Західньо-Українські землі.

Залишається сказати кілька слів про долю тих західньоукраїнських територій, що не попали в склад Російської імперії. Це були Карпатська Україна, що належала Угорському королівству, Галичина, що попала під берло Габсбурґів у на­слідок першого поділу Польщі (1772) та Буко­вина, яку Австрія забрала у Туреччини (1774).

Забераючи Галичину, мусіла Австрія рахува­тися з тим, що звикла до польських свобід шлях­та нерадо зустрічатиме новий бюрократичний ре­жим. Тому правительство швидко прийшло на гадку пошукати у згнобленім «руськім» селян­стві та духовенстві опори для себе. Для цього служили соціяльні закони Иосифа II., знесення панщини та богатьох феодальних привілеїв. На селянство свідомість, що цісар взяв їхню сторо­ну проти панів, мала незвичайний вплив. Дарма що багато з цих реформ через саботаж переваж­но польської місцевої адміністрації просто не ви­конувалось, а пізніше й просто скасовано (також і панщину заведено наново). Селянство вже зна­ло, що цісар бажає їм добра, а хіба пани оббрі­хують його. На цьому повстала міцна відданість простонароддя династії Габсбурґів, котра дотри­малась до самого розпаду Австрії. Рівночасно подбало цісарське правительство і за вищу укра­їнську верству, котру репрезентувало виключно духовенство. Уніятів зрівняно в правах із като­ликами, львівського митрополита вийнято зпід влади польського архиєпископа, а сільських свя­щенників звільнено від усяких панщинних обо- вязків (1777). Слідом за цим взялось віденське правительство за поліпшення освіти уніятського духовенства: 1779. засновано семинарію у Льво­ві, 1784. там же університет, перший на Україні, а 1787. філософічно-богословський інститут «Stu- dium ruthenum». Українська церковна мова дн стала широкі викладові й адміністративні права. Розуміється, австрофільство знайшло внаслідок цих заходів прихильників і серед духовенства. Львівський єпископ Лев Шептицький (1747— 1779) що поновно здобув собі титул митрополита (1762), висловлював навіть вперше мрію про об- єднання під берлом Габсбурґів цілої України.

Як на східній Україні допомагало собі селян­ство втечами на південь, так під боком у Гали­чан були тяжко проходимі Карпати та вільніша Буковина. В основу соціяльних відносин тут ліг хризов господаря Дуки (1693), згідно з яким се­ляни визнавалися свобідними землевласниками. Австрійське правительство знайшло країну май­же порожньою і взявшись за її заселення не тіль­ки підтвердило хризов, але й звільнило її від рек­рутчини (до 1831). Наслідком таких заходів бу­ло подвоєння населення протягом найближчих десяти літ. Це заохотило знову великих земле­власників, переважно румунів, добитися від селян рядом угод підчас панування Франца І. певних зобовязань на працю. Очевидно, пригнічення народу не досягло тих розмірів, що в Галичині, гим більше, що осяги землевласників були не тривкі. Так напр. 1838. уневажнив черновецький зтароста Мільбахер одним циркуляром всі угоди, чкі лягли в основу залежного становища селян.

Карпатська Україна займала своїм культур­ним рівнем до половини XIX. століття серед за- хідньо-українських земель безперечно перше місце. Це була все іце та сама хвиля культурного під­йому, викликана конфесійними суперечками XVII—XVIII. віків., яка тут на далекій пери­ферії українського народу часово запізнилась. В тоді ще свобіднім устрої Мадярщини куль­турна праця могла йти без перешкод, але тим ін­тересніше ствердити, що на зовні виявилась вона довгим рядом видатних учених або письменни­ків, які йшли до Росії та змішувались із освіче­ним суспільством імперії Романових (філософ Лодий, педаґоґ і вчений Орлай, економіст Ку­кольник). Ще один доказ, що цей самий процес на східній Україні не був викликаний тільки по- стороннім російським утиском, а творив собою окрему фазу в розвитку цілого українського на­роду. Політичні кордони тут значіння не мали. Ще підчас складання записок до австрійського парляменту 1848, висловлені карпатськими укра­їнцями бажання злуки всіх укріїнських земель під Австрією в окремий край своєю політичною зрілістю значно випереджували галицькі. Тільки в сорокових роках XIX. віку забили на Угор­щині тривогу через малий природній приріст мадярів, яким грозила небезпека у власній дер­жаві стати меншістю (в тих часах коло 37%).

