Економічний та духовий розвиток у другій половині XIX. століття.

Господарська конюнктура першої половини XIX. в^ку знищила кріпацтво, а часи аграрної крізи в другій половині цього самого століття завдали дальший удар поміщицькому землежоло- дінню.

Знесення кріпацтва тільки на короткий час, здавалося, розрішйло соціяльне питання на Україні. Вже в семидесятих роках станула перед масою населення земельна проблема. Визволяючи селян, уряд не вистарчаюче наділив їх землею. Так на Полтавщині діставала визволена від па­на родина 1,9 десятин, доменіяльний селянин — 3,9 десятин;' на Слобожанщині був цей наділ від­повідно 2,6 та 4,6 десятин. Але прожитковий мінімум для селянської родини раховано на З десятини. Тим часом знесення кріпацтва викли­кало на Україні, як і в цілій Европі, раптове збільшення приросту населення. При міцно за- корїненій звичці ділити землю між усіми синами, вже в семидесятих роках набрала недостача зем­лі гострого характеру. До ускладнення господар­ського положення селянства спричинялось ще й тяжке його задовження внаслідок того, що по­міщики дістаївали викуп за відступлену селянам землю в ціні коло 80% вище її дійсної вартости. Платити такі гроші міг селянин лише, затягаю- чи борги. Без державної позики викупилось на Поділлю й Волині 0% селян, на Київщині 0,1%.

Значно тяжчою проблемою для країни була та величезна більшість збіднілих та безземель­них. Вже давно звернено увагу, що велика час­тина хлібного експорту України являлась не ре­зультатом надзишки цього продукту, а наслідком скрутного положення хлібороба. Україна експор­тувала з власної нужди. Малоземельний селя­нин, стиснений боргами за викуп землі та нера­ціональною системою податків (в господарстві на 2 десятини треба було платити 25 копійок з дес., в великій лятифундії на десятину припада­ло 0,5 копійок оподаткування), мусів продавати хліб через потребу в грошах.

Перший рятунок аґрарно перенаселена Україна бачила в екстенсивній колонізації порожніх або рідко заселених просторів на південь і схід від корінних етнографічних теренів. Вже три роки

після скасовання кріпацтва (1864) потяглись валки переселенців, навіть зі Степової України. До кінця століття цей поток все міцнішав. В 1891. р. виселилося зі Сіверщини на Сибір 7 чо­ловік, а 1897. округло 12 тисяч душ. Зі всієї України виселилось за останні чотирь роки XIX. віку коло чверть мільйона осіб, при чому без­земельні і найбідніші творили 83% переселенців. На берегах Чорного моря український поток не спинився, а перейшов у Крим і компактною ма­лою захопив північну частину його. Азовське море стало властиво внутрішнім українським озе­ром. Ще давніше переважав український елемент серед донського козацтва біля гирла річки. Чор­номорські козаки на Кубані дали початок дефіні­тивній українізації землі. Але наприкінці XIX. віку вони вже скорше перешкоджали їй. Зали­шившись упривілейованою організацією стано­вого характеру, кубанці, подібно як і українська шляхта, своїм світоглядом та існуванням звяза- лись із царським правительством. Тому приглу­шував серед них давній патріотизм державного типу прояви модернього національного чуття. Це тягло за собою, особливо серед старшинських верств, нахил до добровільного принятгя росій­ської мови й культури.

тримати маси хліборобів*-пеоеселенців, яка не­стримно виливалась на Кавказ і властиво своєю стихією єдина вирішила етнічно-український ха­рактер земель на схід та південь від Азовського моря.

На цьому не спинилась екстенсивна сила укра­їнського хлібороба. Масова колонізація скерува­лась також прямо на схід до Волги й далі в Си­бір, приблизно притримуючись 50* північної широти. Більшими чи меншими островами роз­трусились українські села по Саратовщині, над середнім бігом ріки Уралу, по верхівях допливів системи Обі (т. зв. Сірий Клин), над середнім Амуром та над Уссурі. Але лише в невеликій кількости районів створили вони більшість і тільки на найдальшому сході — Зелений Клин, північніше від Владивостоку ця більшість (до 65%) зібралась на значнішій суцільній терито­рії. Українці знаменито пристосувались до сухо­го континентального клімату середньої Азії, з його різькими змінами температури, а їх хлібо­робська система з удосконаленим плугом та куль­турою пшениці найбільше відповідала властивос­тям природи у чорноземній лісостеповій полосі 50⁹ широти і витісняла тут всяку конкуренцію, як кочових тубільних номадів, так і росіян.

