Боліваріанська Республіка Венесуела

Наприкінці 1980-х рр. Венесуела здавалася цілком гараздуючою за латиноамериканським виміром країною із розвиненою представницькою демократією, що включала розділення влад, двопалатний Національний конгрес, періодичні вибори.

Ця політична система здебільшого віддзеркалювала інтереси вищих і середніх прошарків, тобто приблизно 40% населення країни, які так чи інакше брали участь у перерозподіли прибутків від нафти.^[556] Від 1973 до 1985 р. бюрократія зросла у шість разів, досягши показника у 1,3 млн. осіб. Значно зросла чисельність середнього класу, до якого відносилися висококваліфіковані працівники та управлінці, службовці, дрібні і середні підприємці - власники ремісничих майстерень, закладів торгівлі та сервісу, університетські викладачі, люди вільних професій тощо. Водночас було досягнуто максимальну міру консенсусу, в першу чергу між підприємцями та профспілками. Соціальний пакт функціонував практично без збоїв із мінімумом страйків. Трудові суперечки вирішувалися шляхом укладання колективних договорів.

Разом із тим значна частина населення була відсторонена від участі у цьому перерозподілі і була відрізана від реальних каналів політичного представництва, за допомогою яких можна було б відстоювати свої інтереси.

Однак погіршення кон’юнктури на світовому ринку «чорного золота» боляче вдарило по венесуельській економіці. Неможливість надалі слідувати «нафтовій моделі» породила глибоку кризу в суспільстві. Процент тих, хто жив нижче межі бідності зріс втричі: від 15% у 1980 р. до 45% у 1989 р. Уряди представника Соціал-християнської партії Рафаеля Кальдери (1979 - 1984 рр.) та соціал-демократа Хайме Лусинчі (1984 - 1989 рр.) вдавалися до спроб щось зробити заради подолання негараздів, зокрема, за допомогою валютного контролю, а потім конторолю над цінами, проте без особливих успіхів.

Погіршилася ситуація і в політичній сфері. Виявилося, що дві провідні партії підім’яли під себе усі державні, професійні та громадські структури. Іноземні політологи вперше у випадку з Венесуелою ввели термін «партидархія», утворений із поєднання слів «партія» і «олігархія». Він мав висвітлювати ситуацію, коли канали громадянського представ­ництва блоковані партіями як із середини, так із зовні. Верхівка, не обрана до парламенту, тиснула на нього, аби приймалися вигідні для неї рішення. Розквітнув клієнтелізм - критеріями висування на високі та ключові посади виявлялися не професіоналізм та кваліфікація, а кумівство та протекціонізм. Штаб-квартири партій перетворилися на своєрідні агенції із роздачі потрібним людям теплих містечок, пільг та привілеїв.

Довіра до правлячих партій в суспільстві різко знизилася. Понад 80% населення свою позицією недовіри пояснювали тим, що партії не цікавляться проблемами простих людей. 93% обурювалися надто високими прибутками партійних діячів. Гостро критикувалася система формування депутатського корпусу парламенту, коли виборці позбавлялися можливості контролювати своїх обранців, оскільки ті йшли за партійними списками, складеними в результаті залаштункових домовленостей.

Соціальна ностальгія за часами гараздування відіграла вагому роль у обранні на вищу державну посаду Карлоса Андреаса Переса (лідера Демократичної дії) в грудні 1988 р., адже пік процвітання мав місце саме за його перше президентство (1974 - 1979 рр.). Однак сподівання на

повернення «старих добрих часів» не виправдалися. Новий глава держави відповідно до порад МВФ прийняв неоліберальний курс із притаманною «шоковою терапією»: радикальне скорочення державного сектору та підвищення його ефективності; приватизація декількох провідних підпри­ємств; стимулювання приватної ініціативи; залучення іноземних інвесторів; девальвація національної грошової одиниці; відмова від кон­тролю над цінами; збільшення процентних ставок; згортання соціальних програм, включаючи заморожування зарплат тощо. Різко зросли ціни на продукти харчування, предмети першої необхідності, бензин, проїзд в громадському транспорті, комунальні послуги.

Ці заходи зустріли різкий опір як в парламенті, так і на вулицях. 27 - 28 лютого 1989 р. збунтувалися жителі маргінальних кварталів Каракаса та інших великих міст (здебільшого темношкірі і мулати). Спочатку мирні, демонстрації перетворилися на хвилю насильства і погромів з боку тих, для кого навіть вкрай обмежений набір продуктів і послуг за нових умов ставав недоступним. Виступ жорстоко придушили: до бідних кварталів увійшли війська, яким було дозволено використання вогнепальної зброї. Загинуло понад три тисячі осіб, хоча офіційно число жертв називалося 276. У відповідь по всій країні прокотилася хвиля страйків. 18 травня за закликом Комуністичної партії Венесуели пройшов 12-годинний всезагаль- ний страйк - безпрецедентна подія за 30 років демократичного ладу.

Загострення соціальних конфліктів сприяло визріванню політичної кризи. Це виявилося у посиленні міжпартійної боротьби та внутрішньо­партійних протиріч, у зниженні популярності К.А.Переса. Суспільство все скептичніше ставилося до демократії як такої, ототожнюючи її із управлінською неефективністю, політиканством, бюрократизмом та коруп­цією. Критичні настрої по відношенню до політики уряду мали місце в різних верствах населення, у тому числі і серед військових, особливо серед молодшого і середнього офіцерського складу. У цьому середовище від кінця 1970-х - початку 1980-х рр. почала оформлюватися течія лівонаціо- налістичного характеру. Її ядро склала група однокурсників по військово­му училищу сухопутних військ випуску 1975 р., серед них був і майбутній президент Уго Чавес Фріас. Надихаючись ідеями національного героя Венесуели Симона Болівара, вони критично оцінювали вітчизняну дійс­ність і приходили до висновку про необхідність втрутитися у політичний процес.

На початку 1980-х рр. ця течія оформилася в організацію КОМАКАТЕ^[557], яка 29 жовтня 1988 р. здійснила невдалу спробу державного перевороту. Після лютневих подій 1989 р. КОМАКАТЕ перейменували у Революційний боліварійський рух, який очолив дві спроби військового перевороту у 1992 р.. 4 лютого того року підполковники Уго Чавес і

Франсиско Аріас Карденас підняли своїх соратників на операцію зі скинення президента.

У тому ж році відбулися вибори глави держави, на яких із показником 30,5% голосів^[558] переміг Рафаель Кальдера - кандидат від коаліції лівоцентристських і лівих сил «Національна конвергенція». Його обрання порушило понад тридцятирічну традицію, коли при владі змінювалися представники двох партій статусу - Демократичної Дії та Соціал-християнської партії. Він вже займав президентську посаду у 1969

- 1974 рр. і мав значний політичний досвід. Хоча він і був засновником і впродовж років лідером Соціал-християнської партії, на ці вибори пішов як незалежний кандидат. Своє рішення пояснив тем, що в країні переважає стійке неприйняття панування партій. Народ не хоче робити вибір між альтернативами, що нав’язуються політичними машинами.

- понад половину місць в палаті депутатів і 60% у сенаті - вочевидь намітилося закінчення їхньої монополії на владу та виявилася ерозія системи.

Починаючи від лютого 1994 р. перші два роки діяльність нової адміністрації проходила у антинеоліберальному плані, що призвело до часткового демонтажу попередніх реформ. Оголосивши амбітну Програму стабілізації та відновлення, влада вдалася не до економічних, а до адміністративних методів управління господарством. Відвертий популізм виявився у встановленні контролю над цінами на продовольство та заморожуванні цін на бензин (при собівартості 12 боліварів за 1 літр його відпускали покупцям за 5), а також у рішенні про підвищення мінімальної зарплати майже в два рази.

