Соціяльно-економічний розвиток у першій половині XIX. віку.
Вплив великих економічних хитань, цього періодичного чергування сприятливих торговлі й виробництву конюнктур та криз, на історію людства вивчений ще занадто мало. Неперечно були такі епохи підйому й занепаду завжди на протязі історії і на старовиннім Сході і в середніх віках, тільки вигляд їх був інший, чужий нашим економічним відносинам, а тому тепер особливо тяжко зрозумілий.
В загальну уяву вбивались тільки поодинокі, особливо яскраві, явища. Так вже давно звернули увагу на страшну фінансову' кризу, яка часово товаришила розвалові Римської імперії; міцно засіла в людській памяті майже апокаліптична картина катастрофи світової Еспанської монархії, що злиденніла й банкротувала при всіх скарбах Америки. Та це лише поодинокі звена тяглих криз та конюнктур. їх ближча суть починає вияснюватись тільки, коли економічні обставини побуту наближаються до теперішніх. Нові віки починаються в усій Eb- ропі погіршенням становища селян, які не в си-лі витримати господарського суперництва з великими землевласниками і тратять землю й особисту свободу. Але десь від XVIIl. в. почався відворотний процес, наслідком якого в Европі на кошт лятифундій, невпинно зростає міцний селянський стан. На Україні цей процес запізнився, але всеж в першій половині XIX. віку під натиском ріжних факторів, як попиту на зерно та розвитку фабрик, почала ломитись кріпацька система. ·
Саме по собі кріпацтво на Україні було досить слабе, бо ще зовсім нової дати. Павло І. унормував панщину, завівши як норму для всієї держави 3 дні на тиждень (1797). Для України було це загостренням, бо дарова праця тут, як норма, не перевищала 2 дні тижнево. Але потреба в кріпаччині, як у ладі, що забезпечував дарову працю, відчувалась, поки не були заселені простори на північ від Чорного моря. LJe сталося досить швидко. Правительство дбало по можли- вости заселити степи етнічно чужими елементами й спроваджувало колоністів німців, греків, болгар, яких наділювано значними пільгами, включно До звільнення від рекрутчини.
Та стихійний приплив з корінних земель, де вже почала відчуватись земельна тіснота, був такий значний, що всі чужинецькі колонії залишились остаточно острівками серед українського моря. Ще при тонкім заселенню Чорноморря, в силу вигідного торгового положення, якраз степова Україна почала переходити скорим темпом до господарства, підприємства, яке працювало на експорт, а, отже, мусіло користатися наемною працею. В рр. 1835—1845, вивезено з українських портів 20,6 мільйонів четвертин пшениці,. 60 разів більше, ніж з балтійських портів Росії. Власними робочими силами з іще не густо населеного краю ««працювати таку масу хліба було неможливо. Крім того, в наслідок великого європейського попиту на пшеницю ціни на неї йшли ввесь час вгору і поміщикові вигідніше було розплачуватися із своїми робітниками грішми, замість годувати їх на власний кошт. Але коли панщина почала заваджати підприємцям-поміщи- кам, то тим більшим утиском відчували її селяне. Першим рятунком була втеча. І тут південна Україна не переставала служити притулком вті- качам-бурлакам. Степові землевласники, потребуючи робочої сили, приймали кожного і навіть добували йому фальшиві папери. Масовою продукцією таких підроблених документів для бурлаків займались зокрема ріжні козачі війська, напр., Антін Головатий. Таким чином, поміщики самі мусіли підривати той устрій, на якому спиралася їх верства. На землях давнього заселення,, де мало розвинені шляхи сполучення унеможливлювали експорт хліборобських продуктів на велику скалю, підкреслювався підприємчивий ха-рактер великоземельного господарства сильно розвиненою там поміщицькою фабрикою. Вже вкінці XVIII. віку рахувалось на Сіверщині 24 заводи й фабрики, а перед 1861. було їх на Волині 446, Київп’ині — 193, Поділлю 203. Частинно були це великі підприємства — на Слобожанщині приходилось на одну фабрику 148, на Київщині 107 робітників. Всі ці сукнярні, ливарні, гути, паперові фабрики працювали на місцевий ринок і S місцевої сировини. З початку сорокових років почали сильно множитися цукроварні заводи.
