Кирило-Мефодіївське Братство.
Як наслідок формування нового життєвого укладу, зявилась на Україні суспільна верства міської буржуазії та інтелігенції, яким судилося перебрати провід над національним життям. Нові кляси принесли зі собою світогляд, який різко відріжнявся від побудованих на воєнно-станових принципах поглядів козацької старшини.
Кристалізуючись у гаслах Французької Революції та слідуючого за нею романтизму, поширювався він далі в Европі в міру розвитку міської буржуазної кляси, котра його виробила і з ним зрослася. В основі його лежало поняття суверенности народу. Джерелом усієї влади являлася в принципі не Божа ласка, а воля населення, виявлена більшістю голосів. Ця більшість рішала про форму керування державою та всі політичні справи. Таким чином народні маси пересувались в осередок усієї організації життя, а разом із тим зискували на значінню і всі ті культурні елементи, що звязувались із народнім побутом. Давніше старалася провідна верства вживати іншої мови, ніж простолюддя — згадати хоча б> поширення латинської, а згодом французької мови в Європі, або засвоєння нашою шляхтою російської, подібно як чеська аристократія була перебрала німецьку. Тепер приходила до пошани рідна мова; кожен нарід старався створити власну літературу, пристосувати власну говірку для вияву найвищих ідей та душевних переживань. Разом із тим питання про навчання у рідній мові стало в уяві Европейців предметом першорядної ваги. Зискують на значінні старинні народні звичаї, одіж, їжа, історичні традиції — все це разом складається на модерне національне почуття, яке стає політичним фактором першорядної ваги. При давнішім світогляді вірність чужонаціональної аристократії монархові вже вистарчаюче Гарантувала цілість держави; тепер цю цілість могло забезпечити тільки злиття державного апарату з якоюнебудь національною ідеєю. Національно однородні держави західньої Європи — Англія, Франція, Німеччина опиняються у вигіднім положенню супроти універса- лістичних монархій сходу — Туреччини, Австрії та Росії, які вступають на шлях безупинного розкладу. Імперії Аоманових лишається тільки шляхом накидання одної національности всім своїм підданим забезпечувати свою майбутність. Але інтелігенція- виступила в обороні того, що, на її думку, най святіше для людини — національно- культурного обличчя. Майже скрізь у початкахцієї боротьби йшла вона в аполітичній площині: переслідувана меншість запевняла і сама вірила у свою лояльність до існуючого устрою. Але цей останній розумів, що найвище гасло служба народові, а не йому, і не міг так легко відмовитись від утиску. Врешті зявлялася для гнобленого ідея політичного сепаратизму, як єдиний засіб забезпечити існування своєму народові. З моментом появи нового принципу суверенности, як результату занепаду шляхти і наростання нових правлячих кляс, допустимо починати в історії України добу, котру можна називати «національним відродженням». Правильнішим означенням було би, очевидно, «доба модерного націоналізму» — не може відродитись щось, що ніколи не існувало. Завіжди існувавше патріотичне почуття приняло тільки нові форми. Перші сліди цього нового патріотизму здибаються серед членів Кирило-Мето- діївського Братства в сорокових роках XIX. століття.
На Україні звязувіався процес національного усвідомлення з особливими труднощами. Вже коло сотні літ жило ціле суспільство ідеєю спо- рідненостИ і близькости до Росії. Провідні верстви обох народів жили тим самим культурним життям та інтересами — ці тисячні звязки треба було розірвати; відживаюча шляхта мала свій український патріотизм, звязаний зі службою цареві й імперії — його треба було відректись і
заклдеймити як зраду (тут коріняться початки зневажливого значіння поняття «Малоросія»); нея історіографія бачила у злитті з Росією сенс і кінцевий вислід всього історичного процесу — треба було створити нову науку. Все це коштувало надзвичайного духового напруження і в обставинах абсолютистичного утиску імперії Po- манових затяглося на десятки літ.
Першим інтелігентським осередком на Україні став університет у Харкові.
