Республіка Куба

Однією із найважливіших подій політичної історії Латинської Америки ХХ ст., що одержала широкий міжнародний резонанс, стала революція на Кубі. Вона визначила подальший розвиток цієї країни на десятиріччя, серйозно вплинула на політичні процеси не тільки на континенті, але й за його межами.

Хоча минуло понад п’ятдесят років, вона продовжує залишатися важливим фактором соціально-політичного життя Латинської Америки, яка впродовж ХХ ст., особливо після Другої світової війни, була ареною протиборства різних альтернатив розвитку - насамперед, революційної, радикальної, з одного боку, і реформістської - з іншого. Наприкінці 1950-х рр. її охопила глибока структурна криза і почався тривалий період боротьби проти диктатур, місцевих олігархій та залежності від іноземного капіталу. Першими виклик кинули Венесуела та Куба, де майже одночасно були повалені репресивні режими^{[535] [536]. Куба, хоча і не відразу, стала на шлях радикалізації революції, що у 1961 р. призвело до соціалістичного вибору з орієнтацією на радянську модель: в політичній сфері - єдина партія і проголошення народовладдя; в економічній - державна власність і централізоване управління; в соціальній - право на працю, житло, відпо­чинок, забезпечення старості, безкоштовна освіта та медичне обслугову­вання тощо.}

Досвід Куби демонструє величезну, навіть домінуючу роль вождів у політичній історії. Фідель Кастро - одна з політичних легенд ХХ століття разом із Володимиром Леніним, Львом Троцьким, Уїнстоном Черчилем, Франкліном Рузвельтом, Йосипом Сталіним. Він став символом непохитної революційної волі, непокори і (особливо в очах лівої молоді) революційної романтики. Разом із тим, закликаючи своїх співвітчизників до соціалістичного аскетизму, Ф.Кастро був великим шанувальником жінок, вина, сигар, а число зачатих ним революціонерів не піддається обрахунку. Його обожнювали мільйони злидарів Латинської Америки, а ненавиділи сотні тисяч кубінців, які втекли з країни, звинуваючи Команданте в тому, що той перетворив казковий за красою острів на маленьку подобу великого радянського табору (ГУЛАГу).

Ф.Кастро - видатний лідер, хоча на початку політичної та військової кар’єри ніхто його у керманичі не обирав. Визначальну роль відіграли природні пасіонарні та харизматичні якості: непохитна цілеспрямованість, незламна воля, нестримна енергія, мужність, колосальна працездатність, витривалість, запальний ораторський талант. Студентом він брав активну участь у молодіжному русі. У 1952 р. готувався виставити свою кандидатуру на парламентських виборах від однієї від лівих партій. Однак військовий переворот Фульхенсіо Батисти, що призвів до встановлення диктатури, змінив плани Ф. Кастро. Він відкрито засудив диктатуру і почав готувати збройне повстання проти неї.

Ф.Кастро та його однодумці встановили особливу модель респуб­ліки, де відсутній інститут президента, а глава держави - сам Фідель, а пізніше його брат Рауль - зосереджує в своїх руках повноваження керівника двох найважливіших державних органів - Державної Ради Республіки Куба і Ради Міністрів (уряду) країни. Державна Рада є органом Національної Асамблеї народної влади (парламент країни), яка обирається з числа депутатів у складі голови, першого заступника, п’яти заступників, секретаря і двадцяти трьох членів. Голова Державної Ради є головою уряду. Державна Рада несе відповідальність перед Національною Асамблеєю і звітує перед нею у всій своїй діяльності. Конституція Куби декларує, що Г олова Державної Ради і Г олова Ради Міністрів представляє державу і уряд та керує їхньою спільною політикою. Тобто провідною ланкою у державному механізмі цієї країни є інститут глави держави. Саме він визначає основні напрямки внутрішньої і зовнішньої політики, грає провідну роль у розвиткові економічної та політичної стратегії Куби. Очолюючи відразу два найважливіші державні органи, а також будучи лідером єдиної правлячої в країні партії і Верховним головнокомандувачем збройними силами, глава кубинської держави концентрує в своїх руках надзвичайно значні повноваження із управління країною.

На практиці виконавча влада на Кубі має пріоритет перед законодавчою.

Кубинську систему можна охарактеризувати поширеним у західній політології терміном «party-state», який в свій час використовувався по відношенню до радянської системи. У перекладі - «партія-держава», таке поєднання слів через дефіс показувало злиття першої і другої. Як радянський, кубинський механізм влади спирався на суворе підпорядку­вання всіх ланок, на які призначаються виключно члени комуністичної партії, жорсткій партійній дисципліні. Поєднання партійного і державного контролю за діяльністю Національної Асамблеї гарантує главі держави схвалення будь-яких необхідних йому законопроектів і водночас забезпечує стабільність кадрового складу керівних органів, починаючи з уряду. Така стабільність визначається не стільки нормами Конституції і регламентом Національної Асамблеї, скільки партійними директивами Центрального Комітету правлячої партії^[540]. Велике значення має й та обставина, що за умов однопартійності у цій країні відсутня парламентська опозиція. Тобто нема кому пропонувати альтернативні законопроекти, робити запити на адресу глави держави та членів уряду, здійснювати інші заходи, притаманні країнам західної демократії. Велике значення для

латиноамериканських умов, де армія традиційно мала вирішальний вплив на увесь державний механізм, має суміщення однією й тією особою повноважень глави держави і верховного головнокомандувача збройними силами. У 2000-х рр. кубинські збройні сили - найбільш чисельні та технічно оснащені у Латинській Америці. А кубинська преса, перерахо­вуючи титули глави держави, починає із його посади головнокомандувача, а потім вказується, що він - перший секретар ЦК компартії Куби, а вже потім - Голова Державної Ради і Ради Міністрів.

