Китайська Народна Республіка

У сучасному світі з кожним роком все більшу увагу привертає Китайська Народна Республіка. Здавна там проживала четверта частина людства^[590]. Але на міжнародній арені ця країна впродовж тривалого часу не відігравала провідної ролі, залишаючись напівколонією розвинених імперіалістичних держав.

Якщо стосовно двох названих країн не виникають сумніви: капіталістичні вони чи соціалістичні, у випадку з Китаєм ситуація зовсім інша. Там відбуваються стрімкі економічні зміни при збереженні політичної влади в руках комуністичної партії і офіційній непохитності її ідеології. Подібна ситуація докорінно відрізняється від сценаріїв краху режиму у колишніх соціалістичних країнах Центральної і Східної Європи, а також СРСР. Це ускладнює сприйняття сучасного Китаю, тому у світі про Китай говорять як про «головний феномен» і водночас як про «великого невідомого» ХХІ ст.

Сучасну історію цієї країни неможливо збагнути без розуміння її історії в цілому. Китайська Народна Республіка є втіленням найдревнішої з усіх цивілізацій, які вижили. Їй притаманний традиціоналізм, що є характерним для всіх цивілізацій Сходу. Як не парадоксально, але її трансформації останніх десятиріч спиралися на давні цивілізаційні принципи, в яких на чільному місці - конфуціанство. Спочатку це була марксистсько-маоїстська модель, тобто комуністична.

Час від моменту створення Китайської Народної Республіки можна поділити у відповідності до політики втілення цих двох моделей: до 1978 р. і після нього. В китайських традиціях - періодизація за правлячими династіями імператорів. Хоча у другій половині ХХ - на початку ХХІ ст. імператорів немає, в КНР поділяють історію на періоди “генерацій керівників комуністичної партії”. Перше покоління - очолюване Мао Цзедуном (1949 - 1976 рр.), друге - Ден Сяопіном (1978 - 1997 рр.) ^[591], третє - ставлеником і учнем Ден Сяопіна Цзян Цземінєм, (1998 - 2002 рр.), четверте - молодим Ху Дзинтао, який став на чолі партії і держави у 2002 р. Лідером п’ятого покоління виступив Си Цзиньпін. У листопаді 2012 р. на XVIII з’їзді Комуністичної партії Китаю (КПК) його обрали Генеральним секретарем Центрального Комітету, у березні 2013 р. на 1-й сесії Всекитайських зборів народних представників 12-го скликання - Головою КНР.

Китай, як і деякі інші країни Азії, зокрема, Північна Корея, В’єтнам, Лаос, Кампучія (нині Камбоджа), Монголія, відноситься до тієї групи країн, де на певний період затвердилися соціалістичні ідеї у національно - специфічних модифікаціях. Після Другої світової війни в них велику популярність набула ідея прискореного розвитку шляхом соціалізму з використанням допомоги й досвіду СРСР. У китайських комуністів від часу створення їхньої партії у 1921 р. встановилися тісні контакти з Радянським Союзом. Вони зміцнилися із проголошенням 1 жовтня 1949 р. Китайської Народної Республіки, на чолі якої стала КПК.

Проте з часом її голова Мао Цзедун перейшов у конфронтацію із радянським керівництвом, не погодившись із критикою культу особи Й. Сталіна. «Великий керманич» проголосив себе єдиним законним спадкоємцем «Батька всіх народів» і взяв курс на перетворення Китаю у провідну країну соціалістичного табору. У серпні 1958 р. проголошено курс “великого стрибка”, який мав впродовж семи - десяти років вивести КНР на перше місце в світі.

Як показує історія, «казармена модель» соціалізму в Азії, зокрема в Китаї, набула ще довершеніших форм, ніж у Європі. Справа - не у чисельності її жертв, а у тотальності. Мао Цзедуну, Кім Ір Сену (Північна Корея), Пол Поту (Кампучія) вдалося досягти у повному розумінні слова абсолютного контролю над суспільством, побудувати лад за моделлю, змальованою у антиутопії Дж.Оруела “1984”. Було створено не тільки тотальний репресивний апарат, але й тоталітарне суспільство, яке переслідувало не просто “ворогів народу”, але й тих, хто виявляв недостатню комуністичну істерію.

Свою роль відіграла цивілізаційна специфіка, зокрема азіатська концепція особистості, а саме відсутність її суверенітету; інтегрованість особи в державу; безумовний примат всіх структур, що стоять вище - сім’ї, виробничого осередку, партії, держави. Комунізм, як відомо, теж виступає за примат вищих структур, особливо партії і держави над людиною. До того ж слід враховувати принципи і чесноти, які здавна шанувалися конфуціанством: ієрархічність, суворе додержання правил і виконання приписів згори, відданість спільноті та її ідеалам, конформізм, дисципліна, прагнення створити гармонійне суспільство та інше.

9 вересня 1976 р. в Пекіні на 83-му році життя Мао Цзедун помер. Яке зараз ставлення до Великого Мао? Аж ніяк не зневажливе. Його тіло у кришталевій труні лежить у мавзолеї, розташованому на головному майдані Тяньаньмень, “аби десять тисяч поколінь могли його побачити”.

Офіційно визнано, що у діяльності «Великого керманича» лише 30% було негативного, а 70% - позитивного. Мільйони жертв списують на його оточення, а у провину самому Мао їх не ставлять. Він вважається “батьком нації”, особливо шанованого за “безкорисливість”, хоча він не потребував гори золота, бо в покорі - величезна країна. Багато хто з китайців, особливо старших поколінь, вважає, що за часів Мао Цзедуна панував порядок, люди жили бідно, однак чесно. А китайська молодь, яка не знає про черги та продуктові картки, пишається своїм минулим і Мао, який “відновив” велич Китаю, сказавши “ні” ворожому Заходу і тодішньому пихатому Радянському Союзу. «Великий Керманич» - перетворився на справжній комерційний бренд. Щорічно в КНР і за кордоном продаються десятки мільйонів сувенірів з обличчям Мао - значки, прапори, плакати, ручки, футболки, брелоки тощо. Мао для сучасних китайців - не тільки стрижень держави і торгова марка. За допомогою його ідей Китай досі справляє вплив на багато держав світу - від Азії і Африки до Латинської Америки. Повстанці-маоїсти на Філіппінах, в Конго, Перу та Індії сильно залежать від Китаю. І якщо уряди цих країн прогинаються під КНР в економіці, китайці зменшують фінансову підтримку партизанам.

Після смерті Мао Цзедуна з вигнання повернувся Ден Сяопін - видатний політичний діяч, який увійшов в історію Китаю як “батько реформ”. Реформи почалися з Ш Пленуму ЦК КПК одинадцятого скликання (грудень 1978 р.), на якому було заявлено про закінчення класової боротьби і про те, що ключовим завданням для країни є економічна модернізація.

Китайське керівництво задля легітимації здійснюваних реформ взяло на озброєння ідеї Конфуція. Замість маоїстських повернулися до конфуціанських настанов, які мали міцне коріння в народній свідомості. Зокрема, висунено гасло: “Добре бути багатим і тим самим стати прикладом для інших”. Варто згадати, що у китайському культурному генокоді закладено ідею прагнення до багатства (декілька богів багатства, символ багатства - жаба, яка тримає у роті золоту монету, тощо). Тому заклик Ден Сяопіна «Збагачуйтесь!» знайшов відгук в серцях багатьох китайців. Коли розпочалися реформи, понад 80% китайського населення мешкало по селах. Тому навіть невелике послаблення - дозвіл селянам виробляти те, що вони хочуть і як вони хочуть, відразу призвело до різкого зростання економіки. Китайське керівництво усвідомлювало: якщо люди голодують, марно розмахувати червоними прапорами. Китайці втомилися одержувати по три метри синього ситцю на рік і годинами стояти у чергах за їжею за картками. З іншого боку, конфуціанство завжди високо цінувало дисципліну і сувору систему старшинства, відданість тим, хто стоїть вище, а отже, роботодавцям, бережливість і заощадливість, прагнення до знань і підвищення свого професійного рівня.

