1745 р. до Петербургу прибула козацька делега-

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Анекдоти про графа Олексія Розумовсъкого, що дійшли до нашого часу завдяки мемуарам і щоденникам сучасників, підкреслюють його особисті якості і характер. Пригадаємо деякі з них.

- У графа Розумовсъкого був великий штат прислуги, що іноді не знала чим себе зайняти. Родичка графа порадила йому частину прислуги звільнити. Розумовський погодився, але весь час відкладав це рішення. Тоді вона сама склала спи­сок, в якому відзначила тих, кого, на її думку, необхідно було звільнити, і тих, кого потрібно було залишити. Граф ознай­омився із списками і сказав: «Я знаю, що половина прислуги мені не потрібна і на їх утримання йдуть великі гроші. Але що вони робитимуть, якщо я їх вижену за двері? Необхідно спочатку всіх їх опитати і якщо вони не захочуть більше знаходиться при мені, то і я відмовлюся від них. А якщо не захочуть, то як же я їх звільню?»

- У 1756 р. Розумовський, який жодного дня не служив в армії і не брав участь ні в одній битві, одержав чин фельд­маршала російської армії. Під час війни з турками один при­дворний, бажаючи лестощами добитися прихильності гра­фа, заявив, що якби командування армією довірили Розу- мовському то він би швидше розбив ворога. На що граф, буду­чи ворогом лестощів і пихатості, відповів, що турків розби­ла одна російська армія, а якби командування доручили йому, то знадобилося б три. Дві б розбили турки, і лише з третьою він би їх розбив.

- Якось за обіднім столом у імператриці Катерини II зай­шла розмова про донощиків і зрадників. Імператриця запро­понувала тост за чесних людей, які її оточують. Всі тост підтримали і лише чарка Розумовсъкого залишилася стояти на столі. На питання Катерини II чому він не випив за чес­них людей граф відповів: «Боюся, після тосту ні з ким за столом сидіти буде, як би в палаці мор не почався».

Іноді ці ж самі анекдоти розповідають і про брата Олек­сія, гетьмана Кирила Розумовсъкого.

ція з тим самим проханням, імператриця пообіцяла, що воно буде задоволено.

Козацька старшина вважала, що гетьманом буде Олексій Розу- мовський, але Єлизавета не бажала відпускати його від себе, мож­ливо, і сам він відмовився від посади. Кандидатом на гетьманську булаву став молодший брат фаворита — Кирило. Але спочатку Ки­рила Розумовського було відправлено на навчання за кордон, до кращих європейських учених. Чекали щоб він отримав освіту і до- сяг відповідного віку, щоб мати змогу зайняти призначене для нього високе становище.

Тим часом під впливом фаворита імператриця стала проводити щодо України протекціоністську політику. Коли у 1745 р. помер голова «Правління генеральної військової канцелярії» (Правлін­ня гетьманського уряду, що було створено у 1734 р. для управлін­ня Україною), генерал-поручик І. Бібіков, то нового голову при­значено не було, до обрання у 1750 р. гетьмана Україною управля­ла сама канцелярія в складі шести чоловік: трьох російських офі­церів і стількох же представників генеральної старшини. З Украї­ни були виведені сім російських полків, які були розташовані тут після завершення російсько-турецької війни; виділені кошти (84000 карбованців) на допомогу бідним; був дозволений вільний ввіз хліба з Польщі; скасований борг у 300 тисяч карбованців з по­датку на військові справи; у 1745 р. відновлено Київську митропо­лію (митрополитом став Рафаїл Заборовський); відносини між уря­дом та Україною передані з підпорядкування Сенату до Колегії з Іноземних Справ; Колегії з Іноземних Справ було наказано вільно видавати паспорти тим українцям, хто бажає навчатися за кордо­ном; почалось відновлення гетьманської резиденції міста Батурин. 5 травня 1747 р. Єлизавета Петрівна підписала указ «Про обрання Малоросії Гетьмана за дотеперішніми правами і звичаями». При дворі імператриці в Петербурзі входить в моду усе українське: на офіційних обідах подають українські страви, у палацах виступа­ють українські бандуристи та півчі, у театрі була поставлена вис­тава «Хорив» (написана у 1747 р. О. Сумароковим), в якій розпові­дається історія одного з легендарних засновників Києва (Хорив — молодший брат князя Кия).

В. Ключевський так писав про це: «... Єлизавета, наречена всіля­ких женихів на світі, від французького короля до власного племін- ника, при імператриці Анні врятована Біроном від монастиря і гер­цогської саксен-кобургмейнінгенської глухомані, вона віддала своє серце придворному півчому з чернігівських козаків, і палац пере­творився на музичний будинок: виписували і малоруських півчих, і італійських співаків, щоб не порушити цілісності художнього враження, ті та інші спільно співали і обідню і оперу».

