НЕРОЗГАДАНІ ТАЄМНИЦІ БЛАГОВІЩЕНСЬКОГО МОНАСТИРЯ
На протязі чотирнадцяти років — 31702πol716pp.y Ніжині — полковому місті Лівобережної України будувався Благовіщенський собор. У липні 1716 р. храм був освячений собором архієреїв і оголошений пам’ятником перемоги над шведами під Полтавою.
При храмі була заснована архімандрія та чоловічий монастир, названий Назаретом Пресвятої Богородиці. А щоб забезпечити нову обитель засобами існування йому був підпорядкований Ніжинський Ветхоріздвяний Георгіївський монастир зі всіма його маетностями. Архімандритом нової обителі став намісник Києво-Печерської Лаври Модест Ільницький. У подальші п’ять років був завершений розпис собору. В ньому стояв один з найбільших на Україні різний семиярусний іконостас, виготовлений ніжинськими майстрами і розписаний ієромонахом Германом. В олтарі собору крім картин на біблейські сюжети були і портрети київського князя Володимира Святителя, Петра І, Стефана Яворсь- кого, Дмитра Ростовського (Туптала) та ін. У 1725 — 1731 роках одна з ікон була написана київським митрополитом Рафаїлом За- боровським.Соборний храм Благовіщенського монастиря будувався в основному на кошти містоблюстителя патріаршого престолу Стефана Яворського. На протязі всього свого життя владика постійно допомагав монастирю, він хотів виділити його серед інших і надати особливого статусу. Архімандрит монастиря отримав права
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА
Яворсъкий Симеон (у чернетстві Стефан) (1658 — 1722 рр.) — український і російський церковний діяч, письменник та філософ. Народився у місті Яворів (Львівська область). У1667р. сім'яЯворського, остерігаючись переслідування зі сторони польських властей, переселилась на Чернігівщину. Симеон навчався у Києво-Могилянському колегіумі, а після прийняття уніатства — в єзуїтських колегіумах Львова, Любліна, Познані і Вільно. У 1689 р. повернувшись до Києва з дипломом магістра філософії та мистецтва, знову перейшов у православ'я і прийняв чернецтво.
Був викладачем. За вірші на українській, російській, польській, латинській мовах був нагороджений званням «лавроносного поета». 31700р. — митрополит рязанський та муромський. У1702 р., після смерті патріарха Адріана, був призначений імператором Петром І екзархом та містоблюстителем Всеросійського патріаршого престолу, ректор Слов'яно-Гре- ко-Латинськоі академії (1707р.). Після утворення Святого Синоду у 1721 р. був призначений його главою, але за станом здоров'я цієї місїі практично не виконував. В усіх важливих питаннях церковної політики був послідовником Петра І, у той же час відстоював самостійність церкви у справах духовного життя, догматів, обрядів. Підтримував дружні відносини з гетьманом Іваном Мазепою (написав декілька віршів на його честь ),ay 1708 році в Московському Успенському соборі піддав анафемі — церковному прокляттю гетьмана. Відомий письменник та проповідник свого часу, основна його праця — трактат проти протестантів (лютеран) «Камінь віри».служіння як у настоятелів Ставропігіальних монастирів, тобто носив панагію, освячував свічками та приймав дари. Преподобний Стефан присилав до монастиря гроші та різний церковний реквізит: хрести зі святими мощами, золотий та срібний посуд, панагії, прикрашені діамантами, одяг для настоятеля, жезл зі слонової кістки, Євангеліє та ін. Будучи прибічником ідеї просвітництва Яворський задумав відкрити у соборі бібліотеку і навіть підготував їй місце на другому ярусі храму. У жовтні 1721 року екзарх прислав у дар монастирю книги та рукописи. У супроводжувальному листі він писав, що надсилає книги, «щоб у монастирі була своя бібліотека для вчених ієромонахів, які могли б за допомогою цих книг та божою допомогою проповідувати слово Боже та народ повчати».
Але при всьому тому, що Стефан Яворський надавав монастирю усяку допомогу, його історія складалась драматично та скандально. Декотрі бачать у цьому «втручання вищих сил». За деякими даними більшу суму грошей на будівництво собору надав гетьман Іван Мазепа, у якого в той час з владикою були доволі близькі відносини і якому преподобний присвячував свої вірші, а у 1708 р.