Ден Сяопін та його прихильники в основу соціально-економічної стратегії реформування заклали такі настанови: поєднання плану і ринку; використання багатоманітних форм власності і форм господарювання; залучення можливостей колективних та індивідуальних дрібних підпри- ємств;перехід від автаркічного (закритого, самодостатнього) розвитку до “відкритої економіки”; усунення надмірної централізації і адміністратив­ного затискування; скорочення сфери директивного планування і фондованого розподілу; розширення господарської самостійності під - приємств і регіонів поступове розширення сфери ринкових відносин. Але непохитними проголошувалися соціалістична орієнтація і керівна роль комуністичної партії.

КПК - структура доволі меритократична.

Наочним прикладом меритократичного правління в дії є призначення п’ятого покоління китайських лідерів, яке відбулося у 2012 - 2013 рр. Шестеро з семи членів Постійного Комітету Політбюро Комуністичної партії Китаю, як мінімум, двічі займали посаду керівника провінції, і кожний показав на своїй посаді вражаючі результати. Кожен з них довів свою спроможність управляти типовою китайською провінцією, чия площа в середньому зіставна із розміром чотирьох-п’яти європейських країн разом узятих. Як вважають китайські політологи, китайська мерито­кратична система унеможливлює сходження на верхівку влади когось настільки ж некомпетентного, як Джордж Буш-молодший (а ми б сказали - як Віктор Янукович).

Пекін впроваджує систему, яку можна позначити як «відбір плюс вибір» («selection plus election»): компетентні лідери обираються і просуваються у своїй кар’єрі на основі роботи і суспільної підтримки через опитування громадської думки, внутрішню оцінку і різноманітні «локальні» вибори. Це - своєрідний технократичний клуб, який керує державою. Компарія - це шлях до державної кар’єри, а державна робота завжди вважалася престижною. Лідери, відібрані в такий меритократичний спосіб, забезпечили економічний бум і підняли із злиденності кілька сотень мільйонів співгромадян^{[593] [594].}

Перше десятиріччя здійснення реформ виявилося дуже складним. Важко перебудовувалася державна промисловість, що негативно відби­валося на макроекономічних процесах: посилювалися структурні диспро - порції та інфляційні процеси. Економічна дестабілізація почала переходити в політичну. Понад два с половиною місяці мали місце виступи студентства, яке протестувало проти курсу Ден Сяопіна, що за суттю ліквідовував соціалізм із його настановою на всезагальну рівність. Найбільшим виявом протестних настроїв стала масова студентська демонстрація на майдані Тяньаньмень в Пекіні 4 липня 1989 р. Проти неї було кинуто танки, виступ жорстоко придушено, чимало учасників загинуло і потрапило до в’язниць. Ця подія не тільки нанесла сильний удар по міжнародному іміджу КНР, але й обернулася збоєм у проведенні реформ.

У 1992 р. Ден Сяопін заявив, що розвиток ринкової економіки не тотожній капіталістичному шляху. Тобто подальше поглиблення ринкових реформ має відбуватися при збереженні державного макрорегулювання: “Підприємствами керує ринок, а ринком керує держава”. Також “Батько реформ” сформулював три принципи нації:

- єдність нації - заклик до китайців виходити з того, що всі вони разом являють собою насамперед єдину націю, усвідомивши це, слід поставити національні інтереси вище за все інше;

- сила нації - заклик до співвітчизників забезпечити могутність китайської держави, зробити її настільки сильною, щоби ніхто в світі не міг навіть подумати образити її;

- заможне життя для людини - висунення в якості головного завдання досягнення хоча б мінімального рівня заможності для всіх китайців, використовуючи досвід усього людства, незалежно від того, соціалістичний це досвід, чи капіталістичний.^[595] Новий етап у проведенні реформ, який припав на 1990-ті роки, характеризувався приглушенням соціалістичної риторики і пошуками нових теоретичних підходів. Головними стратегічними орієнтирами стали “модернізація” і побудова суспільства заможності. Ден Сяопін встановив три етапи у переході до всезагальної гармонії і процвітання:

- досягнення стану “тепла і ситості” (“веньбао”);

-побудова суспільства “середньої заможності” (“сяокан”);

-досягнення повної суспільної єдності і гармонії (“датун”).

“Батько реформ” сформулював це в такий спосіб: “Першочергово поставлена нами мета - до 90-х років зробити перший крок і досягти подвоєння ВВП... Другий крок - друге подвоєння ми відносимо на кінець століття, тоді ВВП досягне 1000 доларів на душу населення, це і буде позначати наш вступ у суспільство “сяокан”, злиденний Китай стане суспільством “відносного благополуччя”. Ще більш важливий наступний, третій крок, наступне подвоєння до 30-х або 50-х років ХХІ ст., тоді на душу населення буде припадати 4000 доларів”. Досягнення

поставлених завдань мала забезпечити “стратегія порівняних переваг”, побудована на наявності величезної маси дешевої робочої сили, всебічному розвиткові ринкових відносин, використанні різноманітних форм власності, свідомому допущенні певної міри незбалансованості. Попереднє гасло “план - головне, ринок - допоміжне” було замінено спочатку завданням створення “соціалістичної ринкової економіки”, а потім “цивілізованого ринку”.

Разом із тим основні параметри економічного розвитку Китаю весь час залишалися під державним контролем. Кожного разу, коли виникали небезпечні ситуації, влада вмикала механізм макроекономічної стабілізації (кредитно-грошову рестрикцію, реструктуризацію неефективно працю­ючих підприємств, жорсткіший контроль над імпортом, регулювання частини роздрібних цін тощо). За державою і зараз зберігається контроль над тарифами на залізничні та авіаперевезення, ціни на нафту і нафтопродукти, на золото, ліки, книги, на послуги комунальних служб і закладів освіти.

В результаті здійснення у 1990-х рр. низки реформ в сфері відносин власності китайська економіка набула вигляд змішаної і багатоукладної. Важливою подією у цьому відношенні став XV з’їзд Комуністичної партії Китаю (1997 р.). На ньому затвердили програму “модернізації” державного сектору, головними напрямками якої проголошено створення великих корпорацій, широка технічна реорганізація і запровадження наукових методів управління. Почала проводитися “нормативна” реструктуризація державного сектору. Вона передбачала відкритий продаж акцій, як громадянам КНР, так і іноземцям, а також розширення практики оголо­шення боржників неспроможними при стандартизації самої процедури банкрутства. В результаті здійснення нової лінії виник широкий спектр господарських форм: державні підприємства, колективні, акціонерні (з певною часткою державної участі або без неї), ті, які належать іноземному капіталу, змішані, індивідуальні, приватні та інші.

Останнє десятиріччя XX ст. характеризувалося швидким відкриттям внутрішнього ринку по відношенню до зовнішнього. У прийнятому у 1994 р. законі скасовувалося директивне планування експорту й імпорту, проголошувалася самостійність підприємств у сфері зовнішньоекономічної діяльності, відмінялося квотування експорту та імпорту деяких товарів. Відтоді обсяги зовнішньоторговельного обігу почали швидко зростати. Левова частка експорту -продукція обробної промисловості. Важливою подією став вступ Китаю до Світової Організації Торгівлі у 2001 р., щоправда, китайці зуміли виторгувати собі десять років пільгових умов, які захистили деякі їхні галузі від гостроти міжнародної конкуренції. Вступ до цієї організації можна вважати завершенням своєрідного «перетравлювання глобалізації»^[DXCVI], тобто адаптації до світової економіки,

що зайняло приблизно 20 років. Пекін у новому тисячолітті перейшов до активного освоєння господарства планети, висунувши програму «виходу в світ». Ця програма визначила три основні напрями:

- взаємодія із старими індустріальними центрами, значною мірою орієнтована на запозичення передових технологій;

- особливо тісне співробітництво із найближчими новими індустріальними державами і територіями (Республіка Корея, Тайвань, Гонконг, Малайзія та ін.), основою котрого є кооперація в експорті на ринки третіх країн - своєрідне подовження за рахунок китайської виробничої платформи терміну життя експортної орієнтації сусідів;

- нарощування обсягів торгового і підрядного співробітництва із країнами, що розвиваються, насамперед для ресурсного забезпечення форсованого промислового та інфраструктурного розвитку КНР.

