ПАВЛО ПОЛУБОТОК
AHTHMOCKOBCbKA
ОПОЗИЦІЯ
Перехід Мазепи на бік Карла XII став поштовхом до здійснення давно виношуваного царем плану наступу на автономний устрій України. Позбав- ляючи старшин-“зрадників” їхніх маєтків, цар під приводом захисту народних інтересів втручався у внутрішні справи України.
Непевні часи після Полтави деморалізували вищий стан українського суспільства. Маючи перед очима поразку самостійницьких намагань, старшина прагнула принаймні закріпити своє матеріальне становище. Користолюбство, погоня за маєтками, утиски підданих, корупція стали повсякденними явищами українського життя. Все це змушувало маси шукати захисника хоч би й у російській адміністрації, яка сама закликала українців подавати скарги на місцеву старшину.Своєю чергою і в середовищі старшини — єдиного класу, що мав економічну силу, — не зникали опозиційні настрої щодо централізаторської політики Петра 1. Виразником думок і сподівань української старшини після смерті Скоропадського (він, хоч і несміливо, пробував захищати права України) став чернігівський полковник Павло Полуботок, наказний гетьман 1722—1724 рр. Рання українська історіографія змальовувала його народним героєм і мучеником за справу України, особливо акцентуючи сміливу промову Полуботка, буцімто виголошену перед Петром І: “Ти, о государю, ставиш себе над законами, мучиш нас єдиною владою своєю і кидаєш у вічне ув’язнення, присвоївши у скарбницю власне майно наше... Ми просили й просимо від імені всього народу про пощаду Вітчизни нашої, нещадно гнаної й безжально руйнованої; просимо про відновлення прав наших і привілеїв, урочистими договорами затверджених, котрі й ти, государю, кілька разів підтверджував. Народ наш, єдиноплемінний і єдиновірний твоєму народові, зміцнив його і звеличив царство твоє добровільним з’єднанням своїм у такий час, коли ще в ньому все було в зародку й виходило з хаосу непевних часів і майже з нікчемності....За те все здобули тільки паплюження й лють, і замість вдячності кинуті в найгірше рабство платити данину незносну й ганебну; і змушені копати канали й лінії і осушувати непрохідні болота, удобрюючи все те тілами наших померлих, котрі гинули цілими тисячами від незгод, голоду і клімату....Чиновники московські, не знаючи прав і звичаїв наших і майже неграмотні, знають тільки те, що вони владні робити з нами все, не торкаючись хіба що душ наших....Кидати народи в рабство й володіти рабами й невільниками є справа азіатського тирана, а не християнського монарха...
Вчиниш ти неодмінно звіт перед царем усіх царів, всемогутнім Богом за погибель нашу і всього народу’’. Пізніші дослідники сумніваються в автентичності цієї промови, приписуючи її авторові “Історії русів”.Діяльність Полуботка щодо консолідації старшини, реформаторські заходи в галузі судочинства, енергійна боротьба з новоствореною 1722 р. Малоросійською колегією і сміливе протиставлення могутньому на той час тиранові свідчать, що в особі Павла Петро І недаремно вбачав небезпечну для своїх планів підкорення України особистість. Ще під час виборів Скоропадського 1708 р. кандидатуру Полуботка відхилив російський уряд, 1722 р. його не затвердили наказним гетьманом, ще 1737 р., через дванадцять років після смерті Полуботка, на Стародубщині петербурзький майор розшукував портрети “зрадників” Мазепи й Полуботка. Стаття ж академіка М. Василенка “Сумний ювілей”, написана 1924 р., побачила світ лише у грудні 1990 р. Полуботок лякав своїми ідеями навіть через 200 років після смерті (щоправда, вже не царських чиновників, а творців Радянського Союзу).
Успішні заходи Полуботка в галузі внутрішнього управління й судочинства в Україні, що позбавляли сенсу діяльність Малоросійської колегії, настійні петиції до Петербурга про вибори гетьмана не на жарт стурбували самодержавство, і в середині 1723 р. Полуботка, Чарниша й Савича викликали до столиці й ув’язнили в Петропавловській фортеці. Згодом заарештували ще й старого Апостола, Лизогуба, Жураківського, інших старшин. Частина з них, у тому числі й сам Полуботок, померли під час слідства, уцілілих звільнили після смерті Петра І на початку 1725 р., але вже не відпустили в Україну, аби “народові малоросійському надалі від таких кривд розорення не було”.
На Полуботкові й однодумцях завершився розгром української авто- номістичної старшини. На керівні посади тепер обирали слухняних російському урядові людей, далеких від будь-якої політики, і ті діяли разом з Малоросійською колегією. Народні маси, захисником яких виставляв себе Петро І, небавом відчули його політику на собі. Коли Вельямінов з Малоросійською колегією наклав руку на фінанси України, податки грішми й натурою незмірно зросли. Безпосередньо до Москви 1725 р. з України було відіслано 244255 крб., тоді як 1722 р. ця сума становила тільки 45527 крб. Поспільство, використане царизмом у боротьбі проти старшини, з кожним роком наближалося до російського кріпацтва попри всю демагогію російського уряду, що буцімто дбав про його захист від утисків старшини.
Певне полегшення у становищі України настало аж за два роки після смерті Петра І. Регент малолітнього царя Петра II Меншиков увійшов у конфлікт з Малоросійською колегією, яка обклала податками його українські маєтки, і 1727 р. Малоросійська колегія була ліквідована. Водночас, скасувавши деякі податки, Верховна Таємна Рада заборонила московитам купувати землю в Україні й нарешті дозволила вибори гетьмана.