КИРИЛО РОЗУМОВСЬКИЙ. СУДОВА РЕФОРМА

Зміни в російській політиці щодо України стали можливі тільки після смерті імператриці Анни (1740 р.), коли російський престол зайняла дочка Петра 1 Єлизавета. Ставлення Єлизавети до України визначалося її коханням, а згодом і шлюбом з простим козаком з Козельця Олексою Розумовським.

Можливість помітно впливати на політику України того часу отримала козацька старшина, яка залюбки вживала щодо себе назву “шляхетство” і була привілейованою спадковою верствою. Звичними за Розумовського стали загальні з’їзди старшини у Глухові, на яких обговорювалися всі найважливіші справи країни. Старшина стала політично зрілішою, на відміну від часів Виговського, Брюховецького й Тетері, вона вже не намагалася обмежити владу гетьмана, навпаки, знову відродилася ідея Хмельницького про спадкове гетьманство, тепер уже в роді Розумовських.

Ще на початку гетьманування Апостола, 1727 р., в Україні почалася робота з кодифікації юридичних законів, але члени комісії поклали в основу вже XVlII ст. Народні маси, у свідомості яких ще жили традиції козацької волі, не бажали підставляти шию під ярмо нової панщини, а до “панів” залічували не тільки польських магнатів та орендарів і факторів-євреїв, а й уніатське духовенство. Гайдамацький рух об’єднав у своїх рядах незаможних селян- втікачів, найманих робітників з гуралень, млинів, фільварків, міщан, дрібну шляхту й нижче духовенство, але підтримували його найширші верстви українського населення. Переважно гайдамаки діяли невеликими загонами, застосовуючи тактику партизанської боротьби, стрімкі рейди й несподівані напади на панські садиби. Поширенню гайдамацького руху сприяла близькість запорізьких степів, куди не сягала рука польських магнатів, та й чимало запорожців нелегально діяли у гайдамацьких загонах. Підтримку надавала й частина православного духовенства, яке вбачало в гайдамаках месників за кривди православної церкви і борців проти унії. Польська влада, не маючи достатньої кількості регулярного війська в Україні, зверталася по допомогу проти гайдамаків до Росії, застосовувала репресії проти запорожців, коли ті приїздили на Правобережжя; часом польські команди, переслідуючи гайдамаків, заходили на запорізькі землі й руйнували села й зимівники. Все це загострювало взаємну ворожість.

Перший великий вибух стався 1734 р. Боротьба за польський престол після смерті короля Августа Il призвела до російської інтервенції. Разом з російськими у Польщу вступили й українські козацькі полки. Це породило в місцевому селянстві надію на визволення з-під шляхетського панування. Повстання почалося на Київщині, далі селянський рух перекинувся на Поділля, частково захопив і Волинь. На Поділлі рух очолив сотник надвірної міліції Любомирських Верлан. Небавом він мав уже цілий полк повстанців, оголошуючи всім, що дістав указ від цариці нищити поляків і жидів. Початково Верлан діяв на Брацлавщині, а коли назбирав достатньо війська, здійснив походи на Поділля, Волинь, захопив фортеці у Жванці і Бродах, а його загони доходили до околиць Кам’янця і Львова.

Новий спалах повстання припав на 1750 р., коли гайдамаки майже протягом року володіли Брацлавщиною, Київщиною, Східним Поділлям, а окремі загони доходили до Полісся. Повстанці зуміли захопити навіть такі потужні фортеці, як Вінниця, Умань, Летичів, Фастів, але ні керівники гайдамацьких загонів, ні селянські ватажки не склали якоїсь організації, діяли без плану, і повстання згасло, не принісши відчутних результатів селянам.

Найвідомішим виступом гайдамаків було повстання 1768 р., відоме як Коліївщина. Його спричи­нили кілька факторів. Південна Київщина, де зародилася Коліївщина, була заселена пізніше від інших частин Правобережжя, тому селяни тут довше користувалися свободою від панщинних повинностей. До того ж саме панське господарство переживало непевні часи перенесення збіжевих ринків з-над Балтики до Чорного моря. Значний вплив на селян мала і близькість вільного Запоріжжя, де кошовий Калнишевський керував колонізацією степових просторів, осаджував нові й нові села.