Будучи' значно більше згнобленими, ніж на Буковині, галицькі селяни тому не так і хвилю­валися. Навіть різня власної, готової до по­встання проти цісаря, шляхти улаштована поль­ськими селянами в західній Галичині з ініція- тиви цісарських урядовців не викликала на укра­їнських землях чинного відруху (1846). Але зне­сення панщини після віденської революції (тра­вень 1848) повітали й тут зі захопленням і воно знов піднесло престиж цісаря. Це дало можли­вість Габсбурґській монархії опертися на укра­їнців, що в часах зревольтовання мало не всіх народів у державі було дуже важно. «Головна Руська Рада», заснована в травні 1848., опини­лася негайно в противенстві до поляків, які ви­ступили з плянами відбудови історичної Речи Посполитої з перед 1772. і не таїлись із своїм ворожим відношенням до Австрії. Губернатор Галичини, Граф, Стадіон, зрозумів, що протеґу- ючи українців, можна легко унешкідливити по­ляків, занадто Ще наляканих досвідами різні 1846. року. Дійсно, спробу повстання у Львові легко здушив Генерал Гаммерштайн і, завівши виїмковий стан, розвязав усі товариства, крім Головної Руської Ради. Надійність українців подала адміністрації думку зорганізувати з них окрему міліцію для оборони від мадярів. Угор­ське повстання представляло серйозну небезпеку для Австрії. Відень був під загрозою і кожної хівилини можна було чекати нападу мадярів, яким допомагали поляки, на не захищену Гали­чину. На перший же заклик урядів зголосилось у одній Станиславівщині коло 17 тисяч добро­вольців до пограничної міліції.

За прикладом Котляревського рахують і в за­хідній Україні початок «національного відрод­ження» з літературної події. У 1837. р. видав гурток львівських семинаристів т. зв. «Руська трійця» Маркіян Шашкевич (1811—1843), Іван Вагилевич* (1811—1866) та Яків Головацький (1814—1888) альманах «Русалка Дністрова», який явився на заході першою спробою ввести народню мову в літературу. Але значно правиль­ніше звязувати це «відродження» з політичними подіями 1848. року. В поезіях Шашкевича трап­ляються протипольські випади, але прірви між обома народами вони не створили; сам Шашке- вич провадив свою інтимну переписку по поль­ську а один із «Руської Трійці», Вагилевич, скінчив навіть πob∙hok> асиміляцією з поляками. Тільки питання, за чи проти династії, і недво­значна постава українських селянських мас у 1848. р. припинила серед інтелігенції добровіль­не стремления до злиття з польським панством.

Р. 1849. послав цар Микола І. на допомогу Австрії проти Угрів своє військо. Повстання швидко задавлено^ а після утихомирення відно­син знову зміцніли у Відні польські впливи. Намісником Галичини призначено поляка графа Аґенора Ґолуховського (1849—1859), котрий зараз же пустив проти українців в хід цілу си­стему адміністраційних утисків. «Головну Руську Раду» розвязано, з обіцянок поділу Галичини на українську і польську частини не вийшло нічого. Серед провідних верств української інтелігенції почалось розчаровання Віднем, який, викори­ставши її в скрутну хвилину, видав потім на по­талу полякам. Вражіння могучости царської ар­мії, яке залишилось від перемаршу її до Угор­щини та агатація російських словянофілів, зо­крема Михайла Поґодіна, безпосередньо спричи­нила виникнення галицького москвофільства^ що шукало денебудь опертя проти поляків. В основі це був, розуміється, знов той самий про­цес, про який уже стільки згадувалось.

Головною заслугою москвофілів була азбучна війна. На проект Ґолуховського накинути укра­їнцям латинську абетку цілий ряд видатних су­спільних діячів (Дідицький, Зубрицький, Ky- земський) заявив рядом нот і проголошень та­кий рішучий протест, що правительство залиши­ло свій замір і таким чином врятовано для укра­їнців єдність письма. Теж і на Карпатській Україні режим безпардонного утиску, розпочатий мадярами, кинув національно-культурний рух в обійми москвофільства, до якого там належав на­віть «батько відродження» священник у Пря- шеві Олександер Духнович (1803—1865). Од­наче, після 1861. р. в звязку з живішим куль­турним рухом на східній Україні появилося і в Галичині нове покоління інтелігенції, яке ба­жало творити нову власну культуру, спераючись на народню мову і швидко вибило москвофілам грунт зпід ніг. Новий напрям присвоїв собі назву «народовців». Не дивлячись на остаточне дуалі­стичне переформования Австрії, яке лишало де­які нації, їв тім числі мадярів та поляків на упривілейованім положенні, дозволяючи їм гно­бити інші, відродились і давні концепції обєд- нання цілої України в Габсбурґській монархії (Ю. Романчук). Засновані народовцями освітні й наукові організації («Просвіта» 1868; Наукове Товариство Шевченка 1873) виявили чи з влас­них сил, чи з допомогою зі східної України знач­ну життєву силу й відігравали чимраз більшу ролю в національнім усвідомлюванню мас. Між народовцями і культурним рухом на російській Україні навязались швидко досить близькі зно­сини. Особливе значіння придбала Галичина, в її вільнішим конституційним режимом, після указу 1876. р. та сварки Старої Громади з Дра- гомановим. У Львові починає зосереджуватись щораз живіший видавничий і культурний рух^ зокрема після того, як 1894. учень Антоновича, Михайло Г рушевський (1866—1935), обійняв катедру історії на львівськім університеті і сво­єю безупинною діяльністю встиг створити з На-> укового Товариства Шевченка властиво україн­ську академію наук.