З літа 1994 р. розгорнулася найголосніша в світі кампанія проти корупції як «лиха номер один». Проте корупція тільки збільшувалася. Що не діставалося корупціонерам по легальних каналах, привласнювалося іншими шляхами - зростанням чиновницьких поборів, «комісійних» з кожної трансакції, напівкримінальними формами субсидій, прямим розкраданням державного майна, фондів, соціальної допомоги тощо. Пряма корупція змикалася з різними формами розкрадання і витрачання все ще гігантської нафтової ренти, яка, зокрема, витрачалася на утри­мування все зростаючого неефективного державного апарату. На нижчих щаблях суспільства, змикаючись із корумпованим поліцейсько -судовим апаратом, стрімко зростала вулична злочинність - організована і люмпенська. Громадськість критикувала неспроможність держави навести лад. Так само через безлад, який не могла подолати держава, міжнародний фінансовий капітал відмовляв Венесуелі у будь-якій суттєвій підтримці. Наслідком стали інфляція, збільшення дефіциту державного бюджету, втеча з країни капіталів та ін. Країна опинилася на межі, з якої починалися реформи попереднього президента.

У таких умовах Р.Кальдера зважився на крутий поворот у соціально- економічному курсі. 12 березня 1996 р. у щорічному посланні Націо­нальному конгресу він заявив про необхідність підвищення цін на бензин, запровадження нових податків, заморожування заробітної платні у державному секторі, встановлення жорсткого контролю над державними витратами, розгортання приватизації, лібералізації валютного ринку тощо. Навіть внесли поправки до Закону про націоналізацію нафтової промисло­вості, що дозволяли діяльність в цій галузі іноземних корпорацій. Таким чином, популістський проект поступився неолібералізму. Разом із тим робилися спроби підтримати соціально незахищені верстви населення, які на той момент складали приблизно 70% - їм передбачалася адресна допомога. На це мали спрямовуватися кошти від підвищення цін на бензин та кредити від Світового банку. Останні заходи визначили відносну спокійну реакцію суспільства на кардинальні зміни у стратегії президента. Разом із тим спостерігачі визначали спроби команди Р.Кальдери вивести країну із стану стагнації, як агонію демократії, образно порівнюючи ці намагання із перестановкою стільців на палубі «Титаніка». Невдачі зазнав намір створити соціально орієнтовану ринкову економіку і зберегти із певними модифікаціями представницьку демократію. Важливо також згадати і про те, що Р.Кальдера амністував заколотників, серед них - і свого наступника У.Чавеса. Якщо б не було цього пробачення, керівник путчистів не зміг би надалі легально претендувати на найвищу посаду в державі.

У 1994 р. У.Чавес та інші учасники військових переворотів 1992 р. вийшли з тюрми. Вони переглянули свою тактику і взяли курс на парламентські форми боротьби. У квітні 1997 р. надзвичайна асамблея Революційного боліварійського руху прийняла рішення про перейме­нування у «Рух V Республіка»^[559] і про участь в електоральних процесах на загальнонаціональному рівні. Боліварійці оперативно сформували дисцип­ліновану і мобільну структуру, в якій провідну роль відігравали колишні військові. Нова організація діяла по всій країні, і їй вдалося досить швидко завоювати авторитет у всіх верствах населення.

Перед виборами 1998 р. «Рух V Республіка» утворив коаліцію «Патріотичний полюс», до якої разом із ним увійшли лівоцентристські партії «Радикальна справа», «Рух до соціалізму», «Батьківщина для всіх», Виборчий рух народу, Венесуельська комуністична партія та інші. Висуванцем від коаліції на президентську посаду став У.Чавес. Головною тезою його передвиборчої програми проголошувалася докорінна перебудова існуючої соціально-економічної та політичної системи з метою її трансформації у суспільний лад, що забезпечуватиме і гарантуватиме реальну участь широких мас у прийнятті рішень на всіх рівнях влади. Центральна вимога - проведення референдуму для скликання Консти­туційної асамблеї і розробки нового Основного закону, що відповідав би вимогам часу. Зокрема, разом із трьома гілками влади потрібно створити четверту - моральну владу, яка б тісно співпрацювала із судовою, але при цьому була б абсолютно автономною і незалежною. Їй відводилася провідна роль у боротьбі із корупцією, викорінення якої визначалося як пріоритетне завдання нової адміністрації. В якості одного із заходів передбачалося радикальне скорочення непомірно розбухлого державного апарату, зокрема скорочення в два рази кількості міністерств та відомств. Економічний блок платформи кандидата передбачав посилення ролі держави у стратегічних галузях, включаючи нафтову; недопущення в них приватного, іноземного і національного капіталу; подальшу інтеграцію у світову господарську систему, але на більш справедливих умовах із урахуванням національних інтересів; проведення переговорів щодо реструктуризації зовнішньої заборгованості тощо.

Коаліції, яка підтримувала У.Чавеса, протистояло об’єднання правоцентристського гатунку «Проект Венесуела». Його основу становили дисиденти Соціал-християнської партії, які згрупувалися навколо Енріке Саласа Ромера, колишнього губернатора найбільшого промислового штату Карабобо. Його кандидатура енергійно розкручувалася, виборчу кампанію він вів динамічно і навіть агресивно, із використанням новітніх технологій. Наполегливі рекомендації верхівки партій статусу проголосувати за нього призвели до протилежного результату. Пересічний виборець вирішив: «Всі вони зроблені з одного тіста» і віддав свій голос У.Чавесу¹. 44-річний колишній путчист завоював 3,6 млн. голосів (56,2 %), що на 1 млн. голосів перевищувало результат найближчого конкурента, і з парадного входу увійшов до президентського палацу, який у лютому 1992 р. намагався взяти зброєю. Ця перемога поклала початок кардинального повороту у розвиткові Венесуели.

Аналізуючи причини перемоги У.Чавеса, слід брати до уваги сукупність обставин, які важко ранжувати за першістю за силою впливу, а саме: криза соціально-економічної системи, що раніш існувала, крах системи двопартійної влади, суспільна напруженість, вкрай загострена безсоромною корупцією верхів. До цього додалося різке падіння цін на світовому ринку нафти, що вплинуло на погіршення економічного становища Венесуели. Населення обурювали неоліберальні реформи, здійснювані попередньою владою, та їхні соціальні наслідки. Як показує досвід політичної історії інших країн, скорочення у виконанні державних зобов’язань перед співгромадянами призводить до посилення лівих настроїв у суспільстві, а новий президент представляв саме такі настрої. Вплинули й особливості політичної культури венесуельців. У ній сильні ідеї популізму, який через невиконані обіцянки та надії, що не справдилися, живить месіанізм - сподівання на «героя», який швидко і просто вирішить всі проблеми знедоленої людності.