прокляв гетьмана від імені церкви і Вітчизни. З цього року у Благовіщенському соборі придавали анафемі (церковному прокляттю) людину, завдяки якій був споруджений цей храм. З того ж часу внутрішнє життя монастиря почали потрясати конфлікти та інтриги. Та й самі ченці не відрізнялись особливою моральною чистотою, чесністю та порядністю. З жалем це визнавав митрополит Стефан. У 1718 р. дізнавшись про розтрату архімандритом монастиря Модестом Ільницьким семи тисяч рублів (сума за тим часом доволі велика), призначених для благоустрою обителі, Яворський з обуренням писав: «... о, безбожні марнотратці... Де совість ваша? Де християнство? І якщо ви ще християни?... Архімандрит краде, а намісник монастиря Ісайя, дивлячись на нього, ще краще краде... Безбожні марнотратці! Тратите ви на свої бенкети, вина угорські та волоські, забувши страх божий та звання ченця. А доходи монастирські де? О, прокляті вороги, сини диявола, у яких не Бога ні совісті нема».Після того як архімандрит Модест Ільницький був звільнений, на його місце був призначений архімандрит Тихорський, відомий своєю просвітницькою діяльністю, але через два роки через інтриги він залишає монастир. На місце Тихорського митрополит призначає намісника, одного з чернігівських монастирів Саву ПІпакі- вського, котрий за сім років свого керування Благовіщенським монастирем доводить його до запустіння. Чотири ченця, що залишились у цей час у монастирі, писали у Глухів до гетьмана, що монастир їх «від небреженія начальства рушиться, а в головному мо- пастирському храмі голуби та горобці живуть».
Всі добрі починання Стефана Яворського у Благовіщенському монастирі зазнали краху, нібито він був заговорений. Ідея з відкриттям у монастирі вищого духовного училища так і не була здійснена. Гроші, заповідані екзархом монастирю, так туди і не потрапили. А з бібліотекою, яка повинна була відійти до обителі після смерті митрополита, відбулась зовсім детективна історія.
Митрополит рязанський, містоблюститель патріаршого престолу, Стефан Яворський
Бібліотека митрополита Стефана Яворського на початку XVIII ст. за кількістю книг займала шосте місце у Росії і нараховувала 609 найменувань.
Сюди входили книги з церковної історії (Памфіла, Баронія, Дмитра Ростовського), твори про життя святих та сказання про чудеса (Петра Скарги, Афанасія Кальнофійського та ін.), збірки релігійної поезії (Іоганна Квіткевича, Лазаря Барановича, Іоанна Максимовича), книги з філософії та логіки (Аристотеля, Сенеки, Бое- ція), класична література (Гомера та Софокла), трактати по історії, юриспруденції, географії, філології, медицини, довідники, енциклопедії, рукописи самого С. Яворського. Після смерті екзарха всі вони були відправлені до монастиря («книги були відправлені у двох сорокавідерних бочках»), але пробули там не довго.За ініціативою голови Священного Синоду Феофана Прокоповича, 10 серпня 1731 р. імператриця Анна Іоанівна «іменним указом наказала: книги преосвященного Стефана, у минулому митрополита Рязанського, які знаходяться у Ніжинському Благовіщенському монастирі, віддати на прохання преосвященного До- сифія — єпископа Новгородського, в Харківський монастир».
У синод за розпорядженням Ф. Прокоповича з Благовіщенського монастиря був присланий реєстр книг С. Яворського. Реєстр був складений архімандритом Савою Шпаківським, усього в ньому були перераховані книги 547 найменувань. А у листі в Синод єпископа Досифія від 13 березня 1632 р. відмічалось, що згідно присланого реєстру в Харків прибуло лише 520 книг. Священному Синоду за фактом відсутності 89 книг з бібліотеки митрополита довелось завести кримінальну справу, розслідування продовжувалось майже 10 років. Внаслідок цього було вирішено, що частина книг осіла у Москві та до монастиря не дійшла, частина розійшлась серед родичів Яворського, а частина була присвоєна архімандритом Савою Шпаківським. Але зниклі книги знайти так і не вдалось. 14 жовтня 1741 р. Священний Синод прийняв рішення: «справу про книги преосвященного Стефана — митрополита рязанського закрити та віддати в архів». (На сьогоднішній день у відділі рідкісних книг Харківської наукової бібліотеки та у центральній науковій бібліотеці Харківського університету знаходяться 293 книги з колишньої бібліотеки митрополита С.
