Кирило-Мефодіївське товариство

(З таємної інформації шефа жандармів графа А. Ф. Орлова, яка була розіслана по губерніях)

Недавно виявлено, що молоді вчені люди в Києві, майже всі уроженці Малоросії, утворили Українсько-Слов’янське товариство св.

Товариство ставило собі за мету приєднання до Росії іноземних слов’янських племен, а засобами до цього воно вважало піднесення слов’янських племен до поваги власної їх народності, усунення звичаїв із всього іноземного, знищення ворожнеча і встановлення згоди між ними, схиляння їх до сповідання однієї православної віри, відкриття училищ і видання книг для простого народу.

У декого з учасників Українсько-Слов’янського товариства було знайдено, не застосований, проте, до товариства: статут, за прави­лами якого в слов’янських племенах мало установитись народно- представницьке правління; рукопис найзлочиннішого змісту, який нібито витлумачував цей статут; інший рукопис, шо називається «Закон божий», або «Подністранка», перероблена з Міцкевичевої «Пілігримки», в якому містилися революційні і комуністичні прави­ла, а в кінці підбурливі відозви до слов’янських племен, та інші злочинні твори.

Треба ще відзначити, що ідеї про відновлення в кожній країні народності, мови, власної літератури і об’єднання слов’янських племен у одно ціле, не належить тільки особам, причасним до

згаданої справи, а становлять об’єкт міркувань багатьох учених, і тих, хто з них займається дослідженням взагалі про слов’ян, називають слов'янофілами.

А в Києві і в Малоросії слов’янофільство перетворюється в українофільство. Там молоді люди більше піклуються про відновлен­ня мови, літератури і звичаїв Малоросії, мріючи навіть про повер­нення часів колишньої вольниці козацтва і гетьманщини.

Причетні до справи про Українсько-Слов'янське товариство, як уроженці Малоросії, були, власне, українофілами. Всі вони у своїх листах, а художник Шевченко, колишній вчитель Куліш і Костома­ров навіть у надрукованих ними творах, зображаючи неправильно справжнє становище України, яка ніби перебувала в тяжкому ста­новищі, захоплено говорили про колишню Малоросію, надаючи їй - надзвичайно великого значення; історію цього краю подавали мало не визначнішою за всі історії, наїзди гайдамаків описували як ри­царства, наводили приклади колишньої вольниці, натякаючи, що дух свободи не простиг і досі таїться серед малоросіян. Вірші Шевченка на малоросійській мові, особливо рукописні: «Сон», «Послання до мертвих і живих», «Три душі» та інші, одні пасквільного і величезною мірою зухвалого, а інші прямо підбурливого змісту, за височайшою затвердженою ухвалою з справи про Українсько-Слов’янське това­риство, винуваті засуджені до суворого покарання; крім того визна­чено:

1) Надруковані твори: Шевченка — «Кобзар», 1840 року; Кулі- ша — «Повість про український народ», 1846 р., «Україна» 1843 і «Михайло Чернишенко» 1843 року; Костомарова, під псевдонімом Ярема Галка — «Українські балади», 1839 і «Вітка» 1840 року забо­ронити і вилучити з продажу.

2) Генерал-ад’ютантам Бібікову і Кокошкшу повідомити, щоб вони стежили у ввірених їм губерніях, чи не лишилися в продажу вірші Шевченка, рукопис «Закон Божий» та інші підбурливі твори; також чи не існують думки про колишню вольницю, гетьманщину і про уявні права на відокремлення; щоб звертали увагу на тих, які переважно займаються малоросійськими древностями, історією і літературою, і намагалися б припинити б цій галузі наук всяке зловживання, але дуже непомітно і обережно, без відкритих пере­слідувань і по можливості не роздратовуючи уродженців Малоросії.

3) Міністру народної освіти, який уже вжив заходів до спряму­вання праць вчених до міркувань про народність, мову і літературу власне — російських, оголосити ще позитивний височайший наказ, 310

шоб наставники і письменники діяли в дусі і в інтересах нашого уряду, зовсім не допускаючи ні на лекціях, ні в книжках і журналах ніяких припущень про приєднання до Росії іноземних слов’ян і взагалі ні про що, що належить урядові, а не вченим; щоб вони міркували по можливості обережніше там, де мова йде про на­родність або про мову Малоросії та інших підвладних Росії земель, не надаючи переваги любові до батьківщини над любов'ю до вітчиз­ни, імперії і усуваючи все, що шкодитиме останній, особливо про уявні теперішні злидні і про колишнє, нібито надзвичайно щасливе становище підвладних племен, щоб усі висновки вчених і письмен­ників зводилися не до піднесення Малоросії, Польщі та інших країн окремо, а Російської Імперії, і всіх народів, що її складають; щоб цензори звертали сувору увагу на московські, київські і харківські періодичні видання і на всі книги, що друкуються в слов’янофіль­ському дусі, не допускаючи в них неясних і двозначних виразів, якими вони багаті, і які, хоч і не містять у собі злочинної мети, але можуть, проте, людей зловмисних наводити на припущення про самостійність і колишню вольницю народів, підвладних Росії.

«Борьба классов», 1924, Ns 1—2, стор. 253—255.