Симпатики кубинського режиму наполягають на тому, що при наявності «захисної» жорсткої авторитарної оболонки політичного режиму «широкого розвитку набули різні форми демократичної участі мас в управлінні державою та суспільством», має місце «реальна повсякденна участь пересічних громадян у громадсько-політичній діяльності на рівні місцевого самоуправління, трудових колективів, у здійсненні контролю знизу за діяльністю виборних органів влади на всіх рівнях, а також за адміністрацією, що ними призначається». Тобто наголошується розвиток «низової демократії», «висока активність більшості населення», «вільне обговорення нагальних життєвих проблем». Інакше кажучи, маси виявляють «активність та ентузіазм» у здійсненні лінії партії, відхилення від якої карається. В рамках нової політичної системи вироблено процедуру селекції політичної еліти із трудящих: прийом до лав правлячої партії і призначення на керівні посади можливі лише для громадян, обраних таємним голосуванням трудовим колективом як «зразкових працівників». Відпрацьовано механізм постійного контролю за «функціо - нерами» і відторгнення тих з них, хто перестав служити інтересам народу. Контроль мас приєднується до жорсткого контролю партії. Як вказував Ф.Кастро: «Революція встановить контроль повсюдно, де це необхідно. Куба - не капіталістична країна, де все віддано на волю випадку».

Прихильники подібної політичної моделі особливо підкреслюють те, що на Кубі ніколи не було масових репресій проти політичних противників режиму. Дійсно, у порівнянні з мільйонами жертв сталінських репресій в СРСР декілька сотень дисидентів, кинутих до в’язниць і вбитих репресивними органами, ні в яке порівняння не йдуть. Газет і журналів, які виходять без державної цензури - не більше десятка. Всі вони належать католицькій церкві, а тих журналістів, які намагаються донести правду про Острів Свободи на інтернетівських сторінках, кидають за грати. Правильною на Кубі вважається лише єдина точка зору - та, яку несе КПК. Здійснюється жорсткий контроль за інформацією.

Якщо спочатку Ф.Кастро був далекий від ідеї побудови соціаліс­тичного суспільства, то під тиском блокади з боку США, він звернув свій погляд на СРСР, котрий сподівався на роздмухування полум’я «світової пролетарської революції» у Західній півкулі. Куба не тільки орієнтувалася на Радянський Союз, але й до 1991 р. фактично перебуваючи на його утриманні. Підраховано, що побудова соціалізму під боком у найзапеклішого суперника коштувало СССР у 1970-х рр. 1 млн. дол. щоденно. У 1980-х рр. Москва щорічно постачала сюди понад 6,5 млн. тон сирої нафти, як правило безкоштовно. Натомість закуповувалося до 4 млн. тон цукру за світовими ринковими цінами. Допомога братерській Кубі від початку 1960-х рр. здійснювалася і по інших напрямках: радянським коштом і силами будувалися шляхи, промислові і сільськогосподарські підприємства, постачалася техніка, вкладалися гроші у розробку корисних копалин (за запасами нікелю Куба входить до трійки світових лідерів), безкоштовно озброювалася кубинська армія, постачалася більша частина необхідного продовольства, навчалися фахівці тощо^{[541] [542]. Зрозуміло, все це здійснювалося за рахунок добробуту радянських людей. Пізніше економіка Куби зорієнтувалася на «світовий соціалістичний ринок», тобто на соціалістичні країни, і була організована у такий спосіб, аби обслуговувати їхній попит у тому, що могла дати: цукор, мінеральна сировина (нікель), цитрусові, тютюн. Натомість все необхідне їй завозилося з того боку: понад половина необхідного населенню продовольства, до 80% обладнання, майже всі енергоносії.}

У середині 1980-х рр. у світовій соціалістичній системі почалися докорінні зрушення, найважливішим з яких стала «перебудова» в СРСР, викликана тими проблемами, які накопичилися на той час. Близькість кубинської системи до радянської моделі позначала загострення аналогічних проблем на Кубі. Серед них - екстенсивний розвиток з опорою на постійне зростання споживання енергоресурсів та сировини, що за місцевих умов погіршувався залежністю від зовнішньої фінансової допомоги. В країні стало помітно погіршення стану справ в економіці та соціальній сфері.

Ф.Кастро не прийняв горбачовську «перебудову». Він звернувся до народу із закликом розпочати процес очищення соціалізму від чужих йому явищ. Цей процес одержав назву «ректифікації», яка у складний час мала слугувати «лінією оборони», захисту соціалізму. За думкою кубинського керманича, виникла нагальна потреба оцінити обстановку, з’ясувати, що відбувається із радянським блоком і тоді здійснити глобальне коректу­вання методів соціалістичного будівництва. Курс на «ректифікацію» підтримав ІІІ з’їзд КПК, який пройшов у два етапи у 1986 р.

Зусилля були сконцентровані на викорененні тих методів планування, які розглядалися як застарілі і забюрократизовані. Прийнято заходи із покращення інвестиційної діяльності: відмова від «гігантоманії» у будівництві і виділення коштів на соціальні об’єкти, гідротехнічні споруди, шляхи. Розроблялися положення щодо вдосконалення трудових відносин і оплати праці (за умов заперечення безробіття як такого, склалася ситуація, коли один працював, двоє робили вигляд, а зарплата не залежала від виробітку). Були задіяні інші важелі, проте вони не дали очікуваних результатів, і друга половина 1980-х рр. характеризувалася суттєвим зниженням деяких макроекономічних показників.

За період соціалістичного будівництва за підтримки СРСР та інших країн радянського блоку на Кубі створено базу розвитку її економіки. Зокрема, від 1960-х рр. побудовано понад 1100 промислових підприємств. У порівнянні із дореволюційним 1958 р. до середини 1980-х рр. сумарна потужність електростанцій зросла у 9 разів, у 2 рази збільшилося виробництво нікелю, у 7 разів - об’єми водосховищ. У 12 разів зріс експорт цитрусових, в 11 разів - вилов риби і морепродуктів.

