ЗАГАДКИ ГЕОГРАФІЧНИХ НАЗВ (УКРАЇНСЬКА ТОПОНІМІКА)

Будь-яка географічна назва має своє значення. І переважна більшість їх виникла стихійно, проте зовсім не випадково: без­змістовних топонімів немає. Втім, частина з них цілком «прозо­ра».

В українському фольклорі існують легенди та перекази, пов’я­зані з топонімікою. Ця народна топоніміка пояснює географічні назви виходячи із сучасної мови і підпорядковуючи їй історичні 258

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Топоніміка — це наука про походження географічних назв (від грецьких слів «topos» — місце й «опута» — назва, найменування, ім'я), але топоніміка — поняття загальне. В сукупності Ті значень існує своєрідна градація.

Топоніміка включає такі поняття: 1) гідроніми (назви річок, озер, колодязів і т. д.); 2) фоніми (назви курганів); 3) ойконіми (назви населених пунктів); 4) спелеоніми (назви печер, скельних навісів); 5) омоніми (назви хребтів, гір, до­лин, ярів, впадин і ущелин); 6 ) хороніми (назви країв і країн).

назви.

Стриєм звуть у нас дядька. Чом так названо місто? Чи від цьо­го — хто знає? Та кажуть... Давним-давно в тих місцях, де око­лиці Стрия, шуміли похмурі ліси. Між крутими берегами звива­лася бурхлива річка. Вздовж неї проліг купецький шлях на захід, яким їздили з крамом за гори. Небезпечним був шлях: нападали грабіжники — дядько з синами свого брата. Ото ж цього дядька стриєм усі звали.

Немало людей загубив марно стрий, грабуючи скарби купецькі. А на старості літ чужа кривда озвалась — в три погибелі стрия скру­тило. Щоб спокутувати гріх, поселився в лісах у низенькій хижці біля річки, розвів пасіку, кіз та й почав мирно жити.

Припинили розбій і його побратими та заходили часто до стрия. Тому й це місце назвали Стриєм. Сільце згодом виросло в городи­ще, а потім стало містом — красивим Стриєм».

За легендою назва «Кривий Ріг» з’явилась так: «... був собі кри­вий козак на прізвище Ріг. І мав він шинок на Кодацькій дорозі, що йшла аж у саму Січ. Там є й могила, що зветься Баба. То кож­ний подорожній, було, їде та й повертає в шинок до кривого коза­ка Рога. Кажуть, було: «Чи ще далеко нам їхати?» — «Та їдьмо аж до кривого Рога, а там щось перекусимо та й спочинемо». То згодом і все поселення, яке з’явилося на цьому місці, назвали Кривим Рогом».

Інша легенда розповідає про те, як виникла назва села Осокор- ки під Києвом: «... недалеко від Києва є село Осокорки. Цікавим є переказ про виникнення цього села. За розповідями, селище ви­никло у зв’язку з рекрутськими наборами. Щоб не йти у солдати, бідняки тікали в низов’я лівого берега Дніпра, де росли великі й густі кущі червонолозу та багато осокорів. У цих гаях і перехову­вались вони від переслідувань царського уряду, займаючись рибаль­ством та лозоплетінням.

Однак багато топонімів розгадати не так легко. Що, наприклад, означають назви Карпати, Прип’ять, Чернігів, Харків чи Азовське море? Щоб відповісти на ці запитання, вчені-топонімісти проводять багаторічні копіткі дослідження, звертаючись до здобутків історії, мовознавства, географії, етнографії, археології та інших наук. Але деякі топоніми України, які дійшли до нас із глибини віків, і досі не вдалося розшифрувати. Невідомо, наприклад, походження назв міст Фастів, Тульчин, найменування озера Світязь. Є чимало гіпо­тез, здогадок, проте багато з них ще чекають пояснень, які б задо­вольнили допитливих.