Покликання українця на катедру у Львові було наслідком угоди народовців з консерватив­ною польською партією «станьчиків» (1890) т. зв. новою ерою. Вона була ділом одного з чіль­них громадських діячів Галичини Олександра Барвінського (1847—1927), що мав піддержку «Старої Громади», головно Антоновича. За до­помогу * полякам при виборах діставали укра­їнці кілька університетських катедр, гімназій та народніх шкл, а також ріжні адміністративні пільги. Угода викликала цілу бурю серед галиць­кого суспільства. Ненависть до поляків так по­глибилася, що всяка думка про тактичну згоду з ними здавалася національною зрадою. LJe упе­редження заважало самим українцям обєктивно оцінити всі користі ¾ неї. Українство вступило на шлях швидкого розвитку, тому кожна адміністра­тивна полекша, кожна уступка відразу ж вико­ристовувались. Угода фіксувала стан посідання на певному вищому рівні. Цей рівень відразу ‘ж вщерть виповнювався національним змістом — гімназії продукували збільшене число фахових інтелігентних сил, українські школи мали вели­чезний успіх серед селянства. Все це так підси­лювало весь рух, що слідуюча угода вже могла вестись тільки на ґрунті ще дальших уступок українцям. Всесторонній крик проти неї і на­решті її провал, спричинили те, що навіть у кру­гах «народовців» за неї згадували, як за компро- мітацію, яка не сміє повторитись. Але провали­лась вона не через жорстоку критику з боку укра­їнського суспільства, а через зміну настроїв се­ред поляків. Організація Дмовським та Поплав- ським крикливої й демагогічної партії народово- демократичної відтиснула консервативну течію на другий плян (1897). Українців нова партія вза­галі не визнавала, в поборюванню їх уважала всі методи за дозволені, а на Галичину дивилась як на виключно польський край. Для поборювання українців увійшов народово-демократичний рух у певну солідарність із москвофільством, що в цей час животіло вже виключно завдяки росій­ським субсидіям. Такий союз означав, очевидно, моральне банкротство колишніх оборонців аз­буки. Навіть давня твердиня москвофільства львівський єпископат та капітула собору св. Юра з приходом на митрополію Графа Андрея LUen- тицького (1898) набрала виразніших національ­но-українських рис.

Духова кріза розламу Старої Громади і Дра- гоманова відбилася теж і в Галичині, де під впливом ідей цього останнього прийшло до за­сіювання Української Радикальної Партії. Вий­шовши з досить плитких ідей свого духового батька, партія і сама не видала ні одного глиб­шого політика, а почала з крикливої критики

«нової ери». Навіть з основників її Іван Фран­ко (1856—1916), талановитий учений і письмен·* ник, хоч не в такій формі як Куліш, але не ста­лих політичних переконань, з часом відійшов від неї.

Зокрема сильний розвиток всіх ділянок націо­нального життя в Галичині в роках перед Сві­товою війною спричинив, що Західня Україна була значно краще підготована до грядучих по­дій, ніж східня. Зокрема в силу довгої практики парляментарної боротьби в Відні і на краєвім соймі у Львові значно глибше засвоїли собі ав­стрійські українці'істину, що українська пробле­ма являється проблемою політичною. Але на­ціональний рух в Австрії мав ту саму карди­нальну недостачу, що і в Росії — це був рух ін­телігенції без буржуазії (в протилежність до Італії, Чехії, Фінляндії). Українці мали адвока­тів, священників, професорів, ' але не банковців, підприємців, фабрикантів. Міста і на заході ли­шались в руках чужого елементу жиді® та поля­ків. Галичина пережила свою добу промислової гарячки з відкриттям нафтових джерел у Бо­риславі, але збагатились на ній жиди та чуже- земний капітал. Прилив українського пролета- ріяту до міст був і тут дуже слабий; селянин во­лів виїздити на еміграцію за море до Канади та Бразилії, але лишатися при хліборобській праці. Українська суспільність не могла перешкодити

тому, що саме в роках перед Світовою війною поляки систематично викуповували землю у еміґруючих селян та роздавали її виселенцям з корінної Польщі, творячи так чужі острівки, особливо на родючім Поділлі.

6.