Розділ 4 Неможливе врегулювання

Тим, хто не жив у ті часи, може бути складно оцінити, наскільки сильно європейською політикою в післявоєнні роки керував страх підйому Німеччини і як усе робили для того, щоб цього ніколи знову не сталося.

Сер Майкл Говард

Навіть не сумнівайтеся: усі Балкани, окрім Греції, опиняться під владою більшовиків, і я нічим не можу цьому зарадити. Польщі я також нічим не можу допомогти.

Вінстон Черчилль, січень 1945 року

Він нагадав мені диктаторів часів Ренесансу: жодних принципів, будь-які засоби, не добирає слів — завжди «так» чи «ні»; хоча вірити йому можна, тільки якщо він сказав «ні».

Клемент Еттлі про Сталіна

Упродовж п’яти років ми розвинули величезний комплекс неповноцінності.

Жан-Поль Сартр (1945)

«Ніхто у світі не зможе зрозуміти, як європейці ставляться до німців, поки не поговорять з бельгійцями, французами чи росіянами. Для них хороший німець — це лише мертвий німець». Автором цих слів, записаних у щоденнику в 1945 році, був Сол Падовер, самовидець приходу американських військ, про якого ми вже згадували в третьому розділі. Розповідаючи історію післявоєнного поділу Європи, варто тримати в голові його спостереження. Суть Другої світової війни полягала в тому, щоб перемогти Німеччину, і практично всі інші міркування мусили почекати, доки вона тривала.

Протягом війни союзники найбільше переймалися тим, щоб хтось із них з неї не вийшов. Американці та британці постійно боялися, що Сталін може укласти окремий мир із Гітлером, особливо після того, як Радянський Союз відвоює території, втрачені після червня 1941 року. Зі свого боку, Сталін вбачав у затримці відкриття Другого (Західного) фронту таємний план західних союзників, які прагнули, щоб Росія стекла кров’ю, і тільки тоді виступити й пожинати плоди її самопожертви. Кожна зі сторін могла розглядати довоєнну політику примирення та погодження як свідчення про ненадійність іншої; тільки наявність спільного ворога тримала їх разом.

Договори та домовленості, яких досягнули уряди трьох головних союзників, потрібно розглядати у світлі цієї взаємної недовіри. У січні 1943 року в Касабланці було домовлено, що війна в Європі припиниться лише після безумовної капітуляції Німеччини. Одинадцять місяців по тому в Тегерані «Велика Трійка» (Сталін, Рузвельт і Черчилль) дійшли принципової згоди щодо післявоєнного поділу Німеччини, повернення до так званої «лінії Керзона»^[50] між Польщею та СРСР, визнання влади Тіто в Югославії та радянського виходу до Балтійського моря в Кенігсберзі, колишньому східнопрусському порту.

Очевидно, що від цих домовленостей вигравав Сталін, та оскільки Червона армія відіграла ключову роль у боротьбі проти Гітлера, це було обґрунтовано. З тієї самої причини, коли Черчилль зустрівся зі Сталіним у Москві в жовтні 1944 року й підписав сумнозвісну «Угоду про відсотки», він лише поступився радянському диктатору владою, яку той і так, поза сумнівом, захопив би. У цій угоді, яку Черчилль поспіхом накидав на аркуші й передав Сталіну через стіл — Сталін «узяв свій синій олівець і поставив на ній жирну галочку», — Британія та СРСР погодилися встановити контроль над післявоєнною Югославією та Угорщиною за принципом «50 на 50»; Росія мала контролювати 90% Румунії та 75% Болгарії, а Греція на 90% мала стати «британською».

Щодо цієї таємної «угоди» варто сказати три речі. По-перше, що відсотки, які стосувалися Угорщини й Румунії, були звичайнісінькою формальністю — реально усіх цікавили Балкани. По-друге, як ми бачимо з історії, угоди загалом було дотримано. А по-третє, як би жорстоко це не звучало щодо пов’язаних із нею країн, насправді вона була неважлива. Те саме можна сказати про переговори в Ялті в лютому 1945 року. «Ялта» увійшла в лексикон центральноєвропейської політики як синонім зради Заходу, момент, коли західні союзники розіграли Польщу та інші маленькі держави між Росією та Німеччиною.

Але Ялта була важливішою. Безперечно, всі союзники підписали Декларацію про визволену Європу — «З метою створення умов, у яких звільнені народи можуть користуватися своїми [демократичними] правами, усі три уряди разом надаватимуть підтримку громадянам будь-якої звільненої держави або тієї європейської держави, яка перебувала в складі колишньої нацистської коаліції…» щодо формування представницьких урядів, проведення вільних виборів тощо.

Усе, що можна було сказати про Ялтинську конференцію, то це те, що вона була приголомшливим випадком взаємного непорозуміння, у якому, зокрема, Рузвельт потрапив у полон власних ілюзій. Бо на той момент Сталін навряд чи потребував дозволу Заходу, щоб робити в Східній Європі те, що йому заманеться, і британці розуміли це дуже добре. Східні території, віддані Сталіну згідно із секретними протоколами німецько-радянських пактів 1939 та 1940 років, знову опинилися в надійних руках совєтів: тоді, коли відбувалася зустріч у Ялті (4–11 лютого 1945 року) «люблінський комітет»^[51] польських комуністів, які приїхали в радянському товарному потязі, щоб керувати післявоєнною Польщею, вже урядував у Варшаві^[52].

Справді важливе питання — що буде з післявоєнною Німеччиною? — у Ялті не розглядали саме тому, що воно було таким важливим та нерозв’язним. І навряд чи західні лідери в ті останні місяці війни могли вмовити Сталіна на кращу угоду, навіть якби їм спало на думку це спробувати. Єдиною надією поляків та інших націй було те, що Сталін поводитиметься з ними великодушно в обмін на прихильність Заходу. Але він її і так мав, і ще тривалий час після поразки Гітлера саме західні союзники прагнули співпраці зі Сталіним, а не навпаки. Потрібно було, щоб Радянський Союз продовжував воювати проти Німеччини (а пізніше, як тоді вважали, проти Японії); проблема Центральної Європи могла почекати до мирних часів. Якби це було не так, Рузвельт і Черчилль могли б протестувати наполегливіше в серпні 1944 року, коли німці винищували двісті тисяч поляків під час безнадійного повстання у Варшаві, а Червона армія спостерігала за цим із протилежного берега Вісли.

Західні лідери могли не поділяти погляд Сталіна на польську підпільну Армію Крайову як на «жменьку спраглих до влади авантюристів і злочинців», але вони точно не збиралися дратувати свого головного військового союзника лише через шість тижнів після висадки в Нормандії.

Це було і до кінця залишалося першочерговим завданням. У квітні 1945 року, коли поразка Німеччини вже стала фактом, але ще не була проголошена, Рузвельт лише міг заявляти, що навіть стосовно післявоєнного врегулювання для самої Німеччини «ми маємо вивчати ситуацію і не поспішати з остаточним рішенням». Для такої позиції існували серйозні причини — пошук рішення «німецького питання» здавався жахливо складним процесом, як уже могли переконатися уважні самовидці, тож якомога довше підтримувати антинімецький альянс, що об’єднав воєнних союзників, мало сенс. Тож саме тому одразу ж по закінченні війни обличчя Європи визначали не воєнні угоди та домовленості, а радше розташування армій союзників на момент німецької капітуляції. Як пояснював Сталін Молотову, коли той висловив сумніви щодо доброчесних формулювань «Декларації про визволену Європу», «ми можемо виконувати її умови так, як нам треба. Значення має лише розстановка сил».

На півдні та сході Європи війна закінчилася до кінця 1944 року, коли радянські сили повністю взяли під контроль Північні Балкани. До травня 1945 року в Центральній та Східній Європі Червона армія визволила та знову окупувала Угорщину, Польщу й більшу частину Чехословаччини. Радянські війська перетнули Пруссію й увійшли до Саксонії. На Заході, де британці й американці вели практично окремі війни в Північно- та Південно-Західній Німеччині відповідно, Ейзенгавер, безперечно, міг би увійти до Берліна раніше за росіян, але його стримали з Вашингтона. Черчилль хотів би бачити наступ західних союзників на Берлін, однак Рузвельт був свідомий того, що його генерали занепокоєні людськими втратами (США зазнали п’ятої частини всіх своїх бойових втрат у Другій світовій війні під час Арденнської операції в Бельгії попередньої зими), а Сталін зацікавлений щодо німецької столиці.

Саме тому в Німеччині та Чехословаччині (де американська армія спершу зупинилася за 50 кілометрів від Праги та звільнила Пльзенський район Західної Богемії, а тоді майже одразу передала його Червоній армії) лінія розподілу між тим, що мало стати «Східною» та «Західною» Європою, пролягала дещо західніше, ніж можна було очікувати за результатами боїв. Але зовсім трішки: навіть якби генерали Петтон і Монтґомері наполягли на просуванні вперед, це не вельми вплинуло б на остаточний результат. Тим часом південніше 2 травня 1945 року Народно-визвольна армія Югославії та Восьма британська армія зійшлися в Трієсті, провівши в цьому найбільш космополітичному центрально-європейському місті ту межу, яка потім стала першим справжнім фронтиром «холодної війни».

Звичайно, «офіційно» «холодна війна» ще не розпочалася. Але в певному розумінні це сталося задовго до травня 1945 року. Доки Німеччина залишалася ворогом, про глибші розбіжності та суперечки, які позначали відносини Радянського Союзу і його партнерів по коаліції, легко було забути. Але вони залишалися. Чотири роки обережної співпраці в смертоносній боротьбі зі спільним ворогом практично ніяк не змогли знівелювати майже тридцять років взаємної недовіри. Тому що насправді «холодна війна» в Європі почалася не після Другої світової війни, а після завершення Першої.

Це чудово розуміли в Польщі, яка відчайдушно воювала з новоствореним Радянським Союзом у 1920 році; у Британії, де Черчилль побудував свою кампанію в міжвоєнні роки частково на ґрунті «червоної загрози» 1920-х та антибільшовицьких настроях; у Франції, де антикомунізм був найсильнішим козирем правиці у внутрішній політиці, починаючи з 1921 року і до вторгнення Німеччини в травні 1940-го; в Іспанії, де Сталіну та Франко було однаково вигідно роздмухувати важливість комунізму в іспанській Громадянській війні; а найбільше, звичайно, у самому Радянському Союзі, де одноосібна влада Сталіна та його криваві чистки серед критиків партії ґрунтувалися на звинуваченні Заходу та його місцевих прибічників у намірі нашкодити Радянському Союзу та зірвати комуністичний експеримент.

