Занепад решти української самобутности.

Девятнадцяте століття внаслідок чи то непо­розуміння, чи то бажання уподібнити розвиток України до розвитку інших народів без власних політичних організацій, титулується в історіо­графії пишною назвою «національного відрод­ження», назвою, яка не має ніякого оправдання.

Звязок із Російською імперією став значно глибший і довший, ніж із Польщею. Це пояс­нюється тим, що Росія виступила дійсно оборон­цем тих народніх інтересів, на котрі в XVII—, XVIII. століттях клалося велику вагу, а саме релігійних. Крім того, імперія Романових вико­нала одну з основних вимог економічного роз­витку України, заволодівши берегами Чорного моря і відкривши їх для колонізації. Обставина, що саме українці причинилися стільки до витво­рення ідеї єдности трьох Русей, що стільки уро- женців Гетьманщини знаходило собі місце на найвищих щаблях урядової ієрархії — Bice це давало їм змогу трактувати російську імперію, як свою державну організацію, розуміється, тим міцніше зцементовувало її. Свою відрубність від росіян почували українці різко, але понад нею ставилася ідея державної приналежности та вір- ности цареві. Таким чином часті вияви антипатії супроти північного сусіда зводилися властиво до розмірів домашніх непорозумінь. Проти зовніш­нього ворога українська суспільність завжди го­това була чинно підтримати царську політику. Мало не у всіх російських війнах першої поло­вини XIX. віку брали добровольну участь укра­їнські воєнні формації, незалежно від рекрут­ських контингентів.

«Не думай чтоб ты сама была мой властитель Но государь твой и мой обшій повелитель

Так мы с тобою равны и одно составляем, Одному не двум государям присягаем...» говорила Україна Росії у відомім памфлеті кінця XVIII. століття «Разговор Великороссии с Ма­лороссией». Патріотизм концентрувався на тім, щоб доказати, що українці, в-супереч розповсюд­женій серед росіян думці, у всьому подібні -до них і у всьому вірні імперії й цареві. У прослав­леній «Історії Русов» клеймилось гетьманів, котрі виступали збройно проти царя епітетом зрадників (Виговський, Дорошенко, Мазепа).

Такі ідеї, не дивлячись на весь їх локально- українській патріотизм, були водою на млин по- ступаючої централізації, тим більше, що куль­турна асиміляція української шляхти з росій­ським дворянством поступала досить швидко. До кінця Гетьманщини запанувала принаймні в офіційнім житті та літературі російська мова. Витворена в значній мірі самою українською освіченою верствою — тим духовенством, Що ма­сово вимандровувало на службу до Росії — від­чувалась ця мова як своя і нею послугувались немов. рідною. Родовитий українець, київський митрополит Самійло Миславський (1783—1793), завів її в навчанні та вимові богослужбових тек­стів у Академії. Вкінці XVIII. століття появля­ються українські письменники, які, не виріка­ючись симпатій до своєї батьківщини, все своє життя і таланти віддавали російській літературі (Василь Рубан t 1795; Іпполіт Богданович І 1803). Це були лише поодинокі представники тієї струї української шляхти, що все зростаючи, прямувала до Москви та Петербургу і робила карєру в війську чи адміністрації. З цих столич­них урядовців виходили прихильники безумовної уніфікації всіх областей імперії.

українськім суспільстві. Серед ряду записок, які підчас виборів до Катерининської Комісії про­сили заховання пунктів Богдана Хмельницького, ярким контрастом виділялась !інструкція від Чернигівського полку, що домагалась, в імя за­гального блага держави, скасовання козацьких порядків. Ініціятором інструкції був бунчуковий товариш Олександер Безбородько (1747—1799), котрий робив швидку карєру при штабі Румян­цева й, орієнтуючися в дійсних замірах прави­тельства, хотів вийти йому назустріч. Проте Без­бородько ще заступався за ті місцевії звичаї, які ні в чім не обмежували центральної влади. За на­ступника Катерини II., Павла І. (1796—1801), дістав Безбородько титул князя та гідність ім­перського канцлера й використав царську при­хильність до себе, щоб повернути українським містам їх Магдебурзьке право, а Гетьманщині — Литовський Статут (1797), що їх була скасувала Катерина (1783). Особистим впливам товариша Безбородька, першого міністра освіти, Графа Петра Завадовського (1738—1812), на царя