Працювали такі фабрики часто се- зоново тільки зимою, поки селяни вільні були від польових робіт, але власними кріпаками, особливо коли виробництво йшло добре, ніодна фабрика обійтись не могла. Отже, й тут знаходили притулок і захист утікачі-селяни. В таких умовах багато поміщиків знаходили для себе невигідним користатися даровою працею, а воліли переводити кріпака «на оброк», цебто пускати його на заводську роботу або ремесло, відтягаючи собі певний процент з його заробітків.Дальшу конкуренцію кріпацькому устроєві робив міський промисел та тяжка добуваюча індустрія, що розвивались рівнобіжно зі зміною поміщицького /способу господарювання. Міськими підприємцями являлись в першу чергу захожі російські капіталісти (напр., Полякови у Києві) або жиди, але до помочі ставали їм теж і закор- JO
донні, головно французькі, фінансисти (Сікар). Про темпо розвитку міського виробництва свідчить десятикратне — за добу 1808-1848 — збільшення оборотового капіталу на Україні. Вже в часах Потьомкіна розпочато експлуатацію камя- ного вугілля в басейні Донця, в рр. 1796—1806. здобуто його 2½ міліона пудів, а 1858 — 4⅛ міл. пудів за один рік. Кримська війна 1853— 1856. вповні витиснула девізний англійський ву- гіль з України і сприяла імпонуючій розбудові гірництва для потреб фабрик, цукроварів, а пізніше залізниць. Міста на Україні зросли в часі 1790—1850. майже утричі, а численність купецтва більше, ніж у три рази. Сума вкладів у Київськім Комерційнім Банку виносила 1841. — 2½ міліони, а за 11 років (1852.) вже 10 мілі- онів карбованців. Оживлення торговлі, збільшення банкових оборотів, зріст промисловости, все це вимагало робочих рук, а ті були привязані до землі. Часи конюнктури виявились для кріпацької системи фатальними.
Як ознака застаріння панщини, появилися серед люду навіть моральні моменти. Радо працюючи коло власних справ, робив селянин панську роботу вяло та неохоче; бути невільним стало відчуватись як ганьба.
«Гей ударив пан по лиці, отаман батогом —
Не так то їй irболіло, як то був їй сором»... співала жіноча коломийка з Поділля, виявляючи новонароджену психологію, для якої ганьбою здавалось те, що в попередніх віках трактували самі ж селяни як нормальну річ.
Цей світогляд був, розуміється, тільки наслідком відмирання давньої господарки. Про втечі на заробітки, як перший засіб селянського протесту, вже згадувалось. Для перших трьох десятиліть XIX. B∣iκy можна ще піднести ролю запорозьких агітаторів. Дунайська Січ, тримаючись давнього звичаю без- женности, мусіла дбати про приплив нових кадрів в інтересах власного існування і систематично заманювала кріпаків до утечі. Другим засобом реагування були бунти, які за панування Миколи І. стали щоденним явищем. Семенів, один із вояків зворохобленого Декабристами Чернигів- ського полку, видав себе за сина Гонти і спричинив значні неспокої серед правобережних селян, оповідаючи їм, що цар дав дозвіл різати панів та відбирати їхні землі (1826). В 1831. р. саме правительство, в особі головнокомандуючого російських військ на Україні Остен-Сакена, дало проклямацією привід селянам виступити проти панів. Щоб підрізати польське повстання, проголошена конфіската землі у повстанців і воля їх кріпакам. Маючи царську повновласть, селяни аоештовували багатьох панів і дали, як добровільні розвідники, великі прислуги військові. Польський рух відразу здушено.. Але багато учасників повстання дістало не тільки амнестію, а и зворот майна і могло помститися на своїх кріпаках. Авторитету царя серед мас таке поступован- ня не захитало: його пяснили собі тим, що «пани оббріхали» монарха. В дальших роках відносини підданих до землевласників ще більше загострилися. Між рр. 1836—1848. трапилось на Україні 68 селянських бунтів та 20 убийств поміщиків. Часто розходились чутки, що пар волю дав, але пани її затаїли; зовсім безпідставні поголоски, що десь наділюють землю та звільняють від панщини могли спонукати до втечі цілі села, як, напр., 1856. почалась у цій надії масова втеча селян до Криму.Окремим, вартим згадки, явищем у боротьбі селянства за свободу було ідеальне розбишацтво, котре дуже поширилось у першій половині XIX. століття. В принципі такий розбійник «в багатого відбирав, а бідному давав», говорячи словами відомої пісні Кармелюка, найвидат- нішого і справді наідейнішого представника цього руху на Поділлі (1790—1835).