У 1941 році Німеччина об’єднала Росію і Захід так само, як їй це вдалося перед 1914 роком. Але альянс був приречений. З 1918 по 1934 рік через радянську політику щодо Центральної та Західної Європи — розділяти лівицю й заохочувати підривну діяльність і насильницькі протести — образ «більшовизму» набув рис чужого й ворожого. Чотири роки тривожних і суперечливих альянсів «Народних фронтів» дещо пом’якшили це враження, незважаючи на судові процеси та масові вбивства, які відбувалися в самому Радянському Союзі. Однак Пакт Молотова — Ріббентропа в серпні 1939 року, а також співпраця Сталіна з Гітлером щодо розподілу спільних сусідів на шматки наступного року завдали значного удару по здобутках пропаганди років Народних фронтів. Ці спогади зміг стерти тільки героїзм Червоної армії й радянських громадян у 1941‒1945 роках та безпрецедентні злочини нацистів.

Щодо совєтів, то вони завжди ставилися до Заходу з недовірою. Корені цієї недовіри, певна річ, сягали значно глибше 1917 року, але також були щедро здобрені військовим втручанням Заходу під час громадянської війни в 1917‒1921 роках, незалученістю Радянського Союзу до міжнародних організацій та справ упродовж подальших п’ятнадцяти років, цілком обґрунтованою підозрою, що якби західні лідери були змушені обирати, то віддали б перевагу фашистам, а не комуністам, а також відчуттям, що Британія та Франція не надто сумували б, якби Радянський Союз і нацистська Німеччина почали знищувати одне одного на користь усім іншим. Навіть тоді, коли було створено військовий альянс, а спільний інтерес у перемозі над Німеччиною був очевидним, рівень взаємної недовіри вражав: яскравим прикладом може слугувати той факт, що впродовж війни Захід і Схід дуже мало обмінювалися стратегічно важливими розвідданими.

Отже, розпад військового альянсу та подальший розподіл Європи спричинила не помилка, відвертий егоїзм чи шкідництво. Такий був плин історії. До Другої світової війни відносини між США і Сполученим Королівством з одного боку та СРСР з іншого повсякчас були напружені. Різниця полягала в тому, що жодна зі сторін не несла відповідальності за великі ділянки європейського континенту. Крім того, їх, з-поміж іншого, розділяла присутність Франції та Німеччини. Але ганьба Франції в 1940 році й поразка німців п’ять років по тому змінили все. Нова «холодна війна» в Європі завжди була можлива, але не неминуча. Вона почалася тому, що різні зацікавлені сторони мали в кінцевому підсумку несумісні цілі та потреби.* * *

Через агресію Німеччини Сполучені Штати вперше стали впливовою силою в Європі. Те, що США надзвичайно сильні, було очевидно навіть тим, хто перебував під враженням від досягнень Червоної армії. Упродовж війни американський ВНП подвоївся. Навесні 1945 року на Штати припадала половина світової виробничої потужності, більшість надлишків продовольства та практично всі міжнародні фінансові резерви. Для війни з Німеччиною та її союзниками США висунули армію чисельністю 12 мільйонів, а на момент, коли Японія капітулювала, американський флот був більшим за усі флоти світу разом узяті. Що США збиралися зробити з цією силою? Після Першої світової війни Вашингтон вирішив її не застосовувати; чи буде після Другої так само? Чого хотіла Америка?

Спершу США мали доволі суворі наміри щодо Німеччини, і 85% американських воєнних зусиль були спрямовані саме проти неї. 26 квітня 1945 року, через два тижні після смерті Рузвельта, президенту Трумену подали директиву Об’єднаного комітету начальників штабів США, JCS 1067^[53]. У ній, зокрема за рекомендацією Генрі Морґентау, міністра фінансів США, було зазначено:

Німцям необхідно роз’яснити, що нещадна агресія Німеччини й фанатичний опір нацистів знищили німецьку економіку та неминуче призвели до хаосу і страждань, а також що німцям не уникнути відповідальності за те, до чого вони довели країну. Німеччина буде окупована не задля визволення, а як переможена ворожа держава.

Або, як висловився сам Морґентау, «надзвичайно важливо розтлумачити кожному німцю: цього разу Німеччина — переможена нація».

Якщо коротко, то завданням було уникнути того, що в ретроспективі здавалося політикам 1945 року однією з великих помилок Версальського договору: неспроможність роз’яснити німцям масштаб їхніх гріхів та кару, яку вони на себе накликали. Тож на початку логіка американського підходу до німецького питання полягала в демілітаризації, денацифікації та деіндустріалізації, що мало позбавити Німеччину її військових й економічних ресурсів, а також перевиховати населення. Цю політику старанно впроваджували, принаймні частково: було офіційно розпущено Вермахт (20 серпня 1946 року); започатковано програми денацифікації, особливо, як ми бачили в другому розділі, в американській зоні окупації; а для німецької виробничої спроможності й обсягів продукції встановлено жорсткі рамки, зокрема виробництво сталі суворо обмежувалося «Планом щодо рівня розвитку післявоєнної економіки (Німеччини)» від березня 1946 року.

Але від самого початку «стратегію Морґентау» жорстко критикували всередині самої адміністрації США. Чим хорошим могло закінчитися доведення Німеччини (під контролем США) до практично доіндустріального стану? Більша частина найкращих сільськогосподарських земель Німеччини тепер перебувала під контролем Радянського Союзу або ж була передана Польщі. Тим часом Західна Німеччина потопала в напливі біженців, які не мали доступу ані до землі, ані до їжі. Обмеження щодо міської або виробничої продукції могли продовжувати знесилювати Німеччину, але не могли ані нагодувати її, ані відбудувати. Цей доволі відчутний тягар ліг би на плечі переможних окупантів. Рано чи пізно їм довелося б перекласти цю відповідальність на самих німців, а тоді потрібно було б дозволити німцям відбудовувати свою економіку.

Крім того, американські критики початкової «жорсткої» лінії США щодо Німеччини додали ще одну тезу для роздумів. Ідея того, щоб силоміць утовкмачувати німцям усвідомлення їхньої поразки, могла бути дуже привабливою, але без бодай якоїсь перспективи кращого майбутнього результат був би той самий: ображена та принижена нація — легка здобич для демагогії лівих чи правих. Як сказав колишній президент Герберт Гувер самому Трумену в 1946 році, «між помстою і миром треба обирати. Мати і те, і те не вийде». І якщо в американській лінії щодо Німеччини на шальках терезів дедалі більше переважував «мир», це значною мірою завдячувало перспективі погіршення відносин між Штатами і Радянським Союзом.

Усередині вузького кола вашингтонських інсайдерів було ясно від початку, що несумісність радянських і західних інтересів призведе до конфлікту і що чітко окреслені зони впливу можуть виявитись розважливим рішенням післявоєнних проблем. Так вважав Джордж Кеннан. Чому, написав він 26 січня 1945 року, «ми не можемо досягти пристойного та остаточного компромісу з [СРСР]? По-чесному розділити Європу на зони впливу, триматися подалі від російської зони, а росіяни — від нашої? […] А в межах тих дій, які б нам залишилися, ми могли б принаймні (спробувати) відновити життя після війни, на гідних та стабільних основах».

Шість тижнів по тому Аверелл Гарріман, посол США в Москві, надіслав президенту Рузвельту низку рекомендацій, у яких пропонував більш песимістичну відповідь на радянські дії в Cхідній Європі, натякаючи на загострення: «Якщо ми не хочемо погодитися з варварським захопленням Європи у ХХ столітті та репресіями, які поширюються все далі на Схід, то маємо знайти спосіб стримати панівну політику Радянського Союзу… Якщо ми не будемо діяти зараз, час наступного покоління увійде в історію як Радянська доба».

Гарріман і Кеннан мали абсолютно відмінні погляди на те, як відповідати на дії Радянського Союзу, але їхні оцінки дій Сталіна цілком збігалися. Утім інші американські лідери почувалися значно оптимістичніше, і не лише навесні 1945 року. Чарльз Болен, інший американський дипломат, який бачив вище процитований лист Кеннана, вірив у можливість післявоєнного врегулювання, яке б спиралося на широкі принципи самовизначення й співпрацю великих держав. Болен та інші — як-от післявоєнний Держсекретар Джеймс Бірнс, свідомий потреби підтримувати співпрацю з Радянським Союзом щодо розв’язання німецького питання, — вірили у воєнну окупацію союзниками країн колишнього нацистського блоку та у вільні вибори згідно з домовленостями, окресленими в Ялті. Лише пізніше — після того як вони побачили, як працює радянська влада під егідою Союзницьких контрольних рад, особливо в Румунії та Болгарії — вони визнали несумісність цих цілей і почали поділяти прихильність Кеннана до realpolitik — реальної політики й окремих сфер впливу^[54].

Однією з підстав для початкового оптимізму була дуже поширена думка про те, що провокувати конфронтацію та війну не в інтересах Сталіна. Ось що сказав генерал Ейзенгавер президенту Трумену та його Об’єднаному комітету начальників штабів у червні 1946 року: «Я не вірю, що червоні хочуть війни. Чого вони можуть сьогодні досягти через збройний конфлікт? Вони вже отримали практично все, що можуть засвоїти». У певному розумінні Ейзенгавер мав рацію: Сталін не збирався оголошувати війну США (хоча з цього насправді не випливало логічного висновку про те, що Радянський Союз зацікавлений у повноцінній співпраці з колишнім союзником). У такому разі Сполучені Штати, які мали монополію на ядерну зброю, мало ризикували, підтримуючи контакти з Радянським Союзом та шукаючи взаємно прийнятні рішення для спільних проблем.

Іншим елементом політики США в перші післявоєнні роки стали нові міжнародні інституції. Американці сприяли їх створенню та щиро вболівали за їхні успіхи. Найвідоміша з них — звичайно, Організація Об’єднаних Націй. Її Хартію було ратифіковано 24 жовтня 1945 року, а Генеральна Асамблея вперше зібралася в січні 1946 року. Але в той час для політиків та урядовців більше значення, мабуть, мали фінансові й економічні структури та домовленості, пов’язані з Бреттон-Вудською системою.

Економічний спад міжвоєнних років здавався ключовою причиною європейської (та світової) кризи, особливо американцям. Упередити повернення до найгірших днів вересня 1931 року, коли грошова система після Першої світової війни розлетілася на друзки, можна було лише в тому випадку, якби існувала конвертація валют, а країни отримували взаємну вигоду від розширення торгівлі. Під проводом Мейнарда Кейнса, ідейного натхненника зустрічі в липні 1944 року на Бреттон-Вудській конференції в Нью-Гемпширі, економісти й державні діячі шукали альтернативу для міжнародної фінансової системи довоєнних днів: щось менш жорстке та дефляційне, ніж золотий стандарт, але надійніше та взаємовигідніше, ніж плаваюча ставка обмінного курсу. Хай яким був би цей новий режим, на думку Кейнса, він потребував чогось на кшталт міжнародного банку, який працював би подібно до національного центробанку: утримував би постійний курс валют, але водночас заохочував і стимулював міжнародні обмінні операції.