Тобто Пекін проводив диференційовану політику, а не йшов шляхом пасивної «інтеграції у світову економіку», що призвела до втрати економічної і політичної самостійності для багатьох держав. В результаті за перші півтора десятиріччя «виходу в світ» Китай не тільки став сильним гравцем у наявних глобальних інститутах із переважно західним контролем, але й фактично організував власну підсистему у міжнародному розподілі праці. Він міцно прив’язав до себе чимало країн, створив низку нових міжнародних форматів, зокрема Шанхайську Організацію Співробітництва. Китай у новому сторіччі перетворився на провідного світового експортера, найбільшу промислову державу і фінансовий центр. Піднебесна також увійшла до кола лідерів науково-технічного прогресу^[DXCVII].

Китайські товари заполонили практично увесь світ: навряд чи знайдеться домівка, де б не було якоїсь речі «Made in China». Це дуже непокоїть промисловців багатьох країн, навіть таких, як США і Японія. Економісти вважають, що вироблені в Китаї товари вже стають однією з рушійних сил, які визначають роздрібні ціни у найбільш розвинених країнах світу. Але на певному етапі Китай стикнувся із перевиробництвом товарів на світовому ринку, до чого й сам доклав чимало зусиль. Світова фінансово-економічна криза, крім усього іншого, мала наслідком уповільнення зростання китайської економіки: Воно почалося з 2010 р.: якщо до того середньорічний показник становив приблизно 10%, так у 2014 р. - 7,3%, у 2015 р. - 6,9%. Якщо раніше саме попит Китаю визначав підвищення цін на сировину, особливо, енергоносії, уповільнення його економічного зростання стало одним з факторів їх зниження.

З іншого боку, багато транснаціональних корпорацій зводили свої підприємства в Китаї. Серед них: виробник мобільних телефонів Motorola, гігант ринку електроніки Philips, компанія General Electrics, яка випускає все, що пов’язано з електрикою - від лампочок до велетенських турбін. 400 з 500 найбільших ТНК світу інвестували свої капітали в китайську економіку. Така активність зумовлювалася тим, що Китай являв собою невичерпне джерело дешевої робочої сили - «китайської нафти». Хоча останніми роками рівень погодинної оплати праці демонстрував тенденцію до зростання, однак в цілому він значно відставав від аналогічних показників у США, Японії, Німеччині. Дешева робоча сила робила виробництво експортно-орієнтованих товарів у цій країні надзвичайно вигідним. Разом із тим промислові інвестори прагнули досягти й іншої мети - зайняти місце і освоїти найперспективніший і швидко зростаючий споживчий ринок. Однак процес перенесення виробництва до Східної Азії (не тільки КНР, але й інших держав регіону) мав і зворотний бік: він призвів до падіння виробництва в інших країнах, а також до пригнічення соціальної системи по усьому світу (падіння виробництва - зменшення надходження податків - скорочення соціальних програм). Гостро постало питання про реіндустріалізацію там, де позначилися процеси де- індустріалізації.

Прискорений розвиток Китаю на основі ринкової економіки, що активно формувалася, мав своїм наслідком не тільки зростання рівня життя у частини місцевого населення, але й посилення майнової нерівності, що переростало у серйозне соціальне розшарування суспільства. Різко збільшився розрив між містом і селом, між різними регіонами країни. За умов збереження керівної ролі КПК в країні саме вона виявилася відповідальною за розв’язання проблеми зростаючої соціальної нерівності, що суперечила самій суті соціалізму. Від спроможності розв’язувати цю й інші гострі проблеми залежала легітимність її перебування при владі.

У 2000 р. третє покоління керівництва на чолі із Цзян Цземінєм висунуло концепцію «потрійного представництва» КПК. Згідно цій кон­цепції, комуністична партія Китаю оголошувалася «представником пере­дових продуктивних сил суспільства», «передової культури» і «докорінних інтересів широких народних мас». У відповідності до вимог часу було розпочато перебудова ідеологічних засад діяльності партії. В її основі - як врахування власного позитивного і негативного історичного досвіду, так і «уроки» краху соціалізму у Східній Європі та Радянському Союзі.

Ця концепція була конкретизована в рішеннях XVI з’їзду КПК (8 - 14 листопада 2002 р.). На ньому відбулася передача влади від лідерів третього покоління на чолі з Цзян Цземінем до керівників четвертого покоління на чолі з Ху Цзиньтао^[DXCVIII] На з’їзді було підбито підсумки 13- річного періоду розвитку партії і країни в умовах формування “соціалістичної ринкової економіки”, проголошено початок нового етапу модернізації і запропоновано підходи до оновлення всієї системи економіки, політики, культури. З’їзд накреслив наступні основні поло - ження стратегії чергового етапу реформ: підтримка розвитку недержавного сектору економіки; прискорення урбанізації; подальша перебудова державного апарату із зміною державних функцій; охорона довкілля; покращання якості життя населення, що передбачає подальшу боротьбу з бідністю, розвиток освіти, охорони здоров’я, науки і техніки. Все це мало спрямовуватися до розбудови «середньо заможного суспільства».

Позиція нового керівництва ще чіткіше пролунала на Ш пленумі ЦК КПК шістнадцятого скликання у жовтні 2003 р. у формулюванні нової концепції розвитку, який має бути збалансованим, всебічним, сталим. Позначилася тенденція витіснення вузької спрямованості на кількісні параметри зростання поняттям “оптимального” і “якісного” економічного росту. Це, в свою чергу, передбачає широке залучення досягнень науки і техніки (розвиток і впровадження високих технологій, пріоритетний розвиток інформаційної індустрії та інформаційних технологій), вдосконалення галузевої і регіональної структури виробництва, зниження собівартості, підвищення ефективності виробництва і якості продукції. Пленум поставив за мету ліквідувати п’ять головних диспропорцій у суспільстві і економіці: між економічним і соціальним розвитком; між містом і селом; між приморськими і внутрішніми регіонами; між людиною і природою; між внутрішнім розвитком і зовнішньою відкритістю. У зв’язку з цим висунуто “принцип єдиного планування у п’яти напрямках”. Запроваджене на пленумі поняття “нової моделі розвитку” націлювало на рішучіші дії з інтенсифікації економічного зростання. Поставлено мету: до 2020 р. досягти чотириразового збільшення ВВП у порівнянні з його рівнем у 2000 р. Проголошено гасло «Брати людину за основу», тобто в якості мети економічної політики має виступати не зростання економіки як такої, а вирішення соціальних завдань.

Виконання партійних настанов в реальності зумовлювалося певними складностями, або загрозами і викликами. Вони різноманітні - від економічних і соціальних до екологічних. Суть головного протиріччя: відставання авторитарних і ортодоксальних політики та ідеології від економічних перетворень. На практиці це протиріччя розв’язувалося прагматично - шляхом відокремлення економіки від політики. Однак із кількісним і якісним зростанням національного капіталу цього виявилося недостатньо. Національному капіталу потрібні і захист його прав власника, і механізми вираження його політичних інтересів. Комуністична ідеологія і правова система не забезпечували цих потреб нової рушійної сили економічного розвитку - класу власників. Тобто перед китайським керівництвом гостро постала проблема власності і власників.

Друга сесія Всекитайських зборів народних представників 10-го скликання у березні 2004 р. вкотре прийняла поправки до конституції стосовно захисту прав власності. При перегляді конституції у 1988 р. мова йшла про те, що недержавний сектор економіки є доповненням до державного. У 1993 р. у конституції було закріплено поняття “соціаліс­тична ринкова економіка”. У 1999 р. недержавний сектор економіки трактувався як “важлива складова частина соціалістичної ринкової економіки” У 2004 р. мова вже йде про недоторканість “законно нажитої” приватної власності громадян КНР^[DXCIX].