Саме таким «рятівником нації» в очах переважної більшості венесуельців постав У.Чавес - один з найбільш суперечливих політиків сучасного світу. Про «феномен Чавеса» написано чимало, його масштабна постать і неординарні дії впродовж півтора десятиріччя перебували у центрі полеміки не тільки у Новому Світі, але й у Старому. Молодий, харизматичний, динамічний, енергійний лідер у червоному береті або сорочці. Його відрізняли організаторські здібності, ерудованість, схиль­ність до нестандартних рішень, характер бійця, фантастична працездат­ність, ораторський талант. Під час його багатогодинних^{[560] [561] запальних виступів венесуельці, як і всі латиноамериканці - любителі карнавалів, починали співати пісень і танцювати сальсу. Він надто відрізнявся від попередників своїм яскравим іміджем. А це є дуже важливим у новітні часи, коли візуальний вплив на людську свідомість переважає над аудіальним. Він - з простої родини, «один з нас», із вмінням спілкуватися з простими людьми, виявляючи щире співчуття та розуміння, одержуючи у відповідь масову підтримку. Російська дослідниця Тетяна Ворожейкіна зазначила: «Він дійсно був людиною з народу, котрий - ймовірно, вперше в історії Венесуели - розбудив її народ і дав йому можливість відчути себе не гноєм історії, а її активною дійовою особою».}

Разом із тим - це політик авторитарного типу, який постійно балансував між додержанням законів та зневажанням їх. Він, як диктатор, не схильний до діалогу із опонентами, своїх недругів представляв «ворогами народу», зрадниками боліваріанської революції. Увесь світ у нього поділявся на друзів і ворогів, патріотів і зрадників. Його публічні виступи розколювали суспільство, нацьковуючи одну його частину на іншу, провокуючи заздрість, злобу і прагнення помсти тим, кого Команданте визначав як ворогів. У тональності не тільки його промов, але й усієї пропаганди переважала ненависть, породжена ідеологічним фанатизмом і соціальним озлобленням.

При прийнятті рішень президент, як правило, керувався «революційною доцільністю». Врешті решт він підім’яв під себе всі гілки влади, які незаперечно виконували його розпорядження, тобто розділення влад стало фікцією, а демократію згорнули під гаслом розвитку демо­кратизації суспільства. До середини 2000-х років У.Чавес встановив особистий контроль над найважливішими ресурсами реальної влади - виконавчими структурами, армією і нафтовою промисловістю. Всесвітньо відомий колумбійський письменник Габріель Гарсіа Маркес після знайом­ства ним зазначив: «Раптом я усвідомив, що із задоволенням порозмовляв із двома зовсім різними людьми. Одним, кому доля дала можливість врятувати свою країну. І другим - ілюзіоністом, здатним увійти в історію деспотом».

Тверду рішучість здійснювати оприлюднені настанови передвибор - чої програми новий президент продемонстрував у своєму першому декреті від 2 лютого 1999 р. - дня вступу на посаду. Оголошувалося проведення референдуму з метою виявлення ставлення народу до скликання Національної конституційної асамблеї задля вироблення нового Основного закону, що мав забезпечувати ефективне функціонування соціальної та партиципаторної^[562] демократії. Стару Конституцію президент назвав «вмираючою». Такий референдум відбувся 25 квітня 1999 р.: населення дало згоду на скликання Національної конституційної асамблеї (НКА). Вибори до неї пройшли 25 липня 1999 р., 90% мандатів одержали

висуванці від «Патріотичного полюса». Після скликання нового органу фактично ліквідовані парламент та Верховний суд. З числа депутатів НКА створили дві комісії, покликані виконувати функції вищих законодавчого і судового органу до проведення нових виборів. Це за суттю являло собою державний переворот. Водночас йшла робота над новою Конституцією, яку схвалили 70% учасників референдуму 15 грудня 1999 р.

За новим Основним законом країна одержала нову офіційну назву - Боліваріанська Республіка Венесуела. Радикальних змін зазнали основні інститути політичної влади. Функції вищого законодавчого органу покла­далися на однопалатну Національну асамблею із п’ятирічним терміном повноважень. Скасування верхньої палати позбавляло регіони представ­ництва у вищому законодавчому органі, що не тільки ускладнювало їх становище, але й підривало основи федералізму. Крім традиційних трьох гілок влади Конституція запровадила ще дві: електоральну, покликану здійснювати і контролювати процедури при обранні органів влади всіх рівнів, і моральну або громадянську. Президентський мандат подовжу­вався з 5 до 6 років, а переобрання ставало можливим відразу по закінченні попередньої каденції. Військовослужбовці, не маючи права перебувати у політичних партіях, одержували право брати участь у голосуванні.

Суттєвим виявився соціально-економічний блок Конституції, де з’явилися статті, що гарантували громадянам зайнятість, безкоштовне медичне обслуговування, одержання середньої та вищої освіти, причому університети одержували автономію. Розширення трактування прав людини як сукупності економічних, соціальних та політичних прав є одним з досягнень нового Основного закону. За ним система соціального забезпечення повинна будуватися на принципах універсалізму, солідар­ності, кооперації, участі, самоуправління та взаємної відповідальності. Разом із тим у взаєминах індивідуума та держави яскраво виражений нахил в бік останньої. У цьому ж розділі зафіксовано заборону на приватизацію державної нафтової компанії Petroleos de Venesuela (PDVSA). В цілому Конституція закріпила тенденцію до посилення виконавчої влади, яка чітко проступила із приходом боліварійців до управління. За суттю Основний закон перетворив Венесуелу в етатистську, патерналістську, суперпрезидентську республіку.

У 1999 р. президент домігся схвалення парламентом Закону про особливі повноваження, які передбачали можливість здійснювати структурні зміни шляхом видання декретів. Відповідно до них реформовано митний режим, податок на прибуток, податок на додану вартість (15%) та ін. Разом із збільшенням надходжень від реалізації нафти, пов’язаним із початком зростання цін на світовому ринку (квітень 1999 р.), подібні заходи дозволили загальмувати негативну тенденцію у розвиткові економіки. Акцент робився на стимулюванні приватного попиту і приватних інвестицій, головним чином через фіскальні стимули та державні інвестиції в інфраструктуру, а також створення сприятливого для економічної діяльності клімату шляхом змінювання законодавства. Таким чином, у початковий період уряд проводив свою економічну політику у відповідності до ринкових принципів: заохочувалися приватні інвестиції у ключові сектори виробництва, створювалися податкові стимули, а державні капіталовкладення спрямовувалися у виробничу інфраструктуру та соціальну сферу.

Від самого початку У.Чавес головним завданням визначив боротьбу із бідністю, спрямовуючи на це значну частину нафтових прибутків. Набули поширення повсюдне будівництво «народного житла», безплатні медична допомога й освіта, в тому числі вища, модернізація шляхів, транспорту, інфраструктури. Продовольчі товари та бензин - за пільговими цінами¹. За роки нової влади рівень мінімальної заробітної плати збільшився на 88 % і становив на 2008 р. 371,7 долари (найвищий показник у Латинській Америці). З огляду на інфляцію двічі на рік проводилася індексація зарплат. Скоротилося безробіття: з 16,6 % у 1998 р. до 7,7 % у 2009 р. Кількість робочих місць зросла на третину, майже на 3 млн. Рівень грамотності у 2008 р. піднявся до 98% населення і був одним з найвищих у Латинській Америці. Чисельність студентів від 1998 до 2008 р. збільшилася втричі і становила у 2007 р. 78 на тисячу мешканців, що також стало одним з найкращих показників в регіоні (в Аргентині - 65, в Чилі - 48). Для населення, яке вийшло з працездатного віку, вдів, сиріт і непрацездатних розгорнуті широкі програми соціального забезпечення (чисельність одержувачів збільшилася з 1,7 до 4,4 % населення). У 2008 р. Венесуела мала індекс людського розвитку 0,838 (у 2000 р. - 0,772). Рівень очікуваної тривалості життя зріс з 72,16 років у 1998 р. до 73,76 років у 2008 р. Смертність дітей до одного року впала на третину - з 26,5 смертей на тисячу народжень до 17. Цьому сприяв розвиток сфери охорони здоров’я, де кількість лікарів від 1998 до 2008 р. збільшилася в 12 разів^{[563] [564]. За той же період кількість вкрай бідних сімей знизилася на 72 % до 7% від загальної чисельності населення. Кількість бідних домогосподарств у 2008 р. становило 26 %. Заходи щодо поліпшення умов життя поширено на індіанців[565] навіть у віддалених районах Амазонії. Наслідком цього стало зникнення індіанців-злидарів, які просили милостиню на дорогах і у великих містах, включаючи столицю. Саме за рахунок заходів із подолання бідності зменшуввалася нерівність у прибутках. Разом із тим відбувалося скорочення прибутків підприємницьких кіл, а також чисельності самих підприємців. До приходу У.Чавеса до влади в країні нараховувалося 800 тис. компаній і підприємств. На початок 2017 р. їх залишилося лише 230 тис. Тобто 570 тис. зникли через неможливість вести бізнес за умов, що склалися (насамперед, загрози експропріації).}