Економічне будівництво було соціально орієнтованим, в чому досягло значних успіхів. Достатньо навести деякі цифри. До революції неписьменні складали 37,5 %, а в сільській місцевості - 43%. Середній рівень освіти коливався між 2 й 3 класами. В результаті революційних перетворень Куба перетворилася на країну суцільної грамотності із 12-річним шкільним навчанням. За цими показниками вона посіла передові позиції серед країн, що розвиваються, і поступилася лише найбільш розвиненим країнам. На 12 млн. населення у 2008 р. тут нараховувалося понад 800 тис. фахівців із вищою освітою. У 1958 р. витрати держави на освіту складали 77 млн. песо, у 2008 р. - 7,5 млрд. песо. До революції значна частина кубинського населення страждала від епідемій, оскільки лікування було практично недоступним. Після 1959 р. створено єдину на континенті багатопрофільну Національну систему охорони здоров’я, медицина стала безкоштовною і доступною. В цій сфері працюють 90 тис. лікарів і десятки тисяч кваліфікованих медичних працівників середнього і молодшого рівня. Витрати на медичну галузь зросли в 100 разів: від 20,6 млн. доларів у 1958 р. до 2 млрд. у 2008 р. Бурхливо розвивається біофармацевтика і біотехнології. Маленька Куба перетворилася на світову медичну державу, куди приїздять лікуватися ті, хто не може знайти допомоги на батьківщині^[543]. У 2012 р. Всесвітня організація охорони здоров’я визнала кубинську медицину кращою на планеті.

Заходи поліпшення системи охорони здоров’я вплинули на подовження середньої тривалості життя кубинців: до революції вона дорівнювала 55 рокам, нині - 80 років (на сусідній Гаїті - 55 років). Особливе піклування - про стан здоров’я Фіделя, який у 2016 р. відсвяткував своє 90-річчя¹. У 2004 р. держава офіційно заявила, що хоче довести тривалість життя своїх громадян до 120 років. Але є й «зворотний бік медалі»: населення сучасної Куби має середній вік близько 40 років. Це робить країну однією з найстаріших у світі, що розвивається. Багато в чому це пов’язано із тим, що народжуваність на Острові Свободи останнім часом значно зменшилася, а молодь налаштована їхати за кордон. У найближчі п’ять років, за розрахунками фахівців, Кубу залишать не менше двох мільйонів осіб, більшість з них - молоді освічені люди. У населенні переважатимуть люди похилого віку. Таким чином демографічна ситуація погіршуватиметься, що вплине і на економічні перспективи.

Варто нагадати, що за більшістю показників у першій половині минулого століття Куба була однією з найбільш розвинених країн Латинської Америки, перебуваючи на рівні Франції (наприклад, за кількістю лікарів: один на 960 осіб). У 1937 р. Куба першою в регіоні запровадила 8-годинний робочий день і мінімальну зарплату. У 1940 р. жінки на Кубі одержали рівні права із чоловіками, в той час як в Іспанії та Швейцарії подібне відбулося із запізненням у 30 років. У 1954 р. Куба за споживанням м’яса на душу населення посідала третє місце в світі. У 1957 р. її вважали однією з найбільш електрифікованих країн Латинської Америки. Але пізніше ці позиції були втрачені.

Попри певні успіхи на шляху будівництва соціалізму, рівень життя кубинського народу залишався і залишається вельми низьким. Куба - чи не єдина країна в світі, економіка якої впродовж півстоліття була двічі майже зовсім зруйнована через причини зовнішнього характеру. Спочатку, після перемоги революції, руїна спричинилася через економічну блокаду з боку Сполучених Штатів Америки, на кого повністю орієнтувалося господарство Куби. Вдруге аналогічні наслідки мав крах світової соціалістичної співдружності на чолі із СРСР, а також відмова російського керівництва 1990-х рр. від надання тої підтримки, до якої кубинці звикли раніше. Закордонні політологи сперечалися відносно часу, коли соціалізм впаде, проте кубинське керівництво не відмовилося від обраного шляху.

7 грудня 1989 р. Гавана виступила із заявою, в якій повністю відмежувалася від так званих реформ у Східній Європі, охарактеризувавши їх як реставрацію капіталізму. Події серпня 1991 р. та їхні наслідки ще більше віддалили дві країни одну від одної^{[544] [545], а з утворенням Співдружності Незалежних Держав зв’язки із пострадянськими країнами, насамперед, із Росією, стали стрімко згортатися. Карибська держава миттєво втратила 82% своїх ринків, через що за два роки обсяги експортно-імпортних операцій скоротилися більш ніж в три рази. Припинення постачання нафти паралізувало транспорт, промисловість і сільське господарство. Виробництво основи місцевого експорту - цукру з тростини - впало вдвічі. З острову виїхала радянська мотострілкова бригада, яка являла собою впродовж тривалого часу не тільки захист, але й учбовий центр кубинської армії. Відповідно посилювалася необхідність збільшення фінансування власних збройних сил. До 30% ВВП зріс дефіцит державного бюджету. У 1993 р. стрімко розгорталася інфляційна спіраль. Наслідком стало швидке погіршення матеріального становища населення, тотальна карткова система, коли розподілялася не тільки їжа, а й одяг. Норму видачі хліба урізали вдвічі, а на вільному ринку його ціна зросла більш ніж втричі. Величезних масштабів досягло приховане безробіття. Проте рокований голод не настав. Куба спромоглася вийти з кризи власними силами. Керівництво дуже швидко встановило дружні відносини із Китаєм та Північною Кореєю. Вони надсилали зброю, техніку, інженерів. Пізніше додалася дружба з Венесуелою, звідки надходила дешева нафта[546].}

Гавана наголосила на непохитності соціалістичного вибору. Крах соціалізму у Європі - на Кубі його назвали «фальшивим» - за думкою місцевих лідерів, не означав повної поразки соціалістичної ідеї: зникає «поганий» соціалізм, однак майбутнє залишається за «хорошим». При цьому той, що існував в Радянському Союзі, взагалі не визнавався за соціалізм, оскільки він далеко не відповідав ідеям, розробленим Карлом Марксом. Поразка соціалізму - загроза національному суверенітету і потрапляння в залежність від США. Всіляко підкреслюються ті здобутки у соціальній сфері, які стали реальними за часів соціалізму. А відмова від соціалізму, за наполяганням кубинських керманичів, може призвести до ще більших економічних, політичних і соціальних проблем, ніж його збереження за умов складної міжнародної, насамперед, економічної ситуації. На початку 1990-х рр. переважаюча частина населення Куби, особливо середнього і старшого віку, вихованого ідеологією «фортеці в облозі», підтримало свого вождя. Більшість з них пам’ятала дореволюційні часи із неможливістю соціального просування, а також звикла до, нехай не надто заможного, проте гарантованого життєзабезпечення. Крім того, виїхати за кордон було практично неможливо.