Варто звернути увагу на те, що захист прав власника працює і на інтереси керівництва комуністичної партії. Адже він сприяє економічному зростанню і через це виправдовує і підтримує в очах населення її владу. На XVI з’їзді до партійного уставу було внесено положення про те, що КПК є не просто “партія пролетаріату”, а представник “передових продуктивних сил”, “усього народу” і “китайської культури”. Також прийнято рішення, яке дозволяє капіталістам не тільки ставати членами партії, але й займати в ній керівні посади. У Китаї з’явився вираз «одягти червоний капелюх», що позначає необхідність одержання державної підтримки, яку чимало підприємців вважають життєво необхідною для ведення великого бізнесу. Вони одержують державне опікування, доступ до фінансових ресурсів, юридичний захист і можуть бути спокійними за накопичені капітали.

Партія ж позбавляється від потенційної загрози політичній стабільності суспільства, яка потенційно пов’язана із бізнесменами. Також має місце цілком прагматичне прагнення керівництва легітимізувати свої зв’язки із міцніючим національним капіталом. Діти і родичі партійного керівництва тісно пов’язані із бізнесом у таких галузях, як електроніка, телекомунікації, транспорт, енергетика, банківська справа тощо. В цілому, бізнесмени розглядаються не як чужорідні елементи, а радше як партнери компартії у справі економічного розвитку і підвищення добробуту народу.

З погляду консервативних членів партії, прийняття капіталістів до її лав дорівнює зраді комуністичним ідеалам. Зважаючи на це, як вказують спостерігачі, заходи із захисту приватного капіталу не виходять за межі комуністичної фразеології. Про капітал говориться не як про приватний, а як про “недержавний”. Стверджується, що “акціонерна власність є головним компонентом суспільної власності”. Слово “приватизація” - суть структурних трансформацій державної власності, які вже відбуваються в країні, - заборонене. Замість нього використовуються “роздержавлення”, “акціонування”, “передача в управління народу” та інші.

Політичне значення правового закріплення плюралізму форм влас­ності полягає у тому, що створюється основа для можливих демо­кратичних перетворень. Теперішнє китайське керівництво починає роз­глядати політичну реформу як другий після високих темпів економічного піднесення фактор підтримання внутрішньої стабільності. Хаос і корумпованість влади бачаться головними загрозами стабільності і монополії на владу комуністичної партії. Тому лінія проводиться дуже жорстко: від 2000 р., коли розгорнулася кампанія по боротьбі із

хабарництвом, суди Китаю приговорили до розстрілу 10 тис. чиновників, ще 120 тис. потрапили до в’язниць на терміни від 10 до 20 років. Майно конфіскується, сім’ям страчених корупціонерів висилається рахунок на 8 юаней (1,2 $) за дві кулі. Розстріли засуджених демонструються по

телебаченню. Від 2007 р. запроваджена нова структура - Державне управління із запобігання корупції, яку очолила жінка-міністр Ма Вень. Видано спеціальну постанову, за якою чиновникам у Китаї під загрозою кримінального покарання заборонено купувати квартири і автомашини «за низькими цінами», їздити до Макао грати в азартні ігри і влаштовувати рідню на хорошу роботу. За пропозицією Бюро громадської безпеки громадяни повідомляють про факти корупції в Інтернеті^[DC]. Але й Інтернет в КНР перебуває під суворим контролем: кілька десятків тисяч державних службовців фахівців наглядають за користування ним: те, що викликає сумнів, блокується.

Були визначені наступні напрями політичної реформи: 1) демократизація внутрішньопартійного життя, розвиток внутрішньопартійної, а не всенародної демократії; 2) реформа конституції на підтримку плюралізму форм власності; 3) зміцнення влади закону і створення для всіх “справедливих” умов старту в економіці; 4) реформа державного апарату із скороченням його функцій і оптимізацією структури; 5) розвиток самоуправління на селі. Проте політична реформа розгортається дуже повільно. За думкою керівництва партії, політична «шокотерапія» несе ризики приходу до влади радикалів (оскільки існує величезний масив напівписьменного селянства) і, як наслідок, - загрозу політичній стабільності. Спротив реформам чинить місцева партійна бюрократія, яка залишається інертною до змін і не воліє ділитися владою. Однак і в партії, і в країні в цілому, особливо серед молоді і людей середнього віку вже накопичилася потреба змін.

У 2005 р. в офіційний обіг введено нову настанову на побудову «гармонійного соціалістичного суспільства». Вона була остаточно затверджена в якості головної мети VI-м Пленумом ЦК КПК 16-го скли­кання у жовтні 2006 р. Головними напрямками побудови «гармонійного суспільства» на перспективу до 2020 р. проголошені:

- удосконалювання правової системи соціалістичної демократії, гарантування прав громадян;

- поступове подолання тенденції поглиблення розриву між містом і селом, між окремими регіонами; формування розумної і впорядкованої системи розподілу прибутків;

- гарантування повної зайнятості, формування базових систем соціального захисту у місті та селі; розвиток системи громадських послуг, підвищення їх якості;

- зміцнення моральних підвалин, формування гармонійних відносин між людьми;

- зміцнення інноваційних здібностей суспільства, формування основ «інноваційної держави»;

- розвиток систем управління суспільством, покращення громадського порядку;

- підвищення ефективності використання ресурсів, досягнення очевидних результатів у охороні навколишнього середовища;

- досягнення якісно вищого рівня «сяокан» для усього населення Китаю.

В оцінці цього «лівого повороту» у китайській політиці та офіційній риториці аналітики заговорили про висунення «нової соціально -еконо­мічної моделі» або «неосоціалістичний проект» Ху Цзинтао.

Раніше найважливіша риса китайського варіанту системних реформ полягала у тому, що КПК фактично авторитарними методами нав’язувала суспільству рух ринковим шляхом і тим самим давала вихід енергії творення найбільш динамічної, заповзятливої частини суспільства. Тепер же політичний курс явно зсунувся в бік захисту інтересів соціальних аутсайдерів. Позитивно оцінюючи в цілому факт прагнення до забезпечення балансу суспільних інтересів, захисту знедолених, не можна не бачити, що влада, декларуючи перехід до нового, соціально орієн­тованого курсу реформ і реанімуючи при цьому деякі ідеологічні елементи з дореформеного арсеналу, породжувала у суспільстві очікування і запити, які важко задовольнити впродовж короткого часу. Причини загострення в Китаї соціальної нерівності - дуже глибокі. Найголовнішою причиною диференціації населення є саме здійснювання процесів індустріалізації та урбанізації. Як свідчить світовий досвід, вони супроводжуються зростанням нерівності на достатньо тривалий час.

Китайське керівництво проголосило, що до 2020 р. в країні буде «в основному» побудоване «гармонійне суспільство», а існуючі недоліки будуть.до того часу усунені. Такий намір був підтверджений у жовтні 2007 р. на ХУІІ з’їзді найбільшої в світі політичної партії в світі, яка на той момент нараховувла 73 млн. членів. В урочистій промові Ху Цзиньтао підтвердив, що китайці віддані генеральному соціалістичному курсу, пообіцяв, що найчисельніша армія буде модернізованою, корупція подоланою, простий народ стане заможнішим, а до управління будуть допущені безпартійні. До статуту партії були додані положення стосовно наукової концепції розвитку, розбудови гармонійного суспільства, захисту довкілля. Китай через розвиток внутрішньопартійної демократії, низової демократії, через виховання відповідальності виборця і підвищення ролі закону поступово рухатиметься у напрямку до всенародної демократії. Однак Ху Цзиньтао дав зрозуміти, що він не буде форсувати цей перехід і залишить завдання створення інститутів всенародної демократії наступній генерації керівників.

П’ята генерація керівників прийшла до влади на черговому XVIII з’їзді партії, що відбувся 8 - 14 листопада 2012 р. На ньому 2268 делегатів представляли 82 млн. 127 тис. членів КПК. На з’їзді було підтверджено відданість партії марксизму-ленінізму, ідеям Мао Цзедуна, теорії Ден Сяопіна, «важливим ідеям потрійного представництва» і «концепції наукового розвитку». Із звітною доповіддю виступив Ху Цзинтао.