Водночас на півдні Київщини загострилися релігійні стосунки. Уніатський митрополит Ф. Володкович, який з 1762 р. перебував у Радомишлі, активно повів наступ на православну церкву, ієрархи якої перебували за кордоном Польщі, у Переяславі. Уніатське духовенство намагалося навернути православних на унію за допомогою польського війська, за опір карали ув’язненням і різними карами. Опір православних очолювали монастирі: Мотронин, Медведівський, Жаботинський, Лебединський. Енергійним організатором православних був ігумен Мелхиседек Значко-Яворський. Православні зверталися по допомогу до царського уряду, Яворський навіть їздив до цариці, яка пообіцяла своє заступництво через дипломатичні канали.

У 1768 р. частина польської шляхти, невдоволена втручанням Росії у внутрішні справи Польщі, організувала так звану Барську конфедерацію проти короля. Уряд, не маючи достатньо сил для боротьби з повстанцями, звернувся по допомогу до Росії. На Правобережжя виступив корпус генерала Кречетни­кова. Цим моментом, як і 1734 р., скористалися вожді повстанців — запорожець Максим Залізняк та інші. Ядром Залізнякового загону були вихідці з Запоріжжя, до яких приєдналися тисячі місцевих селян. З-під Мотрониного монастиря Залізняк пішов на Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Канів, Богуслав, Лисянку. Кінцевою метою походу була Умань — важливий торговельний і культурний центр, міцна фортеця. Губернатором (управителем) Умані був Младанович, який мав невеликий військовий загін, та більше покладався на козацьку міліцію, якою керував сотник Іван Гонта. Гонта, який походив з селянської родини, разом із своїми козаками перейшов на бік повстанців, прагнучи знищити кріпацтво, відновити козацький лад і захистити православну віру. Це вирішило долю Умані, здобутої 19 червня. В Умані, як у всіх здобутих перед тим містах і селах, гайдамаки вирізали шляхту, євреїв, уніатське й католицьке духовенство. Після того повстанці на загальній раді обрали Залізняка гетьманом, Гонту — уманським полковником. На Уманщині запровадили козацький лад, поділивши її на сотні. Успішно діяли загони Швачки на Фастівщині й Білоцерківщині, Неживого на Черкащині, Бондаренка на Поліссі.

Російський уряд щодо гайдамаків поводився двозначно, але коли ті, переслідуючи шляхту та євреїв, спалили турецьке місто Балту, шо викликало протест султана, кримського хана й молдавського господаря, доля Коліївщини була вирішена. Генерал Кречетников, отримавши наказ негайно придушити повстання, вислав до Умані полк донців Гур’єва і полк піхоти. Запрошені Гур’євим на бенкет, ватажки гайдамаків прийшли, не підозрюючи підступу, і були заарештовані.

У Галичині посилення експлуатації селянства й національного гніту вже у XVI ст. покликало до життя опришківський рух, широко оспіваний у фольклорі. Тактика партизанської боротьби невеликими загонами, відхід в разі потреби на територію інших держав, масова підтримка населення та інші характерні риси зближували опришківство як з гайдамаччиною, так і з іншими соціальними рухами того часу. Найбільшого розмаху опришківський рух набрав у 30-ті—40-ві роки XVIII ст. під проводом Олекси Довбуша (загинув 1745 р.), згодом опришків очолювали І. Бойчук, В. Баюрак, П. Орфенюк. Нерідко опришки здобували міста й фортеці (Пнів, Сянік, Гусятин, Сатанів, Богородчани та ін.), успішно боролися проти військових частин і каральних вагонів. Опришківство було невід’ємною течією національно-визвольного руху зсього народу. Разом з тим до опришків приставали й усі охочі до наживи, часом надаючи цій боротьбі характеру звичайного розбою.