ДАНИЛО АПОСТОЛ
Новим гетьманом став полковник Данило Апостол (1727—1734), соратник Мазепи, видатний полководець. Вже під час першої поїздки до столиці
Апостол 1728 р. подав петицію про поновлення статей Хмельницького.
У відповідь царська канцелярія ухвалила “рішительні пункти”, що стали конституцією України аж до кінця її автономії. Вони, щоправда, були досить далекими від статей Хмельницького, значно звужуючи компетенцію місцевого самоуправління, але все-таки враховували деякі домагання українців, зокрема Полуботка. Зовнішні зносини за цими пунктами Україна могла мати тільки з Польщею і Кримом, та й то з відома царського резидента. Українське військо (кількість найманих полків з того часу обмежувалася трьома) в час війни підлягало фельдмаршалові. Полкова й сотенна старшина затверджувалася гетьманом, а генеральна — імператором (Росія стала імперією 1721 p.). В Україні створювався Генеральний суд з шести осіб, причому троє з них мали бути росіянами. Для вдосконалення судочинства проводилась кодифікація українського права, яке досі було звичаєвим. У галузі торгівлі іноземним купцям дозволялося торгувати в Україні, але індукта (ввізне мито) надходила до російського скарбу. Московитам знову дозволялось купувати землі, але за умови місцевої юрисдикції, і заборонялось привозити російських кріпаків. Підлягали ревізії всі скарбові маєтки й землі.Облишивши великі плани попередників, новий гетьман (на той час йому було понад сімдесят років) енергійно взявся впорядковувати внутрішні справи України. Йому допомагали численні однодумці — генеральні старшини М. Турковський, Я. Лизогуб, М. Забіла, А. Кандиба, Я. Горленко, Ф. Лисенко, 1. Мануйлович, І. Борозна. Серед полковників виділялися Г. Граб’янка (український літописець) і П. Апостол. На основі “рішительних пунктів” гетьман провів генеральне слідство про маєтності (1729—1731), вперше встановив державний бюджет.
Велику увагу звертав на торгівлю, якою залюбки займався і сам, на початку 1728 р. скликав до Глухова перший з’їзд українських купців, усіляке підтримував і захищав українських купців, чумаків від зловживань місцевої і прикордонної адміністрації. В 1730 р., продовжуючи заходи Полуботка, Д. Апостол затвердив судову інструкцію про колегіальність судів і порядок апеляції. Генеральний суд визначався як найвищий апеляційний. Гетьман намагався підпорядкувати своїй юрисдикції місто Київ, але після його смерті кияни, вперто захищаючи свою автономію, домоглися повернення під владу російського генерал-губернатора.Успіхи гетьмана у внутрішній політиці, його НОВА СІЧ активність сприяли й поверненню запорожців на
батьківщину. Після смерті К. Гордієнка 1733 р. цьому сприяли і зовнішні обставини. Росія готувалася до війни з Кримом і висловила принципову згоду на повернення запорожців, а січовики, яких підштовхували до цього обставини, не чекаючи остаточного вирішення уряду, перейшли кордон і заснували Нову Січ на р. Підпільній коло Нікополя. За угодою з російським урядом, укладеною вже після смерті Апостола влітку 1734 р., запорожці отримали від Росії повну амністію, всі свої землі, вольності і права. У військовому плані вони підпорядковувалися російському воєначальникові в Україні й отримували на все військо щорічно 20 тис. крб. платні. Загалом це було позитивним для України явищем, хоча водночас позбавляло українців можливості відверто виступити проти політики Росії.
Але царизм не відмовлявся від своїх централізаторських планів. Поступки Апостолові були тимчасовими чи формальними. Козаків і далі десятками тисяч висилали на фортифікаційні роботи. 1733 р., у час російської інтервенції у Польщу, туди вислали 1 !-тисячний козацький корпус на чолі з наказним гетьманом Лизогубом.
Гетьман Д. Апостол помер 17 січня 1734 р. і з його смертю закінчилася світла смуга в житті України після петрівського терору. Діяльність Апостола викликала побоювання у Петербурзі, і цариця Анна та її фаворит Бірон, що прийшли до влади на початку 30-х років, скористалися смертю гетьмана, щоб повернутися до петрівської політики.
Управління Україною доручили новоствореному Правлінню гетьманського уряду (фактично, йшлося ∏pθ відновлену Малоросійську колегію) з шести осіб, половина з яких була українцями, а половина — росіянами. Серед останніх були князь Шаховской, князь Баратинський, полковник Гур’єв. Однак ця “рівність” сторін була ілюзорною, оскільки головою Правління призначено Шаховского. Таємна інструкція доручала йому пильнувати “колег”-українців і, якщо хтось видасться підозрілим, арештувати його й замінити росіянином, незважаючи на жодні правила. Серед іншого, таємна інструкція доручала Шаховскому дбати про русифікацію української старшини, водночас не допускаючи її зближення з польською, білоруською шляхтою і взагалі з іноземцями. Російська влада знову почала втручатись у внутрішні справи українців, нехтувала місцевими звичаями й законами, нищила місцеве самоуправління.
Найгіршим лихом того часу “Історія русів” називає таємну експедицію, “найточнішого виплодка великої тої Санктпетербурзької Таємної Канцелярії”, яка змушувала українців “тремтіти у найвіддаленіших їхніх житлах і власних домівках”. “Діла і подвиги її означали б у нинішній час гарячкову маячню чи божевілля; тоді ж вони були найбільш важливими, таємничими й прибутковими. У ній катували й мучили людей, мов у римському чистилищі, єдино за доносами й різними причіпками й присікуваннями перехожих і розквартированих солдатів, а ще більше втікачів і різних волоцюг”. Про всесилля Експедиції свідчить хоч би арешт і заслання київського митрополита Ванатовича з усіма ігуменами київських монастирів. Обшуки й конфіскації проводилися навіть у генеральних старшин.
Особливої шкоди завдавали Україні війни, що їх постійно вела імперія в Персії, Пруссії, Криму. Царський міністр Волинський, переїхавши Україну 1737 р., доповідав Біронові: “Не думав я, що вона така пуста і така безліч тутешнього люду пропало, а й тепер стільки вигнано, що не зісталося й стільки хліборобів, щоб їм самим для себе збіжжя посіяти... робити нема кому і нема чим, бо вже скільки торік волів викуплено і на підводах поморено, а тепер іще понад те з одного Ніжинського полку взято в армію 14 тис. волів, а скільки з інших полків, того докладно сказати не можна”. Загалом у російсько-турецькій війні, що точилася з 1735 до 1739 р., взяли участь понад 350 тисяч козаків і селян України. Загинуло ж із них 34 тисячі, що на ті часи було для країни величезною втратою. Наслідки війн позначалися на економічному становищі України ще понад 20 років. Територіальні здобутки (за Белградським миром 1739 р. до Росії відійшов Азов і землі Запоріжжя) були неспівмірними з жертвами і втратами України. Стратегічної мети — вільного виходу до Чорного й Азовського морів — так і не було досягнуто.