Однак у соціальної політики Команданте був і зворотний бік. Вона призвела до появи у міських нетрях величезного прошарку людей, існування яких залежне від держави і державних субсидій. Це викликало суттєве послаблення і без того слабкого громадянського суспільства. Тим більше, що керманич країни, попри риторику «демократії участі», послідовно придушував всі спроби незалежної самоорганізації у власному таборі: профспілки і громадські рухи, створення яких режим начебто заохочував, оголошувалися його противниками і зазнавали тиску, як тільки вони виступали з критикою політики правителя.

Крім того, покращення соціальної обстановки у бідних кварталах супроводжувалося зростанням злочинності у венесуельських містах, насамперед, у Каракасі. Пропустивши вперед тільки Гондурас і Сальвадор, Венесуела посіла одне з перших місць на континенті за кількістю вбивств на 100 тис. жителів, а її столиця перетворилася на одне з найбільш небезпечних і криміналізованих міст Латинської Америки. Справа у тому, що соціальні програми чавізму, покликані підтримати найбільш соціально вразливі і найменш самостійні, залежні від держави верстви населення (жінки, діти, люди похилого віку), за визначенням не поширювалися на тих, хто складає кістяк міської злочинності - молодих чоловіків в віці від 15 до 24 років. Відсутність нових можливостей працевлаштування, пов’язана як із загальною складною економічною ситуацією, так і з політикою обмеження приватного сектору, штовхає молодих людей з нетрів до банд нарко- торговців, які постійно воюють як між собою, так із поліцією. Характеристики соціального середовища, що склалося в країні: культура насильства, вкрай низька ціна людського життя, значна чисельність молодих людей, готових вбивати і вмирати. Водночас корумпована поліція неспроможна захистити населення, але здійснює озброєні рейди проти жителів, що посилює відчуття страху. Це відчуття посилювалося озброєними бандами на мотоциклах, які складалися із прихильників У.Чавеса і радо відповідали на його заклики боротися із «світом багатих», «контрас», опозицією. Остання вказувала на те, що «міський люмпен перетворився на головного суб’єкта революції». Влада фактично заохо­чувала захоплення міської власності безпритульними і злидарями. І хоча в свій час влада відійшла від такої лінії і почала будувати житло, аби ліквідувати нетрі, проблема адаптації соціально виключених, у тому числі і кримінальних елементів, не зникла.

Нафтодолари і до приходу У.Чавеса живили венесуельську економіку та соціальну сферу, проте не у такій пропорції. Переважна більшість надходжень осідала у кишенях олігархії та корумпованого чиновництва, спроможних помалу підгодовувати середній клас і робітників, що входили до профспілок. Бідні квартали Каракаса являли собою одне із найжахливіших місць у Латинській Америці, що вражало на фоні нафтових надприбутків. Вже тоді з’явилося слово «petroestado», що означає державу, яка функціонує за рахунок продажу нафти, адже вона стабільно давала від 93 до 96 % експортних прибутків. З одного боку, Венесуелі дуже поталанило із таким багатством а також із сприятливою світовою кон’юнктурою певного періоду¹. Проте зворотною стороною стала «голландська хвороба», подібна російській, коли відбуваються негативні структурні зрушення і занепад всіх інших галузей економіки, окрім провідної^{[566] [567]. Впродовж десятиріч у Венесуелі не розвивалося виробництво необхідних товарів, які у переважаючій більшості стали імпортними[568]. А економіка в цілому впала у цілковиту залежність від зовнішніх обставин. Так само від них залежні соціальне забезпечення населення і стабільність в державі.}

Більшість громадян періодично висловлювали схвалення курсу У.Чавеса своїм голосуванням на виборах. У 2000 р. він переміг Аріаса Карденаса, який критикував діючого президента за розгін парламенту і Верховного суду, силові методи впливу на опозицію, надлишкове втручання держави в економіку, надмірне зближення з Кубою, вражаючу амбіційність, популістські прийоми, кричущу претензійність та само­впевненість. У.Чавес у передвиборчій боротьбі створював несприятливі умови конкуренту, сам використовував адміністративний ресурс, постійно їздив країною, суміщаючи президентські і кандидатські функції. Проте, навіть всупереч очевидним порушенням, більшість населення підтримало спочатку його на президентських виборах (59% голосів тих, хто прийшов до виборчих дільниць, проти 38% голосів за А.Карденаса), а потім його прибічників на виборах парламенту, губернаторів, членів законодавчих рад штатів, алькальдів^[569]. Хоча опозиція спромоглася зберегти непогані позиції на середніх та нижніх щаблях влади.

У 2001 р. внутрішньополітична ситуація в країні загострилася. З одного боку, впали світові ціни на нафту, з іншого, декретом президента вводилися 49 законів, що слугували правовою основою економічного курсу, спрямованого на посилення ролі держави у господарському житті та його соціальній складовій. Наприкінці 2001 - на початку 2002 р. країною прокотилася хвиля страйків і демонстрацій протесту, в якій проти прийнятих рішень виступили представники практично всіх сегментів населення від робітників до підприємців. Ці виступи збурили країну, паралізували її економіку, особливо видобуток нафти. 11 квітня 2002 р. в результаті державного перевороту У.Чавеса усунули від влади і на 48 годин ув’язнили на острові Орчила. На чолі держави став Педро Кармона Естанга. Він розпустив парламент, призупинив роботу генерального прокурора, відмінив прийняті за часів президентства У.Чавеса закони, що перерозподіляли частину національного багатства на користь незаможних. Проте через стихійний протест мас та лояльність більшості військових підрозділів заколот провалився, парашутисти звільнили в’язня і 14 квітня він повернувся до президентської резиденції. Головне звинувачення У.Чавес спрямував проти Сполучених Штатів Америки у спробі повалення його режиму¹.

Опозиція, врахувавши досвід минулого, перебудувала свої лави в рамках Демократичного координаційного комітету, змінила тактику, спробувала досягти мети шляхом проведення референдуму. Шлях до нього виявився дуже складним. Хоча було зібрано понад 2,5 млн. підписів за його проведення - більше, ніж потрібно, влада поставила під сумнів їх дійсність і розпочала тривалу процедуру перевірки, кілька разів переносила час проведення, вдавалася до інших методів зволікання.