Критична ситуація, що склалася, здебільшого сприймалася як результат дії негативних факторів зовнішнього плану, незалежних від кубинського керівництва. Проте частина людності побачила недоліки саме у його політиці і утворила пасивну опозицію, яка одержала назву «групки». Останні вбачали причину кризи у нежиттєздатності існуючої суспільної моделі, що наочно виявилася після краху СРСР. За таких умов керівництво Куби зробило наголос на збереженні національної єдності, необхідної задля подолання кризи, висуваючи в якості першочергового завдання концентрацію усіх зусиль на практичних справах без акцентування політичних розбіжностей, хоча і заявило про рішучість не допускати ніякого тиску, як із зовні, так і з середини. На випадок публічних виступів опозиційних сил передбачалася стратегія, що виключала використання поліції або армії і орієнтувалася на підтримку широких народних мас. За умов надзвичайної ситуації Фідель та його соратники провели аналіз ситуації із партійним і державним активом і перед кожним поставили питання руба: «Чи готовий ти перед надзвичайно складними проблемами взяти на себе відповідальність за їх вирішення, або ти втомився і не бачиш перспективи?» Ті, хто висловив бажання відійти від справ, не одержали осуду, навпаки, їм подякували за роботу. На їх місця прийшли молоді, проте на керівних посадах залишилося чимало старих кадрів.

За умов гострої кризи кубинське керівництво мусило піти на надзвичайні заходи і відмовитися від деяких принципів організації господарства, які здавалися непорушними. Уряд оголосив «Особливий період у мирний час»^[547] і вдався до жорсткого нормування і контролю за розподілом ресурсів, а також переглянув існуючі пріоритети. Перш за все впроваджувався режим найжорсткішої економії державних коштів: скоротили центральний апарат управління, ліквідували 15 міністерств та відомств, суттєво зменшили штати тих, хто залишився. Державні кошти спрямовувалися до галузей, спроможних на швидку віддачу (туризм). Припинялося надання субсидій збитковим підприємствам. Здійснено фінансову реформу. Збільшено ціни на низку послуг та предметів не першої необхідності, зменшено видачу продуктів за картками. Ліквіду­валися пільги, які раніше існували: безкоштовні обіди за місцем роботи, безкоштовний робочий одяг, низькі тарифи на міський транспорт, електрику тощо. Запроваджувалися нові податки. Хоча було підтверджено недоторканість двох важливих соціальних завоювань революції: безкоштовна освіта, включаючи вищу, і безкоштовне забезпечення всіх громадян кваліфікованою медичною допомогою.

У другій половині 1993 р. розпочався поворот в бік деякої лібера­лізації фінансово-економічного життя і використання окремих елементів ринкової економіки. Легалізовано обіг в країні іноземної валюти - американського долара. Створено сприятливі умови для іноземних інвесторів, що зумовлювалося сугубим прагматизмом, всупереч револю­ційній риториці попередніх часів. У 1995 р. прийнято закон про іноземні інвестиції, в наступному - закон про вільні зони і промислові парки. Вперше дозволялася діяльність підприємств із повністю іноземним капі­талом (раніше верхня межа іноземної участі в капіталі місцевих підприємств визначалася у 49%). Інвесторам надавався широкий спектр гарантій, традиційний для більшості країн із ринковою економікою. Разом із тим, оскільки використання іноземного капіталу диктувалося прагненням пожвавити реальний сектор власної економіки і надати додаткового імпульсу його розвиткові, було обрано процедуру, що дозволяла контролювати інвестиційні процеси і при необхідності управляти ними. В її основі - дозвільний порядок, за яким реалізація інвестиційних проектів можлива лише після їх схвалення Радою міністрів Куби або спеціально створеною комісією. Значна активізація іноземного капіталу почалася у 1995 - 1996 рр. із особливою увагою до гірничої галузі, туризму, електроенергетики, легкої та харчової промисловості.

Важливе значення мало розширення зовнішньої торгівлі, від якої надто залежна кубинська економіка. Беручи до уваги ключову роль зов­нішнього сектору у забезпеченні життєдіяльності кубинського суспільства, такий вибір влади - цілком виправданий. Тільки відновлення мінімально необхідного зовнішньоторговельного балансу могло відвернути повний соціально-економічний параліч країни. Ця обставина висувала в якості імперативу економічної політики вихід на нові ринки задля збуту своєї традиційної продукції і закупівлі гостродефіцитних товарів та сировини. У відповідному секторі відбулася швидка децентралізація, що супрово­джувалася конституційною відмовою держави від монополії на зовнішню торгівлю і залишення в її компетенції тільки питань координації та контролю. Безпосереднє здійснення експортно-імпортних операцій передано зовнішньоторговельним компаніям, чисельність яких сягнула кількох сотень. В результаті Куба спромоглася дуже швидко диверси - фікувати географію своїх зовнішньоторговельних зв’язків - тисячі фірм з понад сотні держав, серед яких - європейські, латиноамериканські, із зростаючою питомою вагою Китаю, Ізраїлю, ПАР та інших.

Для простих громадян особливо помітними стали надання прав займатися індивідуальною трудовою діяльністю, відкриття ринків сільськогосподарської та ремісничої продукції, ціни на яких формувалися під впливом попиту і пропозиції, хоча верхню межу все ж встановлювала держава. Тобто створення змішаної економіки проходило під жорстким контролем держави, яка прагнула не допустити, аби ринкові сили підірвали соціалістичні підвалини. З одного боку, початок розвитку приватного підприємництва вимагав від держави подальших кроків із лібералізації законодавства по відношенню до дрібної приватної власності, а з іншого - призвів до появи ознак соціального розшарування суспільства. Кубинське керівництво, намагаючись не допустити повторення досвіду ліквідації соціалізму на пострадянському просторі, не пішло на поглиб - лення лібералізації економіки, і від 1997 р. процес трансформації уповіль­нився. Так кількість дрібних підприємств у сфері послуг скоротилася, а ті, що залишилися, мали додержуватися численних обмежень (наприклад, обслуговувати ресторан з кількістю місць не більше 12, могли лише члени родини власника).