Яворського.)Але на цьому нещастя монастиря не закінчились, у 1743 р. його архімандрит Модест Вілецький, помічений у перелюбстві «з мужньою жінкою», щоб уникнути покарання, він був вимушений втекти до Польщі. У 1786 році всі угіддя та маєтності монастиря були секвестровані (взяті до державної скарбниці), а на протязі XVIII ст. монастир тричі горів: у 1750 р., 1757 р., 1797 р.
Після пожежі 1750 року вогнем були зруйновані трапезна з церквою, келії ченців, монастирські двори, що давали храмові основний прибуток. А 1 вересня 1757 року нова пожежа, яка перекинулася з грецького кварталу, знищила будинок архімандрита та дерев’яні покрівлі братських келій і дзвіниці. Під час пожежі 14 вересня 1797 року у монастирі згоріли всі верхи соборного храму та дахи келій, будинок настоятеля, дерев’яна огорожа, трапезна церква, монастирські крамниці, гостинний двір, дзвіниця з бойовим годинником.
На основі подій XVIII ст., пов’язаних з ченцями та архімандритами Благовіщенського монастиря, в народі виникли декілька легенд, одну з яких про пожежу у монастирі записав місцевий краєзнавець Г. Васильківський: «... одного разу брати ченці зібрались після всенощної у трапезній. Як водилось, випили і закусили, що бог дав. А потім стали співати спочатку церковні співи, а потім мирські. Від співу перейшли до танців. Познімали чорні ряси і пустились вприсядку. Не помітили, як перекинули світильники. Від них загорілася підлога, потім ряси, стільці, столи. Хмільна братія замість того, щоб гасити пожежу, кинулась до колодязя, а там не було жодного цебра, у бочках — ні краплі води.
Та то вже, мабуть, їх сам бог покарав за їх лиходійство. Казали, не вперше вони прикладу вались до клятої чарки. На богослужіння частина ченців приходила напідпитку і так горланила співи, що ігумен вуха затуляв. Добре, що мирян мало було.
Поки безряса братія бігала по двору, шукала, чим гасити вогонь, над містом спалахнула одна, друга блискавка. Вдарив грім. Такої сили, що ченці відразу ж протверезіли.
Одна блискавка вдарила прямо по маківках і хрестах Благовіщенського собору, і вони запалали. А було сухе літо. Від храму вогонь перекинувся до трапезної, яка вже догоряла. Звідтіль — до дзвіниці. Ченці з архімандритом кинулись до неї, щоб зняти і врятувати три великі дзвони.Та не встигли, балки підгоріли. Дзвони поплавились.
Коли зібрались мешканці Ніжина, весь монастир палав одним факелом, а монахи, чорні від сажі в одних підрясниках, стояли похнюпившись. Молились, хрестились і плакали. Кляли на всі чотири боки сатану, який навів на них таку напасть».
І тільки на початку XIX ст. Благовіщенський монастир переживає свій ренесанс. Пов’язано це було з ім’ям випускника Києво- Могилянської академії вихідця із Чорногорії (з купецької сім’ї) архімандрита Віктора Черняєва (в миру Василя). За 20 років керівництва монастирем з 1803 по 1823 рр. він в основному на свої кошти відремонтував Благовіщенський собор, було відновлено внутрішнє його убрання та розпис. Завдяки старанням архімандрита у 1808 р. була споруджена зимова церква Петра і Павла з трапезною та дзвіницею. Дзвіниця являла собою одноярусну надбудову над церквою, на якій для «користі міста був установлений годинник з боєм». Були споруджені «кам’яні торгові ряди» (магазини та лавки), які і сьогодні використовуються за своїм призначенням. У 1817 р. був споруджений двоповерховий дім настоятеля і піднятий з руїн Ветхоріздвяний Георгіївський монастир.
Не даремно сучасники про архімандрита Черняєва говорили «Стефан (Яворський) збудував монастир, а Віктор (Черняєв) знову відбудував його».
Майже всі споруди Благовіщенського чоловічого монастиря збереглись до наших часів. Зараз він знову відкритий і будемо надіятись, що на нього чекає ще одне відродження.