У країні проводилися масові мітинги як на знак протесту проти У.Чавеса, так і на його підтримку, що часом призводило до сутичок учасників із людськими жертвами. Харизматичний лідер закликав своїх прибічників «дати бій ворогам боліваріанської революції», уряд мобілі­зував усі адміністративні ресурси, значні суми валютних надходжень кидалися на реалізацію соціальних програм, у тому числі на підтримку незаможних прошарків населення. У «злиденних селищах» чимало кубинських вчителів розгорнули кампанію із ліквідації неписьменності. Було збільшено мінімальну зарплату і грошове утримання військово - службовців, а дрібні підприємці міст і сіл одержали пільгове кредитування. Багато жителів маргінальних районів одержали документи на право володіння земельними ділянками без права продажу. Всі ці заходи, безумовно, позитивно вплинули на результати референдуму. В свою чергу, опозиція розгорнула кампанію під гаслом «Чавес проти Чавеса», в ході якої скрупульозно порівнювалися обіцянки президента та реалії, виявлялися факти корупції та негідної поведінки його оточення^{[570] [571], в провину ставилося безконтрольне, в обхід парламенту, витрачання надходжень від нафти тощо.}

15 серпня 2002 р. за те, аби президент залишився на своїй посаді, висловилися 5 800 629 чоловік, тобто 59,25% учасників голосування, проти - 3 989 008, або 40,74 %. Усього у виборчих списках значилося 14 027 607 осіб, на дільниці прийшли 9 815 631. 4 грудня 2005 р. мали місце

парламентські вибори, на яких перемогла партія «Рух V Республіка» та її союзники. Тому сприяла відмова провідних опозиційних партій від участі у перегонах під приводом того, що Національна виборча рада перебуває під жорстким контролем виконавчої влади і неспроможна забезпечити прозорі вибори. У результаті на дільницях з’явилося лише 25% електо- рату. Проте У.Чавес все одно встановив повний контроль над парламентом країни, хоча ступінь легітимності виявився вкрай низьким. Успіх правлячої партії також продемонстрували вибори до місцевих органів влади: провладні кандидати одержали 21 з 23 губернаторських крісел і понад 80% посад мерів міст.

3 грудня 2006 р. відбулися президентські вибори. Опозиція консолідувалася навколо губернатора штату Сулія¹ соціал-демократа Мануеля Росалеса, голови партії Новий Час. У його програмі йшлося про поглиблення і розширення демократії, проведення адресної соціальної політики, ліквідацію безробіття і неформального сектору економіки, більш справедливий розподіл прибутків від реалізації нафти. Акцентувалися звинувачення на адресу діючого президента у невмінні управляти і заяви про викоренення урядом демократичних цінностей та свободи. Проте понад 3 млн. чоловік уже користувалися допомогою «соціальних місій»^{[572] [573], що забезпечило незмінність їхнього вибору. У.Чавес переміг із 62,6 % голосів.}

У січні 2007 р. він проголосив перехід від боліваріанської революції до нового етапу - побудови «соціалізму ХХІ століття». Перш за все слід підкреслити, що самий факт трансформації «боліваріанізму» у «соціалізм» вилився у політичний курс, спрямований на жорстке придушення опозиції^[574], концентрацію влади в руках президента^[575] і спеціально створеної підконтрольної йому партії. Відразу після президентських виборів за ініціативою президента об’єднання «Рух V Республіка» саморозпустилося, оскільки, за його думкою, надто багато партій заважатимуть будувати соціалізм. Натомість була створена Єдина соціалістична партія Венесуели - авангардна партія за зразком тих, що раніше панували в країнах «соціалістичного табору». Було оголошено, що партія стане найбільш масовою, дисциплінованою, згуртованою політичною організацією в масштабах усього континенту. На червень 2009 р. вона вже нараховувала 1,9 млн. членів^{[576] [577] із тенденцією до збільшення, оскільки запис до неї - за «добровільно-примусовим принципом». Президент заявив: «Хто проти Єдиної соціалістичної партії - той проти Чавеса». Головне призначення партії як інституціональної структури полягало у зміцненні політичного впливу лідера, а також сприянні йому у вирішенні внутрішньополітичних завдань через мобілізацію мас. Водночас така партія дозволяє не тільки мобілізувати владну еліту, але й тримати її під жорстким контролем у здійсненні накреслених планів побудови «соціалізму ХХІ століття».}

Щоправда, далеко не всі в країні налаштовані саме на такий лад. Це показав референдум, організований задля ухвалення реформи Конституції, яка б закладала законодавчу основу для створення венесуельської моделі соціалізму. Перед тим Національна асамблея підтримала поправки до 69 статей, в яких йшлося, зокрема, про пріоритет колективної і суспільної власності над приватною, спрощення експропріації приватної власності, заборону великого землеволодіння, створення органів народної влади - комунальних, робітничих, селянських, студентських рад, новий адмініст­ративно-територіальний поділ країни, розширення прерогатив президента тощо.

2 грудня 2007 р. відбувся референдум, у якому свою думку висловили приблизно 9 млн. осіб. «Проти» президентського курсу проголосувало 50,7 % з них, «за» - 49,2 %. Ініціативи У.Чавеса із побудови «соціалізму ХХІ століття» налякали частину електорату, проте глава держави не мав наміру відмовлятися від своїх ідей. 31 липня 2008 р. він видав пакет декретів із силою законів. У декреті «Про розвиток народної економіки» зазначалося, що розвиток економіки піде шляхом реалізації проектів, розроблених соціально-орієнтованими громадськими асоціація­ми, або комунами, різними за організаційною формою. Їхня діяльність базуватиметься на директивному плануванні за участю членів комун із верховенством спільних інтересів над приватними. Керівництво політикою у сфері формування, підтримки та фінансування цих проектів здійсню-

ватиметься міністерством. Поступово став жорсткішим контроль над виробництвом і розподілом товарів масового попиту із встановленням високих квот для товарів, що реалізуються за фіксованими цінами. У випадку невиконання приватними підприємствами встановлених урядом нових норм вони можуть бути експропрійованими. Було націоналізовано 76 приватних, у тому числі й іноземних, підприємств, що обслуговували нафтову галузь. Потім до переліку націоналізованих додалися підпри­ємства із виробництва цементу, чорної металургії та інші. Результатом стало згортання місцевого виробництва, зростання інфляції, безробіття, погіршення інвестиційного клімату і відповідно втеча капіталів з країни, перебої із продовольчим постачанням, водою та електрикою. До погір­шення ситуації додалися фактори впливу світової фінансово-економічної кризи 2008 р., що ускладнило реалізацію розгорнутих раніше соціальних програм.

В країні виявилося поступове зростання невдоволення, що призвело до падіння популярності президента: у березні 2009 р. - 71% населення підтримувало його курс, у вересні 2009 р. - 52,9%, через місяць - 46,2%. Це - незаможні верстви населення, міська і сільська біднота, наймані працівники, індіанські общини та партії лівого спрямування. В опозиції - вищий і середній класи, підприємці різного рівня, лідери профспілок, католицька церква, студенти та викладачі вищих навчальних закладів, діячі вільних професій, понад 60 партій та організацій із 100 діючих в країні. Всі вони вступали проти авторитарного стилю керівництва та перспектив соціалізму з усіма притаманними йому обставинами - від «експропріації експропріаторів» до «створення нової людини». В опозицію перейшла навіть колишня дружина У.Чавеса. Людей дратували постійні пишні промови президента на тлі економічних та побутових проблем, особливо дефіциту води і масового відключення струму. Основна претензія до глави держави - розходження його слів з реальним станом справ. Результат - масові виступи, які мали місце впродовж усього 2010 і початку 2011 р.