В наслідок здійснюваних перетворень у 1994 р. вдалося зупинити падіння ВВП, динаміка перейшла у позитив: 1996 р. він зріс на 7,8 %. Втративши тепличні умови соціалістичної системи міжнародного роз­поділу праці, Куба відчула потужний імпульс для відмови від збереження цукрової спеціалізації і здійснила диверсифікацію господарства. Разом із тим досі залишаються невирішеними проблеми забезпечення населення продовольством, житлом, транспортом. Однак на початку ХХІ ст. кубинці не відмовилися від соціалістичного вибору. У червні 2002 р. пройшов референдум, на якому 8 млн. учасників висловилися на підтримку поправ­ки до Конституції, яка фактично складалася з одного слова «irrevocable» - незворотність соціалістичного шляху розвитку Республіки Куба. Щоправ­да у настроях пересічних кубинців посилюються роздратованість, напру­женість, втомленість. Це дуже відрізняється від провідних рис в цілому життєрадісного національного характеру. Більшає анекдотів, які на Кубі виконують функцію соціального протесту, а не просто веселощів. Голов­ною їх темою було: «Раніше Фідель був хорошим, а тепер зіпсувався».

Через погіршення стану здоров’я влітку 2006 р. старший з братів Кастро - Фідель передав свої повноваження керівника держави своєму найближчому соратнику і молодшому брату - Раулю^[548], що виглядає дивним з точки зору додержання демократичних принципів. Пішовши з найвищих державних посад, Ф.Кастро не пішов з політики. Він залишив за собою посаду керівника правлячої партії, виступаючи в засобах масової інформації із актуальних проблем внутрішнього і міжнародного життя. Р.Кастро у 2008 р. обрали головою Державної Ради. У своїй першій промові на посаді він заявив, що висуває перед собою мету перебудувати економіку країни і суспільне життя. Конкретизуючи стратегічний намір, він наголосив, що необхідно зменшити роль держави в господарстві і збільшити чисельність зайнятих у недержавному виробництві; децентралізувати економіку, аби дати більше прав місцевим общинам, оскільки вони не можуть впливати на плановість, здійснювану центром. Важливу роль він відвів активізації міжнародної торгівлі.

У 2008 р. кубинська економіка у своєму розвиткові наштовхнулася на комплекс перешкод: два потужних буревії - втрати на 10 млрд. доларів (20% ВВП за той рік); зростання спекуляцій імпортними товарами впродовж року; світова криза, що призвела до падіння цін на нікель - основний експортний товар - на 41% у порівнянні із попереднім роком; продовження економічної блокади з боку США, яка до того часу кош­тувала понад 93 млрд. збитків. Проте зростання економіки не зупинилося і склало 4,3 %, хоча це менше, ніж планувалося на 2008 р., а саме 8 %. Це є вражаючим фактом на тлі значного падіння економіки в більшості країн світу. У 2010 р. офіційно оголошено, що ВВП республіки зріс на 2,1 %, продуктивність праці - на 4,2 %, експорт - на 41,5 %. Водночас з багатьох позицій план 2010 р. залишився невиконаним. Державний борг перевищив 21 млрд. доларів при тому, що сукупний експорт Куби складав лише 3 - 3,5 млрд. доларів. Промислове виробництво досягло тільки 40 - 45 % від рівня 1988 р. Рівень механізації та врожайності у сільському господарстві знизилися до рівня 1950-х рр. Спроби одержати 3 млрд. доларів кредитів за кордоном не здійснилися, тому у червні 2010 р. було «заморожено» рахунки іноземних фірм і банків на Кубі, що тимчасово дало можливість скористатися 1 млрд. доларів. По відношенню до вітчизняних приватних підприємців уряд встановив податки на прибуток на рівні 40 - 50%, якщо річний прибуток перевищував 2500 доларів.

У тому ж році Р.Кастро визнав неефективність кубинської економічної моделі у сучасних умовах, оскільки «держава відіграє надто велику роль в економічному житті країни». Відкинувши російський досвід реформування, кубінське керівництво вдалося до вивчення досвіду Китаю та В’єтнаму. З’ясувалося, що їхні моделі не підходять Кубі і треба розробляти власну національну модель розвитку економіки, враховуючи історичні та психологічні особливості країни та її населення. Цим зайнялися фахівці, які працювали над «Проектом напрямів економічної і соціальної політики Партії і Революції» до VI з’їзду КПК. Він мав спрямовувати модернізацію кубинської економічної моделі, яку, аби не плутати з аналогічними процесами в інших країнах, назвали «актуаліза­цією». 291 тезу «Проекту» оприлюднили наприкінці жовтня 2010 р. Наче б то вона мала охопити всі сфери розвитку країни, однак по суті йшлося про реформування тільки соціально-економічного сегменту кубинської моделі, а не змінюванні її політичної складової. На останньому - табу: зміни мають відбуватися виключно в рамках національного соціалістичного проекту. Одна з тез пояснює: «Соціалізм є рівність прав і можливостей для всіх громадян, але не зрівнялівка». Інша стверджує, що праця для всіх має бути і обов’язком, і правом, вона є самовираженням особистості і повинна винагороджуватися у відповідності до її кількості та якості. Разом із тим в проекті зазначено, що «тільки соціалізм спроможний перемогти труднощі». «Проект» одержав схвалення на VI з’їзді КПК.

