ЛІКВІДАЦІЯ ГЕТЬМАНСТВА ТА АВТОНОМІЇ

Ще перед вибухом Коліївщини російська політика щодо України різко змінилася. У 1762 р. на російський престол сіла Катерина II, яка продовжила централізаторську імперську політику Петра І.

Свої обов’язки щодо нівеляції українського життя в усіх його проявах Румянцев уміло виконував протягом двох десятиліть, розпочавши з загальної ревізії земельної власності 1765—1769 рр. (Генеральний, або Рум’янцевський опис). Першим практичним кроком нового генерал-губернатора стала заміна натуральних повинностей грошовим податком, сума якого сягнула вже 250 тис. крб на рік. Політику щодо Гетьманщини царизм відпрацьовував на Слобожан­щині, заселеній українцями протягом XVll ст. (одним з перших ці землі освоював Яцько Острянин після поразки повстання 1638 р.). П’ять слобідських полкід — Сумський, Харківський, Острогозький, Охтирський та Ізюмський — підлягали не гетьманові, а бєлгородському воєводі. Заможна старшина, якій, часто спадково, належала влада, не могла протиставитися централізаторській політиці Росії і досить спокійно сприйняла ліквідацію полкового устрою 1765 р. Але загалом українське суспільство з тривогою сприймало наступ царизму на автономію України. Обрані 1767 р. за наказом імператриці депутати до Комісії з перевірки законів і укладення нового кодексу — українські представники від козацтва, духовенства, шляхти й міщан — досить часто домагалися відновлення давніх прав і повернення гетьманства.

Реформи Рум’янцева в Україні перервала війна з Туреччиною, що почалася 1769 р. Гетьманські й запорізькі війська знову взяли в ній найширшу участь. За Кючук-Кайнарджійським миром 1774 р. Росія отримала вихід до Чорного моря між Дніпром і Південним Бугом, а Крим фактично опинився під протекторатом Росії. Це створило царизмові сприятливі умови ліквідувати й запорізьке козацтво з ненависною царизмові Січчю.

4—5 червня 1775 р. генерал Текелій з військом, що поверталося з турецького фронту, несподівано оточив і захопив Січ, зруйнував укріплення і всі будівлі. Частина козаків утекла на турецькі землі, де заснувала Задунайську Січ. Лише за два місяці цариця сповістила “вірнопідданих” про те, що “Сечь Запорожская в конец уже разрушена, со изтреблением на будущее время и самого названия Запорожских Козаков”. “Злочини”, якими імператриця виправдовувала ліквідацію Запоріжжя, полягали в тому, що запорожці боролися за свої споконвічні землі, які почала захоплювати Росія: створена в Україні 1764 р. царським урядом Новоросійська губернія з Новосербією і Слов’яно- сербією зусібіч тіснила Запоріжжя, між військовими поселенцями й козаками почалися сутички. До того ж Запоріжжя за Калнишевського вело активне освоєння степових просторів, сприяло заселенню їх втікачами з інших частин України, в тому числі і з Новоросії. Вже в першому пункті звинувачення заперечувалася законність запорізького землеволодіння; запорожців звинувачу­вали в непокорі законам, у розбоях і бунтах. “Заводя собственное хлебопа­шество, — писала цариця, — разторгали они тем самое основание зависимости их от престола нашего, и помышляли конечно составить из себя посреди Отечества область совершенно не зависимую под собственным своим неистовым управлением”.

Знищення Запоріжжя як осередку демократизму й антифеодального руху дозволило царизмові 1783 р. узаконити в Україні кріпацтво. Того ж року в Україні остаточно було ліквідовано й козацький устрій, десять полків перетворено на “карабінерні” кінні полки регулярної армії.