26 вересня 2010 р. пройшли вибори до Національної асамблеї. Треба зазначити, що процедура голосування у Венесуелі передбачає зняття відбитків пальців людей. З одного боку, це унеможливлює повторне голосування, проте в разі потреби дає можливість виявити, як саме голосувала особа. До того ж влада здійснила зміни щодо виборчого процесу: збільшилося представництво штатів із малим населенням і переважанням симпатиків У.Чавеса, на шкоду густонаселеним штатам, де більшість його не підтримувала^[578]. Вибори продемонстрували розкол суспільства: за владу проголосували 5,4 млн. виборців, за опозицію - 5,3 млн., тобто перевага урядової коаліції становила лише 100 тисяч. При тому, що остання одержала 48,1 % голосів, вони дали їй 98 місць у Національній асамблеї, а 51,8 % голосів, відданих за опозиційні Коаліцію національної єдності та партію «Батьківщина для всіх», - 67. Хоча діюча влада одержала більшість мандатів, проте їх виявилося менше, ніж 110 - необхідної мінімальної кількості аби виключно своїми силами проводити законопроекти у парламенті, повний склад якого дорівнює 165. Ці вибори розглядалися як «генеральна репетиція» президентських, призначених на кінець 2012 р.

7 жовтня 2012 р. вони відбулися. На вищу посаду в державі на шестирічний термін претендували шість кандидатів, однак фаворитами вважалися діючий лідер і колишній губернатор штату Міранда, кандидат від 22 опозиційних партій юрист Енріке Капрілес. У серпні 2012 р. У.Чавес під час зустрічі із своїми прихильниками не виключав можливості керівництва країною до 2026 р. Хоча ще у червні 2011 р. стало відомо, що він страждає від смертельної недуги: в нього виявили ракову пухлину. Пройшовши кілька курсів хіміотерапії на Кубі, він заявив, що повністю подолав хворобу. В разі переобрання обіцяв до 2019 р. «гідне житло» кож­ному жителю країни (на той час не вистачало приблизно 3 млн. будинків). Про суперника він говорив: «Капрілес - це корупція і підкорення США». Той ставив у провину президентові неподолану бідність.

Явка на вибори склала понад 80% з 19 млн. електорату. За У.Чавеса віддали голоси 55,07%, за Е.Капрілеса - 44,31%. Різниця - мільйон голосів. Тріумфатор зазначив, що досягти переконливішої перемоги йому завадила хвороба (наприкінці життя він стверджував, що його отруїли). Ставши президентом вчетверте, він не зміг 10 січня 2013 р. пройти церемонію інавгурації через тяжкий стан здоров’я. 5 березня 2013 р. було офіційно оголошено про смерть на 59-му році життя У.Чавеса. Кілька днів величезні черги вишиковувалися, аби попрощатися із своїм куміром. Його набальза­моване тіло^[579] примістили у музеї революції у Каракасі. В країні - масовий продаж сувенірної продукції з зображенням команданте. А також чутки, що подіяло «прокляття Болівара», адже для доказу того, що того «занапастили вороги», У.Чавес наказав провести ексгумацію.

Перед останньою хірургічною операцією, виступаючи по телеба­ченню, У.Чавес вперше заговорив про можливого наступника. В якості гідної кандидатури на президентську посаду він назвав віце-президента і міністра іноземних справ Ніколаса Мадуро. Колишній водій автобусу Н.Мадуро був одним з найближчих радників президента і чоловіком генерального прокурора. Всупереч Конституції Верховний суд оголосив його виконувачем обов’язків президента і призначив на 14 квітня 2013 р. нові вибори. На них прийшли 79,68% електорату. За офіційними даними, 50,61% або 7,5 млн. голосів одержав Н.Мадуро, 49,12% (7,27 млн.) - Е.Капрілес. Менше чверті мільйона голосів - найнезначніша перевага у сучасній політичній історії країни. Е.Капрілес та його прихильники відмовилися визнати результати виборів. Вони надали список порушень, серед яких - неправильний підрахунок голосів, усунення представників опозиції з виборчих дільниць, примус до голосування за Н.Мадуро тощо. На вулиці вийшли десятки протестувальників з вимогою перерахунку голосів. Однак центральний виборчий комітет, контрольований прибіч­никами У.Чавеса, відхилив ці претензії, а поліція розігнала маніфестантів. Країна виявилася фактично розколотою.

Ще до закінчення виборів спадкоємець померлого президента запрошував венесуельський народ на свою інавгурацію. А також повідомляв про те, що «зовнішні вороги» прагнуть зірвати вибори і вбити його. Надалі неодноразово з’являлися повідомлення про змови з метою фізичного усунення Н.Мадуро, ініційовані начебто опозицією, частиною військових, колишнім президентом Колумбії Альваро Урібе, американ - ськими дипломатами тощо. Проте завжди підтверджувалася відданість ідеям «боліваріанської революції» і рішучість у їх реалізації.

У жовтні 2013 р. новий президент зажадав особливих повноважень «для боротьби із корупцією і буржуазією, які підривають економічну стабільність країни». У листопаді 2013 р. парламент розширив повноваження президента. Через сім місяців після його приходу до влади ситуація в економіці серйозно погіршилася. Поки ціни на нафту були високими, гроші від її продажу широко витрачалися на різноманітні соціальні потреби. Падіння нафтових цін завдало економіці Венесуели відчутного удару. Навесні 2016 р. для Венесуели вона складала лише 24 долари, а країна на той момент одержувала 95 - 96% валютних прибутків саме за рахунок її експорту. Іноземні компанії і фірми масово подалися з країни. Її економіка стала несумісною із світовою.

Ціни на продукти харчування значно підвищилися, а самі продукти почали зникати з продажу. У лютому - березні 2014 р. спалахнули масові акції протестів проти високого рівня інфляції¹, зростання безробіття^{[580] [581], злочинності, нестачі продовольства і предметів першої необхідності, «брехні уряду». Президент побачив у цьому «підступи Вашингтону».}

6 грудня 2015 р. вперше за 16 років на парламентських виборах перемогла опозиція: коаліція «Круглий стіл демократичної єдності» набрала 56,22% голосів, що дало 109 місць, плюс ще 3 місця, виділені для корінних народів, які стали на бік опозиції. Таким чином за опозиційними силами - 112 мандати, що на один більше двох третин голосів, тобто це - конституційна більшість^[582]. Пропрезидентська Єдина соціалістична партія набрала 40,91% голосів, що дорівнює 55 мандатам. В країні почалося протистояння президента і парламентарів.

Ці вибори оглядачі охарактеризували як оцінку дій Н.Мадуро у сфері економіки. В країні виникли проблеми з електропостачанням^[583]. Почалися вимикання струму в містах, державні установи перевели на дводенний робочий тиждень, а жінкам заради економії електрики президент порадив не користуватися фенами. В магазинах пропали продукти харчування і предмети першої необхідності. Намагаючись відвернути увагу населення від економічної катастрофи, новий президент вдався до активних пошуків «ворогів народу». Причиною дефіциту оголосили «колумбійських спекулянтів, які скупили всі товари». Почалися продовольчі бунти: населення вдалося до пограбувань магазинів і вантажівок, які перевозили товари першої необхідності. Коли не стало чого красти, натовпи голодних венесуельців прорвали кордон із Колумбією заради закупівлі продуктів і туалетного паперу.

Опозиція почала збирати підписи за організацію референдуму з висловлення недовіри президентові Н.Мадуро. 2 червня 2016 р. Централь­ній виборчій комісії було передано майже 2 млн. підписів, однак та відкинула розгляд цього питання. 25 жовтня 2016 р. Національна асамблея Венесуели проголосувала за початок процесу імпічменту президента країни Н.Мадуро. Та він проігнорував це. У січні венесуельський парламент оголосив Н.Мадуро персоною, яка залишила посада «через невиконання своїх обов’язків». За таке рішення проголосували 106 депу­татів з 163, наділених повноваженнями. Проте Верховний суд Венесуели визнав незаконними спроби Національної асамблеї оголосити імпічмент президенту, а добровільно піти у відставку Н.Мадуро наміру не виявляв.