Наприклад село Великі Сорочинці (Полтавська обл.) відоме з 20-х років XVII ст. На початку XVIII ст. Сорочинці — «укріплений городок», обнесений земляним валом з дерев’яними баштами на бастіонах. У цих баштах містилося правління Миргородського пол­ку, на чолі якого стояв полковник Данило Апостол. 1709 р. під час Північної війни шведський король Карл XII так і не штурмував цей укріплений «городок»; поселення не було зруйноване. Відомим на всю Російську імперію містечко зробив М. Гоголь (1809 — 1852), який тут, до речі, й народився. Походження його назви так і не було з’ясовано. Існує кілька переказів; один з них — класичний при­клад так званої народної етимології, коли до готової назви добира­ються можливі (частіше неможливі) попередники. Цей переказ твердить, що колись із пограбованого татарами монастиря сюди прийшло аж сорок ченців, які й заснували тут поселення («сорок ченців» — Сорочинці).

N) σ>

ЗАГАДКИ МИНУЛИХ ЧАСІВ

Територія України і суміжних країн на карті К. Алларда, за московським виданням початку XVIII cm.

Місто Керч (Крим) у VI ст. до н. е. звалося Пантикапей і було грецькою колонією. Назву цю дехто пояснює даними скіфської мови, де панта — «шлях», а капа — «риба». У IX — XI ст.ст. воно належало до Тмутараканського князівства і називалося Кърчевъ.

Місто Очаків (Миколаївська обл.) стоїть на тому місці, де в III — І ст.ст. до н. е. була давньогрецька колонія Алектор. З 1492 р. це вже турецьке укріплення Каракермен («Чорна фортеця»). Після XVII ст. фортецю було названо Ачи-кале, тобто «Фортеця біля виходу у відкрите море». Сучасна назва, на думку дослідників, походить від турецького багатозначного слова очак (аджаг) — «рід», «рудник», «вогнище», «рівчак». Є ще й така думка: турецька назва Ачи-кале у російській мовній практиці перейшла в Ачаков (українською — Очаків). Остаточно походження назви не встановлено.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Географічні назви служать серйозним доповненням до­кументальним довідникам про давно минулі віки. Топоні­міку через це називають «мовою землі». їй довірили зберіга­ти пам'ять про себе минулі епохи, зниклі народи і культу­ри. В Європі, наприклад, Саксонія отримала свою назву від німецького племені «саксів», Бургундія — від давньонімець- кого племені «бургундів». А Париж пов'язаний з назвою гальського племені «парісїі».

Таке звичне для нас слово Європа тлумачилось по-різному у різних народів. Мабуть, ця назва походить від фінікійсько­го слова «Треб», що означає «морок, захід», а у греків ця ж територія мала назву «Єуропе». Назва країни в Латинській Америці —Аргентина, що означає «срібло», пов'язана з леген­дарними уявленнями про казкові багатства цієї країни.

У давнину люди не розрізняли загальних і власних назв. Так під словом «вода» наші пращури розуміли і річку, і море, й озеро, і джерело, і воду в посудині. Освоюючи нові місця, людина надибу­вала нові річки, джерела, озерця чи гори, які чимось різнились від уже відомих. Виникала потреба у їх розрізненні.

Минав час... Усе більше з’являлося власних назв, особливо тих, що пов’язані з природою. Якщо на березі якоїсь річки росло багато сосен, її називали Соснівкою. Згодом ця назва поширювалась на все русло річки. Річку, в якій водилось багато бобрів, іменували Бобрів- кою. Рікам, горам, окремим урочищам, серед яких жили наші далекі предки, давали імена роди чи племена різних народів. На території України в різні часи жили різні кочові народи. Згодом вони переселя­лися в інші місця, а деякі, розгромлені сильнішими, зникали назав­жди. Та назви, які вони дали річкам, озерам, вершинам гір, байракам залишилися й передавалися від племені до племені, від народу до на­роду. Частина цих топонімів дійшла до наших часів, багато з них ви­дозмінені, старі назви нерідко витлумачують по-новому.