Олександра І. (1801—1825) завдячувала Геть­, манщина на деякий час знову привернення ви- борности судових урядовців шляхтою, як це по­становляла судова реформа Розумовського. В 1797. р. в інтересах дуже нечисленної української шляхти Київщини скасувало правительство пе­реведені Поляками вибори та знесло польську мову в діловодстві. Після царської підтримки для православної церкви ^чв Польщі намітилось тут дальше звено співпраці українського суспіль­ства з Петербургом для відполонізування земель на захід від Дніпра.

Великим кроком вперед по асиміляції України була «Жалувана Грамота» Катерини II. росій­ському дворянству (1785). Постанови цеї Гра­моти поширювались і на. Гетьманщину. Вони пе­ретворювали дворянство у привілейовану клясу, з власною становою організацією, якої представ­никами були виборні повітові й ґуберніяльні маршалки (предводителі), та з великими полек- шами при цивільній або військовій карєрі.

стей. Він навіть пробував у своїм маєтку в Ди- каньці завести на московський лад сільську об­щину та змусити селян уживати сохи замість плуга..

Одначе, столітні особливі шляхи розвитку України, відмінність економічних та духових ін­тересів, врешті повна протилежність характерів обох народів гальмували внутрішнє злиття імпе­рії. Всі ці чинники давали себе відчути найбіль­ше на самій території України, де вони опира­лись унітаристичним стремлінням правительства та петербурзьких українців. Під їх вплив попа­дали навіть російські урядовці, що звязувались з Україною матеріяльно. Так, напр., Румянцев, власник великих лятифундій на Гетьманщині, бо­ронив свобідну торговлю з Німеччиною проти зусиль з центру змусити її направлятися крізь російську територію. В круг українських тради­цій ввійшла теж діяльність всемогучого фаво­рита Катерини II., князя Григорія Потьомкіна (1730—1791), по заселенню південної України. Князь збагнув, що козацькі свободи притягати­муть колоністів і тому навіть окремими агентами закликав запорожців вертати з Туреччини, обі­цяючи землю, волю і царську службу. Не задо­вольняючись цим, творив він козацькі полки також із чумаків та міщан (м. Чугуїв), а для себе виклопотав у цариці титул «великого геть­мана Наших козацьких Катеринославських і Чорноморських військ» (1790).

Коли уроджений росіянин Потьомкін раху­вався з особливою ментальністю та окремими традиціями населення України, то серед місце­вого шляхетства відчуття ріжниці інтересів до­водило часом до значного радикалізму настроїв. Найцікавішим відомим виявом політичної опо­зиції була поїздка київського маршалка Василя Капніста (1757—1823) до Берліну зі спробою позискати пруського короля Фридриха-Вільгель- ма II. для допомоги повстанню, яке мало вибух­нути проти москвинів (1791). Щось подібного відомо про колежського асесора Лукашевича, який 1807. р., підчас російсько-французької війни, публічно проголосив тост за Наполеона. Проте трудно бачити в обох випадках щось більше, ніж неглибоку шляхетську фронду. Не можна не зга­дати, що Капнист, видатний письменник, писав виключно російською мовою; не бракувало в його творчости патріотичних од царям і полководцям, або й вііршів на поставлення памятника Полтав­ської битви. Питання, що зворушували широкі шляхетські маси, мали патріотичне забарвення, але власне в уже згадуванім стилі затерання вся­ких ріжниць між собою і російським дворян­ством. Так р. 1790. державний департамент ге- ральдії, провіряючи право на шляхетство, відмо­вив його на Гетьманщині коло 20 тисячам дуїм.