За десятиріччя китайський ВВП зріс у 1,5 рази - до 7,5 трлн. доларів. ВВП на душу населення збільшився з 1 тис. доларів у 2002 р. до 5,4 тис. у 2011 р¹. Було поставлено за мету до 2020 р. довести показник ВВП Китаю до 12 трлн. (випередивши США). До 2021 р. «завершити розбудову суспільства середньої заможності». А до 100-річчя КНР (2049 р.) перетво­рити Китай у «багату, могутню, демократичну, цивілізовану соціалістичну державу». Було вказано, що перевага дешевої робочої сили у світовій конкуренції має поступитися місцем іншим підходам. Головними напрямами мають стати нова індустріалізація, що спирається на інновації та науково-технічний прогрес, розвиток інформаційних технологій, урбанізацію, розвиток села.

Серед найважливіших завдань також було вказано на необхідність продовження і розвитку реформи політичної системи. Акцент було зроблено на вдосконаленні методів і стилю партійного керівництва і забезпеченні ефективного управління країною на основі закону. Визнаючи важливість вивчення досягнень світової політичної культури, партійний лідер попередив про недопущення слідування політичній моделі Заходу. Керівництво країною він передав представникові нової генерації Си Цзиньпіну.

¹ За підрахунками економістів, у 2000 - 2011 рр. частка Китаю у світовому ВВП зросла з 3,71% до 10,46%, тоді як у Сполучених Штатів вона скоротилася з 30,62% до 21,56%, у Японії - з 14,63% до 8,38%.

Відразу після приходу до влади Си Цзиньпін заявив: «Наш народ любить життя. Він чекає, аби кращою стала освіта, стабільнішою була робота, задовільнішими стали прибутки, надійнішими - соціальні гарантії, вищим - рівень медичного обслуговування, комфортабельнішими - житлові умови, кращим довкілля. Народ очікує, аби діти могли зростати, працювати і жити ще краще. Спрямованість людей до прекрасного життя - це й є мета нашої боротьби».¹ Виходячи з програмних настанов влади КНР, основна мета розвитку країни полягає в реалізації так званої «китайської мрії». Вона передбачає національне відродження Китаю, що дозволить йому досягти рівня розвитку провідних держав світу і забезпечити співгромадянам гідне життя. Для цього зусилля сконцентровані на переході від старої економічної моделі стимулювання китайського експорту і капітального будівництва усередині країни до нової, що ґрунтується на розвиткові внутрішнього ринку^{[DCI] [DCII] і високотехнологічних галузей промисловості.}

Сучасний Китай демонструє діалектичний взаємозв’язок економіки і політики. Зростання своєї політичної потуги на міжнародній арені він грунтує на економічних досягненнях. Раніше китайські лідери сприймали світ як потенційно ворожий, хоча - на відміну від маоїстського періоду - і не такий, що несе безпосередню воєнну загрозу безпеці КНР. Світ розглядався через призму боротьби проти сил гегемонізму, насамперед, американського прагнення до глобального домінування, а також проти зусиль до локального домінування Росії, Японії та Індії. Цим зумов­лювалися основні зовнішньополітичні пріоритети. По-перше, забезпечення сприятливих міжнародних умов для здійснення китайських реформ і політики відкритості, тобто підтримка мирних відносин з глобальними лідерами і нормалізація стосунків з найближчими сусідами Китаю. По - друге, стояло завдання «затаїтися на певний час», діяти на основі компромісу з метою виграти час, накопичити «комплексну державну могутність» і вже потім претендувати на роль світового лідера.

Нові підходи у зовнішній політиці почали формуватися після того, як у 1999 р. КПК приступила до розробки концепції Китаю в економічній і політичній глобалізації. Сучасній економічній стратегії країни, спрямо­ваній на її вростання у глобальну економіку, відповідає і зовнішньо­політичний курс. Його сенс полягає у вибудовуванні партнерських стратегічних відносин із США, як єдиною супердержавою, а також у підвищенні глобальної і регіональною ролі КНР за допомогою механізмів багатосторонньої дипломатії.

З точки зору національної безпеки китайське керівництво наголошує на економічному розвиткові та соціальній стабільності, а не на нарощуванні збройних сил. Головним напрямком військової політики є удоскона­лювання якісних параметрів оборонного потенціалу при постійному скороченні армії (з 2,5 млн. збираються скоротити 500 тис., при цьому китайська армія залишиться найбільшою в світі, оскільки особовий склад армії США становить 1,5 млн., Індії - 1,3 млн., Росії - 1,1 млн. осіб). Акцент робиться на освоєнні виробництва високотехнологічних озброєнь на основі закупівлі закордонних військових технологій і зброї. КНР має свою ядерну зброю та її ракетні носії.

Китайське керівництво проголошує, що політика Китаю у сфері військової безпеки спрямована на відвернення війни шляхом здійснення превентивних заходів політичного, дипломатичного, економічного і воєнного характеру з метою створення сприятливих умов навколо Китаю і зменшення факторів нестабільності. Водночас здійснюється курс на вдосконалення якісних параметрів оборонного потенціалу. Стратегія його розвитку передбачає до середини ХХІ ст. якісні зміни в китайському військовому позиціонуванні в світі. Пекін оголосив: до 2020 р. збройні сили КНР повинні стати найсильнішими в Азії, а до 2050 р. Китай має повністю завершити їх модернізацію до рівня розвинених країн. Темпи зростання військових витрат більшають рік по рік. Країна посідає друге місце в світі після США за військовими витратами. На початку 2017 р. було створено першу китайську військову базу за кордоном - у Східній Африці.

Зараз Піднебесна позиціонує себе як сила, яка набирає глобальну значущість. Китай прагне стати одним із ключових гравців у творенні нової архітектури світової безпеки і розвитку. У цьому плані висувається «теорія гармонічного світу», проте поки що Пекін не конкретизує її. Ймовірно, невдовзі почнеться активізація китайської «концептуальної дипломатії», а поява плану перевлаштування світу створить нові політичні виклики для міжнародного співтовариства.

Важливо наголосити, що у Китаї останнім часом оформилося і набирає силу великодержавна течія з головною тезою ”ХХІ століття - століття Китаю” і неприхованим наміром боротьби за світове економічне, а можливо, і політичне панування. У ювілейному 2009 р. вийшла книга «Китай сердиться», яка закликає народ Серединної держави посісти гідне місце в світі, дати відсіч Заходу і почати шукати «життєвий простір»^[DCIII] - те, що Адольф Гітлер називав «Lebensraum». У зв’язку з цим варто згадати загально відому концепцію американського професора Семюеля Хантинг­тона про можливість зіткнення китайської і західної цивілізацій у ХХІ ст. Дехто з російських вчених також висловлюється про невідворотність конфлікту китайської і російської цивілізацій.

Відносини між Росією і Китаєм продовж століть були непростими. У повоєнний час особливо небезпечним виявилося зіткнення на кордоні за острів Даманський на річці Уссурі у березні 1969 р., оскільки військовий конфлікт спалахнув між двома ядерними державами. Його спровокувала китайська сторона, яка вважала, що СРСР, скориставшись перемогою у Другій світовій війні, приєднав значну частину її територій¹. Мао Цзедун претендував на приєднання радянських території до Уралу. Але агресивна спроба зазнала поразки. У 1991 р. між новою Росією та КНР було підписано угоду, за якою кордон розділив спірні території приблизно навпіл. Китай одержав понад 375 кв. км колись російської землі. У 2005 р. російський президент В. Путін погодився передати Китаю частину острову Великий Уссурійський і увесь острів Тарабаров (острів Даманський також перейшов до КНР)^{[DCIV] [DCV].}

Треба зазначити, що війна з ядерною Росією Китаю не потрібна. Використовується стародавня стратегія «Тихого поглинання», що втілюється в різний спосіб. Наприклад, змінювання кордонів, коли штучними засобами змінюється русло ріки і щорічно «з’їдаються» по декілька кілометрів російської території. Або притоплюються баржі, і острови перетворюються на півострови, з’єднані з китайською територією. Або мирна китайська колонізація, коли щорічно до Росії прибуває по декілька десятків а то й сотень тисяч китайців, які оселяються, беруть у оренду землю, на якій вирощують сільськогосподарську продукцію, засновують підприємства, на яких випускають ту чи іншу продукцію, ведуть активну торгівлю товарами свого виробництва і вивозять все, що можна вивезти з Росії, насамперед, цінну сировину^[DCVI]. Протести місцевого населення Москвою не сприймаються. Деякі російські аналітики вислов­люють побоювання стосовно того, що зростання китайського населення на Далекому Сході РФ може призвести до сепаратизму. Адже історія знає приклад, коли місто, де китайці склали 77% населення зажадав незалежності. Це - Сінгапур, який у 1965 р. «відколовся» від Малайзії.