Чим більші річки, тим довше зберігалися їхні назви. Цікаво, що чим довшою була річка і чим більше народів жило на її берегах, тим більше назв мали окремі частини річища. Так верхня течія Дунаю, де жили фракійські племена «даки», була відома під іме­нем Д у навій, тоді як ту частину, що розташована нижче, на бере­гах якої мешкали племена «гети», називали Істр. Адже й Дніпро мав різні назви: Борисфен — Бористен, Данапріс — Данапер, Сла­вута — Славутич.

Можна впевнено сказати, що значна частина топонімів — тво­ріння кількох народів. Є, приміром, у басейні Десни дві річки з од­наковою назвою — Дівиця. На березі однієї з них притулилося село Салтикова Дівиця. Звідки ця назва? Здається, пояснюється все лег­ко. Насправді відповідь далеко не проста.

Найменування це дуже давнє, взяте з індоєвропейської мови. Звучало вони колись як «дхеціна» — джерело, течія. Людям, які жили пізніше, ця назва, як це часто буває, стала незрозумілою, і вони переосмислили її на схожу до попередньої, але зрозумілу. За тисячі років таке переосмислення могло відбуватися кілька разів, аж доки не набуло сучасного звучання.

До індоєвропейських найменувань належать також назви таких річок: Стрий — права притока Дністра, та Остер (в давні часи Встр, Остр, Остредь) — права притока Десни. В індоєвропейській мові «стр» означало «річка». Пізніше у праслов’ян цей корінь звучав як «стр» — у значенні «текти, струїтися, текуча вода, річка».

Про походження назви цих річок існують й інші думки. Одні вчені виводять від скіфо-сарматського «стр» — «швидкий». Звідси, мовляв стріла, стрижень, струг, струмінь та ін. Ще інші вважають, що гідронім походить з балтійських мов і що «стр» означає «річка». Проте всі ці мови — дочки індоєвропейської прамови, тож не див­но, що цей корінь звучить у них подібно.

Найбільшою річкою Лівобережної України є Десна. Походжен­ня її назви пов’язують із давнім слов’янським словом «десънъ» — правий, обумовлюючи цю назву тим, що слов’яни, рухаючись вздовж Дніпра на північ, зустріли праворуч річку і назвали її Дес­ною, тобто «Правою». Інші дослідники, підтримуючи цю гіпотезу, саме слово «десънъ» виводять з іранського «дасіна» — права. Інші вчені гадають, що назва утворилася поєднанням двох основ: «дна» і «сна». Гадають, колись цю річку у верхній течії називали Сна, а в нижній, при впадінні в Дніпро - Дна. Згодом ці дві назви злилися докупи — Де-сна, при цьому «н» у першій (нижній) частині випа­ло, а звук «а» змінився на звук «е»: Дна - Сна, Д - н - а(е) - сна, Де­сна, Десна. Але є ще одна думка, назву Десна виводять від скіфсько­го -сна, -сно, -сне — «вода, річка».

Проте найбільш обґрунтованою гіпотезою вважають виведення гідроніма з індоєвропейського кореня д/де — «яскраво блищати, світити», до якого згодом приєднався іранський елемент — «сън», спільний для гідронімів Де-сна, Сн-ов, Сн-опот та інших. Існує ще одна Десна, у басейні Південного Бугу. Назву її, ймовірно, пере­несли туди у XVIII ст. переселенці з Лівобережжя.

До групи гідронімів можна віднести і такі назви: Заболотівщи- на — частина с. Безуглівки, що знаходилася за болотами. Заболіт- тя — куток с. Велика Кошелівка в заболоченій місцевості. Рокита — частина села Вертіївки, в минулому заболочена територія. По­доли — поле у с. Талалаївці. Колись на цьому полі дуже розлива­лась вода, і жінки говорили, що води уже по подоли.

Назви водоймищ Крошине болото, Терехове озеро у с. Вертіїв- ка, Лапине болітце у с. Перебудова, Поліщуків ставок у с. Колісни­ки пов’язані з прізвищами людей: Крошка, Терех, Лапа, Поліщук.

Назва Псел, вважають, походить від давньогрецького «пселос» — темний. Однак не підтверджено. Більше згоди щодо слів «піс», «пес» — луки, вологі міста.