Ця незвичайна екстенсивна сила хліборобської колонізації принесла Україні величезні користі, але й не малі шкоди. Завдяки напруженню ко­лонізаційної енергії етнічно українськими стали широкі простори, на яких був можливий розви­ток тяжкого промислу та індустрії. Залізні руди Кривого Рогу й Керчі, камяний вугіль Донець­кого басейну, манґан з околиць Никополю ство­рили для цього необхідну базу, якої не було на давніх українських землях. Крім того, опануван­ня північного берега Чорного моря дало до роз­порядження українцям родючі чорноземні тере­ни, що уможливлювали провадження експортно- збіжевої господарки в розмірах, на котрі менше урожайні й аґрарно-перенаселені області північ­ної та західньої України не могли вистарчити.

Але цей же екстенсивний колонізаційний роз­лив став найважнішою причиною слабости Укра­їни в сучасності. Маючи відразу до міського по­буту і до інших занять, крім хліборобського, український нарід заселяв нові території, але не опановував їх. До міст він не йшов і там зби­рався чужий елемент, на заході жиди й поляки, на сході переважно росіяни, які тримали в своїх руках торговлю й промисл та розпоряджали ка­піталами. В інших країнах, напр., у Чехії, над- буток селянства відходив до міст, де чеські робіт­ники заповняли фабрики, купці захоплювали в свої руки торговлю, громадили засоби та ви­тискали чужинців. На Україні екстенсивна хлі­боробська колонізація забирала всю енергію на­роду. Індустрійні підприємства працювали на субвенції правительства або на французькі капі­тали, яких інвестовано в Україні на суму 212 мі- ліонів франків. Головну масу міського пролета- ріяту творили захожі росіяни; українці перева­жали тільки серед сільського робітництва, а це значило відпихнення від кращих джерел прибут­ку, бо міський робітник на Київщині заробляв 209, а сільський тільки 135 карбованці? на рік.

Внаслідок того селяне, що таки приходили до міста, були за мало чисельні й замість підсилю­вати українську стихію, самі підпадали русифі­кації. Сильний зріст міст (напр. Харків мав 1866 — 60 тисяч мешканців, а 1880 вже 114 ти­сяч) рівнявся зростові відсотку неукраїнського населення. Це тим більше дивно, що розвиток торгово-промислового життя привів до поваж­них противенств із тенденціями правительства та російських купців і підприємців, отже підстава для зміцнення сепаристичних ідей була. Коли розвиток експорту збіжжя переривався кризою, то в індустрії та промислових культурах більшої перерви не помітно. Здобич вугілля виносила 1860 — 6 міліонів пудів, 1878 — 69 міл. 1904 — 803 міл. пудів. Після витиснення англійського вугілля, витиснено російське уральське залізо, а власна здобич руди підскочила з 21 % загально- імперського здобування (1890) на 57% (1900 р. = 111 міл. пудів). Зріст площі посіву цукрових буряків (1860 — 100 тисяч) 1895 — 239 тисяч десятин) йшов упарі з поліпшенням сорту буря­ків та удосконаленням вживаних для виробу цукру машин. Місто Київ' мало 1879 — 76 фаб­рик, а 1890 вже 125; Одеса в тих же роках від­повідно 159 та 306 фабрик. Особливо добре роз­вивалось власне виробництво сільсько-господар­чих машин у промислових районах півдня (за шість літ 1888—1894 піднеслось воно з коло 1 ¼ тисячі на поверх 6% тисяч штук річно). З огляду на це довіз чужеземних машин обложено охороним митом, але попит на них лишився та­кий великий, що імпорт їх за рр. 1890—1902 зріс у вісім разів. Головним доставцем цього важного товару була Німеччина і в промислових кругах України, які могли з гордістю оглядатися на до­сягнені успіхи, звернули головну увагу вбік роз­будови зносин із цим партнером. Тим часом економічна політика російського правительства старалася системою мит та перевозних тарифів насильно звязати Україну з Росією. Буржуазія півдня мусіла вступити в змагання з державною політикою.