Натомість спочатку 15 січня 2016 р. було введено надзвичайний економічний стан, «аби виконавча влада могла приймати своєчасні заходи для ефективного вирішення економічних проблем». 13 травня 2016 р. президент оголосив загальнонаціональний надзвичайний стан. Він пригрозив націоналізацією непрацюючим підприємствам і ув’язненням їх власникам, а також можливістю використання армії для придушення акцій протесту. Президентський указ зобов’язав армію координувати вироб­ництво і розподіл продуктів харчування. Згідно документом, нові заходи викликані «економічною війною», яку ведуть проти режиму його супротивники і бізнесмени за підтримки США. Н.Мадуро звернувся по допомогу до військових, намагаючись залишитися при владі.

Колись прем’єр-міністр Великої Британії М.Тетчер зазначила: «Проблема соціалізму у тому, що у вас раніше чи пізніше закінчуються чужі гроші». А бідність взагалі і зокрема зумовлюється нездатністю розпорядитися наявними ресурсами. Венесуела являє собою унікальний для ХХІ ст. приклад економічного місменеджменту^{[584] [585]. Країна, яка посідає перше місце в світі за запасами нафти, опинилася на межі гуманітарної катастрофи через соціалістичні експерименти У.Чавеса і Н.Мадуро. Такі були б неможливі без фінансування за рахунок нафтової ренти. Більшість}

економістів зійшлися на тому, що кризи не відбулося б, якщо б чавістські уряди більше уваги приділили диверсифікації економіки. Але вони вкладали кошти у соціальний сектор заради збереження підтримки виборців, а також у геополітичні проекти. Радикальний популізм і «нафто­вий соціалізм» - визначальні фактори зовнішньополітичної діяльності У.Чавеса і його наступника. Активно використовувалася так звана енергетична дипломатія. Нафтові ресурси давали підставу Каракасу сміливо відстоювати свою незалежну позицію, здійснювати тиск і нав’язувати свої умови іноземним партнерам. Головні цілі - забезпечити «новій соціалістичній Венесуелі» можливість вистояти у протистоянні із «імперіалізмом» США¹, очолити справу побудови нового справедливого суспільства у Латинській Америці, а, може, і за її межами, досягти багатополярності в світі і протидіяти глобалізації, яка є несправедливою до країн, що розвиваються. Протистояння із Сполученими Штатами^{[586] [587] -}

головним ворогом революції - потрібно заради консолідації політичних сил в середині країни і зміцнення влади її президента. Заради цього як головний напрямок було визначено опору на підтримку інших латиноамериканських країн, особливо тих, які обрали «лівий курс». Для цього ініційовано створення нової форми співробітництва - ALBA (Боліварійська Альтернатива для Латинської Америки) - інтеграційного об’єднання, заснованого на ідеях боліваріанізму та взаємодопомоги, підкріпленого пільговим експортом нафти. Спочатку воно об’єднувало Венесуелу з особливо шанованим союзником - Кубою. Пізніше до нього приєдналися Болівія, Нікарагуа. Деякі інші країни «лівого повороту» також висловлюють аналогічний намір. ALBA мав стати якщо не альтернативою існуючим у регіоні інтеграційним об’єднанням - Андському співтова­риству, МЕРКОСУРу та іншим, так претендентом на їх доповнення, а в перспективі і на лідерство. Крім того, що нарощувався експорт нафти на умовах субсидій до країн - союзників, збільшувалася допомога лівим режимам і організаціям на континенті, величезні суми витрачалися на озброєння: від 2005 до 2012 р. обсяг військових закупівель Венесуели в Росії, Китаї та Іспанії склав 16 млрд. доларів. Венесуела - третій у світі покупець зброї, має найбільшу армію і найбільшу кількість танків і літаків у Латинській Америці. Місцеві військові зацікавлені у збереженні існуючої системи влади, яка дозволяє їм живитися за рахунок корупції. Маючи спільні політичні погляди, керівництво Венесуели і Куби прагнули до взаємодії і співпраці. Зокрема, У.Чавес дозволив прибуття до країни 100 тис. кубинських військових і працівників органів безпеки в ролі «радників», що сприяло посиленню контролю над суспільством і зміц­ненню диктаторського режиму. Адже венесуельське і кубинське керів­ництво були союзниками у боротьбі із американським імперіалізмом.

У протистоянні з Америкою У.Чавес велику увагу звернув на розвиток взаємин із Росією¹. Відбулося декілька офіційних візитів на вищому рівні керівників обох держав, що супроводжувалося укладанням численних угод у різних сферах, особливо що стосуються нафти та озброєнь. Саме У.Чавес у 2009 р. слідом за Нікарагуа прорвав диплома­тичну блокаду Південної Осетії і Абхазії. У своєму прагненні «подолати несправедливість сьогоднішньої світової системи» венесуельський президент запропонував президентові Білорусії Олександру Лукашенку створити «новий союз вільних республік»^{[588] [589].}

У.Чавес підтримував повстанців-революціонерів із Колумбійських революційних сил, а мексиканські керівники звинувачували його у потуранні експорту наркотиків з цієї країни. Керуючись комерційними інтересами - диверсифікації експорту нафти та розширенням імпортних можливостей, а також бажанням поділитися із країнами власним баченням світопорядку, зміцнити міжнародне становище та авторитет своєї держави - У.Чавес повів дипломатичний наступ на азіатському та африканському напрямах. Особливу зацікавленість у венесуельських ресурсах виявили Китай та Японія. Венесуельський президент відвідав Багдад за часів правління Саддама Хусейна і засудив подальшу американську інтер­венцію. Розвиваючи відносини із Іраном, У.Чавес заявив про намір здійснити програму «мирного атому», що також викликало занепокоєння світової громадськості. Головним завданням наголошувалося продовження революційної справи на чолі «лівого повороту» у Латинській Америці в бік антиглобалізму та протистояння США. Хоча Н.Мадуро називав себе «астральним сином» У.Чавеса і всіляко підкреслював відданість його ідеям, вже у березні 2014 р. президента Барака Обаму було запрошено провести переговори із тим, аби розв’язати існуючі між країнами проблеми. Хоча це не завадило венесуельському президенту неодноразово звинувачувати Вашингтон у всіляких підступах проти його батьківщини. У червні 2016 р. було заявлено про готовність відновити відносини із Вашингтоном на рівні послів.

Трансформації Венесуели останніх років можуть дати підстави для висновку про те, що «лівий поворот» Латинської Америки зазнає краху. Ліві режиму на кшталт чавістського можуть бути повалені в силу об’єктивних внутрішніх обставин, які мало пов’язані із політикою США. У другому десятиріччі ХХІ ст. Венесуела являє собою вельми нестабільну латиноамериканську країну, в якій іде пошук власної моделі розвитку. За своєю сутністю - це лівопопулістський режим. «Соціалізм ХХІ сторіччя» виявився близьким класичному латиноамериканському популізму. У них спільні прагнення до соціальної справедливості і національного єднання проти зовнішнього ворога, віра у всемогутність держави і її спроможність трансформувати суспільство у відповідності до уявлень влади, а також повне неприйняття представницької демократії. Політика спочатку У.Чавеса, а потім Н.Мадуро - ризикована, вона розхитує суспільство, спрямована на те, аби дати шанс найбільш маргінальним прошаркам насе­лення, у яких далеко не демократичні погляди. Плебисцитарно-популіст- ська суть чавістського режиму найяскравіше виявляється у застосуванні ним демократичних за формою механізмів для реалізації авторитарних за суттю методів правління. Політологи таке поєднання демократії та автократії визначили як «демократичний цезаризм». Проте в суспільстві популярність ідей боліваріанської революції падає. Будь-які сліди економічного розвитку закінчилися у 2005 - 2007 рр. Знадобилося понад десять років, аби почати розчаровуватися у чавистському курсі. Венесуела стала сумним прикладом того, що відбувається, коли замість нормального економічного розвитку країна йде шляхом ідеологічного популізму, замішаного на однобічній сировинній орієнтації. Ситуація складна і залежна від впливу багатьох факторів. Водночас вона є свідченням багатовекторності процесів, що відбуваються у сучасному світі.