Замглай — назву болота виводять від слова «мгла», «імла», «мла», бо берегами боліт тяглись колись великі ліси з непрохідни­ми хащами.

Одне з найдавніших міст нашої країни — Чернігів — колишнє стольне місто Сіверської землі. У літописі Чернігів вперше зга­дується під 907 р. Відомо також, що на місці Чернігова у VI — VIII ст.ст. існувало кілька невеликих поселень, з яких, очевидно, він і виріс.

Назву пов’язують з Чорним лісом, що тут ріс. Інші дослідники виводять її з імені князя Чорного, який бився проти хазар. До на­ших часів у Чернігові збереглася «Чорна Могила», у якій нібито було поховано князя. Проте, як показали розкопки, місто було зас­новане значно раніше, отже, і топонім існував задовго до народжен­ня князя Чорного. Вчені вважають необґрунтованими й спроби вивести найменування міста від імені легендарної княгині Чорни (Цорни). Деякі вчені відшукали у назві міста прізвище Черніг, або Черниг.

Можна припустити, що назва міста виводиться зі слова «чер- нига». Це один із варіантів (відомі й інші — «черниця», «черни­ка») давньої назви чорниць — поширених у Поліссі ягід. Мабуть, спершу «Черниговим» називали урочище, де було особливо багато чорниць, далі вона перейшла на якесь із давніх поселень на місці майбутнього Чернігова.

Виводять назву Чернігів і від слова «серна» — (Сернігів), які у великій кількості водилися в навколишніх лісах.

Наші предки взагалі полюбляли осідати в місцях, багатих на гриби, яблука чи груші, ягоди, інші рослини, або ж там, де води­лися дикі тварини. Рослинний та тваринний світ чи не найширше представлений на карті Чернігівщини: Кропивне, Вербівка, Кали­нівка, Грушівка, Рокитне, Берізка, Опеньки, Липів Ріг, Вишневе, Тополя, Тростянець, Боровики, Березня, Дібровне, Бобровиця, Козелець, Короп, Лосинівка, Куликівка тощо.

Кропивне — назва села, яка походить від великої кількості кро­пиви, що росте у селі і зараз. Закропивна — урочище лісу у с. Гри­горівна. У лісі за великими заростями кропиви росли гриби, і місце­вим жителям потрібно було її обминати. Ландарівщина — урочи­ще лісу у с. Бобрик, де росла велика кількість конвалій (рос. назва — «ландыши»). Ольха — урочище лісу в с. Кукшин, де переважно росла вільха (рос. назва «ольха»). Дубина — місцевість у селі Сто­доли. Колись давно на цьому острівці росла діброва твердолистих порід. Зараз там поле. Назва урочища лісу Барамики у с. Вертіївка походить від соснового лісу — «бір» (рос. назва «бор»).

Вважається, що село Бурківка дістало свою назву від великої кількості буркуну, розповсюдженого у цій місцевості. Житниковій долині у с. Стодоли таку назву дано через рослини, які вкривають щороку всю долину — житниця. Помазанка — урочище лісу в с. Вертіївка з їстівною травою, яка нібито чимось помазана. Часнич­ки — колись урочище у с. Бурківка, — дістало назву від рослини, схожої на часник, яка тут була дуже поширеною.

Лосинівка — раніше на місці великого села були степи з боло­тами і річкою. На цих землях монахи створили слободу під назвою «Лосині голови». Ця назва дана тому, що у високих травах, чагар­никах, у заростях боліт блукали лосі і часто можна було спостері­гати лише їхні голови. Річка В’юниця у с. Кропивна названа через велику кількість в’юнів, що колись тут водились. У Горобцевій до­лині с. Талалаївки восени збиралося багато горобців, які цвірінька­ли на всю долину. Урочище Соловйове, Чайчина долина у с. Бур­ківка — місця проживання і гніздування солов’їв і чайок.