«Общество Юго-Западных Железных Дорог» розпочало 1884. боротьбу з протекційними та­рифами російських залізниць само, заснувавши в Одесі власну торгову контору, яка видала по­зички хліборобам на кошт майбутньої доставки зерна; воно заснувало власні нафтові склади, щоб унезалежнитися від російського постачання. Але найважнішим його кроком була угода з ні­мецькими залізницями. «Общество» зменшило тарифи на привожувані з Німеччини індустрійні вироби та на власний цукор, що йшов до цен­тральної Європи. Збільшення вигідної торговлі з Європою, розуміється, пішло на кошт вимуше­ного експорту до Росії. Проти волі правительства довершений поворот в шляхах українського то­варообміну в першім десятиліттю XX. віку так загострив боротьбу між південно-українською та російською буржуазією, що виникла навіть ідея відірвання від Росії морських берегів та засно- вання окремої Черноморської республики, за пре­зидента якої намічали популярного одеського адвоката Пергамента. Зпопуляризоване больше­виками повстання лейтнанта Шмідта на севасто­польськім панцирникові «Очаків» (1905) теж ма­ло нібито якісь сепаратистичні моменти.

Значіння цих фантастично виглядаючих про­ектів перецінювати не приходиться. Зокрема в повстанні Шмідта було більше революційного азарту, ніж свідомости своїх потреб і цілей. Бур­жуазія півдня потребувала теж і правительствен­но! підтримки для здобуття нових ринків у пе­редній Азії, тому її фронда проти Петербургу не

йшла задалеко. Але всеж противенства були й фатальним для України явищем лишилась не- звязанісчь цих противенств зі стремлениями на­ціонально-свідомішої інтелігенції. В той час, як, напр., в Італії або Чехії буржуазія й інтелігенція йшли в національних змаганнях рука в руку, на Україні купці й підприємці півдня ледве чи й знали щось про ті нечисленні громадки «україно­філів», які тут і там животіли по більших містах. Єдиним виїмком явилось велике цукроварне під­приємство Яхненка та Симиренка, що багато під­помагали культурну українську працю. Але й тут треба згадати, що після смерти цього останнього дідичили йому централізаційно-російськи настро­єні родичі. Вина за це спадає в сильній мірі й на саму інтелігенцію. Вже серед Кирило-Методіїв- і^ів виступило невміння трактувати українську справу як політичну. Невміння обернулось у слі­дуючім поколінні в догму. В шестидесятих роках в звязку з реформами і вільнішим режимом у цілій імперії виник на Україні ряд громад. Най- важнішою з них була «Стара Громада» в Києві. Ochobhhkom її був історик та археолог Володи­мир Антонович (1834—1908), що разом із кіль­кома своїми товаришами як Тадеєм Рильським (1840—1902) та Борисом Познанським (1841 — 1906) виділився із шляхетської польської су- спільности Правобережжя. В тягу XIX. віку це суспільство поволі, але певно, асимілювалось з

оточуючою його українською стихією. Першим обявом цеї асиміляції був ближчий інтерес до української землі, її природи й минулого, що на­йшов свій вислів у т. зв. «українській школі» польської романтичної літератури. Один із цих письменників, Tumko Падура (1801—1871), пе­рейшов навіть на українську мову. Народня го­вірка була в ужитку і серед «балагулів» руху польської молоді сорокових років, яка підкресле­ною грубістю висловів та манір і простонарод- ньою одежою протестувала проти суспільної це- ремонійности та етикети. Але не бракувало серед них і глибших характерів, що як, напр., «король балагулів» Антін Шашкевич (1813—1880) Гро­тесковими формами· тільки прикривали інтерес до соціальних питань та поступових ідей, котрим не було місця в Миколаївськім режимі. Гуртом Антоновича був дальшим етапом занику поль­ського елементу Правобережжя. Члени його не хотіли бути чужими паразитами на тілі народу, серед якого вони жили. Своєю повинністю вва­жали вони працю для нього і національне злит­тя з ним. Зовсім не релігійний Антонович заде- монстрував своє переконання навіть офіційним переходом на православия, що, однак, лишилось виїмком. Статистика 1897 р., виказуючи на Пра­вобережжі 300 тисяч католиків з українською рідною мовою, показала, що, асимілюючись на­ціонально, поляки назагал зберігали віру.