З’їзд пройшов 16 - 19 квітня 2011 р. в Гавані, з перервою у 14 років від попереднього. Було поставлено за мету «актуалізацію» моделі кубин­ської економіки з тим, аби «гарантувати наступність та незворотність соціалізму», економічний розвиток країни і підвищення рівня життя населення. Визначено, що превалююча економічна система продовжу­ватиме базуватися на соціалістичній власності усього народу на основні засоби виробництва. Її головним принципом залишається соціалістичний розподіл «від кожного за здібностями, кожному - за працею». Передбачалося скорочення роздутих штатів державного сектору¹, розши­рення можливостей підприємницької діяльності, а також зменшення обсягів державних субсидій, включаючи поступовий відхід від карткової системи^{[549] [550].}

Основною формою економічної діяльності залишається «соціаліс­тичне державне підприємство», однак влада підтримуватиме різноманітні форми іноземних інвестицій, кооперативи, невеликі селянські господарства, орендарів та осіб, які займатимуться індивідуальною працею. При цьому акцентовано: партія не допустить зосередження нерухомості в руках багатіїв. Головну роль зберігатиме планування, яке має брати до уваги ринкові тенденції. З’їзд доручив уряду країни створити постійну комісію, завдання якої - контроль за впровадженням змін, і рекомендував Національній Асамблеї народної влади розробити і прий­няти відповідні закони. Таким чином з’їзд поклав початок новому економічному курсу, оскільки скасовано чимало постулатів, яким країна слідувала впродовж майже 50 років. Фактично кубинські комуністи виявили намір запровадити в країні дещо схоже на ленінський НЕП, зберігши вищу владу за собою. Від курсу на зміцнення соціалізму та збереження державного сектору вони не відмовилися. VI з’їзд також формально завершив епоху правління Ф.Кастро. Комуністичну партію очолив 79-річний Рауль Кастро, який до того займав посаду другого секретаря. В опублікованій 18 квітня статті Ф.Кастро висловив великі сподівання на нове покоління кубинських політиків, яке «покликане виправити і змінити без коливань все, що має бути виправлено і змінено, і продовжити доводити, що соціалізм - це також мистецтво здійснювати неможливе».

Виступ Р.Кастро на з’їзді вразив гостротою критики самої партії, яка, за його словами, в багатьох випадках блокує політичні рішення керівництва, перетворюючи їх на «мокрий папір». Роботу керівної сили кубинського суспільства було охарактеризовано як таку, що «перебуває в летаргії, спирається на догми та порожні гасла». Доповідач зазначив, що Компартія «узурпує невластиві їй функції», від яких її давно час звільнити. Тобто наступник Фіделя, після 5 років перебування на найвищих посадах визнав, що всі ці роки він боровся проти партійної бюрократії і не зміг здолати її опір. Несподіванкою у його виступі стала пропозиція обмежити перебування при владі вищих посадовців двома каденціями поспіль. Це могло б здатися сенсацією, проте насправді - лише констатація біологічного факту. Переважаюча більшість у керівництві кубинської компартії - люди дуже похилого віку, їх прийнято називати «los historicos», а десять років - гарантія «історичним кадрам» того, що із владою їх розлучить лише смерть. Звичайно, якщо геронтократи не відійдуть від лінії компартії.

Намітилися зрушення у внутрішній політиці стосовно зменшення «градусу нещадності» до ворогів кубинської революції. Оголосивши у квітні 2003 р. мораторій на смертну кару, влада рік по рік подовжує його. Впродовж 2010 - 2011 рр. більшість політичних в’язнів були звільнені. Практично всі вони виїхали за кордон, оскільки у травні 2011 р. кубинцям дозволено робити те, що раніше суворо забороняв Фідель. У січні 2013 р. умови виїзду за кордон ще більше поліпшилися.

Міжнародні оглядачі вважають, що режим чинить так, аби продемонструвати свою готовність прислухатися до світової громадської думки. Натомість він очікує економічної допомоги і скасування санкцій, накладених на нього за порушення прав людини. Активну посередницьку роль у справі звільнення дисидентів відіграла католицька церква. З деякого моменту режим почав ставитися до неї терпляче і навіть дозволив знов відкрити закриту ще у 1960-х рр. семінарію. Причому з боку держави були виділені кошти і наголошено, що потрібно готувати власні релігійні кадри, а не залучати іноземні. Слід мати на увазі, що в Латинській Америці військові диктатури завжди шукали підтримки з боку католицької церкви. Вони вважали, що така підтримка деякою мірою прикриє їх злодіяння і надасть хоча б якоїсь легітимності. На Кубі так само диктатура потребує нової ідеологічної опори, оскільки позиції комуністичної ідеології слабшають. Таким чином церкву намагаються використати в ідеологічних цілях заради самозбереження. Разом з тим режим не полишає боротьби з інакомисленням, про що свідчать нові арешти серед опозиції, які трапляються час від часу.

16 - 19 квітня 2016 р. у Гавані пройшов VII з’їзд правлячої партії^[551]. Міжнародні оглядачі назвали його «останнім з’їздом революційної генерації». На ньому до делегатів звернувся 89-річний Фідель, який останнім часом майже не з’являвся на публіці. Головним виступом була промова його брата, у якій він заявив: «Моя головна місія полягає у тому, аби захищати, оберігати і продовжувати вдосконалювання кубинського соціалізму і ніколи не дозволити повернення до капіталізму». Обидва брати неодноразово підкреслили: реформи, які нині йдуть на Кубі, аж ніяк не мають призвести до реставрації капіталізму, шокової терапії і

руйнування системи соціального захисту. В свою чергу, іноземні політологи та економісти піддають критиці ці реформи за те, що вони поверхові, відбуваються надто повільно і не здатні врятувати від занепаду кубинську економіку, побудовану на радянський лад.

Насправді правляча комуністична партія чинить протидію реформам, особливо на місцях, оскільки за умов лібералізації економіки та пов’язаної із нею демократизацією політичної системи будуть втрачені панівні позиції. Експерти вважають, що реформи здійснюються на папері, а не в реальному житті, і ставлять під сумнів здатність Р.Кастро їх провести. Та система, яка складалася на Кубі впродовж 50 років, може не витримати змін. І лише політичної волі буде замало, тим більше у старіючого керівництва, яке перетнуло 80-річний рубіж. Останнім часом все частіше лунають припущення відносно перспектив перетворення Куби на ще один курортний острів у Карибському басейні, тобто повернення до того, чим вона була до 1 січня 1959 р., обслуговуючи численних туристів із

Сполучених Штатів Америки та інших країн. Не виключається перспек­тива повзучої капіталізації, в якій, як це відбулося на пострадянському просторі, партійна та комсомольська номенклатура докладе зусиль, аби їй дісталися найбільш ласі шматки державної власності. Хоча Р.Кастро неодноразово наголошував на тому, що від успішного розвитку економіки країни залежить саме існування суверенної Куби. Згідно даним Всесвітнього банку, валовий національний прибуток на душу населення на Кубі у 2015 р. склав 5800 дол. на рік, що втричі менше, ніж у Чилі. Середньорічний валовий національний прибуток на душу населення в країнах Латинської Америки становить 9,5 тис. дол.. Тобто відставання - наочне.