У своєму протистоянні із Заходом Росія докладає зусиль до встановлення союзницьких відносин із КНР. Намагаючись знайти покупця на свої енергоресурси, а також разом «перекроїти економічний ландшафт Євразії», Москва запропонувала спільний проект газогону «Сила Сибіру». Передбачалося, що будівництво здійснюватиметься коштом КНР. Після його початку з’ясувалося, що Пекін не збирається цього робити. Натомість Сі Цзиньпін і Д.Трамп домовилися про збільшення закупівлі американ­ського скрапленого газу. У січні 2017 р. Китай розташував свої балістичні ракети поблизу кордонів РФ, чим викликав роздратування Москви.

Густина населення в Китаї більша російської у 120 разів. Тому уряд створив механізми допомоги бажаючим працевлаштуватися за кордоном. Оскільки розподіл цієї допомоги перебуває в руках держави, Пекін може спрямовувати мігрантів у ті країни та регіони, в яких він зацікавлений. До цього треба додати: китайські діаспори поширилися буквально всім світом і залишаються замкненими самі в собі співтовариствами, які віддані своїй історичній батьківщині. З одного боку, саме від них надходять найбільші фінансові потоки до Китаю, що спрямовуються на розвиток економіки. З іншого, в разі виникнення воєнної загрози, це - «п’ята колона» у кожній країні, де вони мешкають.

Поки що у зовнішній політиці Китаю центральне місце займає возз’єднання країни^[DCVII]. На території Китаю з XVI ст. зберігалося дві колоніальні території: Аоминь (до 1959 р. - Макао), - колонія Португалії, і Гонконг (Сянган) - британське володіння. У 1951 р. Португалія проголо­сила Макао своєю заморською територією і надала йому автономію. У 1975 р. між Португалією і КНР було підписано договір, згідно якого Аоминь буде вважатися китайською територією, але під управлінням Лісабону. 1987 р. - угода про повне повернення Аоминя КНР у 2000 р..

У 1997 р. до складу Китаю знов увійшов Гонконг (колишня британська колонія) з його шестимільйонним населенням, одержавши статус Спеціального адміністративного регіону (САР). Гонконг став частиною Китаю за формулою «одна країна, дві системи», що передбачало збереження капіталістичних принципів організації економіки і широкого самоврядування, яке поширюється практично на всі сфери громадського життя, за виключенням оборони, зовнішньої політики і ряду аспектів політичного режиму. Політичний режим постанглійського Гонконгу традиційно є джерелом суперечностей між урядом Китаю і місцевими демократичними силами. За умов англо-китайської угоди САР був наділений широкими правами, зокрема, свободи слова, зборів, віросповідання, пересування, листування, наукових досліджень і права на страйки. Гонконг також має власне законодавство (в регіоні діють лише окремі закони КНР) і судову владу. У відповідності до Основного закону, що виконує функцію конституції САР, такий порядок збережеться впродовж 50 років після передачі Гонконгу Китаю.

Повернення названих територій до складу Піднебесної в якості особливих адміністративних районів призвело до важливої зміни державного устрою країни - фактичному перетворенню унітарної республіки на федерацію або конфедерацію. У політичних питаннях, як і в багатьох інших, САР з кожним роком відчуває все більший вплив «материку». З свого боку, багатий і квітнучий Гонконг завдяки динамізму і гнучкості є в багатьох аспектах прикладом, який здійснює на КНР м’яку дію, демонструючи, які фактори дійсно лежать в основі сучасного розвитку та успіху. Ефективність державного управління, наочні резуль­тати в економіці та соціальному забезпеченні населення, працююче законодавство, широка мережа міжнародних ділових зв’язків - модель для реформ як у самому Китаї, так і в інших країнах Південно-Східної Азії.

На нинішньому етапі розвитку складним питанням для Китаю залишається питання Тайваню. Цей острів у 1895 р. був захоплений Японією і більш ніж на півстоліття виведений з-під юрисдикції Китаю. Після закінчення Другої світової війни Тайвань був повернений. Але після поразки в громадянській війні і заснування Китайської Народної Респуб­ліки війська, очолювані опозиційною комуністам партією Гоміндан, під прикриттям американського флоту евакуювалися туди. За ними переїхали два мільйони тих китайців, які не хотіли залишатися під владою комуністів. Президентом нового державного утворення - Китайської Республіки (офіційна назва Тайваню) став лідер гомінданівців Чан Кайші. Було обрано інший, ніж на континентальній частині Китаю, шлях розвитку, так би мовити, вестернізованого капіталістичного спрямування. КНР готувалася до десанту на Тайвань, але у червні 1950 р. почалася Корейська війна, і США ввели в Тайванську затоку кораблі Сьомого флоту, відвернувши поразку “кліки Чан Кайші”. Відтоді тайванське питання залишалося невирішеним протягом останнього півстоліття. У 1954 р. Тайвань уклав із США договір про взаємну оборону, тобто багато в чому Штати стали гарантом недоторканості острову від численних претензій КНР.

Впродовж кількох десятиріч після утворення КНР керівники країни виходили з невідворотності військового конфлікту за Тайвань, за їхньою думкою, споконвічну китайську територію. Проте з початком політики реформ і відкритості, що співпало із нормалізацією американо-китайських відносин у 1979 р., акцент переноситься на пошук шляхів мирного

об’єднання на основі принципу «Одна держава - дві системи». Економічні та туристичні зв’язки між КНР і Тайванем від кінця 1980-х рр. розвиваються все інтенсивніше. Доповідь Ху Цзиньтао на XVII з’їзді КПК в частині стосовно Тайваню пролунала максимально м’яко: було висловлено тезу про мирну угоду із Тайванем. Ймовірно, було взято до уваги ту обставину, що демонстрація сили по відношенню до Тайваню лише допомогла перемозі на острові демократичних сепаратистських сил. З іншого боку, обраний у березні 2008 р. президентом Тайваню Ма Інцзю особливу увагу приділив розвитку зв’язків із материковим Китаєм. Це втілилося у підписанні угоди про торгівлю та співробітництво між двома країнами у червні 2010 р. Китайські експерти прогнозують, що у перспективі Китай може стати конфедерацією КНР і Тайваню, і такий розвиток подій виведе єдиний Китай на довгий час на перше місце в світі за темпами економічного розвитку, зростанню експорту і за обсягами золотовалютних резервів. Від кінця 1990-х рр. Пекін і Тайбей беруть участь у переговорах із створення єдиної валюти для Східної і Південно- Східної Азії, яку називають «азіан» - без прив’язки до долару і з обов’язковим золотим забезпеченням. Тобто, фактично йдеться про фінансово-економічне витіснення США з цих регіонів.

КНР має територіальні проблеми з сусідніми державами.^[DCVIII] Показовою є суперечка із Філіппінами за острови, розташовані у нейтральних водах у Південно-Китайському морі. У липні 2016 р. було офіційно заявлено, що вони є невід’ємною частиною китайської держави. Документ під назвою «Китай дотримується позиції врегулювання шляхом переговорів із Філіппінами стосовно Південно-Китайського моря» зазначено, що Китай мовляв «першим відкрив, назвав і освоїв острови і оточуючі їх води», а також першим мирно встановив над ними суверенітет. В документі йдеться про те, що китайський народ діє в регіоні вже два тисячоліття, і юрисдикція країни над островами підтверджується історично і юридично. Напередодні палата Третейського суду в Гаазі відкинула претензії Пекіна на акваторію Південно-Китайського моря, де Китай активно займався будівництвом насипних островів, зокрема для створення військової інфраструктури.