Багата історія Чернігівської землі теж знайшла відбиток в її ойконімах: Козацьке (Бобровицького р-ну), Пушкар (Козелецько- го р-ну), Чумак (Ріпкинського р-ну), ПІведчина (Семенівського р- ну), Москалі (Чернігівського) та інші. На північний схід від Черні­гова вище за течією Десни лежить давнє руське місто Новгород- Сіверський. А назва його означає: «Нове місто в Сіверській землі, де живуть сівери». Біля Новгорода-Сіверського, над р. Десною, є село Комань — від назви половців — кумани або від старослов’янсь­кого слова комоні — коні.

На річці Удай, притоці Сули, було засновано місто Прилуки — одне з важливих укріплень проти половецьких набігів. Слово «при­лук, прилука» походить від праслов’янського «лук, лик» — вологі низовинні луки, розташовані в закруті річки. Борзна — в основі ста­рослов’янське — швидкий. Очевидно річка, біля якої стоїть місце, колись мала швидку течію. Батурин — від старовинного сло­ва «батура» — фортеця, укріплення. Барва — назва є похідною від річки Барви, притоки Удаю. Назва ж самої річки, в свою чергу, по­ходить від слова «вар», тобто кипляча вода «вода, що б’є ключем».

Місцеві назви — усне джерело, яке допомагає вивчати рідну історію, береже пам’ять про різні події та людей, які тут жили.

В селі Данине в стародавні часи був пункт для збирання данини з навколишніх сіл. На Гончарівці у с. Колісники, проживали люди, які займалися гончарним ремеслом і продавали свій товар односель­цям. Гончарова долина — територія у с. Стодоли, що належала сільській общині, з дозволу якої тут зупинялись гончарі, випасали своїх коней і продавали керамічні вироби.

Правий берег річки Остер у с. Липів Ріг називають Тамарівщи- ною, а поряд знаходиться Панський гай - це були землі поміщика Макарова, який мав дочку Тамару (Макаров був у дружніх стосун­ках з Т. Шевченком, поет присвятив йому вірш «Барвінок цвів і зеленів»). Кошулин ліс у с. Перебудова був власністю пана Koiny- ли. Шпакове у с. Стодоли — це колишній парк відпочинку, насад­жений на початку XIX ст. на землях пана Шпаковського. Наумі- вський хутір пов’язаний з землями пана Наума Виницького, що проживав у с. Кунашівка в кінці XVIII ст.

Церковна дубина — урочище лісу площею 40 га у с. Велика Кошелівка. Воно було засаджене повністю дубом і на початку XX ст. належало церкві. Церковний ліс у с. Бобрик теж належав до церковних земель.

Ладан — поселення, що виникло на місці божниці Ладі, богині веселощів, кохання, щастя.

Любеч — від слів, в основі яких «дорогий, милий, люби» у ро­зумінні — «любче, любиме», за переказами, був батьківщиною ба­гатиря Добрині Нікітича.

Назву Макошине виводять від імені язичницького божества Макоші або від імені першопоселення Макоша.

Носівка — назва суперечлива. «Нос» — земля, береги, що по­вільно переходять у ріки; мис, коса, гряда; або від імені Hoc. Седнів — поселення витримало тривалу облогу татар, за що жителів про­звали «седнями».

Назви населених пунктів можуть підказати сучасникам, звідки прийшли їх предки на цю землю. Так, наприклад, у Бобровицько- му районі знаходиться село Свидовець. Свидовець — це один із най­вищих гірських масивів у Карпатах, отже, зрозуміле і походжен­ня цієї назви на Чернігівщині. Напевно, мало хто із чернігівчан знає, що походження слів з Карпатського регіону характерні для Посейм’я і Подесення. Наприклад слово «глаганка», «глоганка» та деякі інші його відмінкові форми означає коров’яче або овече молоко, заправлене висушеним шлунком, і зустрічається лише в Карпатах і на Чернігівщині.

Цікавим є й інший факт. Молоко вівці ніколи не вживали у їжу в Білорусі і Росії. Водночас це був один із основних продуктів харчу­вання в Карпатах. Але існує ареал на Чернігівщині (Козелецький, Чернігівський, Ріпкинський, Городнянський, Менський, Щорський, Сосницький та Корюківський райони), де раніше теж доїли овець. До речі, й овече молоко тут називали карпатським словом «бринза».