Група Антоновича зірвала з польською су­спільністю відмовившись взяти участь у по­встанні 1863, яке не стояло в інтересі україн­ського народу. Вона не заперечувала можливо- сти повстання десь у далекій будучині самостій­ної України, але конкретні завдання хвилини ба­чила виключно в культурній роботі. В 60-их ро­ках «Стара Громада» зібрала цілий ряд видат­них учених, які властиво заснували модерну українську науку (Олександр Русов — ґеоґраф і статистик, Федір Вовк — антропольоґ, Павло Чубинський — етнограф, Ігнат Житецький — лінгвіст), В цьому чині, в охопленні й представ­ленні українського народу, як під кожним огля­дом зовсім окремої етнічної цілости, полягає го­ловна заслуга Громади. Поза тим дбала вона про видання книжок для народу, шкіл з українською мовою навчання і т. д. Кладучи натиск на куль­турну автономію, Стара Громада сторонилась від. усякої політичної діяльности і шукала легальних можливостей праці. Хай неясні фантазії чорно­морської буржуазії всетаки йшли в політичній площині, а· виключно культурний рух, якого на­віть назва «українофільство» не допускала мож- ливости політичного протиставлення України та Росії, не міг імпонувати ширшрму суспільству. Наслідком цього були часті хитання між екстре- мами подібними до Кулішевого. Від перехвалок про ненависть до всього кацапського, від демон­стративного ношення вишиваної сорочки, з чер­воною строчкою (з тих часів походить поняття «галушкового патріотизму») до так само ярої ро­сійської бюрократичної службистости було дуже недалеко і проробило цю еволюцію багато членів Громади (Лоначевський, Шульженко, Іван Руд- ченко). Слабість українства була в силу обме­жених претенсій така, що 1863. царський міністр Валуев міг сказати свої крилаті слова «Украины не было h⅛t и быть не может», а 1876. р. міг Олександр II. таємним указом заборонити вся­ке друковане слово і театральні вистави в укра­їнські мові.

Звертаючи головну увагу на простонароддя і на боротьбу з русифікацією, брались громади за діло з найтруднішого кінця. Як правило повторю­ють нижчі верстви трохи спізнюючись в своїм розвиткові еволюцію вищої кляси. Нема нічого природнішого для маси, як наподоблювати своїх панів. Тому не можуть разити так часто здибу­вані у мемуарах скарги на небажання самих се­лян або робітників учити дітей по українськи, або на запопадливе переймання російської мови та пісень. Маса повторювала той самий процес добровільної русифікації, що пару Генерацій ско­ріше проробила козацька старшина. Все росій­ське було для простонароддя панське, вище, а, отже, й варте наподоблювання. До тої стадії роз­витку. щоб сприймати своє рідне як найкраще, неписьменна селянська маса ще не могла, діити.

Ріжниця між народом та інтелі;енцією намі­тилась теж і на полі релігійнім. Громади другої половини XIX. віку не зберегли інтенсивної ві­ри Кирило-Методіївців. Православне вище духо­венство давно стало знаряддям русифікації. В низах, де ще зберігався старовинний звичай ви- борности сільських священників стихійного укра­їнства, було більше, але чисто етнографічного характеру. Воно зберігалось силою інерції, а не активної свідомости, і мало лише остільки зна­чіння, що в духовних семинаріях збирався мате­ріях особливо податний на пізніший процес жи­вішого національного усвідомлення. Під оглядом політично-соціяльних інтересів значно вище сто­

яла штунда, раціоналістична єресь, всюдилась по Україні після 1861.

яка розпо-

під впливом

євангелицьких пасторів з німецьких колоній. Причини успіху штундистів лежали в тім, що стиці офіційна православна церква не давала до­сить духової поживи народові, і в тих соціяль- нх гаслах рівности, які євангелики проповідува­ли. Загальну рівність селяни конкретно розуміли як розподіл панських земель. З лав штундистів виходило не мало людей, що взяли участь у ім­перському революційному русі. Але тому, що українство обмежилось на справи виключно культурні, звязувались охочі до підпольної ді- яльности з російськими партіями і пропадали для нації.