По суті, про це і домовилися в Бреттон-Вудсі. Міжнародний валютний фонд було створено (на гроші США), «щоб сприяти поширенню та рівномірному зростанню міжнародної торгівлі» (стаття 1^[55]). Спочатку до Виконавчої ради, створеної за моделлю Ради Безпеки ООН, увійшли представники із США, Сполученого Королівства, Франції, Китаю та СРСР. Також запропонували започаткувати Міжнародну організацію торгівлі, яку зрештою в 1947 році було втілено як Генеральну угоду щодо тарифів і торгівлі (пізніше — Світову організацію торгівлі). Її члени погоджувалися на певні тарифні й інші поступки, а також на кодекс торговельних практик і процедур для усунення порушень та розв’язання суперечок. Усе це було кардинальним кроком уперед порівняно з попередніми «меркантилістськими» підходами до торгівлі й мало ознаменувати нову добу відкритої торгівлі.

Цілі та інституції Бреттон-Вудса, до яких належав і новостворений «Світовий Банк», негласно передбачали також зовнішнє втручання у внутрішню політику держави не бачених досі масштабів. Ба більше, мало бути запроваджено конвертацію валют — необхідну умову для сталої та передбачуваної міжнародної торгівлі — на основі їхнього котирування до долара США. Виявилося, що зробити це проблематично. І Британія, і Франція опиралися конвертації: британці — через захист «зони стерлінга»^[56] та слабкість власної післявоєнної економіки, а французи — через свою давню одержимість «сильним франком» і бажання зберегти різні курси обміну для різних секторів і товарів — пережиток доби неокольбертизму^[57]. Знадобилося понад десять років, щоб досягнути повної конвертації, коли франк та фунт нарешті приєдналися до Бреттон-Вудської системи — у 1958 та 1959 роках відповідно (у травні 1959 року до них приєднається дойчмарка, а в січні 1960-го — італійська ліра).

Отже, Бреттон-Вудська система утворилася не одразу. Учасники конференції в Бреттон-Вудсі очікували, що вже до кінця 1940-х років усі валюти світу вільно конвертуватимуться, але вони не врахували політичних та економічних наслідків початку «холодної війни» (та навіть і Плану Маршалла). Іншими словами, ідеалісти, які впроваджували плани та засновували інституції, покликані удосконалити міжнародну систему, виходили з припущення, що настане доба стабільної міжнародної співпраці, від якої виграють усі. Спочатку Радянський Союз був невід’ємною частиною фінансової системи, запропонованої в Бреттон-Вудсі. Очікувалося, що він робитиме третій за обсягом внесок до Міжнародного валютного фонду. З боку американців (та деяких британців) було, напевно, наївно думати, що російські — чи то пак французькі — політики приймуть ці пропозиції. У будь-якому разі вони обійшли ці перешкоди завдяки простому прийому — просто не радилися з росіянами, французами чи будь-ким іще, коли складали свої плани.

Вони щиро очікували, що взаємна вигода від розширення міжнародної торгівлі та фінансової стабільності зрештою подолає національні традиції та політичну недовіру. Тож коли Радянський Союз на початку 1946 року раптом оголосив, що не приєднуватиметься до бреттон-вудських інституцій, Міністерство фінансів США було щиро спантеличене. Щоб роз’яснити логіку, яка стояла за цим вчинком Сталіна, Джордж Кеннан у ніч на 22 лютого 1946 року надіслав з Москви свою відому «Довгу телеграму», яка стала першим з боку США важливим свідченням про визнання прийдешньої конфронтації.

Якщо дивитися на події таким чином, то особи, відповідальні за зовнішню політику США, за винятком Кеннана, здаються напрочуд наївними. Мабуть, так воно і було, і це стосується не лише сенатора Естеса Кефовера чи Вальтера Ліппманна, які просто відмовлялися вірити в те, що їм розповідали про дії Радянського Союзу в Східній Європі чи деінде. Принаймні до середини 1946 року багато американських лідерів говорили та поводилися так, ніби щиро вірили в продовження партнерства зі Сталіним. Навіть Лукреціу Петрешкану, високопосадовець румунського комуністичного уряду (а потім жертва показного процесу у своїй власній країні), під час переговорів щодо Паризьких мирних договорів улітку 1946 року заявив, що «американці з’їхали з глузду. Вони дають росіянам навіть більше, ніж ті просять і очікують»^[58].

Але американській політиці була притаманна не лише наївність. У 1945 році та ще довго після того Сполучені Штати всерйоз очікували, що зможуть виплутатися з Європи максимально швидко, а отже, зі зрозумілих причин прагнули досягти прийнятного врегулювання, яке не потребувало б ані їхньої присутності, ані нагляду. Цей нюанс американського післявоєнного мислення сьогодні не дуже добре пам’ятають чи розуміють, але в розрахунках американців тоді це було найнагальнішим пріоритетом: як пояснив Рузвельт у Ялті, США очікували утримувати Німеччину під окупацією (а отже, залишатися в Європі) щонайбільше два роки.

На Трумена дуже тиснули, щоб виконати цю місію. Раптова денонсація ленд-лізу була частиною загального обмеження економічної та військової підтримки Європи. З 1945 по 1947 рік американський оборонний бюджет скоротили на понад 80%. Під кінець війни США мали в Європі 97 наземних підрозділів у бойовій готовності. У середині 1947 року залишилося тільки 12 підрозділів, більшість із них були в неповному складі й виконували адміністративні завдання. Інших відправили додому та демобілізували. Це відповідало очікуванням американських виборців, з яких лише 7% у жовтні 1945 року вважали закордонні проблеми важливішими за внутрішні; але серед європейських союзників США, які всерйоз злякалися повернення міжвоєнного ізоляціонізму, почалася паніка. Вони помилялися тільки наполовину: як було відомо британцям, якби Радянський Союз вторгся в Західну Європу після 1945 року, стратегія США полягала б у негайному відступі до віддалених баз у Британії, Іспанії та на Близькому Сході.

Але навіть під час скорочення свого військового контингенту в Європі американські дипломати мусили швидко вчитися на своїх помилках. Той самий Держсекретар Бірнс, який спочатку вірив у воєнні домовленості та добру волю Радянського Союзу, під час промови в Штутгарті 6 вересня 1946 року намагався підбадьорити свою німецьку аудиторію: «Армія Сполучених Штатів залишатиметься в Німеччині доти, доки існуватиме потреба в окупаційних силах». Таку риторику навряд чи можна було вважати свідченням про невідступну відданість європейській обороні, але, ймовірно, інспірована листом від Трумена в червні («Я втомився няньчитися з росіянами»), вона відображала дедалі більше роздратування США через труднощі в співпраці з Радянським Союзом.

Не тільки німці потребували підбадьорення: британці особливо непокоїлися через очевидне бажання американців позбутися свого європейського тягаря. Британію у Вашингтоні любили не всі. Віцепрезидент Генрі Воллес під час виступу 12 квітня 1946 року нагадав своїм слухачам: «Окрім спільної мови та літературної традиції, ми маємо з імперіалістичною Англією не більше спільного, аніж з комуністичною Росією». Звичайно, усім була відома м’яка позиція Воллеса щодо комунізму, але багато хто в політичних колах також поділяв його неприйняття до залучення Америки у Британії та Європі. Коли в березні 1946 року Вінстон Черчилль у Фултоні, штат Міссурі, виголосив свою відому промову про «залізну завісу», Wall Street Journal в’їдливо прокоментував: «Реакцію країни на фултонський спіч містера Черчилля можна вважати переконливим свідченням того, що США не бажають жодних альянсів або чогось подібного з будь-якою іншою країною».

Щодо самого Черчилля, то ані Воллес, ані редактори Wall Street Journal не змогли б його здивувати. Ще в 1943-му він уповні відчув на собі бажання Рузвельта розпустити Британську імперію: то справді були часи, коли здавалося, що Рузвельт переймається питанням обмеження післявоєнної Британії принаймні так само, як і стримуванням радянської Росії. Якщо взагалі можна говорити про послідовну стратегію США в 1944–1947 роках, то вона полягала в тому, щоб досягнути домовленості зі Сталіним на європейському континенті; змусити Британію відмовитися від своїх заморських домініонів та перейти до вільної торгівлі й конвертації стерлінга; забратися з Європи якомога швидше. З-поміж цих цілей вони досягли лише другої, тоді як третій завадила неможливість реалізувати першу.

Позиція британців була геть відмінною. Підкомітет Кабінету міністрів у 1944 році визначив чотири сфери першочергової важливості, які мало бути враховано в діалозі з Радянським Союзом: 1) близькосхідна нафта; 2) Середземноморський басейн; 3) ключове морське сполучення; 4) підтримка та захист виробничої спроможності Британії. Зауважимо, що жоден із цих пунктів не стосувався власне Європи — окрім другого, який пояснює британська залученість у Греції. Про Східну Європу згадки не було. Якщо британські лідери і ставилися до взаємодії зі Сталіним з пересторогою, то не тому, що їх непокоїли його плани в Центральній Європі, а радше через те, що вони очікували подальших дій Радянського Союзу в Центральній Азії та на Близькому Сході.

У світлі постійних пріоритетів Британії в Східній Азії, Індії, Африці та Карибському басейні це мало сенс. Але ті самі імперські ілюзії (як їх уже називали, і не лише у Вашингтоні) робили британських стратегів більшими реалістами щодо Європи, ніж їхні американські союзники. З перспективи Лондона війна йшла за те, щоб перемогти Німеччину, і якщо ціною цього була абсолютна влада Радянського Союзу в Східній Європі, отже, так і мало бути. Британці продовжували дивитися на європейські справи з позиції балансу сил: за словами британського дипломата сера Вільяма Стренґа, «краще, щоб Росія домінувала в Східній Європі, аніж Німеччина — у Західній».

Стренґ писав це в 1943 році. Уже в 1945 році, коли масштаб російського домінування ставав зрозумілим, британські лідери вирізнялися меншим оптимізмом, ніж їхні американські колеги. Після державного перевороту в Бухаресті в лютому 1945 року, оркестрованого з Москви, та подальшого сильного тиску, який чинив Радянський Союз і в Румунії, і в Болгарії, стало ясно, що локальна ціна радянської гегемонії буде високою. Але британці не виношували жодних мрійливих надій щодо покращення справ у регіоні: як міністр закордонних справ Ернест Бевін сказав своєму американському колезі Бірнсу, «у цих країнах ми маємо бути готові замінити один батіг іншим».