З признанням шляхетства сполучалось право ма­ти кріпаків і тому постанова геральдичного уряду була важким ударом для шляхти, якої еконо­мічне існування базувалось на кріпацькій си­стемі. У відповідь посипався ряд прохань і на­укових розвідок, в яких українська сторона ста­ралася довести, що уряди у гетьманській державі давали право на приналежність до /привілейо­ваної кляїси. Це було подібно як у заведеній Петром І. «табелі о рангах» у Росії. Але україн­ські гідности при переводі їх на російські чини (1782) були упосліджені; полковник прирівню­вався до майора, сотник до поручика і т. д., і в цім слушно бачити кривду. Змагання до урівноправнення викликало немале суспільне оживлення і дало багато свідоцтв зкристалізова- ного локального патріотизму, але по суті воно сприяло централізації. Кожен поодинокий шлях­тич старався якнайскорше російськими чинами або хабарем забезпечити собі потрібний титул. Ціллю залишалось по можливости безслідне сплинення з російським дворянським станом.

Що правительство могло рахувати на вірність українців, доказали спроби відновлення ко­зацтва, яким належить окреме місце в розвитку локального патріотизму·. Після скасування авто­номного устрою Гетьманщини козаки лишилися як Група населення, що своїм побутом не відріж- нялась від селянства. Тільки були вони особи­сто вільні та ставили більше число рекрутів. Ре­крутчина була дуже непопулярна серед козаків і вони мріяли про давні часи, коли її не було, зате всі повнолітні в часі війни несли службу на власний кошт. З початком XIX. століття Росія заплуталася у цілий ряд воєн, які поставили на порядок денний питання збільшення воєнних сил. Українські урядовці в Петербурзі (перший сенатор Миклашевський) вказали на можливість використати войовничість козацтва і правитель­ство вирішило звернути на них увагу. Генерал- Губернатор Малоросії Олексій Куракін (1802— 1808) дозволив козакам для поліпшення їх ста­новища вільно продавати свої землі. Часи, коли старшина насильно загарбувала козацькі ґрунти, вже минули, а тим часом за кілька поколінь ба­гаторазовий переділ та дроблення їх маєтків уне­можливив. доцільне господарювання. Наступник Куракіна,' Яків Лобанов-Ростовсъкий (1808— 1816), дозволив козакам виселюватися на віільні цілини Катеринославщини на Чорноморя і навіть допомагав виселенцям грошевими субсидіями. Ці заходи очевидно піднесли матеріяльний стан віль­них селян. У війні проти Наполеона 1806—1807 в перший раз скористалась Росія допомоговими контингентами українського козацтва. На заклик правительства виставили українські правобе­режні міста 10-тисячний добровольчий корпус, який повнив сторожеву службу в країні. Вистав- ляли добровольців з певним ентузіязмом: Київ, крім приписаної норми 1 вояка зі 100 мешкан­ців, виставив ще окремий кадр у 1000 душ муні- ціпальної сторожі, Богуслав добровільно взявся узброїти 4 козаки зі сотні мешканців. Російська адміністрація в особі київського Губернатора Санті підкреслювала надійність цих військ у про­тилежність до паралельних польських формацій, які тільки чекали на нагоду зробити повстання; помічалось теж велике моральне значіння назви «козак» на населення, серед якого прокидались традиції вояка та вірної служби і зовсім зникала дезерція.