Література

Бовсунівський П.В. Військово-технічне співробітництво в зовнішній політиці Боліваріанської Республіка Венесуела /П.В.Бовсунський //Проблеми міжнародних відносин. - 2012. - Вип. 5.

Ворожейкина Т. Феномен Чавеса /Т.Ворожейкина //Pro et Contra. - 2013. - Январь - апрель.

Головченко В. І. На чолі «лівої вісі» Латинської Америки: політичний портрет Уго Чавеса /В.І.Головченко //Актуальні проблеми міжнародних відносин. - 2007. - Вип. 68. Ч. 1.

Гомон Д. Падіння Венесуели: кінець казки про комуністичний рай /Д.Гомон [Ел. ресурс] - Режим доступу: http://espreso.tv/article /2016/05/20/padinnya_venesuely_kinec_kazky_pro_komunistychnyy_ray

Грук Л. В. Десять лет экономической политики У. Чавеса /Л.В.Грук //Латинская Америка. - 2010. - № 3.

Дабагян Э. С. Венесуэла: сдвиг влево /Э.С.Дабагян //Латинская Америка. - 1999. - № 9. Дабагян Э.С. Венесуэла: кризис власти и феномен У. Чавеса (генезис, эволюция, перспективы) /Э.С.Дабагян. - М. 2000.

Дабагян Э.С. Уго Чавес: политический портрет /Э.С.Дабагян. - М., 2005.

Дабагян Э. С. Венесуэла: концептуальные основы международной политики /Э.С.Дабагян //Мировая экономика и международные отношения. - 2006. - № 7.

Дабагян Э. С. Венесуэла: основные вехи политического развития в ХХ веке /Э.С.Дабагян //Новая и новейшая история. - 2008. - № 5.

Дабагян Э. С. Куда идет Венесуэла? /Э.С.Дабагян //Мировая экономика и международные отношения. - 2010. - № 4.

Дедей В. Утопия коммунистического рая может привести к краху латиноамериканскую страну /В.Дедей [Эл. ресурс] - Режим доступа: http://hyser.com.ua/community/utopiya- kommunisticheskogo-raya-mozhet-privesti-k-kraxu-latinoamerikanskuyu-stranu-83674 Викулов М. Титушки и дефицит туалетной бумаги: как венесуэльский «Янукович» довел страну до краха /М.Викулов [Эл. ресурс] - Режим доступа: http://politeka.net/233174-titushki-i-defitsit-tualetnoj-bumagi-kak-venesuelskij-yanukovich- dovel- stranu-do-kraha/

Зотин А. Венесуэла: нефто плюс социализм /А.Зотин [Эл. ресурс] - Режим доступа: http://carnegie.ru/2017/03/23/ru-pub-68373

Каспрук В. Венесуела: утопічний соціалізм Уго Чавеса /В.Каспрук [Ел. ресурс] - Режим доступу: //http://ukrslovo.org.ua

Каспрук В. Венесуела: настає час військових? /В.Каспрук //Дзеркало тижня. - 2016. - № 32. Коларов Г. Режим Уго Чавеса в Венесуэле: сочетание национальной демократии и левого радикализма? /Г.Коларов [Эл. ресурс] - Режим доступа: //http://www.politex.info/content/view/465/30

Кузнецов В. С. В поисках новой социально-экономической модели: венесуэльский опыт /В.С.Кузнецов //Латинская Америка. - 2009. - № 8.

Лопес М. Роль партий в истории Венесуэлы /М.Лопес //Латинская Америка. - 1997. - № 1. Мирзаян Г. Ошибка команданте Ча / Г. Мирзаян, О. Власова //Эксперт Украина. - 2008. - № 14.

Портников В. Венесуельський Янукович. Чому диктаторам не можна давати шанс /В.Портников [Ел. ресурс] - Режим доступу: http://espreso.tv/article /2016/05/18/venesuelskyy_yanukovych_chomu_dyktatoram_ne_mozhna_davaty_shans Русакова Т. Ю. Кризис режима? /Т.Ю.Русакова //Латинская Америка. - 2010. - № 3.

Русакова Т. Ю. Сравнительный анализ социальной политики У. Чавеса (2007 - 2011) /Т.Ю.Русакова //Сравнительная политика. - 2012. - № 2.

Семенов В. Л. Уго Чавес у власти: итоги и перспективы /В.Л.Семенов //Латинская Америка. - 2010. - № 5.

Сірук М. У Венесуелі опозиція здобула супербільшість / М. Сірук, О. Ковальова // День. - 2015. - 10 грудня (№ 226).

Слущенко О.В. Особливості зовнішньополітичного курсу Венесуели в період президенства Уго Чавеса /О.В.Слущенко // Політологічний вісник. - 2011. - Вип. 53.

Ткач О. І. Соціально-економічні реформи і можливості досягнення сталого політичного розвитку Венесуели /О.І.Ткач //Актуальні проблеми міжнародних відносин. - 2008. - Вип. 81. - Ч. 2.

Халитов Б. Н. «Энергетическая дипломатия» боливарийского правительства Венесуэлы /Б.Н.Халитов //Латинская Америка. - 2007. - № 10.

Чемшит О. Бразилія, Аргентина і Венесуела: масові політичні рухи в ХХ столітті /О.Чемшит //Вісник Львівського університету ім. Івана Франка. - 2006. - Серія Міжнародні відносини. - Вип. 18.

Чуриков А. Ю. Показательные итоги по-настоящему демократических выборов /А.Ю.Чуриков //Латинская Америка. - 2010. - № 12.

Alarcon B. Latin America's New Turbulence: Can Democracy Win in Venezuela? /B. Alarcon, A.E. Alvarez, M. Hidalgo //Journal of Democracy. - 2016. - Vol. 27. - Issue 2.

Carasik L. Fighting Words. Tough Talk in Venezuela Won't Work /L. Carasik. //Foreign Affairs. - 2015. - April 2.

Corrales J.The Authoritarian Resurgence: Autocratic Legalism in Venezuela / J. Corrales //Journal of Democracy. - 2015. - Vol. 26. - Issue 2.

Kornblith M. Latin America's Authoritarian Drift: Chavismo After Chavez? / M. Kornblith //Journal of Democracy. - 2013. - Vol. 24. - Issue 3.

Nogueira-Budny D. Great Promise, but Poor Performance: Understanding the Collapse of Venezuela's Causa Radical / D. Nogueira-Budny //Journal of Politics in Latin America. - 2014. -Vol.6. - № 1.

Shifter M. Venezuela's Meltdown Continues. From Bad to Worse / M. Shifter //Foreign Affairs. - 2016. - March 10.

Uzcategui R. Maduro Cracks Down. Venezuela's Human Rights Crisis / R. Uzcategui, J. M. Vivanco //Foreign Affairs. - 2016. - April. 29.

Wilson P. Venezuela, Devalued Maduro Tries to Stave Off Collapse / P. Wilson //Foreign Affairs. - 2016. - February, 21.