В свій час американський професор Дж. Коен зазначив: «Не було випадку у світовій історії, аби держава із настільки мізерним ресурсом і потенціалом, настільки своєрідно географічно розташована, відігравала б настільки видатну роль у світовій політиці». Це дійсно унікальний випадок, починаючи з того, що самостійна, незалежна, активна, насту­пальна зовнішня політика Куби була і є від початку важливою частиною кубинської революції. Навіть за часів дружби із Радянським Союзом, Гавана не була пасивним сателітом, а дотримувалася власної позиції, маючи власний погляд і на революційні процеси, і на становище в світі взагалі. Її зовнішня політика орієнтувалася на багато напрямків, серед яких на перших місцях - відносини із «третім світом», Рухом неприєднання, Латинською Америкою.

Слоганом правління Ф.Кастро були слова: «Батьківщина або смерть!». Його улюблене гасло: «Куба не намагається змінити світ, а змінюється разом із світом, що змінюється». Хоча були часи, коли Куба таки намагалася змінити світ у відповідності до власних уявлень про справедливість^[DLII]. Не кажучи про конфронтацію із Сполученими Штатами

Америки, в якій передбачалося використати атомну зброю, не можна не згадати одну із відомих спроб експорту революції до іншої латино­американської країни.

У 1966 р. коменданте Ернесто Че Гевара^[553] - перший міністр

промисловості нової Куби разом із 16 товаришами (колишніми міністрами та заступниками міністрів, членами революційної партії) з метою підняти на революцію селян вирушили до Болівії. Вони зовсім не знали країни, куди відправилися із такою метою, проте не сумнівалися у власній правоті. На той час в Болівії вже провели аграрну реформу, що було основною вимогою програми Е. Че Гевари. Жоден місцевий селянин не підтримав його, навпаки, саме селяни, заради звільнення яких прибули кубинці, видали його військовим, пов’язаним із ЦРУ. ЦРУ не воліло вбивства, розуміючи, що це перетворить революціонера на ікону визвольних сил. Проте болівійці не хотіли мати постійного «подразника» навіть у в’язниці, тому вбили його, чим і перетворили на найвідомішого революціонера в світі.

Постать Че Гевари є надзвичайно популярною, його портрети тільки і майорять на сучасних маніфестаціях різного спрямування, адже він став уособленням протестних настроїв. Молодь у різних країнах дуже шанує романтичного героя. На питання: «Чому носиш майку з портретом Че?» найчастіше можна почути відповідь: «Тому що це - революція». «А що таке революція?» «А розламати увесь цей бардак!» Че - це протест, виклик усьому старому, що дуже подобається молодим. На Кубі діти кожного ранку перед початком шкільних занять присягать: «Будемо, як Че!» При різних, часто полярних, оцінках кубинського досвіду спроба знайти новий шлях самостійного розвитку, що значною мірою враховує інтереси простих громадян, не могла не викликати повагу з боку латино­американців, як не міг не знайти в їхніх серцях відгук виклик, кинутий Сполученим Штатам Америки з боку Острову Свободи.

США впродовж півстоліття відкрито вели проти Куби блокадну війну: у 1960 р. Сполучені Штати наклали торгове ембарго на Кубу, а у 1961 р. розірвали дипломатичні відносини. Велася інформаційна війна. Мали місце спроби військових інтервенцій. Так 15 квітня 1961 р. 8 американських Б-26 вдерлися до повітряного простору Куби и нанесли бомбові удари по аеродромах. Через два дні 1511 найманців, підготовлених у тренувальному таборі ЦРУ, висадилися у затоці Свиней. Через два дні вони капітулювали перед армією Кастро на пляжі Плайя-Хирон. Американські президенти, починаючи від Д. Ейзенхауера і Дж.Кеннеді і закінчуючи Б.Клінтоном і двома Бушами, публічно заявляли про першочергове завдання своєї зовнішньої політики - усунення Фіделя. За деякими підрахунками, на нього було вчинено 638 замахів¹, більшість з яких організовувало Центральне розвідувальне управління США (ЦРУ).

Лише при Б.Обамі позиція Америки по відношенню до Куби почала змінюватися. У 2009 р. туди без проблем дозволили їздити кубинцям, які мешкають у США і мають родичів на острові. У січні 2011 р. Б.Обама підписав дозвіл по лінії народної дипломатії: вченим, студентам, артистам і священикам можна не питати спеціальної ліцензії. Також дозволено відсилати невеликі грошові перекази (до 500 доларів) від американських громадян - кубинцям з метою підтримки наукових, спортивних та артистичних талантів. У грудні 2013 р. на поминальній службі за померлим президентом ПАР Нельсоном Манделою лідери США і Куби вперше обмінялися рукостисканням, що багатьма спостерігачами було розцінено як знакова подія у відносинах двох країн. У тому ж місяці Р.Кастро на засіданні кубинського парламенту закликав до встановлення «цивілізо­ваних відносин» із США, заявивши, що обидві країни повинні навчитися поважати відмінності одна одної. Через рік кубинський президент закликав американського пом’якшити ембарго. Гавана і Вашингтон домовилися відновити дипломатичні відносини. Пізніше в обох країнах були відкриті посольства. Кубу було виключено із списку країн - спонсорів тероризму, куди вона потрапила у 1982 р. Було налагоджене транспортне сполучення між двома країнами. 20 - 22 березня 2016 р. відбувся візит американського президента на Кубу^{[554] [555], під час яких велися переговори між двома лідерами. Американський президент заявив: «Ми не будемо обговорювати минуле, ми обговорюватимемо майбутнє». Б.Обама виступив з пропозицією до американського Конгресу зняти економічне ембарго, що є важливим кроком у послабленні санкцій проти Острову Свободи. Кубинська політика президента була оцінена як один з останніх успіхів на посаді, а також свідчення можливостей американської «м’якої сили». Політологи побачили: за допомогою розморожування відносин США почали}

інвестувати хоча і в тривале, але мирне і спокійне перетворення Куби з ізольованої і злиденної диктатури в нормального учасника міжнародного співтовариства. Розрахунок: кожен зайвий долар, потрапивши на Кубу, посилює прагнення кубінців до рівних відносин із зовнішнім світом і посилює їх вимоги до своєї влади.

