Закінчення
Розпад Росії та Австрії внаслідок Світової війни поставив зовсім не готовий український нарід перед державне будівництво. Вимога хвиХини наказувала національну державу. Зараз трудно собі й представити, яким тяжким було це завдання з масою неграмотного й несвідомого народу, з чужими ворожими містами зі сильними пережитками нежиттєздатних ідей, як автономія, федерація «космополітизм у цілях», москвофільство.
Але суть революцій у нищенні старого й пережитого у видвигненні того, що кільчилося свіжого й нового. За пару літ переживають народи у революції розвиток, на який у мирні часи потрібні десятиліття. І український нарід зробив у рр. 1917—1920. такий велетенський скок, ставши з етнічної маси модерною нацією. Трохи запізно. В тягу цієї переміни сприятлива для будови національної держави хвилина минула. Але акти 22. січня 1918. і 1919. вплинули на народню психіку остільки, що івюна відчула цей упадок і втрачену державність зробила ідеалом своїх змагань. Тим більше, що часи після Світової війни занадто ясно показували ’кожному ненормальність розвитку тих народів, що собі власної держави не здобули. Дальшими здобутками революції було загальне пізнання цієї звичайної, але таким довгим розвитком щойно осягненої, істини, що українська справа являється справою політичною. І врешті акт 22. січня знищив моральну спільноту українців з росіянами. Правда, російський нарід спромігся ще раз виробити універса- лістичну ідею, которсю захопив Україну, але ця ідея, в протилежність до трону ^«білого царя», не мала для українців глибшої атракційної сили;її можна було насадити і втримати серед них лише засобами найбезогляднішого терору.
Тим часом в організованій у національні держави Европі появились грізні ускладнення. Молоді, недоовічені бюрократії, наспіх витворені з інтелігентних верств, всюди вхопилися проводу. Будучи повними господарями у суверенних державах, дістали вони заворот голови від несподівано попавшої в їх руки влади. «Авторитет держави» стало гаслом, яке покривало кожну бюрократичну самоволю.
Найяскравіше виступило це в часах світової крізи, після 1928. р. Економічна звязаність, господарська залежність від себе всіх країн світу вже давно стала утертою правдою. А тим часом кожна держава, замість дбати у якнайтіснішому порозумінні з іншими поборювати нещастя, кинулась вузьколобо від- горожувати себе митними мурами та девізовими приписами. Це, очевидно, тільки погіршувало справу. Система національних держав Европи виявилась нездібною боротися з лихом і результатом було її падіння.Розпад на велику кількість вічно взаємно воюючих територій був хибою, яка знищила феодальну державу, себелюбне стремления аристократії зберегти свої клясові та провінціяльні при вілеї підкопало станову монархію, придворне ін- триґантство та кліки завше товаришили абсолютизмові, корупція партій та самоволя бюрократії явились фатальними рисами національної дер- жавіи XX. віку. Легкість, з якою валились ці утвори мусить дати багато до думання. Треба поставити собі питання, чи не застаріла ця форма організованого життя взагалі? Стільки вже критиковано у останніх часах наших соціялістич- них мрійників 1917—1920 рр., котрі замість будувати національну державу марили про якесь міжнародне братство трудящихся. Чи не в такому ж положенню находиться і сучасне українське суспільство, думаючи про бюрократичну національну державу, тоді коли життя вже ввійшло в нову стадію розвитку і ставить до людей інакші вимоги? Нарід, етнічна спільнота живе довгі тисячеліття і завше прагне виявити себе політично, але чи не кожні сотню літ приймає
цей вияв інші форми. Одною із фаз такого вияву являється і національна держава. Якою буде слідуюча фаза, годі зараз сказати. Але одне видно з певністю: для нинішньої господарської звязаности цілого свЇту непереглядний ліс митних кордонів — неможливість, яка метиться. Бу- цучина вимагає великих економічних територій.