Найважнішу пробу своєї надійности склали козаки підчас походу Наполеона на Москву у 1812 р. Лобанов-Ростовський звернувся до них із закликом вступати в добровольчі полки. За це обіцяв він у царськім імени звільнення від рекрутчини й податків. Охочих явилась така сила, що доводилось відмовляти бажаючим. Ен- тузіязм вийшов поза самий козацький стан, а за­хопив теж і шляхетство, яке формувало добро­вольчі полки зі своїх кріпаків, котрим теж да­вали назву козаків та відпускали на волю. Але рівночасно шляхетство в особі свого ґуберніяль- ного маршалка Трощинського добилося проти волі ґенералґубернатора для добровольців окре­мих уніформ та старшинських рангів, що нагаду­вали давні козацькі (ґуберніяльний осаул; ґубер- ніяльний обозний). В історичній літературі вка­зувалось, що Україна, здана на експорт хлібо­робських продуктів до Франції, мала інтерес на перемозі Наполеона.[†]) В такіім разі зайшов тут випадок, коли політичні мотиви взяли верх над економічними. Ополчення Гетьманщини взяло участь у кдмпанії 1813 р. та здобуло польські фортеці Модлін і Замостя. Але сподіванки ко­заків на поліпшення своєї долі зазнали повного розчарування. Всі полекші для них обмежились тільки знесенням податку та рекрутчини на де­кілька років. Положення козаків стало тим тяж­че, що довгу службу 1812—1814 рр. несли вони на власний рахунок і багато з них опинилося на порозі матеріяльної руїни. Крім того, силували їх до новозаведених воєнних поселень — вимислу правительства Олександра І., якому задорого ви­ходило утримання великої армії. Воєнні поселяни уявляли собою військо, яке само себе утриму­вало: вони жили в окремих селах і займалися хліборобством, але рівночасно, поділені на роти й батальйони, стояли вони під командою офіце­рів та відбували воєнну муштру. Дрібязкова реґ- ляментація цілого життя, точні приписи на кожну годину дня, на одяг, їжу й зовнішній вигляд оселі являлись нестерпними для воєнних посе- лен ці в, а зловживання й крадіжки офіцерів ви­кликали часто бунти, які жорстоко здавлюва­лись. Особливого розголосу набрав бунт посе­ленців у Чугуїві та розрухи серед Божського ко­зачого війська, яке хотіли переформувати за опи­саним взірцем (1817—1818).

В обороні козаків виступив малоросійський ґенералґубернатор, наступник Лобанова-Ростов- ського Микола Рєпнін (1816—1834). Російського роду, але одружений з донькою гетьмана Розу- мовського, він перенявся інтересами дорученої йому країни і в силу суперечностей їх з уніфіка­торськими стремліннями Петербургу сам оста­точно попа® у конфлікт із правительством. Пли­нам Рєпніна сприяло польське повстання 1830— 1831 р. Польський елемент виявився ще сильний на Правобережжі, правительство потрібувало війська і Рєпнін дістав дозвіл на формування добровольчих полків. Ентузіязм козацтва був не менший, ніж 1812. р. Рєпнін добився звільнення від рекрутчини й податку, але після здушення повстання правительство знову привернуло по­передній стан. Рєпнін довго відстоював права козаків і нагадував правительству дані обіцянки, а зібрані полки тримав при собі. Але централі­заторська точка погляду члена державної ради Кочубея, який винуватив Рєпніна в українськім сепаратизмі, перемогла вповні. Рєпнін мусів по­датися до демісії, а набрані ним козацькі полки заслано на Кавказ, де вони прислужились для війни з Черкесами та колонізації Кубані.[‡])

Рівнобіжно з невдачею відновлення україн­ського козацтва під владою царя остаточно скра- хувала теж спроба втримати його як організацію ворожу російській імперії. Мова про запорож­ців, які 1775. р., в числі коло 6.000 душ, пере­йшли під протекторат султана і заснували Січ насамперед у Сейменах над Дунаєм. Турецьке правительство приняло їх дуже добре — звіль­нило від усяких податків та відвело для кори­стання значні землі. Запорожці спробували втри­мати давню традицію, навіть у назвах та числі курінів, але свідомість, що «білий цар» — закон­ний їх володар, корінилася в тогочасних україн­цях ще глибше, ніж за часів Гордієнкової Січи в Олешках. Миритися з втратою своїх вольно­стей козаки не хотіли, але виступити збройно проти російського імператора не були в стані. А з огляду на постійні війни росіян із турками обернувся запорозький побут на Дунаї в шерег зрад. Ідеал — вільне життя під царською про­текцією виявишся нездійснимим, але перед кож­ною війною являлись на Січи російські уповно­важені з числа заслужених запорожців і далеко­йдучими обіцянками завше знаходили сторонни­ка®. Так з доручення Потьомкіна їздив 1784. р. до Сеймен з агітацією Сидір Білий, а 1787. р. Захар Чепіга. Тим разом заносилося на війну з Туреччиною і Потьомкін даруївав запорожцям колишні землі Прогноїнської паланки й Тамань. На старих землях знову відновлено січовий лад з 38 курінів з кошовим Білим на чолі, під офі­ційною назвою «Війська Вірних Чорноморських Козаків». Головним їх подвигом був штурм ске­лястого острова Березані (вкінці 1788.) перед Очаковом, що було важким ударом для обложе­них у цій твердині турків. Антону Головатому, що проводив у цій операції, надав був Потьом­кін — землі між Дніпром, Богом та морем. За­порозький кіш устаткувався в Слободзеї, але 1791. р. скінчилась турецька війна і помер про­тектор козаків Потьомкін. Цариця Катерина зве­ліла Головатому переселитися в гирла Кубані, а після його смерти (1797.) правительство само почало призначати дальших кошових, Всі ці об­меження свобод та переселювання не подобались козакам і вони знов почали втікати за Дунай. Але війна з Турками 1806. р. спонукала росій­ського головнокомандуючого Міхельсона видати новий заклик до дунайських запорожців та роз­почати формування «Усть-Дунайського війська». Заклик мав успіх, але цар Олександр І., певно не без впливу Кочубея, відмовився визнати обі­цянки свого полководця і запорожці знову по­чали тікати до Туреччини.