Тим часом запорожці, які втекли з Запоріжжя й заснували в турецьких володіннях Задунайську

Січ, через конфлікт з донськими козаками— некрасовцями (ті оселилися у Добруджі після повстання Булавіна) змушені були перенести свою Січ вище по Дунаю. 8 тисяч задунайців перейшли в австрійське підданство (1785) і перебралися до Банату, де жили до 1812 р., а потім повернулися у Добруджу і все-таки вигнали з Дунавця і Тульчі некрасовців. Устрій Задунайської Січі відтворював ту, що існувала в Україні. Вона так само мала укріплення над Дунавцем, церкву, 38 куренів. Місце Межигірського чи Самарського монастиря зайняв Атонський. Однак зовнішньо­політичні умови були для козаків дуже несприятливі. Військова служба, якої вимагав султан, включала походи проти болгар, сербів, греків, періодичні війни з Росією створювали можливість боротьби проти своїх (Росія пробувала відновити козацькі формування у вигляді так званого Усть-Дунайського війська). До розколу серед задунайців призвела російсько-турецька війна 1828—1829 рр. Кошовий Й.Гладкий і 500 його однодумців, забравши скарб і військові клейноди, перейшли на бік Росії і допомогли московитам переправитися через Дунай. У відповідь турки зруйнували Задунайську Січ, частину козаків вирізали, дві тисячі ув’язнили. Після закінчення війни останніх відпустили на Дунай, але про козаччину вже не було й мови. Козаки Гладкого стали основою так званого Азовського війська, яке осіло між Бердянськом і Маріуполем. У 1865 р. воно було скасоване і козаків перевели на Кубань. Та ще раніше Росія робила спроби використати козаків як військову силу. Наприклад, 1785 р. за дорученням уряду між Бугом і Дністром було створено Бузьке козацьке військо (остаточно ліквідоване 1817 p.).

У відповідь на скасування автономії Гетьманщини серед патріотично настроєної української старшини виникла навіть думка викликати іноземну ін- ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ тервенцію для відновлення незалежності України.

Речником цієї групи виступив відомий на той час літератор і громадський діяч Василь Капніст. У 1791 р. він їздив до Берліна, аби попросити у Пруссії допомогу проти московської тиранії, однак ця спроба виявилася невдалою. Оскільки ж місія була таємною, то згодом Капніст став генеральним суддею Полтавської губернії, очолював місцеве дворянство, водночас залишаючись палким українським патріотом, переконаним ворогом кріпосництва й російського бюрократизму, що знайшло відображення в “Оді на рабство”, сатиричній комедії “Ябеда”. В. Капністові належить і переклад “Слова про Ігорів похід”.

Плодотворною для майбутнього українського відродження XIX ст. була активна збиральницька й пошукова робота старшинської молоді: А. Чепи, В. Полетики, М. Антоновського, М. Марківа, І. Квітки, Я. Марковича та інших молодих дворян, які історично-правним шляхом обстоювали права українського дворянства. Вони збирали давні літописи, хроніки, гетьманські універсали. Характерним для цього руху було відродження інтересу дворянства до власного народу, його мови, звичаїв, історії. Про це свідчать праці П. Симоновського, В. Рубана, Я. Лизогуба, С. Лукомського, анонімна “Історія русів”.

* * *

Козацтво протягом трьохсотлітнього існування відіграло в історії України надзвичайно важливу роль. Виникнувши як цілком новий суспільний клас, воно небавом перенесло свою ідеологію на весь народ і продовжило державно- національну традицію Київської Русі-України й Литовсько-Руської держави. Уже наприкінці XVl ст. козацтво як поважна військова сила уславилося боротьбою проти кримсько-татарської агресії, вийшло на міжнародну арену. Запорізька Січ стала важливим осередком соціального й національно-визвольного руху, постійним вогнищем опору полонізації й окатоличенню українського народу. Ватажки козаччини, зокрема П. Сагайдачний, Б. Хмельницький, П. Дорошенко, І. Мазепа, боролися за інтереси всього українського народу, використовуючи найкращі здобутки вітчизняної і європейської культури. Гетьман П. Орлик став творцем першої у світі конституції. Створена за часів Б. Хмельницького незалежна держава, ведучи безнастанні криваві війни проти Криму, Польщі, Москви, з часом упала під наступом краще організованої військово й економічно Російської імперії. Але демократичні традиції козацтва, досвід самостійного 'економічного життя в Гетьманщині, висока культура XVI—XVlII ст. стали передумовою до національ­ного відродження українського народу.