Є на Чернігівщині й ойконіми, залишені тюркомовним населен­ням. В Носівському районі є село Сулак (та річка Сула). Її назва — це видозмінене тюркське слово «сулау» — «мокре місце», «су» — вода.

Бахмач — від тюркського слова «баштан». Краєзнавець О. Зной- ко висловлює припущення, що київські та чернігівські князі тут поселили печенігів чи інших полонених тюрського походження, які й назвали так своє поселення.

Назву Ічня краєзнавець Ю. Виноградський пов’язує з татарсь­ким «ічень» — водопій, стоянка для коней. Талалаївка, за словни­ком Б. Грінченка, походить від слова «талалай», що означає «базі­ка, балакун». Але можливо, що назва походить із тюркського «та- лай» — стояча водойма.

Розшифровка топонімів — справа непроста і потребує копітких досліджень, праці з джерелами, консультацій з представниками різних наук, інакше помилка неминуча.

Наприклад ось таке пояснення назви річки Ворскли. Петро І після Полтавської битви, плаваючи річкою на човні, впустив у воду монокль — округле скло, яке служить замість окулярів. Довго шу­кали солдати те скло у воді, та так і не знайшли. І тоді Петро І на­чебто сказав: «... Віднині ця річка буде називатися Bop скла». Це народна етимологія (від грецького «етімон» — істинне значення слова). Виникла вона за подібністю звучання, звичайно, без ураху­вання історичних фактів. Адже річка Ворскла в літописі згадуєть­ся під 1105 р., тобто майже на 700 років раніше, ніж жив Петро І, тому її назва має зовсім інше значення і походження.

Річку в давні часи називали Ворскол. Одні топонімісти найме­нування виводять від аланського слова «Ворьс» — білий та тверсь­кого «кол» — вода. Таку назву алани могли дати за білуватий колір води у верхній течії річки, де вона протікає серед крейдяних порід, частково розчиняючи крейду. Тоді річка спочатку була відома як Ворьс, тобто Біла, а вже пізніше тюрки, які з’явилися на її бере­гах, додали свою частинку «кол». Так утворилася назва Ворскол, тобто Біла вода. На думку інших дослідників, назва походить від давніх слов’янських слів «вор» — бір та «скол» — світла, вона оз­начала «світла річка, що протікає в бору».

Змінюється людство, зазнає змін населення, але ономастичні назви залишаються. Такі назви становлять собою правдивий мов­ний релікт, якнайкраще збережений залишок мови, якою за дав­нини розмовляли тутешні люди.

Наприклад тривала суперечка про прабатьківщину слов’ян була розв’язана, в тому числі і за допомогою ономастики.

Походження назви «слов’яни» пояснювали по-різному. Тепер мовознавцями доведено, що корінь -слов, -слав є дуже давнім і пер­винно означав «текти, литися, зрошувати». Вчені роблять припу­щення, за яким назва слов’ян означає «мешканці тих місць, де ба­гато річок, озер чи боліт», і справді свої поселення слов’яни здавна будували там, де багато води. Про це писали стародавні арабські та візантійські письменники.

З назвою «слов’яни» пов’язано багато топонімів, зокрема й гідронімів. Ось вони: Славець — притока Міхідри в басейні Серету, названа від однойменного лісу, з якого вона витікає; Славинка — притока Росі в басейні Дніпра; Славечка — притока Прип’яті; Слав­ка — притока Латориці в басейні Тиси, а також річки Славська, Слов’янка, Славигощ тощо.

Із самоназвою «слов’яни» пов’язано й багато топонімів у Польщі, Чехії та Словаччині, Югославії, Хорватії та Словенії. Най­більше скупчення географічних назв із коренем -слов, -слав зуст­річаємо між басейном Вісли, верхів’ям річок Одри, Ельби і Дністра та середньою течією Дніпра. Топоніми, як бачимо, допомагають визначити територію, на якій жили слов’яни в минулому. А архео­логічні знахідки повністю підтверджують ці дані.