У лютому 1750 р. гетьманом був призначений молодший брат фаворита імператриці Кирило Розумовський. На раді в Глухові козацька старшина обрала його формально, в Україну новий геть­ман прибув у липні 1751 р. Створивши в Батурині мініатюрну ко­пію петербурзького царського двору, Кирило Розумовський при­ступив до управління Гетьманщиною, старший брат всіма засоба­ми допомагав йому.

Олекса Розум, ставши впливовим придворним і перетворившись у графа Олексія Григоровича Розумовського, залишився доброю і скромною людиною. Він любив свою матір, турбувався про брата, трьох сестер та племінників, посилав їм гроші, приймав своїх зем­ляків, що приїжджали в Петербург, і прагнув нікому не робити зла. Однак були люди, яких страшенно бентежило несподіване і стрімке звеличення Олексія Розумовського, викликаючи чорну заздрість і провокуючи злослів’я на його адресу. Представники Петербурзь­кої аристократії вважали його «малоосвіченим хохлом», а украї­нська старшина лаяла його «свинопасом». Таємна канцелярія роз­глядала багато справ щодо непристойностей на адресу фаворита та його родини (справи Марка та Василя Маркевичів, справа Петра Грюнштейна та ін.). Всі справи завершувались засланням або ка­торгою. Але сам Олексій Розумовський причетний до цього не був, Єлизавета Петрівна ревниво оберігала честь свого фаворита та його родини.

Ставши графом і чоловіком імператриці Олексій Розумовський не забув про своє козацьке коріння і з іронією ставився до складе­ного за наказом імператриці родоводу, в якому козак Розум вва­жався нащадком польського князя Рожинського. Пожалуваний у 1756 р. у фельдмаршали О. Розумовський, завдячуючи імперат­риці, сказав: « Ліза, ти можеш зробити з мене що хочеш, але ти ніко­ли не примусиш інших ставитесь до мене серйозно, хоч би як до простого поручика». Сама імператриця в одному з листів називала свого коханого «другом нелицемірним».

Безкорисливість Олексія Розумовського доводить і випадок, що відбувся в перші місяці царювання Катерини II.

Ще до вбивства (ЗО червня 1762 р.) імператора Петра III Кате­рина допускала можливість шлюбу з одним зі своїх фаворитів Гри­горієм Орловим. Щоб полегшити виконання цього наміру, було вирішено обнародувати документи про вінчання Єлизавети і Розу­мовського. До Олексія Григоровича, з метою забрати папери, які засвідчували б його шлюб з покійною імператрицею, прибули по­сланці Катерини II. Повною несподіванкою для них було те, що Розумовський відкрив скриньку з документами і на очах у нео- чікуваних гостей кинув папери у вогонь каміну. Не всі тоді зрозу­міли цей вчинок: адже обнародування факту його шлюбу з Єлиза­ветою Петрівною зробило б його рівним в правах з членам імпера­торської родини, і він одержав би титул імператорської високості.

Добрі стосунки з Єлизаветою Петрівною Олексій Розумовський зберіг до самої смерті імператриці. За різними даними у них були загальні діти — троє дівчаток. Перша відома в історії як княжна Єлизавета Тараканова (пані Франа, Шелль, Зелинська, д’Трємуйль, Алі Еметте, княжна Волдомира, графиня Бетті Оберштайн, графи­ня Піннеберг). Існує версія, що була ще одна княжна Тараканова, сестра першої. Вони разом проживали в Італії, звідки були викра­дені графом Олексієм Орловим (фаворитом імператриці Катерини II) і на суднах російської ескадри доставлені до Петербургу. Першу княжну Тараканову зачинили в Петропавлівську фортецю, де вона у 1775 р. і померла (за іншими даними вона жила в одному з мос­ковських монастирів і померла тільки за царювання Олександра І). Друга княжна нібито втопилася в морі під час переходу кораблів з Ліворно (Італія) до Петербургу. За іншими даними дочки Єлиза­вети і Олексія (княжни Тараканови) були ув’язнені у монастирі. Про третю дочку, без згадки імені, в своїх листах до Версаля писав французький посланник д’Альон. Сучасні дослідники вважають, що дітей у Єлизавети від Розумовського не було.

Після смерті Єлизавети Петрівни Олексій Розумовський вий­шов у відставку. Жив в Анічковому палаці у Петербурзі, зберігаю­чи певний вплив при дворі Катерини II. Помер у Петербурзі 6 лип­ня 1771 року.