Чого британці насправді боялися, то це не того, що СРСР візьме під контроль Східну Європу — під кінець 1944 року це вже був довершений факт, — а того, що він затягне у свою сферу впливу ще й знеможену та принижену Німеччину і таким чином встановить владу на всьому континенті. Восени 1944 року начальники штабів Британії дійшли висновку, що, очевидно, доведеться розділити Німеччину та окупувати її західну частину. У такому випадку, як було зазначено в секретному документі британського Казначейства в березні 1945 року, одним із варіантів розв’язання німецького питання було забути про возз’єднання Німеччини і натомість повністю інтегрувати західнонімецьку зону в західноєвропейську економіку. Як генерал Алан Брук, начальник Генерального штабу Британської імперії, визнав у своєму щоденнику 27 липня 1944 року: «Найвпливовіша держава в Європі — це вже не Німеччина, а Росія. Через п’ятнадцять років вона неодмінно стане головною загрозою. Тому треба підтримувати Німеччину, поступово підняти її і ввести у Федерацію Західної Європи. На жаль, це все необхідно робити під прикриттям нероздільної трійці Росії, Англії та Америки».

Саме це приблизно і сталося чотири роки по тому. З усіх союзників лише Британія найточніше передбачила та навіть намагалася втілити той формат розв’язання, який зрештою і прийняли. Утім британці самі були неспроможні нав’язувати таке рішення, та й узагалі будь-що нав’язувати. До кінця війни стало зрозуміло, що Лондон не здатен змагатися з Вашингтоном і Москвою. Британія виснажилася в епічній боротьбі з Німеччиною й більше не могла навіть зберігати зовнішні атрибути великої держави. Між днем перемоги в Європі в 1945 році та весною 1947 року британські сили скоротилися з рекордної кількості 5,5 мільйона військових до лише 1,1 мільйона. Восени 1947 року країна навіть була змушена скасувати морські навчання, щоб заощадити на пальному. За словами посла США Вільяма Клейтона, зовсім не байдужого спостерігача, «британці кігтями тримаються за надію, що так чи інакше з нашою допомогою зможуть зберегти Британську імперію та свій вплив у ній».

За цих обставин британці зі зрозумілих причин були занепокоєні не тим, що росіяни можуть піти в наступ — політика Британії ґрунтувалася на припущенні, що радянська агресія може набути будь-якої форми, окрім війни, — а що американці відступлять. Меншість серед керівної партії лейбористів була б цьому рада, оскільки в питанні післявоєнної архітектури вірила в схильний до нейтральності європейський оборонний альянс. Але прем’єр-міністр Клемент Еттлі таких ілюзій не мав і в листі до свого колеги по партії, лейбориста Феннера Броквея, пояснив чому:

Дехто [у Лейбористській партії] вважав, що ми маємо зосередити всі наші зусилля на створенні Третьої сили в Європі. Дуже хороша ідея, нічого не скажеш. Але на той час для цього бракувало як моральних, так і матеріальних ресурсів. Те, що залишилося від Європи, було недостатньо сильним, щоб протистояти Росії самостійно. Для того щоб опиратися світовій потузі, потрібна була інша світова потуга… Якби не стримувальна сила американців, росіяни могли б легко спробувати просунутися вперед. Не знаю, чи стали б вони це робити, але не можна було не зважати на такий сценарій.

Та чи можна було розраховувати на американців? Британські дипломати не забули Акт про нейтралітет 1937 року^[59]. І, звичайно, вони дуже добре розуміли неоднозначну позицію Штатів щодо заокеанських втручань, позаяк і самі дещо раніше її поділяли. Із середини XVIII століття аж до відрядження Британського експедиційного корпусу до Франції в 1914 році англійці полюбляли воювати чужими руками, не мали постійної армії, уникали участі в тривалих бойових діях на континенті й не тримали постійного контингенту на європейській території. У минулому морська держава, яка збиралася воювати в європейській війні силою солдатів іншої держави, могла шукати союзників серед іспанців, нідерландців, швейцарців, шведів, пруссаків та, певна річ, росіян. Але часи змінилися.

Саме тому в січні 1947 року Британія ухвалила рішення щодо впровадження власної програми ядерного озброєння. Його значення стане зрозумілим у майбутньому. В умовах перших післявоєнних років Британія могла щонайбільше сподіватися на те, що їй вдасться вмовити США на подальше залучення в Європі (що означало публічно декларувати підтримку ідей США щодо можливих домовленостей) і водночас співпрацювати з Радянським Союзом настільки, наскільки це ще можна було робити. Допоки страх німецького реваншизму переважав усе інше, Британія дотримувалася б такого курсу.

Однак уже на початку 1947 року стала зрозумілою хибність такої позиції. Чи був Радянський Союз реальною та нагальною небезпекою, усе ще було неясно (навіть у грудні 1947-го сам Бевін вважав Росію меншою загрозою, ніж відновлення Німеччини в майбутньому). Що було зрозуміло, то це те, що непевна ситуація в Німеччині, де економіка стала заручницею незавершених політичних переговорів, а британці зазнавали шалених витрат у своїй окупаційній зоні, не могла тривати довго. Німецьку економіку потрібно було відновлювати, за згоди совєтів чи без. Тому саме британці, які відвоювали дві довгі війни проти Німеччини від початку до кінця та сплатили за перемогу дуже високу ціну, підірвавши свою міць, найбільше прагнули завершити цей етап, встановити якийсь modus vivendi^[60] і рухатися далі.

За кращих часів британці ретирувалися б на свої острови (власне, так само, як, за їхніми підозрами, хотіли зробити американці, втікши на свій континент) і полишили б безпеку Західної Європи на її одвічних захисників — французів. Ще в 1938 році це було основою британських стратегічних розрахунків: що на Францію, державу з найбільшою військовою силою на континенті, можна покластися не лише як на противагу німецьким амбіціям у Центральній Європі, а й навіть перед лицем майбутніх загроз із боку Радянського Союзу на Сході. Цей образ Франції, як «однієї з», чи то пак єдиної європейської супердержави, похитнувся в Мюнхені, але поза межами східноєвропейських посольств ще не був повністю зруйнований. Шок, який пройшов Європою в травні й червні 1940 року, коли велика французька армія зазнала поразки та впала під натиском німецьких танків над річкою Мез і в Пікардії, був ще сильнішим від того, що став повною несподіванкою.

Упродовж шести карколомних тижнів основоположні відправні точки, які визначали міждержавні відносини в Європі, змінилися назавжди. Франція припинила бути не лише великою потугою, а й просто потугою, та, попри всі зусилля де Ґолля, у пізніші десятиліття так і не повернула свою колишню міць. Після приголомшливої поразки в червні 1940 року настали чотири роки принизливої, ганебної, догідливої окупації, коли режим Віші маршала Петена виступав у ролі Урії Гіппа, а Німеччина — Білла Сайкса^[61]. Хай що вони говорили публічно, французькі лідери і політики не могли не знати, що відбувається в їхній країні. Як було зазначено в одній внутрішній французькій аналітичній записці, виданій через тиждень після звільнення Парижа в 1944 році, «якби Франція стала жертвою насильства втретє в наступному поколінні, варто було б очікувати, що… вона назавжди припинила б своє існування».

Про це говорили кулуарно. Публічно ж французькі післявоєнні державні діячі та політики наполягали, що їхня країна має право вважатися членом переможної союзницької коаліції, державою світового масштабу, яка заслуговує на відповідне ставлення. Певною мірою цю ілюзію підтримували тому, що іншим державам було вигідно вдавати, ніби це правда. Радянський Союз хотів мати на Заході тактичного союзника, який поділяв би його недовіру до «англо-американців»; британці хотіли, щоб відроджена Франція обійняла своє місце в Європі та звільнила Велику Британію від континентальних зобов’язань; навіть американці бачили певні переваги (хоч і небагато) у тому, щоб дозволити Франції посісти місце за головним столом. Тож французи отримали постійне членство в новоствореній Раді Безпеки ООН, пропозицію розділити повноваження в спільних військових адміністраціях Відня й Берліна, а також (на вимогу Британії) окупаційну ділянку, яку відщипнули від американської зони на південному заході Німеччини, на суміжній із Францією території та набагато західніше радянської межі.

Та загалом ці заохочення сприймалися як подальше приниження і так присоромленої країни. Тож спочатку французи відповідали з передбачуваною вщипливістю. У межах Союзницької контрольної ради в Німеччині вони безперестанку блокували або ветували впровадження рішень, ухвалених Великою трійкою на Потсдамській конференції, з тієї причини, що Франція не брала в ній участь. Тимчасова адміністрація у Франції спершу відмовилася співпрацювати з УНРРА та союзницькими військовими урядами щодо роботи з біженцями, оскільки французькі біженці та переміщені особи мали бути розміщені й забезпечені допомогою в межах незалежної та безпосередньо французької програми.

Однак найголовнішим було те, що французькі післявоєнні керманичі мали дуже гостре відчуття ізольованості від найвищих рівнів, на яких союзники ухвалювали рішення. Ані британцям, ані американцям окремо довіряти не можна, думали вони (пам’ятаючи про відступ США з Європи після 1920 року та поразку французького флоту в бою з Британією в Мерс-ель-Кебірі у липні 1940-го); але разом їм не можна було довіряти тим більше — у цьому був особливо переконаний де Ґолль, якого переслідували спогади про своє принизливе гостьове становище в Лондоні в роки війни та жалюгідний статус в очах Рузвельта. Французи почали вважати, що в Лондоні й Вашингтоні ухвалюють рішення, які безпосередньо їх стосуються, але на які вони не мають жодного впливу.

Так само як Британія, Франція була імперією, принаймні на папері. Однак під час окупації Париж віддалився від своїх колоній. У будь-якому разі, незважаючи на значні володіння в Африці та Південно-Східній Азії, Франція завжди залишалася континентальною державою. На відміну від британців, французи на той час хіба що опосередковано переймалися радянськими маневрами в Азії чи перспективою кризи на Близькому Сході.

Саме через те, що Франція втратила свою міць, Європа виросла в її очах. І саме в Європі Париж мав підстави для занепокоєння. Вплив Франції у Східній Європі, регіоні, де французька дипломатія була найбільш активною в міжвоєнний час, завершився: у жовтні 1938 року приголомшений Едуард Бенеш сказав свою відому фразу про те, що «історія вважатиме… [його] вірність Франції… [його] найбільшою помилкою», а відчуття розчарування, яке він мав, охопило цілий регіон.

Тепер Франція була зосереджена, навіть зациклена, на Німеччині. І небезпідставно. Між 1814 та 1940 роками Німеччина вторгалася й окуповувала Францію п’ять разів, три з яких — за пам’яті сучасників. Країна заплатила невимірну ціну територіальними й матеріальними втратами, людськими життями і стражданням. Неспроможність після 1918 року створити таку систему стримувань і союзництва, яка змогла б зупинити відновлену мстиву Німеччину, була нав’язливим спогадом на набережній Орсе, де розташоване Міністерство закордонних справ Франції. Найпершим пріоритетом країни після поразки Гітлера було забезпечення того, щоб ця помилка не повторилася.