Відомий американський політолог З.Бжезинський зазначав, що для досягнення рівня держави першого рангу необхідно мати на руках чотири “козирі”: ефективне національне керівництво; політичну стабільність; дисциплінованих громадян; високий рівень нагромаджень. Практика показує, що КНР володіє усім комплексом компонентів, зазначених американським аналітиком.

Зараз Китай перебуває на крутому підйомі своєї п’ятидесятивікової історії. Вельми радикальна модернізація, яка розпочалася там майже сорок років тому, стрімко змінює життя величезної країни і висуває перед нею комплекс складних проблем. Серед закордонних аналітиків досить поширена думка про становлення специфічної китайської моделі розвитку, що кардинально відмінна від усіх інших моделей, зокрема, від західної ліберально-демократичної. Головні відмінності вбачаються, по-перше, у системі власності. Китай не проводить тотальної приватизації, а стоїть за багатоукладність при провідній ролі суспільного сектору. По-друге, у способі розміщення ресурсів: хоча Китай і обрав ринкову економіку, регулююча роль і втручання держави у господарське життя тут набагато сильніші, ніж на Заході. По-третє, ще наочніше відмінності у політиці: Китай не сприймає багатопартійність, парламентаризм, розділення влад. По-четверте, у політичній ідеології, де провідне місце посідає марксизм, проте вже допускається існування деяких інших ідейних течій. Політологи пропонують різноманітні визначення тієї моделі, яку обрав Китай: «соціалізм із китайською специфікою», «конфуцііанський капіталізм», «передкапіталізм», «посткомунізм» тощо. У цьому виявляється особ­ливість західної культури, яка прагне у всьому досягати остаточної визначеності. Традиційна східна культура намагається цього уникати.

Обрана китайськими реформаторами модель трансформацій має яскраво виражену національну специфіку. Характерною рисою модернізації на китайський лад є її соціальна орієнтація, а кінцевою метою перетворень заявлено відродження китайської нації, формування нового суспільства і виховання нової людини. Модернізація передбачає побудову нової цивілізації, яка має спиратися на цивілізацію традиційну. Збереження цивілізаційних цінностей, їх адаптація до умов сучасного Китаю, а також консолідація суспільства вважаються справою першочергового значення. В цьому плані було визначено курс «поставити стародавності на службу сучасності». Таке формулювання прийшло з далекого минулого, сягає корінням конфуціанства і передбачає використання усього цінного напрацювання попередніх часів. Разом із тим в китайській культурі здавна було закладено прагнення запозичувати чужий досвід, переробляючи його під свої обставини. Побутує приказка: «Якщо світ змінюється, змінюйся разом із ним». Така позиція вкладається в одну з провідних настанов синергетики: система має реагувати відповідно до трансформацій навко­лишнього середовища. Як свідчить історія, проблема поєднання традицій і новацій є дуже складною. Китай демонструє світові свій шлях.

Література

Айкенберри Дж. Подъем Китая и будущее Запада /Дж.Айкенберри [Эл. ресурс] - Режим доступа: http://www.globalaffairs.ru/number/n_11636

Бергер Я. Политическая реформа в Китае /Я.Бергер //Азия и Африка сегодня. - 2007. - № 8.

Бергер Я. Китайская модель развития /Я.Бергер //Мировая экономика и международные отношения. - 2009. - № 9.

Березняк Н.В. Деякі аспекти теорії всесвітньої економічної модернізації та китайської економічної модернізації / Н.В. Березняк, Т.К. Кваша, Т.П. Божко //Науково-технічна інформація. - 2016. - № 1.

Борох О. Неосоциализм Ху Цзиньтао и современная идеология КНР /О.Борох, А.Ломанов //Pro et contra. - 2005. № 3.

Борох О.Н. «Новая нормальность» с китайской спецификой /О.Н.Борох //Проблемы Дальнего Востока. - 2015. - № 3.

Буравкова А.Г. Американська політика стримування й залучення КНР в контексті глобальних перетворень /А.Г.Буравкова // Актуальні проблеми міжнародних відносин.- 2013. - Вип. 116, (ч. 2).

Буров В. Г. Тайвань вчера и сегодня /В.Г.Буров //Азия и Африка сегодня. - 2009. - № 12.

Буров В. Г. В Китае возрождается культ Конфуция /В.Г.Буров //Азия и Африка сегодня. - 2011. - № 4.

Бхуталингам Р. Китай-2020: конфуцианская демократия? /Р. Бхуталингам [Эл. ресурс] - Режим доступа: http://www.globalaffairs.ru/number/Kitai-2020-konfutcianskaya-

demokratiya-15111

Васильев Л.С. Предкапитализм и посткоммунизм в современном Китае /Л.С.Васильев //Вопросы философии. - 2013. - № 9.

Вдовиченко Є. Інтеграція у світовий науковий простір (на прикладі реформ у Китайській Народній Республіці) /Є.Вдовиченко // Освітологія : українсько-польський науковий журнал.- 2016. - № 5.

Галенович Ю. Конфуцианский марксизм или марксистское конфуцианство? /Ю.Галенович //Азия и Африка сегодня. - 2008. - № 9.

Гельбрас В. Тридцатилетие эпохи «реформ и открытости» в Китае /В.Гальбрас //Мировая экономика и международные отношения. - 2009. - № 6.

Гончарук А.В. Как конфуцианство вытеснило маоизм в современном Китае /А.В.Гончарук //Азия и Африка сегодня. - 2015. - № 7.

Городня Н. Політика КНР в Південно-Східній Азії (друга половина ХХ - початок ХХІ століття) / Н. Городня //Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. - 2012. - Серія «Історія». - Вип. 109.

Городня Н.Д. Східна Азія у зовнішній політиці США (1989-2013 рр.): монографія / Н.Д. Городня.- К., 2014.

Григор'єв Г.С. Вплив міжнародного поділу праці і конфуціанських цінностей на формування китайської економічної моделі /Г.С.Григор'єв //Актуальні проблеми економіки. - 2012. - № 2.

Гримська М. Г. Зовнішня політика Китайської Народної Республіки: традиційні надбання й виклики глобалізації /М.Г.Гримська //Актуальні проблеми міжнародних відносин. - 2008. - Вип. 76. - Ч. 2.

Дікарев О.І. Стратегемність китайської дипломатії: витоки і сучасність /О.І.Дікарев //Стратегія розвитку України. - 2013. - № 3.

Доронин Б.Г. Прошлое на службе современности: историческое сознание и процесс модернизации в Китае /Б.Г.Доронин [Эл. ресурс] - Режим доступа: http://www.perspektivy.info/history/proshloje_na_sluzhbe_sovremennosti_istoricheskoje_soz nanij e_i_process_modernizacii_v_kitaje_2014-05-21.htm

Іващенко О.А. Місце КНР в світовому інтеграційному просторі /О.А.Іващенко //Актуальні проблеми міжнародних відносин. - 2012. - Вип. 108, ч. 2.

Китайська цивілізація: традиції та сучасність: Зб. статей /Л. В. Матвєєва (голов. ред.) - К., 2009.

Кияниця Л. Економічні та політичні чинники поширення впливу КНР на африканському континенті /Л.Кияниця //Актуальні проблеми міжнародних відносин.- 2011. - Вип. 95, ч. 1.

Кіктенко В.О. "Китайська загроза" в глобальному контексті: теорія і реальні виклики /В.О.Кіктенко // Східний світ. - 2015. - № 2.

Климишин П. Основні вектори геостратегії Китайської Народної Республіки на початку XXI ст. /П.Климишин //Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України. - 2013. - № 5.

Ковалик І.І. Стратегічні напрями відносин України з Китайською народною республікою: політичний, економічний та безпековий аспекти /І.І.Ковалик

//Стратегія розвитку України : економіка, соціологія, право. - 2012. - № 3.