Дунайські козаки дістали в цей час енергійного провідника в особі кошового Самійла Калнибо- лоцького (1807—1814), котрий здобув під Січ значно багатші і ближчі до України землі на ли­манах Дунаю. Там жили російські козаки-роз- кольники з Дону, т. зв. «Нестеровці», що втекли були ще після Булавінського повстання (1708) під турецьку протекцію. Війна Запорожців з He- стеровцями інтересна як зразок народньої во­рожнечі українців та росіян, при чому за цими останніми не стояв авторитет «білого царя». І тут з боку Січи не помітно ні вагань, ні санти- ментів. Почалась боротьба кривавою різнею москвинів у Тульчі (1811), а закінчилась тим, що Калниболоцький взяв штурмом головне укріплення Нестеровців у Дунавці (1814.) і сам заснував там свій кіш. Одначе слідуюча росій­сько-турецька війна скінчила існування останньої самостійної української політичної організації. Кошовий Антін Гладкцй з кількома сотнями то­вариства перейшов під протекцію Миколи І., отримавши від нього запевнення в збереженні давніх запорозьких звичаїв (1828)/ Але негайно після віійни історія повторилась. Автономію сильно урізано і новозформоване Азовське вій­сько поселено під призначеними, а не виборними, начальниками над нижнім Доном (1832). Знову почались зпоміж Азовських козаків втечі до Ту­реччини, але там проводили вони вже лише жит­тя розпорошених рибалок або хліборобів: спроби відновити Січ навіть не було зроблено.

Рівночасно з ліквідацією козацтва та зосеред­женням решток його на Кубані касувались і останні питомо-українські установи. Вже 1818. р. знесено Генеральний Суд, а 1821. року вибирані шляхтою судові урядовці мусили уступити місце призначуваним правительством. Микола І. уне- важив давню офіційну назву Гетьманщини — Малоросія, бо чув у ній забагато сепаратизму, але рівночасно (1835) давні претенсії на дворян­ство серед українського шляхетства цар сума- рично вирішив на його користь. І до цього сильна тенденція до злиття з російським дворян­ством була таким указом тільки зміцнена. Ще раніше (1831) скасовано Магдебурзьку само­управу міст. Вже з кінця XVIII. віку приток чужих, в першу чергу російських, елементів до українських міст став значнішим, ніж місцевий. Російські купці та ремісники творили в городах більшість, але вся управа концентрувалась з кіль­кох тубільних патриційських родин. Знесення Маґдебурґії позбавило їх відразу всякого зна­чіння і започаткувало довгий період опанування українських міст чужонаціональним елементом. Явище, яке найкраще свідчить, що про «відрод­ження» на Україні в середині XIX. віку не може бути й мови. Остаточним етапом в злитті колиш­ньої Гетьманщини з Росією було знесення Ли­товського Статуту. Вже давніше була проти нього опозиція в рядах українських централістів (Трощинський) і тепер докладні записки воро­жого Статутові змісту складав прилуцький шлях­тич Павло Селецький (ΐ 1879). Рішаючим мо­ментом було упорядкований дуже заплутаного законодавства в самій Росії завдяки праці Cne- ранського. Гетьманщину і Правобережжя вклю­чили в обсяг реформ імперії і 1842. Статут оста­точно скасовано. Але навіть найбезогляднішим централістам були деякі постанови давніх зако­нів такі зручні, що на окреме прохання їх зали­шили в силі — так, напр., вільне розпорядження спадщиною.