Тож початкова позиція Франції в німецькому питанні була дуже чітка й безпосередньо спиралася на уроки 1918‒1924 років: настільки, що стороннім спостерігачам здавалося, що це було намагання переписати історію періоду після Першої світової війни, тільки цього разу — за допомогою чужої армії. Французьке керівництво домагалося повного роззброєння й економічного придушення Німеччини: воно пропонувало заборонити виробництво зброї та дотичних товарів, змусити Німеччину виплатити репарації (зокрема через примусову працю у Франції німецьких робітників), реквізувати та вивезти сільськогосподарську продукцію, деревину, вугілля й устаткування. Шахтарські райони Руру, Саару та частин Рейнської області мали бути відокремлені від Німецької держави, а їхні ресурси та виробничі спроможності — віддані в розпорядження Франції.

Звичайно, якби ці заходи запровадили, вони напевно призвели б до знищення Німеччини на багато років: це і була їхня частково визнана мета (та популярна політична програма у Франції). Але водночас це означало б, що гігантські запаси природних ресурсів Німеччини сприятимуть реалізації власних планів Франції щодо відбудови — План Монне справді передбачав постачання, зокрема німецького вугілля, без якого французьке виробництво сталі було б приречене. Навіть у 1938 році Франція залишалася найбільшим імпортером вугілля у світі, купуючи за кордоном близько 40% своїх потреб у вугіллі та коксі. До 1944 року внутрішній видобуток вугілля у Франції зменшився більш ніж удвічі проти 1938 року. Країна стала ще більше залежною від закордонного вугілля. Але в 1946 році, коли внутрішній видобуток вугілля знову вийшов на рівень 1938 року, французький імпорт вугілля — на рівні 10 мільйонів тонн — усе одно був безнадійно меншим за необхідний. Без німецького вугілля та коксу післявоєнне відновлення Франції померло б у зародку.

Однак розрахунки Франції мали деякі недоліки. По-перше, вони суперечили тим поглядам, які вже висловлював Кейнс щодо французької політики за чверть століття до того. Знищувати німецькі ресурси не мало сенсу, якщо вони були життєво необхідні для відновлення самої Франції; а змусити німців працювати у Франції, водночас зберігаючи низький рівень життя в Німеччині без жодних надій на покращення, було просто неможливо. Ризик спровокувати зростання націоналізму в Німеччині як реакцію на післявоєнне зовнішнє пригноблення в 1940-х роках видавався не менш високим, аніж за двадцять років до того.

Але найважливіший аргумент проти французьких планів щодо післявоєнної Німеччини полягав у тому, що вони мали враховувати інтереси чи плани західних союзників Франції — необачний недогляд у той час, коли Франція суцільно залежала від цих самих союзників не лише стосовно безпеки, а й у питанні власного виживання. Щодо другорядних проблем — на кшталт митного та валютного союзу із Сааром, якого французи таки домоглися в 1947 році — західні союзники могли піти Франції назустріч. Але що стосується основоположних питань щодо майбутнього Німеччини, Париж не мав важелів впливу, щоб змусити англійців та американців задовольнити свої вимоги.

Відносини Франції з Радянським Союзом складалися дещо інакше. За останні пів століття Франція та Росія кілька разів вступали та виходили зі спільних союзів, а в колі симпатій французького суспільства Росія досі посідала особливе місце: опитування громадської думки в післявоєнній Франції постійно показували значне повернення прихильності до Радянського Союзу^[62]. Тож після поразки німців французькі дипломати сподівалися, що природний збіг інтересів — спільний страх перед Німеччиною та недовіра до англійців й американців — дасть поштовх до послідовної підтримки французьких дипломатичних цілей з боку Радянського Союзу. Так само як і Черчилль, де Ґолль думав і говорив «Росія» замість СРСР, а також міркував великими історичними аналогіями: прямуючи до Москви в грудні 1944 року для переговорів щодо доволі беззмістовного франко-німецького договору проти будь-якого повторення німецької агресії, французький лідер у розмові зі своїми супутниками зауважив, що його стосунки зі Сталіним подібні до тих, які були між королем Франциском І та Сулейманом Пишним чотирма століттями раніше, з тією відмінністю, що «у Франції ХVI століття не було мусульманської партії».

Проте Сталін не поділяв ілюзій Франції. Він не був зацікавлений у тому, щоб слугувати противагою зовнішньополітичній потужності Лондона і Вашингтона на користь Франції, і чітко дав це зрозуміти французам у квітні 1947 року під час зустрічі союзницьких міністрів закордонних справ у Москві, коли Молотов відмовився підтримувати пропозицію Жоржа Бідо щодо відокремлення Рейнської області та встановлення зовнішнього контролю над рурським промисловим районом. Однак Франція продовжувала вигадувати альтернативні шляхи забезпечити неможливу незалежність у політиці. Відбулися невдалі переговори з Чехословаччиною та Польщею, які мали на меті забезпечити постачання вугілля та ринки для французької сталі й сільськогосподарської продукції. А Міністерство закордонних справ Франції могло б (таємно) запропонувати ще в 1947 році, щоб Франція зайняла позицію міжнародного нейтралітету, уклавши превентивні союзи чи альянси із США та СРСР, а також об’єднавшись із однією країною проти іншої, якщо якась із них почне наступ на Францію.

Коли в 1947 році Франція нарешті відкинула ці фантазії та змирилася з позицією своїх західних союзників, це сталося з трьох причин. По-перше, французька стратегія щодо Німеччини зазнала поразки: ані знищення Німеччини, ані репарацій не передбачалося. Франція не мала спроможності проштовхнути своє бачення розв’язання німецького питання, а всім іншим її пропозиції не подобалися. Другою причиною, через яку Франція поступилася своєю початковою позицією, була безнадійна економічна ситуація в середині 1947 року: як і решта Європи, Франція (як ми вже бачили) терміново потребувала не лише американської допомоги, а й німецької відбудови. Перша опосередковано, але недвозначно залежала від французького погодження стратегії щодо останньої.

Третє і найголовніше — це те, що французькі політики та суспільний настрій у Франції в другій половині 1947 року суттєво змінилися. Відмова від Плану Маршалла і поява Комінформу (докладніше про це йтиметься в наступному розділі) перетворили впливову Комуністичну партію Франції з недолугого коаліційного партнера на невгамовного критика всієї внутрішньої та зовнішньої політики Франції — такого потужного, що в другій половині 1947 року та більшій частині 1948 року багатьом здавалося, що Франція рухається до громадянської війни. Водночас у Парижі відчувалося щось на кшталт воєнного психозу — постійний острах німецького реваншизму в країні переплівся з новими розмовами про неминуче радянське вторгнення.

За цих обставин, а також діставши відкоша від Молотова, французи неохоче розвернулися до Заходу. Коли у квітні 1947 року Держсекретар США Джордж Маршалл запитав, чи «може Америка покластися на Францію», міністр закордонних справ Бідо відповів «так» — якщо дати Франції час та якщо в країні не почнеться громадянська війна. Зрозуміло, що Маршалла не дуже вразила така відповідь, а через одинадцять місяців він описав Бідо як клубок нервів. Маршалл вважав, що перейнятість Франції німецькою загрозою була «нереалістичною та не на часі»^[63].

Те, що сказав Маршалл про французькі страхи щодо Німеччини, безперечно, було правдою, але це також свідчить про брак розуміння нещодавнього минулого Франції. Тому те, що в 1948 році французький парламент усе ж таки затвердив англо-американські плани щодо Західної Німеччини, хоч і дуже непевною більшістю голосів — 297 проти 289, не варто недооцінювати. Французи не мали вибору і знали про це. Якщо вони хотіли відновити економіку й отримати певний рівень безпекових гарантій від Америки та Британії щодо німецької агресії чи радянської експансії, то мали підігравати — особливо тепер, коли країна була залучена до затратної колоніальної війни в Індокитаї, для якої вона терміново потребувала американської допомоги.

Американці й британці могли надати Франції гарантії щодо нової військової загрози з боку Німеччини; американська політика дозволяла сподіватися, що економіка Німеччини відновиться. Але все це не давало відповіді на давнє питання Франції: як забезпечити собі привілейований доступ до матеріалів та ресурсів, зосереджених у Німеччині. Якщо їх не можна отримати силою чи шляхом анексії, потрібно знайти інший спосіб. Рішення, яке спало на думку французам у подальші місяці, полягало в «європеїзації» німецької проблеми: як Бідо, знову ж таки, пояснив у січні 1948 року, «в економічному плані, власне, як і в політичному, потрібно… запропонувати союзникам і самим німцям як мету інтегрувати Німеччину в Європу… це… єдиний шлях до життя та стабільності в політично децентралізованій, але економічно успішній Німеччині».

Іншими словами, якщо ви не можете знищити Німеччину, то приєднайте її до європейської структури, у якій вона не зможе нашкодити з військового погляду, але в економічному плані зможе зробити багато доброго. Якщо ця ідея не спала на думку французьким лідерам до 1948 року, то не через брак уяви, а тому що такий варіант розглядали тільки як pis aller, крайню опцію. До «європейського рішення» французької проблеми Німеччини можна було вдатися тільки після відкинення власне «французького» рішення, і французьким лідерам знадобилося три роки, щоб це прийняти. Упродовж тих трьох років Франція насправді мусила змиритися з раптовим запереченням трьохсот років історії. І за тих умов це було чимале досягнення.

Ситуація в Радянському Союзі в 1945 році була протилежною французькій. Після двох десятиліть фактичного виключення з європейських справ Росія знову опинилася за столом. Стійкість населення Радянського Союзу, успіхи Червоної армії та, треба віддати належне, здатність нацистів налаштувати проти себе навіть найбільш співчутливі антирадянські держави надали Сталіну авторитетності й впливовості в радах урядів і на вулицях міст.

Ця новонабута більшовицька привабливість ґрунтувалася на спокусливості влади. Бо СРСР був справді дуже потужним. Попри приголомшливі втрати в перші шість місяців після німецького вторгнення, коли Червона армія втратила 4 мільйони осіб, 8 тисяч літаків і 17 тисяч танків, радянські збройні сили відновилися настільки, що в 1945 році перетворилися на найбільшу військову силу Європи всіх часів: лише в Угорщині та Румунії їхня військова присутність упродовж 1946 року дорівнювала 1,6 мільйона осіб. Сталін встановив прямий або (у випадку Югославії) опосередкований контроль над величезними територіями Східної та Центральної Європи. Його війська заледве вдалося стримати від просування вперед через Північну Німеччину аж до данського кордону завдяки стрімкому наступу британців під проводом Монтґомері.