Козка В.М. Еволюційні процеси в китайській економіці та необхідність трансформації моделі розвитку /В.М.Козка //Економічний часопис - 21. - 2012. - № 1/2.

Кульпин Э.С. Ключевые моменты модернизации КНР /Э.С.Кульпин, О.А.Машкина //История и современность. - 2014. - № 2.

Курнішова Ю. США - Китай: конфлікт у трьох вимірах /Ю.Курнішова // Дзеркало тижня. - 2017. - 18-24 лютого.

Ломанов А. Кальций для коммунистов /А.Ломанов [Эл. ресурс] - Режим доступа: http://www.globalaffairs.ru/number/Kaltcii-dlya-kommunistov-15791

Михеев В. Роль Китая в глобализующемся мире /В.Михеев [Эл. ресурс] - Режим доступа: http://www.perspectivy.info/oykumena/azia/rol_kitaja_v_globalizujushhemsa_mire_2008-09-04.htm Москаленко О. Цивілізаційні чинники випереджаючого економічного розвитку Японії та Китаю /О.Москаленко //Вісник Тернопільського національного економічного університету.

- 2013. - Серія «Економічні науки». - Вип. 1.

Нгуен Суан Кыонг. Политические реформы в Китае в первые годы XXI века

/ Нгуен Суан Кыонг //Вестник МГИМО. - 2015. - № 2.

Орлова Т. А ви знаєте, що таке меритократія? /Т.Орлова //Дзеркало тижня. - 2016. - № 14.

Остап'як В.І. Китай через призму глобальних трансформацій (феномен глобалізації) /В.І.Остап'як //Гілея. - 2014. - Вип. 83.

Пивоварова Э. П. Что такое «социализм с китайской спецификой?» /Э.П.Пивоварова //Азия и Африка сегодня. - 2011. - № 8.

Пивоварова Э. П. Китай вступает в «решающий» этап модернизации /Э.П.Пивоварова //Азия и Африка сегодня. - 2015. - № 8.

Попов В. На полпути к вершине. Политика меняется, великая страна бессмертна /В.Попов [Эл. ресурс] - Режим доступа: http://www.perspektivy.info/oykumena azia/na_polputi_k_vershine_politika_menajetsa_velikaja_strana_bessmertna_2007-01-31.htm Портяков В. Основные итоги XVII съезда Коммунистической партии Китая /В.Портяков //Азия и Африка сегодня. - 2008. - № 2.

Пронь С.В. США і Китай: модель взаємозалежності та взаємодоповнення в боротьбі за сучасне світове лідерство / С.В. Пронь, В.В. Гудименко // Науковий вісник Дипломатичної академії України.- 2016. - Вип. 23, ч. 1 : Зовнішня політика і дипломатія: традиції, тренди, досвід.

Салицкий А. Куда движется Китай? О последнем съезде КПК и перспективах социализма /А.Салицкий [Эл. ресурс] - Режим доступа: http://www.perspektivy.info/ oykumena/azia/kuda dvizhetsa kitaj o poslednem sjezde kpk i perspektivah socializma 2007-12-15.htm

Смирнов Д.А. XVIII съезд КПК: подтверждение стратегии «научного развития» /Д.А.Смирнов //Азия и Африка сегодня. - 2013. - № 4.

Спиридонова К. Боротьба КНР з міжнародним тероризмом /К.Спиридонова // Актуальні проблеми міжнародних відносин. - 2011. - Вип. 95, ч. 1.

Сухаренко А.Н. Китайский опыт борьбы с коррупцией: состояние и тенденции / А.Н. Сухаренко, Ю.В. Трунцевский // Международное публичное и частное право. - 2016. - № 4.

Таран М. "Китайська мрія" в "гармонійному світі" /М.Таран // Україна - Китай.- 2014.

- № 1.

Таран М.А. Китайські концепти щодо відносин із США: формування основ стратегічної поведінки /М.А.Таран //Китаєзнавчі дослідження. - 2014. - № 1/2.

Трощинский П.В. Борьба с коррупцией в Китае: политико-правовой аспект

/П.В.Трощинский //Азия и Африка сегодня. - 2015. - № 10.

Чжао Синь Китай: новая фаза развития /Чжао Синь, М.Потапов, А.Салицкий [Эл. ресурс] - Режим доступа: http://www.perspektivy.info/

oykumena/ azia/kitaj_novaja _faza_razvitij a_2016-02-22. htm

Ціватий В. Зовнішньополітичні та дипломатичні інститути Китайської Народної Республіки (КНР): погляд з України /В.Ціватий //Україна дипломатична. - 2013. - Вип. 14.

Шемаєв В.М. Демографічна ситуація в Китайській Народній Республіці як чинник формування її геостратегії / В.М.Шемаєв, П.Ю. Климишин //Гілея. - 2013. - Вип. 79.

Bader J. Propping up dictators? Economic cooperation from China and its impact on authoritarian persistence in party and non-party regimes / J. Bader //Europian Journal of Political Research. - 2015. - Vol. 54. - Issue 4.

Barr M. Nation Branding as Nation Building: China's Image Campaign /M. Barr //East Asia. An International Quarterly. - 2012. - Vol. 29. - Issue 1.

Biba S. The goals and reality of the water-food-energy security nexus: the case of China and its southern neighbours / S. Biba // Third World Quarterly. - 2016. - Vol. 37. - Issue 1.

Finamore S. China and Europe in 21st Century Global Politics: Partnership, Competition or Co-Evolution / S. Finamore //Europe-Asia Studies. - 2015. - Vol. 67. - Issue 9.

Gates B. China is stepping up as a leader in global development /B/Gates [Electronic resource] - Mode of access: http://en.people.cn/n/2015/0923/c90000-8954127.html

Ghosts B.A. The Cultural Revolution Still Haunts China's Communist Party / B.A. Ghosts //Foreign Affairs. - 2016. - May, 17.

Gore L.P. The Social Transformation of the Chinese Communist Party: Prospects for Authoritarian Accommodation /L.P.Gore. //Problems of Post-Communism. - 2015. -Volume 62. - Issue 4.

King G. How Censorship in China Allows Government Criticism but Silences Collective Expression /G/King, J.Pan, M.E.Roberts //American Political Science Review. - 2013. - Vol. 107. - Issue 2.

Minzner C. China After the Reform Era / C. Minzner //Journal of Democracy. - 2015. - Vol. 26. - Issue 3.

Nathan A. J. China's Challenge /A. J. Nathan //Journal of Democracy. - 2015. - Vol. 26. - Issue 1.

Nathan A. J. The Puzzle of the Chinese Middle Class /A. J. Nathan //Journal of Democracy. - 2016. - Vol. 27. - Issue 2.

Ning Wang. Globalisation as glocalisation in China: a new perspective / Ning Wang //Third World Quarterly. - 2015. - Vol. 36. - Issue 11.

Pieterse J. N. China's contingencies and globalization /J. N. Pieterse //Third World Quarterly.

- 2015. - Vol. 36. - Issue 11.

Shih V. C. Contentious Elites in China: New Evidence and Appoaches / V. C. Shih //Journal of East Asian Studies. - 2015. - Volume 16.

Shih V. Getting Ahead in the Communist Party: Explaining the Advancement of Central Committee Members in China /V.Shih, Ch.Adolf, Mingxing Liu //American Political Science Review. - 2012. - Vol. 106. - Issue 1.

Sutherland C. Introduction: Nation-building in China and Vietnam /C. Sutherland //East Asia. An International Quarterly. - 2012. - Vol. 29. - Issue 1.

Torabi G. China and Global Nuclear Order. From Estrangement to Active Engagement /G. Torabi //Europe-Asia Studies. - 2016. - Vol. 68. - Issue 3.

Xu Youyu. The Cultural Revolution, Fifty Years Later. How It Echoes Today / Xu Youyu // Foreign Affairs. - 2016. - May, 15.

Zweig D. Overseas Students, Returnees, and the Diffusion of International Norms inti Post­Mao China /D.Zweig, Feng Yang //International Studies Review. - 2014. - Vol. 16. - Issue 2.