казенна, застигла в своїй обрядовій формалі­

Культурне українство опинилось у сліпій ву­личці. Це було ясно видно на слідуючім його по­колінні, котре вже й здалека не мало видатних осіб семидесятих років, а репрезентувалось обме­женими пересічностями, як письменник Борис Грінценко (1863—1910) або історик літератури Сергій Ефремов (1876—1938). Все, що було енергійного й здібного, кидалось на активну бо­ротьбу зі застарівшою системою російського царату. Речником цеї необхідности для україн­ства перетворитися теж у рух політичний став • Михайло Драгоманів (1841—1895). Висланий на кошт Старої Громади до Женеви, щоб там „ зорганізувати видавництво українських книжок після указу 1876. р., Драгоманів мусів оберну­тися в добровільного політичного емігранта. Швидко у нього почалося непорзуміння з кия­нами. В основі його лежала доля кожного емі­гранта — необхідне відчуження від життя своєї країни. Так само тільки довголітнє перебування Герцена в Лондоні довело до того, що він і ро­сійське суспільство перестали один одного розу­міти. Як свій програм, Драгоманів видвигнув «космополітизм у цілях, націоналізм у формах». Він вважав, що згноблення України діло лише царського правительства, а коли воно впаде, то нова вільна Росія залишить повну свободу Укра­їні. Тому мусять українці співпрацювати з ро­сійськими революціонерами для спільної ціли. Драгоманів мав слушність, коли твердив, що ні­яким переконанням українців у своїй лояльности уряд не повірить. Дійсно, правительство добре знало, що академічна діяльність Громади по суті творить базу для можливого сепаратизму й тому режим утисків на українство не припинявся. Так само слушно бачив Драгоманів єдиний вихід в оберненні українського руху в рух політичний. Революційна діяльність була на часі і тому його гасла викликали серед молоді захоплення. Але вони виявились згубними в своїх наслідках. Че­рез те, що націоналізм відсовувано на задній плян перед остаточною ціллю ущасливлення людства, то незріле українське почуття, стрічаю- чися на спільній праці з твердою російською свідомістю, затрачувалося і майбутній космопо­літизм приймав практично форми російства в буденному життю. Майже всі послідовники Дра- гоманова кінчали тим, що зовсім відходили від українських справ, бачучи в них дрібничковий та вузький провінціялізм (Тучанський, брати Де- ґени, Б. Кістяковський). У зміненім вигляді по­вторилась знову неспроможність українського політичного мишлення, яке в образі Великого Князівства Литовського стало складовою части­ною Корони Польської, в образі козацької дер- · жави підрядною одиницею в Російській імперії, а тепер причінком до справи «загально-росій­ської» революції й ущасливлення людства. Дра- гоманів не здібний був помислити собі україн­ський нарід єдиним правдивим репрезентантом щасливого співжиття націй, а без такого посту- ляту співпраця з росіянами ставала винародо- вленням.

Консеквентно продумала до кінця принцип су­веренности народу, на якому базувались усі по­літичні теорії XIX. століття тільки заснована 1900. р. Революційна Українська Партія (РУП). Передовсім це була партія, а не аполітична гро­мада і українська організація, а не Група україн­ців, що по рецепту Драгоманова вступила до ро­сійської партії. РУП виставила своєю ціллю не­залежну Україну, а питанню національному від­мовила права на існування. Або суверенний на­рід сягне по найвище теоретичне досягнення XIX. віку — власну державу, або ні — і тоді він мусить підпасти асиміляції. Всякі автономні та федерації — тільки половинчасте рішення і про­тивиться інтересам як працюючих мас, так і бур­жуазії — двох найпотужніших кляс сучасности, котрі обидві стремлять до як найбільшої держав­ної централізації. Питання стоїть альтернативою — самостійна Україна або єдина Росія. Україн­ський народ бачитиме у власній державі найви­щу рішаючу інстанцію або мусітиме асимілюва­тись в чужонародній організації. Такою ж аль-

тернативою стояли свого часу питання: або Литва-Русь буде королівством, або буде інкор­пороване Польщею, чи спадкова гетьманська мо­нархія чи включення в склад Росії. І як у мину­лих віках, так і на переломі XX. століття лише незначна частина української суспільности збаг­нула вагу порушеного питання. Переважна біль­шість уважала, що автономія, максимум федера­ція вповні задовольнять усі національні вимоги, і поза них українське суспільство при нагоді най- сміліших звязаних із революцією 1905. р. про­ектів не пішло. В самім РУП гасло самостійности не втрималось, а змінилось на домагання феде­рації усіх народів імперії, рівнобіжно з перефор­мованиям РУП в українську Соціяльну-Демокра- тичну Робітничу Партію. Як і давніше, знову не вистарчило українцям відваги думки й умового напруження, щоб засвоїти собі відповідний вимо­гам часу ідеал — національної держави.

5.