В р. 1834. приєдналась до нього висока школа у Києві. Польське повстання 1831. показало значну ще силу польського елементу на Правобережжі і для боротьби з ним мав служити цей університет. Тут знов виступили українці одним фронтом із правительством для русифікації країни. Ця остання була в тому часі значно менш небезпечна, ніж польсь- кість, закорінена від віків у країні. Діяльність першого ректора університету, відомого історика та видавця народніх пісень, Михайла Максимовича (1817—1874), була замітним етапом на шляху використання українцями у власних інтересах адміністраційного апарату російської держави. В слідуючих роках почала скупчуватись довкола нової високої школи міська інтелігенція, з котрої склалось Кирило-Методіївське Братство. З видніших його членів тільки Василь Білозер- ський (1825— 1899) та Опанас Маркович (1822 —1867) зберегли вужчі звязки зі шляхетськимстаном. З інших Тарас Шевченко (1814—1861) вийшов із кріпаків, Микола Костомаров (1817— 1885) був видідичений незаконний син поміщика та селянки, Пантелеймон Куліш (1819— 1897) — з козаків і Микола Гу лак (1822—1899) з родини дрібних урядовців. Неперечно вже для Котляревського чи Квітки хоч би неполітична любов до їхньої батьківщини служила могутнім стимулом при їхній літературній діяльности. Ця любов виступає серед Кирило-Методіївців в незвичайно активній формі. Вона мала ще мало спільного з нинішнім національним почуттям, але в думках і чинах гуртка зайняла вона гак багато місця, що властиво витиснула державний патріотизм на другий плян. Особливо виразно виступило це у Шевченка. Його виїмково сильне привязання до України всеж является по суті привязанням теритюріяльним, любовю до місцевости й народу, з його звичаями та поезією. Тільки в поодиноких поезіях-візіях пророчого характеру набирає вона рис політичної пристрасти. Цими своїми творами став Шевченко первозвіс- ником модерного націоналізму з гаслом національних інтересів понад усе. Вперше в українській політичній думці зідентифіковано царя з гнобителями України росіянами і відкинено як чужонароднього (володаря.
І ’взагалі вперше у Шевченка являється виразна політична уява про те, що Україна пригноблена. Новий світогляд, tстрічаючи перепони в стремлінню до своїх ідеалів, почав відчувати їх як гніт і бачити кривду там, де для покоління української реакції все було нормальним.
Від часів Хмельницького в переконанні суспільства ворогом України були поляки, котрих належало поборювати спільно з морквинами. З точки погляду Шевченка така політика оберталась в анахронізм. Обидва колишні суперники були поневолені, а раз так, то, значить, першою ціллю ставав союз для спільного визволення. Тільки з логіки модерно-національного мишлен- ня можна зрозуміти агітаційний заклик полякам:
«Подай же руку козакові
І серце чистеє подай
І щирим серцем та душею Ми відновим наш тихий рай».
Що Шевченко не був полонофілом, згадувати не потрібно. Цей заклик випливав з диктованої потребами хвилини тактики. Змінився для Шевченка цілий сенс історичного процесу: не злиття Мало- і Великороси, не триєдинство Русей, а самостійне буття України, видвигнено найвищою ціллю.
Поезії Шевченка принесли світоглядовий переворот. Зривалося з від століть закоріненими ідеями. Не диво, що переворот не міг бути повним, що політична програма модерного націоналізму приняла форму неясних інтуїтивних візій^ а не конкретних вказівок. Не диво, що не тільки ніхто із сучасників не міг дорівняти йому, але й Шевченко сам у буденнім життю нераз попадав у протиріччя з власними поезіями, а довгі покоління після нього тільки поволі засвоювали собі нові думки. Та це тільки збільшує значіння Шевченка в історії української політичної думки„ значіння у всякому разі не меншого, ніж у історії літератури чи мистецтва.
Найтруднішим був розрив із культурним життям російської суспільности, в яке українці вже півтора століття вносили найцінніше зі скарбниці власної творчости. Сам Шевченко не міг зірівати, напр., із російською мовою, пишучи свій інтимний «Дневник» або автобіографічні повісті.