Західні генерали добре знали: ніщо у світі не могло спинити Червону армію від того, щоб дійти до Атлантичного океану, якби Сталін віддав такий наказ. Звичайно, американці та британці мали очевидну перевагу в стратегічній бомбардувальній спроможності, а Америка — ядерну бомбу, що було відомо Сталіну ще до того, як це йому повідомив Трумен у Потсдамі в липні 1945 року. Безперечно, Сталін хотів мати радянську ядерну зброю: то була одна з причин, чому він наполягав на встановленні контролю Радянського Союзу над тими частинами Східної Німеччини та, особливо, Чехословаччини, де були запаси урану; за декілька років 200 тисяч східних європейців працювали б у цих шахтах у межах радянської ядерної програми^[64].

Але ядерна бомба, яка хоч і непокоїла радянську верхівку й лише загострювала недовіру Сталіна до американських мотивів та планів, мало впливала на зміну військових розрахунків Радянського Союзу. Вони ґрунтувалися безпосередньо на політичних завданнях Сталіна, які, зі свого боку, сягали стратегічних радянських та російських цілей. Першою з них була територіальна: Сталін хотів повернути землі, які втратили більшовики згідно Брест-Литовського договору 1918 року та протягом війни з Польщею два роки по тому. Частково він досягнув цієї мети в таємних пунктах пактів, укладених із Гітлером 1939 та 1940 року. Рештою він завдячував рішенню Гітлера вторгнутися в Радянський Союз у червні 1941 року, натомість дозволивши Радянській армії^[65] знову окупувати спірні території під час наступу на Берлін. Отож радянська окупація й анексія Бессарабії (від Румунії), Буковини (від Румунії), Підкарпатської Русі (від Чехословаччини), Західної України (від Польщі)^[66], Східної Фінляндії, трьох незалежних балтійських республік та Кенігсберга / Калінінграда в Східній Пруссії могли бути представлені як переможні трофеї, а не як наслідки сумнівних угод із фашистським загарбником.

Радянський Союз прагнув територіального звеличення з двох причин. Це завершувало його ізоляцію. Сталін, який тепер очолював величезний євразійський блок у світовій політиці, надав цьому неабиякого значення, а свідченням його новонабутої влади було наполягання Радянського Союзу на системі вето в щойно створеній Раді Безпеки ООН. Однак територія означала не тільки престиж, а й насамперед безпеку. З погляду Радянського Союзу просування на захід, на широкі земельні простори, через які будь-яка армія, особливо німецька, мусила б пройти, якби хотіла атакувати Росію, було життєво необхідно з безпекових міркувань. У Ялті, а потім у Потсдамі Сталін чітко дав зрозуміти: він наполягає, що території між Росією та Німеччиною, якщо їх повністю не поглине сам СРСР, мають керуватися дружніми режимами, «вільними від фашистських і реакційних елементів».

Тлумачення цього останнього вислову виявилося щонайменше суперечливим. Але в 1945 році американці й британці не мали бажання сперечатися щодо цього зі Сталіним. Здавалося, совєти заслужили привілей визначати безпеку так, як вони її бачили; так само спочатку було домовлено, що Москва має право отримати репарації, трофеї, робочу силу й обладнання від країн колишнього нацистського блоку (Німеччини, Австрії, Угорщини, Румунії, Болгарії та Фінляндії). Озираючись назад, ми можемо побачити в цих територіальних захопленнях і матеріальних привласненнях перші кроки в напрямку більшовизації східної частини Європи і, звичайно, матимемо рацію. Але на той час це було очевидно не для всіх: західним спостерігачам початкова післявоєнна позиція Москви навіть нагадувала щось знайоме й обнадійливо традиційне^[67]. Бо така поведінка вже мала прецеденти.

Загалом комуністичний режим у Росії можна зрозуміти, якщо поставитися до його ідеологічних заявок та амбіцій цілком серйозно. Але траплялися періоди, як-от 1945‒1947 роки, коли навіть ті, хто були мало обізнані з більшовицькою доктриною, могли цілком непогано розібратися в радянській зовнішній політиці, просто згадавши політику царів. Зрештою, саме Петро І запровадив стратегію домінування Росії шляхом «захисту» своїх сусідів. Катерина І розширила імперію на південь та південний захід. А найголовніше — цар Олександр І визначив спосіб поведінки імперської Росії в Європі.

Коли в 1815 році (власне, як і в 1945-му) переможні та сповнені підозр одне до одного союзники зустрілися на Віденському конгресі, щоб знову встановити рівновагу на континенті після перемоги над тираном, цілі Олександра були цілком очевидні. Інтереси маленьких держав мали бути підпорядковані інтересам великих. Оскільки інтереси Британії були зосереджені за океаном, а інші континентальні країни не могли змагатися з Росією, останнє слово щодо післявоєнного континентального врегулювання мусив сказати цар. Місцеві протести сприймались як загроза загальній згоді, тож їх приборкували із відповідним завзяттям. Російську безпеку визначала територія під владою царя — західна армія ніколи більше не мала безперешкодно дійти до Москви — й успішність, з якою її населення силоміць призвичаювали до нового порядку.

У цій історії немає нічого, що суперечило б радянським задумам 1945 року. Олександр та його міністри не знайшли б, до чого причепитися в політичному меморандумі, підготовленому в листопаді 1944 року Іваном Майським, заступником народного комісара закордонних справ: «Для нас було б найвигідніше, щоб після війни в Європі залишилася тільки одна континентальна сила — СРСР й одна морська держава — Британія». Звичайно, на відстані 130 років не може бути абсолютних збігів: у 1945 році Сталін більше переймався Центральною Азією та Близьким Сходом, ніж свого часу Олександр (хоча наступники Олександра виявляли в цих регіонах значну активність); і навпаки, радянські стратеги не повністю поділяли царську зацикленість на Константинополі, Чорноморських протоках та Південних Балканах. Але послідовність політик повністю переважує розбіжності. Можна сказати, що їх споріднюють розрахунки Сазонова (російського міністра закордонних справ на початку війни в 1914 році), який уже передбачав майбутнє Східної Європи як групки маленьких, слабких держав, що незалежні на папері, але насправді існують в орбіті Великої Росії.

До цих постійних лейтмотивів царської зовнішньої політики в Європі Сталін додав свої власні розрахунки. Він справді очікував на швидкий економічний занепад на Заході (з огляду на міжвоєнний прецедент та виходячи з постулатів марксизму), а також перебільшував «неминучість» конфлікту між Британією й США як імперіями-конкурентами за світовий ринок, що дедалі більше зменшувався. З цього він зробив висновок не лише про настання часів підвищеної нестабільності та, відповідно, потребу закріпити здобутки Радянського Союзу, а й про реальну можливість «розколу» між західними союзниками: особливо через Близький Схід, хоча, можливо, й через Німеччину. Це було однією з причин, чому він не поспішав з погодженням німецького питання: Сталін був переконаний, що час працює на нього.

Але від цього він не почувався в більшій безпеці. Навпаки, оборонна позиція та обережна підозрілість всебічно означувала радянську зовнішню політику — як у 1946 році висловився Джордж Кеннан, «нервовий погляд Кремля на міжнародні справи». Саме тому 9 лютого 1946 року Сталін виступив із відомою промовою в Большому театрі, у якій оголосив, що Радянський Союз повертається до своїх довоєнних пріоритетів індустріалізації та військової підготовки, що між капіталізмом і комунізмом неминуче настане конфлікт і, говорячи відверто про те, що й так уже було очевидно, що Радянський Союз співпрацюватиме із Заходом лише тоді, коли це відповідатиме його інтересам.

Тут не було нічого нового: Сталін повертався до «жорсткої» лінії, яку взяли більшовики до 1921 року та знову після 1927 року й початку Народних фронтів. Більшовицький режим ніколи не почувався в безпеці. Зрештою, він утворився в результаті перевороту меншості, за несприятливих обставин та в дуже ворожому середовищі, і Сталін, як усі тирани, мав посилатися на загрози та ворогів, удома чи за кордоном. Ба більше, Сталін краще за багатьох знав, що перемога в Другій світовій війні могла хитнутися в інший бік: якби німці в 1941 році напали на місяць раніше (як первісно і збирався Гітлер), Радянський Союз, цілком вірогідно, міг би зазнати краху. Як і Штати після нападу на Перл-Гарбор, але маючи значно вагоміші підстави, радянська верхівка була параноїдально одержима «раптовими атаками» та викликами своєму щойно завойованому статусу. І росіяни (навіть більше за французів) упродовж багатьох десятиліть продовжували вважати Німеччину головною загрозою^[68].

Чого ж у такому разі хотів Сталін? Безперечно, він справді очікував охолодження відносин із Заходом і збирався якнайвигідніше скористатися своїми перевагами та його слабкостями. Але хтозна, чи мав Сталін якусь чітку стратегію. Історик Норман Наймарк, фахівець із періоду післявоєнної радянської окупації Східної Німеччини, дійшов такого висновку: «Совєти діяли, керуючись подіями в зоні окупації, а не згідно з якимсь наперед продуманим планом чи ідеологічною рамкою». Це узгоджується з тим, що ми знаємо про загальний підхід Сталіна, і може бути застосоване не лише до Східної Німеччини.

Радянський Союз точно не готувався до третьої світової війни в короткій перспективі. Між червнем 1945 року та кінцем 1947 року Червона армія зменшила чисельність від 11 365 000 осіб до 2 874 000 — що пропорційно можна порівняти зі скороченням американських та британських військ (утім залишивши в польових умовах значно більший контингент, зокрема багато добре озброєних та моторизованих дивізій). Звичайно, радянські розрахунки не були аж такі очевидні для сучасників тих подій на Заході. Навіть ті, хто вважав Сталіна обережним прагматиком, не могли бути цілком певні. Однак Молотов точно говорив правду, коли у своїх мемуарах стверджував, що Радянський Союз схильний користатися сприятливими нагодами, але не хоче ризикувати, щоб їх наблизити: «Наша ідеологія передбачає наступальні операції, коли є така можливість. Якщо її немає, ми чекаємо».

Сам Сталін, як відомо, не любив ризикувати, через що деякі експерти і тоді, і потім шкодували, що Захід не зміг втілити політику «стримування» раніше й більш рішучо. Але ніхто в ті роки не прагнув ще однієї війни, й оскільки Сталіна легко можна було переконати в тому, що не варто намагатися вивести з рівноваги Париж або Рим (оскільки там у нього не було армії), радянська присутність і надалі на Сході була поза обговоренням, що визнавали всі. У Союзницьких контрольних радах у Болгарії чи Румунії совєти навіть не намагалися вдавати, що беруть до уваги побажання американців чи британців, не кажучи вже про місцеве населення. Певна невизначеність залишалася тільки в Чехословаччині, звідки Червона армія вже давно вийшла.