Побіч ідеї вірности цареві зявились на Україні в другім десятиліттю XIX. віку, як відголосок Французької Революції, радикальніш! суспільні погляди. Тільки, коли в консервативно-станових кругах думка про Україну, як про окрему цілість в рямках імперії, поволі заникала, то в радикаль­них кругах вона і взагалі не повстала в скільки небуть конкретніших формах. Декабристський революційний рух, який виник серед розвинені- ших офіцерів царської армії, що в походах у За- ¹ хідню Европу 1813—1814. надивились на та­мошні порядки, зосереджувався в штаб-квартирі другої армії у Тульчині. Тут зформоване «Пів­денне Товариство» йшло у своїх замірах значно дальше, ніж північне, петербурзьке. Дебатува- лись пляни вбивства царя, знесення кріпацтва та інші корінні соціяльні реформи. Але більше бу­ло тут захоплення космополітичними ідеями сво­боди й братерства всього світу, ніж інтересами території, де стаціонували полки. На вістку про заверюху в Петербурзі після смерти Олександ­ра І. вибухло повстання у Чернигівському полку, який стаціонував у Василькові (Різдво 1825). Здушене за тиждень це повстання послужило для влади сигналом до ліквідації всіх таємних товариств на Україні.

Інакше розвивалась у початках XIX. століт­тя Слобожанщина, де повна уніфікація з Росією та ґуберніяльний устрій заведено вже на почат­ках панування Катерини II. Суспільність Сло­бідської України ніколи не мала таких політич­них прав, як Гетьманщина, і не мала досвіду в боротьбі за них. Зате там мали змогу без пере­шкоди розвиватися культурні інтереси. Місцеве шляхетство та купці склали цьому доказ, коли на ініціятиву Василя Каразина (1773—1842) пе­ревели грошеву збірку на заснування в Харкові університету — першого на східній Україні. Дов­кола цього університету почав від двадцятих ро­ків купчитися літературний рух, який в проти­лежність більшости поетів з Гетьманщини ста­вив собі за ціль вживання для своїх творів на- родньої мови. Розпочата Петром Г у лаком- Арте- мовським (1790—1865) та Григорієм Квіткою- Основяненком (1778—1843) літературна продук­ція вже не переривалась, а, безупинно розвива­ючись, довела до витворення нової української письменности. Слобідському суспільству нале­жить теж ідеологічне оформлення української реакції. В силу домінуючої в XIX. віці лібераль­ної фразеології в слово «реакція» вкладався пря­мо лайливий зміст; це поняття ототожнювалось з обскурантизмом, шпигунсько-поліційним режи­мом, вузькоглядністю і т. д. Тимчасом це був ду­ховий рух, який видав не менше цінностей, ніж просвіченість XVIII. століття і тільки, як і ко­жен ідейний комплекс, реакція з часом зяловіла і виродилася. Але в часах свого розцвіту, зроста­ючи на оправданім розчарованні Французькою Революцією, числила вона між своїх прихильни­ків духову еліту Европи як Едмунд Берк, Жозеф де-Местр, Шатобріян, К. Л. фон Галлєр, князь Меттерніх і т. д. Для Квітки, Каразина чи Гула- ка-Артемовського російська імперія була ідеаль­ним у своїй строгій викінчености єрархічним ут­вором з патріярхальною владою монарха на чолі; кріпацтво — необхідною інституцією забезпече­ною добросердечним піклуванням поміщика за добро своїх підвладних. Священним обовязком кожного обивателя був безумовний послух всім наказам начальства. Квітка пробував також гіро-

паґувати серед українських селян російську об­щину. Революційний декабризм відгукнувся на Слобожанщині слабо, але і з Гетьманщини, де його впливи були сильніші, виступали поодино­кі представники перемішаної з романтизмом ре­акції; найважнішим зпоміж них був відомий письменник Микола Гоголь (1809— 1852).

2.