Для його сучасників із Кирило-Методіївців такий розрив був ще труднішим. Коїстомароіь поклав великі заслуги для створення нового образу історії України; широкий український загал ще й сьогодні уявляє собі козацтво по Костомарову і за ним бачить в першу чергу в козацтві головний скарб своїх історичних традицій. Костомаров домагався навчання в народній мові в нижчих школах і розвитку популярної літератури для народу. Але вища культура інтелігенції мала лишатись спільною, побудованою на російській мові. Таким чином народні інтереси узгляднюва- ' лися, але ціла українська справа лишалася у не- політичній площині, в якомусь половинчастому розвязанні. Розбираючи в праці «Дві руські народности» національні хаоактери росіян та українців, знаходив Костомаров на кожнім кроці про- тилежности, але висновок його залишався той, що для загального добра мусять обидва ці народи взаємно доповнюватись і залишатись у державній спільноті. Значіння цього твору полягало в тім, що наступні Генерації могли витягти з цих самих стверджень інші консеківенції.Подібно не зумів вирватися з рамок імперської суспільносте і Куліш. Правда, його культурні домагання йшли значно далі. Уперто ціле своє життя змагав він до присвоєння українській мові найвищих культурних «осягнень людства. Для цього служили його переклади з Шекспіра й Св. Письма і спроби писати по народньому історичні й філософічні трактати. Незрілість його національного почуття виявилась, одначе, в несталих поглядах на минуле. Почавши з романтичного прославлювання козацтва, як народніх лицарів свободи, прийшов згодом Куліш до висновку, що козаччина уявляла собою виключно руїнницьку антикультурну силу. Творчі, держаївнобу- дуючі елементи бачив Куліш у сполонізованих магнатах та в російськім правительств!. Це останнє єдине, на його думку, боронило нарід перед дикою сваволею козацької старшини. Таке попадання в екстреми носить ознаки якоїсь оз- лоблености на власну духову неспроможність- підійти до української справи, як до національно-політичного питання.
Честь заснування формального товариства з гуртка знайомих у Києві, які випадково і непри- мушено сходились то у одного то у другого, належить Миколі Гулакові (1846). Зі своїх університетських студій у Дорпаті виніс він знання німецьких студентських порядків і замилування до організованого життя. Саме Кирило-Методіїв- ське Братство уявляло собою передовсім релігійно-філософську, а не політичну організацію. Але згадувати його доводиться, бо в ньому вперше на Україні проявився принцип суверенности народу. В програмовім творі Братства «Книгах Битія», написаних, правдоподібно, Костомаровим, цей головний принцип перемішується з напруженою релігійністю. В протилежність до Французької Революції, котра лише, відмовившись від віри в Бога, змогла повалити освячений поколіннями пап та реймських архиеписко- пів королівський режим, на Україні Бога відділили від звязку з чужонароднім монархом. В цьому виявився вплив ідей романтизму, цебто більша спорідненість із національним рухом у Німеччині, де гасло великої обєднаної батьківщини йшло в парі з релігійним почуттям. Метою «Книг Битія» було ущасливлення всього
світу, а зокрема словянства. Створення власної аристократії та монарха вважалося гріхом перед Богом. Але Україна, котра ніколи не мала власних панів і правилась виборним козацтвом, де всі були рівні й брати, має вказувати шлях іншим народам. Те, що вона витерпіла від Польщі й Москви, має значіння викупної жертви для загально-людського блага. У українців являвся їх месіянізм наслідком слабости свіжого патріотизму і неспроможности бачити самоціль лише у власнім народі. Тільки звязуючи свій націоналізм з універсалістичною програмою, могли Кирило-Методіївці надати йому атракційної сили. Українці занадто довго звикали думати категоріями понаднаціональної держави. Супроти розвоєвих тенденцій XIX. століття з його, само- опреділенням народів, неспроможність ідейно вирвати свій нарід з обовязкового звязку з іншими рівнялась нездібности до кінця засвоїти засаду суверенности народу. І то ще «Книги Би- тія» представляють собою серед писань братчиків по політичному радикалізмові, поруч із поезіями Шевченка, виїмкове явище. Інші проекти не йшли так далеко: Білозеріський, напр., вважав самостійну Україну неможливістю — вона буде негайно роздавлена сильнішими сусідами. Відір- вання її від Росії ототожнювалось у загальній уяві з поновним злученням із Польщею.
Весною 1847. на донос студента Петрова братчиків виарештуївано й вивезено до Петербургу на слідство. Кара випала порівнююче легко, бо нездібність Товариства з його високими етично- релігійними засадами («Чисте діло вимагає чистих рук») вплинути на настрої широких мас була занадто очевидна. Крім того й нерви братчиків не витримали проби перехресних допиті» Миколаївських жандармів. Тільки Шевченко та Гулак, котрі відзначились виїмковою твердістю на слідстві, дістали важчу кару, — один зачисленням у салдати, а другий довголітнім засланням на Кавказ. Але ідейний поворот уже стався і ціль праці для свого народу витісняє в ділах слідуючого покоління української інтелігенції іцораз більше давню ціль служби державі.
4.