Зі свого боку Сталін діяв щиросердно, принаймні так вважали в Москві. Він та його оточення виходили з припущення, що західні союзники розуміють, що Радянський Союз збирається окупувати та контролювати «свою» половину Європи; вони розглядали заперечення союзників щодо поведінки совєтів у їхній зоні формальністю, дріб’язком демократичного лицемірства. Коли починало здаватися, що Захід надто захоплюється власною риторикою, вимагаючи в Східній Європі свободи та автономії, радянське керівництво реагувало зі щирим обуренням. Їхній настрій відображає нота Молотова, надіслана в лютому 1945 року щодо втручання Заходу в майбутнє Польщі: «Ми не знаємо, як організовані уряди в Бельгії, Франції, Греції тощо. Нас не питали, хоча ми не говоримо, що той чи інший уряд нам подобається. Ми не втручалися, тому що це англо-американська зона військових дій».* * *

Усі очікували, що Друга світова війна, як і війна, що їй передувала, завершиться всеохопним мирним договором, і в Парижі в 1946 році справді було підписано п’ять окремих договорів. Вони визначали територіальні й інші домовленості в Румунії, Болгарії, Угорщині, Фінляндії та Італії, проте не в Норвегії, яка формально залишалася в стані війни з Німеччиною до 1951 року^[69]. Та хай яке важливе значення ці зміни мали для населення цих країн (а у випадку Румунії, Болгарії та Угорщини вони означали їх остаточний перехід під контроль радянської влади), такі угоди могли бути досягнуті тому, що зрештою жодна з великих держав не була готова через них іти на ризик конфронтації.

Однак у Німеччині все було зовсім інакше. Німеччина мала дуже велике значення, особливо для росіян. Німеччина була центром у питанні миру, так само як до того центром війни, і примара німецького реваншизму переслідувала радянські розрахунки точнісінько так само, як французькі. Коли Сталін, Трумен та Черчилль зустрілися в Потсдамі (з 17 липня по 2 серпня 1945 року, а Еттлі замінив Черчилля після перемоги лейбористів на загальних виборах у Британії), виявилося, що домовленості можна було досягти щодо висилки німців зі Східної Європи, адміністративного поділу Німеччини з метою окупації та цілей «демократизації», «денацифікації» та «декартелізації». Проте поза межами загальних спільних намірів починалися труднощі.

Було домовлено розглядати німецьку економіку як єдине ціле, однак Радянському Союзу надали право відчужувати та вивозити зі своєї зони товари, послуги й фінансові активи. Окрім того, їм надавали 10% репарацій із західних зон в обмін на продукти харчування та сировину зі Східної Німеччини. Але ці домовленості містили суперечності, оскільки трактували економічні ресурси Сходу й Заходу як окремі та відмінні. Отож репарації одразу стали яблуком розбрату (як це було і після Першої світової війни); їх вимагали росіяни (і французи), а радянська влада одразу ж, не вагаючись, розбирала і вивозила німецькі заводи й устаткування — за згоди союзників-окупантів чи без неї.

Повної згоди не було ані щодо нових кордонів Німеччини з Польщею, ані навіть стосовно того, як впроваджувати загалом погоджений процес демократизації на практиці. Відповідно, глави держав-союзників «погодилися не погоджуватися» і відкласти переговори, віддавши розпорядження міністрам закордонних справ зустрітися та продовжити переговори пізніше. Так почався дворічний період зустрічей союзницьких міністрів закордонних справ — представників Радянського Союзу, Сполучених Штатів, Британії та, наприкінці, Франції. Перша зустріч відбулася в Лондоні через два місяці після Потсдама, а остання — у грудні 1947 року, також у Лондоні. По суті, їхнім завданням було напрацювати остаточне рішення для післявоєнної Німеччини і підготувати мирні договори між союзницькими державами та Німеччиною й Австрією. Прірва між західним і радянським підходами до німецького питання стала очевидною саме впродовж цих зустрічей, насамперед у Москві в березні та квітні 1947 року.

Англо-американська стратегія частково ґрунтувалася на розрахунках політичної доцільності. Якби німці в західній зоні окупації залишалися пригнобленими і злиденними, без жодної перспективи покращення, то рано чи пізно повернулися до нацизму — або й до комунізму. Тому в регіонах Німеччини, які перебували під контролем американських і британських військових адміністрацій, дуже скоро пріоритетом стала розбудова громадянських та політичних інституцій, а також перекладання на німців відповідальності за власні внутрішні справи. Це надавало новим німецьким політикам значно більше важелів, ніж вони могли сподіватися на момент закінчення війни. І вони без вагань цим користалися, натякаючи, що, якщо ситуація не покращиться, а окупанти не дослухатимуться до їхніх порад, вони не відповідатимуть за політичну лояльність німецької нації в майбутньому.

На щастя для західних союзників, окупаційна політика комуністів у Берліні та окупаційній зоні Радянського Союзу в Східній Німеччині не була такою, що могла б завоювати серця та голоси невдоволених німців. Хай як сильно ображеним німцям не подобалися американці, британці чи французи, альтернатива була набагато гірша: якщо Сталін справді хотів, щоб Німеччина залишалась об’єднаною, як того вимагали німецькі комуністи за його розпорядженням у перші післявоєнні роки, то радянська тактика була жахливою помилкою. Совєти одразу ж, без згоди союзників, установили у своїй окупаційній зоні де-факто керований комуністами уряд та заходилися нівелювати Потсдамські домовленості, безжально привласнюючи та розбираючи все, що потрапляло їм під руку.

Сталін навряд чи міг би вчинити по-іншому. Комуністи ніколи не могли сподіватися на те, щоб узяти під контроль країну або хоча б радянську зону інакше як силою. На міських виборах Берліна 20 жовтня 1946 року кандидати від Комуністичної партії отримали значно менше голосів, ніж соціал-демократи та християнські демократи. Після цього радянська політика стала відчутно жорсткішою. Але на цей момент західні союзники вже й самі переживали труднощі. У липні 1946 року Британія, щоб прогодувати місцеве населення своєї зони (промисловий і урбанізований північний захід Німеччини), була змушена імпортувати 112 тисяч тонн пшениці та 50 тисяч тонн картоплі, заплативши за це з американської позики.

Британці отримували від Німеччини щонайбільше 29 мільйонів доларів репарацій; але окупація коштувала Лондону 80 мільйонів доларів на рік, а різницю мусили покривати британські платники податків навіть тоді, коли британський уряд був змушений запровадити всередині країни нормування хліба (захід, якого під час війни вдалося уникнути). На думку Г’ю Далтона, британського канцлера Казначейства, британці «платили німцям репарації». Американці не мали таких фінансових обмежень, а окупована ними зона не настільки постраждала під час війни, але їхнє власне становище здавалося їм не менш абсурдним: особливо незадоволеною була армія США, оскільки мільйони голодних німців годувалися з її бюджету. Як зауважив Джордж Кеннан, «через безумовну капітуляцію Німеччини… ми лишилися одноосібно відповідальними за частину країни, яка в наш час ніколи не була економічно самодостатньою і чия здатність до самозабезпечення катастрофічно постраждала внаслідок війни та поразки німців. Тоді, коли ми погоджувалися взяти цю відповідальність, то не мали плану щодо відновлення економіки нашої зони і сподівалися відкласти розв’язання цього питання для пізнішого врегулювання в рамках міжнародної угоди».

Через цю проблему, а також через обурення німців демонтажем заводів й устаткування для перевезення на Схід, голова адміністрації американської зони генерал Клей в односторонньому порядку припинив постачання репарацій з американської зони до Радянського Союзу (та й узагалі будь-куди) у травні 1946 року, зауваживши, що радянська влада не виконала своєї частини потсдамських домовленостей. Британці вчинили за їхнім прикладом через два місяці. То був перший сигнал про розбіжності, але не більше. Франція, як і СРСР, усе ще прагнула репарацій, а всі чотири союзники формально продовжували залишатися відданими угоді 1946 року «Про рівні промисловості», згідно з якою рівень життя в Німеччині мав утримуватися не вищим за середній у Європі (не враховуючи Британію та Радянський Союз). Ба більше, Кабінет міністрів Британії під час зустрічі в травні 1946 року все ще висловлював небажання погодитися з офіційним поділом окупованої Німеччини на східну та західну частини з огляду на наслідки, які це могло мати для європейської безпеки.

Ставало зрозуміло, що чотири держави-окупанти не наближалися до спільного рішення. Щойно в жовтні 1946 року закінчився головний Нюрнберзький процес, а наступного місяця було погоджено положення Паризьких мирних угод, військові союзники опинилися в ситуації, коли, окрім спільної відповідальності за Німеччину, їх практично нічого не пов’язувало, а суперечності їхніх позицій ставали дедалі очевиднішими. Американці й британці наприкінці 1946 року домовилися об’єднати економіки їхніх двох окупаційних зон у так звану Бізонію (подвійну зону), але і це ще не означало остаточного поділу Німеччини, а тим паче намір інтегрувати Бізонію в західну економіку. Навпаки, через три місяці, у лютому 1947 року, Франція та Британія демонстративно підписали Дюнкеркський пакт, у якому вони гарантували одна одній взаємну підтримку проти будь-якої майбутньої агресії Німеччини. А на початку 1947 року державний секретар США Маршалл усе ще оптимістично припускав, що хай яких домовленостей не було б досягнуто задля розв’язання німецької економічної головоломки, це не обов’язково має відбутися коштом розділення Німеччини. Принаймні з цього питання Схід і Захід офіційно дійшли згоди.

Справжній розкол відбувся навесні 1947 року, під час московської зустрічі (10 березня — 24 квітня) міністрів закордонних справ США, Британії, Франції та Радянського Союзу, які знову зібралися, щоб домовлятися про Мирну угоду для Німеччини та Австрії. На той момент лінії розлому вже були очевидні. Британці й американці були налаштовані відбудувати німецьку економіку західної зони, не лише щоб німці могли себе забезпечувати, а й для підтримки відновлення європейської економіки загалом. Радянські представники вимагали поновлення репарацій із західних зон Німеччини і задля цього — запровадження об’єднаної німецької адміністрації та економіки, власне, як із самого початку й передбачалося (хоча і вельми нечітко) у Потсдамі. Але на той час західні союзники вже не збиралися створювати єдиної німецької адміністрації, тому що це означало не тільки кинути населення західних зон Німеччини напризволяще — що вже саме по собі набуло політичної ваги, — а й, по суті, враховуючи тодішню військову перевагу, передачу країни у сферу контролю Радянського Союзу.