Інші, відомі з 20-их та 40-их років, розбійники — Звонаренко на Слобожанщині, Чумак, Таран та Яблуко на Херсонщині при грабуванню не так скрупулят- но дотримувались цього етичного позему, але це не шкодило їм в опінії народу, який бачив в них у першу чергу ворогів панів, індивідуальности,що скинули зі себе те ярмо, під яким маса все- таки неохоче хилилася.
Надії на оборону від кріпацтва покладав нарід в головнім таки на царя. Але Микола І. (1825— 1855) вважав себе охоронцем існуючих відносин, отже, патріярхальних стосунків селян із панами, хоч і готовий був карати спеціяльні панські жорстокості!. Ці останні на практиці рідко доходили до правосуддя, а тим часом і правительство почувало необхідність якось змінити існуючі відносини. Вповні в стилі Миколи І. був проект київського Генерал-Губернатора Дмитра Бібікова (1838—1852) т. зв. «Інвентарні правила», що мали за ціль унеможливити панські надужиття. Вони до дрібязковостей реґляментували обовязки, встановляючи, скільки осіб має посилати кожна селянська родина на панську службу, скільки днів на тиждень і скільки годин денно має продовжуватись робота. Визначалось навіть величину й кількість снопів чи розміри купи сіна, які мав селянин постачити за робочий день. Інвентарні правила були, розуміється, півзасобом, значіння яких полягало в тім, що селянство відчуло певну полекшу і зміцнилось у думці, що десь на горі є цар, який дбає за свій нарід. І коли після уступлення Бібікова Інвентарні правила скасовано, то відповіддю на це було найбільше селянське повстання на Україні, т. зв. Київська козаччина 1855 р. Потребуючи війська в часі
Кримської війни, правительство проголосило у церквах заклик вступати добровільно в ополчення, обіцяючи усім добровольцям свободу. Не зрозумівши російської мови указу, правобережне селянство вирішило, що цар повертає всіх у козаки, цебто у вільні селяни з обовязком воєнної служби. Рух почався в- околицях Tapaini й швидко охопив усю центральну Київщину з Корсунем та Каневом.
Скрізь селяни організовувались на козацький взірець під проводом виборних ватажків, відмовлялися 'від панщини, подекуди захоплювали землі та арештовували священників, яким звелено заспокоювати нарід. Це заспокоювання принято, як доказ, що пани підкупили попів для затаєння дійсного царського указу про волю. Високий етичний момент руху виявився у відсутности грабунків та плюндрувань. Поодинокі громади навіть опечатували шинки. Порядок привернули військові сили не без значних кровопролить з кінцем весни 1855.Вкінці цього процесу витискання кріпака сільським пролетарем кріпацтво вже не стільки гнобило, скільки дражнило. Число кріпаків безупинно падало. Вкінці пятидесятих років, при переважно аграрнім характері країни, було їх на Слобожанщині лише 30%, на Катеринославщині 31 % населення. Індивідуальні викуплення особливо збільшились після 1848., коли і папським селянам дозволено мати приватне майно. Але все це
тим дражливіще настроювало суспільність. І наступник МиколиІ., Олександер II. (1855—1881), нарешті відважився на необхідні реформи зі слушним обгрунтованням, що революція зверху мусить випередити революцію знизу. В 1861. р. вийшов маніфест про знесення кріпацтва, стрінутий зі захопленням у цілій імперії. Популярність особи царя в останній раз сильно зросла і допомогла унешкідливити на Україні польське повстання 1863 р. Ніякі спроби Поляків агітувати гаслами союзу вільних Польщі, Литви та Руси наслідків не мали. В уяві народу був це бунт панів проти царя за знесення панщини. З іще більшою запопадливістю, ніж у 1831. р., до- помогали селяни виловлювати та обеззброювати ватаги повстанців. ·
3.