Як визнав Роберт Мерфі, політичний радник американської військової адміністрації в Німеччині, «саме на московській конференції 1947 року справді впала залізна завіса». Ернест Бевін полишив будь-яку надію на досягнення згоди щодо Німеччини ще до того, як він приїхав до Москви, але для Маршалла (та Бідо) це був вирішальний момент. Поза всяким сумнівом, для Молотова зі Сталіним також. Коли чотири міністри закордонних справ зустрілися наступного разу, з 27 червня по 2 липня, щоб обговорити новий революційний План Маршалла, американці та британці вже погодилися (23 травня) дозволити німцям бути присутніми в так званій Економічній раді Бізонії, зародковій структурі на шляху до створення західнонімецького уряду.

З цього моменту події розвивалися швидко. Жодна зі сторін не робила і не шукала поступок: американці та британці, які довго боялися окремої російсько-німецької мирної угоди і заохочували затримки та компроміси, щоб їй запобігти, уже могли не зважати на ці застереження. У серпні вони в односторонньому порядку збільшили обсяги виробництва в Бізонії (під суголосся радянської та французької критики). Директиву Об’єднаних начальників штабів JCS 1067 («План Морґентау») було замінено директивою JCS 1779, яка офіційно декларувала нові цілі Сполучених Штатів: економічне об’єднання західної зони Німеччини та заохочення самоурядування в Німеччині. Німці швидко переставали бути ворогами, особливо для США^[70].

Міністри закордонних справ — Молотов, Бевін, Маршалл та Бідо — востаннє зустрілися в Лондоні, 25 листопада — 16 грудня 1947 року. То була цікава зустріч, оскільки їхні відносини вже практично зійшли нанівець. Західні союзники продовжували самостійно будувати плани щодо західноєвропейського відновлення, а за два місяці до того Сталін заснував Комінформ, наказав Комуністичним партіям у Франції та Італії зайняти безкомпромісну позицію у справах їхніх країн та сильно закрутив гайки в тих країнах, які перебували під владою комуністів і відтепер належали до Радянського блоку. Як і раніше, міністри обговорювали перспективу створення загальнонімецького уряду під контролем союзників та інші пункти майбутньої мирної угоди. Але подальших домовленостей щодо спільної адміністрації чи планів її створення досягти не вдалося, і зустріч закінчилася без призначення дати наступного з’їзду.

Натомість Британія, Франція та США розпочали тристоронні дискусії щодо майбутнього Німеччини на розширеній конференції, яка відкрилася 23 лютого 1948 року знову ж таки в Лондоні. Того самого тижня комуністична партія в Чехословаччині успішно розіграла переворот, засвідчивши остаточну відмову Сталіна від своєї попередньої стратегії та налаштування на неминучу конфронтацію, а не пошук порозуміння із Заходом. На тлі Празького перевороту Франція і Британія 17 березня розширили Дюнкеркський пакт у Брюссельський пакт, який об’єднував Британію, Францію та країни Бенілюксу в спільний оборонний альянс.

Західних лідерів ніщо не стримувало, тож на Лондонській конференції вони швидко домовились поширити План Маршалла на Західну Німеччину та розробили план щодо створення майбутнього уряду Західної Німеччини (французька делегація підтримала цю домовленість в обмін на (тимчасове) відокремлення Саару від Німеччини і пропозицію щодо незалежного органу, який мав би наглядати за рурською промисловістю). Ці наміри засвідчували очевидну відмову від духу потсдамських домовленостей, тож генерал Василій Соколовський, представник Радянського Союзу в Союзницькій контрольній раді в Берліні, висловив протест (забувши згадати про часті порушення тих самих домовленостей з боку самого Радянського Союзу).

10 травня Соколовський виступив із засудженням планів щодо Західної Німеччини як силового нав’язування капіталістичних інтересів німецькому населенню, яке не має можливості продемонструвати свої соціалістичні уподобання, та повторив радянські твердження про те, що західні сили зловживали своєю присутністю в Берліні (що, як він наполягав, був частиною радянської зони), щоб утручатися в справи Східної Німеччини. Через десять днів, на зустрічі Союзницької контрольної ради в Берліні 20 березня, Соколовський засудив «односторонні заходи» західних союзників, «які здійснюються у Західній Німеччині та суперечать інтересам мирних країн і миролюбного німецького населення, що прагне мирної єдності та демократизації їхньої країни». Після цього він вилетів із кімнати в супроводі всієї радянської делегації. Дату наступної зустрічі не призначали. Спільна союзницька окупація Німеччини завершилася: менше ніж два тижні по тому, 1 квітня, радянська військова адміністрація в Берліні почала втручатися в наземне сполучення між Західною Німеччиною та зоною окупації західних союзників у Берліні. У Європі почалася справжня «холодна війна».

З цієї історії має бути зрозуміло, що від запитання «хто розпочав “холодну війну”?» користі мало. Якщо виходити з тієї позиції, що «холодну війну» розв’язали через Німеччину, кінцевий результат — розділена країна — очевидно, влаштував би всі сторони, на відміну від альтернативи — Німеччини об’єднаної і ворожої. У травні 1945 року ніхто не передбачав такого розвитку подій, але мало кого він повністю не влаштовував. Деякі німецькі політики, зокрема сам Конрад Аденавер, навіть завдячували розділенню країни своєю кар’єрою: якби Німеччина залишалася поділеною на чотири зони чи була повністю об’єднана, маловідомий місцевий політик з католицького Райнланду на крайньому заході країни практично напевно не зміг би пробитися нагору.

Але Аденавер навряд чи міг підтримати розділення Німеччини як мету, хай як сильно він особисто вітав це рішення. Його головним опонентом у перші роки Федеративної Республіки був соціальний демократ Курт Шумахер, протестант із Західної Пруссії та невтомний поборник єдності Німеччини. На відміну від Аденавера, він би радо прийняв нейтральність Німеччини як ціну за єдину Німецьку державу — саме це, здавалося, пропонував Сталін. Позиція Шумахера на той час була більш популярною в Німеччині, через що Аденавер мусив діяти обережно та пересвідчитись, що відповідальність за розділення Німеччини лежить тільки на окупаційних силах.

У 1948 році в Сполучених Штатах, як і у Великій Британії, аж ніяк не сумували через перспективу розділення Німеччини, водночас США зберігали вплив у більшій, західній частині. І хоча дехто в Штатах, як-от Джордж Кеннан, і передбачав такий результат (уже в 1945 році він зробив висновок, що США «не мали іншого вибору, окрім як вивести свою зону Німеччини… до такого ступеня незалежності, процвітання, безпеки й переваги, коли Схід не зможе їй загрожувати»), вони були в меншості. У ті роки американці, власне, як і Сталін, імпровізували. Іноді припускають, що деякі знакові американські рішення та заяви, зокрема Доктрина Трумена, озвучена в березні 1947 року, діяли на випередження переходу Сталіна від компромісів до жорсткості і що в цьому сенсі нечутливість Вашингтона, або, у гіршому випадку, розрахована непримиренність стала причиною розділів у Європі. Але це було не так.

Позаяк Доктрина Трумена, якщо ми вже про неї говоримо, напрочуд мало вплинула на радянські розрахунки. Заява президента Трумена 12 березня 1947 року перед Конгресом про те, що «політикою Сполучених Штатів має бути підтримка вільних народів, які чинять опір спробам підкорення з боку озброєної меншості або через зовнішній вплив» стала прямою відповіддю на неспроможність Лондона і далі надавати допомогу Греції та Туреччині внаслідок британської економічної кризи в лютому 1947 року. Америка мала перебрати роль Британії на себе. Тож Трумен сподівався на підтримку Конгресу щодо збільшення бюджету закордонної допомоги на 400 мільйонів доларів: щоб отримати кошти, він обґрунтував потребу в контексті зростання комуністичної загрози.

Конгрес сприйняв його всерйоз. Але Москва — ні. Сталіна не дуже цікавила Туреччина і Греція — головні отримувачі пакету допомоги; він чудово розумів, що екстравагантні пропозиції Трумена навряд чи вплинуть на його власну сферу інтересів. Навпаки, він продовжував думати, що всередині західного табору існують дуже серйозні перспективи розколу, а його ознака та провісник — це те, що Штати перебирають на себе відповідальність Британії. І хай що підштовхнуло Сталіна скоригувати свої плани в Східній Європі, це точно не були внутрішні американські дискусії^[71].

Першочергова причина розділу Німеччини та Європи полягає радше у власних помилках Сталіна в ті роки. У Центральній Європі, де його інтересам більше відповідала б об’єднана Німеччина, слабка і нейтральна, він змарнував свою перевагу в 1945 році та в подальші роки через свою жорстку непоступливість і тактику конфронтації. Якщо Сталін сподівався дозволити Німеччині загнивати, допоки дозрілий фрукт німецького обурення та відчаю не впаде йому до рук, то він серйозно прорахувався — хоча в деякі моменти союзницькі адміністрації в Західній Німеччині побоювалися, що йому ще може це вдатися. У цьому сенсі «холодна війна» в Європі неминуче мала статися через особистість радянського диктатора та систему, якою він правив.

Однак насправді Німеччина лежала біля його ніг, і його опоненти добре про це знали. «Проблема в тому, що ми граємо з вогнем, який нам нічим загасити», — сказав Маршалл у своєму виступі на Раді національної безпеки 13 лютого 1948 року. Усе, що мав зробити Радянський Союз, — прийняти План Маршалла та переконати більшість німців у щирості московського прагнення створити нейтральну та незалежну Німеччину. У 1947 році це кардинально змінило б баланс сил у Європі. Хай що Маршалл, Бевін чи їхні радники думали про такі маневри, вони ніяк не змогли б їх відвернути. У тому, що такі тактичні прийоми не спали на думку Сталіну, не було заслуги Заходу. Як за інших обставин висловився Дін Ачесон, «нам пощастило з нашими супротивниками».

Озираючись назад, ми бачимо певну іронію долі в тому, що, відвоювавши в кривавій війні заради ослаблення надпотужної Німеччини в серці європейського континенту, переможці виявилися вкрай неспроможними домовитись щодо шляху підкорення Німеччини, тому зрештою розділили її між собою, щоб окремо скористатися з її відновленої потужності. Стало зрозуміло — спочатку британцям, потім американцям, запізніло французам і нарешті совєтам, — що єдиний спосіб зробити так, щоб Німеччина не була проблемою, — змінити умови дискусії та оголосити її рішення. Це було незручно, але спрацювало. За словами Ноеля Аннана, британського офіцера розвідки в окупованій Німеччині, «опинитися в альянсі з людьми, які готові були співпрацювати з Гітлером проти комунізму, було бридко. Найкраще, на що міг сподіватися Захід, — це спонукати німців самих створити західну демократичну державу».