Слід підкреслити, що протистояння із США впродовж понад півстоліття було наріжним каменем внутрішньої кубинської пропаганди, головною кубинською «скріпою». Країна була об’єднана навколо антиамериканізму. У зв’язку з візитом американського президента Ф.Кастро виступив із статтею «Брат Обама», в якій заявив,ю що Куба «не потребує подарунків імперіалізму». Деякі кубинські політичні діячі обурилися тим, що «60-річний період революції і 55-річний період соціалізму Куба завершує тим, що повертається в обійми Великого Сатани». Однак населення до поліпшення відносин із Америкою поставилося здебільшого позитивно, сподіваючись на відкриття нових можливостей. З свого боку, Державний департамент США заявив, що стаття кубинського патріарха не вплине на процес нормалізації відносин між двома країнами. Однак прийшовши до влади, Д.Трамп заявив: не будемо скасовувати санкції, допоки на Кубі не будуть відновлені права людини. Тобто досягнення Б.Обами були нівельовані. Потік американ­ських туристів зменшився, проте дипломатичні відносини збережені.

Інші держави підтримують з Островом Свободи різнопланові відносини. Щорічно Гавану відвідують сотні іноземних делегацій, включаючи глав держав та урядів. Цьому значною мірою сприяли зміни у розкладі політичних сил на світовій арені, що пішли від початку нового століття. Більшість країн Латинської Америки стали підтримувати Кубу здебільшого через перемогу на президентських виборах представників від національно-визвольних лівих партій та рухів. Особливо тісні відносини склалися між Кубою і Венесуелою. Лише у 2011 р. підписали угоди щодо розвитку 116 спільних проектів, загальною вартістю понад 1,3 млрд. доларів. Однак венесуельська криза загальмувала їх реалізацію.

Неабияку активність у налагодженні всебічних відносин виявляє Китай, з яким також підписано пакет договорів. Особливе значення має надання з його боку фінансової допомоги, з якою кубинський уряд споді­вається ліпше здійснювати реформування. Після майже двадцятирічної перерви прагне відновити стосунки Росія. Це засвідчили візити президента Російської Федерації Д.Медведєва до Гавани у грудні 2008 р. і Р.Кастро до Москви у лютому 2009 р., що мало результатом підписання 34 двосто­ронніх угод. У лютому 2013 р. Кремль списав Гавані борг ще від радянських часів у 35 млрд. дол. і запропонував нову кредитну лінію у 650 млн. дол. на придбання у лізинг декількох пасажирських літаків. Налагодження відносин Гавани і Вашингтону російські патріоти оцінили вкрай негативно. Свій вплив здійснює Європейський Союз, який прагне проводити більш незалежну від США політику. Тобто Куба не тільки вижила, а залишилася повноправним, повноцінним, достатньо поважним членом міжнародного співтовариства.

Зберігаючи відданість соціалістичним принципам кубинське керівництво шукає свій шлях модернізації економіки та суспільства. Необхідність корекції діючих лекал соціально-економічного розвитку відчувають деякі лідери провідних країн світу, таких як Німеччина та Франція. Так Ангела Меркель й Ніколя Саркозі на міжнародній конференції, присвяченій світовій фінансово-економічній кризі 2008 р., відзначили необхідність заміни капіталістичної системи, яка існувала досі, «новим капіталізмом». Ще рішучіше висловили неприйняття сучасного капіталізму учасники Всесвітнього соціального форуму, що відбувся на початку 2009 р. в Бразилії.

Разом із тим слід мати на увазі: симпатії по відношенню до Куби звернені у минуле, на романтичний період її революції, на роль і особистість Че Гевари, проте не викликають бажання слідувати кубинським шляхом. Навіть найрадикальніший з латиноамериканських «лівих» венесуельський президент Уго Чавес вів мову про новий «соціалізм ХХІ століття», а не про наслідування радянській або кубинській моделі. Що стосується кубинців, то вони чекають, поки піде в історію родина Кастро. Тоді на їх батьківщині неодмінно слід чекати сплеску політичного життя. Поки що на Кубі панує невизначеність.

Література

Бай Е. Рауль Кастро. Между Андроповым и Горбачёвым /Е.Бай // Эхо планеты. - Москва, 2012. - № 34.

Браво Э. Куба: реформы или их имитация? /Э.Браво [Эл. ресурс]. - Режим доступа:http://www.globalaffairs.ru/number/n_11158

Гайдар Е.Т. Фидель Кастро: уходит эпоха. Какая грядет? /Е.Т.Гайдар // Латинская Америка. -2006. - №10.

Двинский О. Фидель Кастро: вечный команданте /О.Двинский [Эл. ресурс]. - Режим доступа: //http://rosvesty.ru/1915/camera2/? id=3813

Елбаева М. В. Права человека на Кубе: мифы и реальность /М.В.Елбаева //Латинская Америка. - 2008. - № 12.

Ігнатьєв П. Куба після закінчення "холодної війни" /П.Ігнатьєв // Зовнішні справи. 2015. - № 5.

Кастро Ф. Избранные произведения 1953 - 1986. - М., 1986.

Кастро Ф. Моя жизнь. Биография на два голоса /Ф.Кастро, И.Рамоне /Пер. с исп. - М., 2009.

Корольков А. В. Военные и гуманитарные миссии Кубы за рубежом /А.В.Корольков //Латинская Америка. - 2009. - № 1.

Космина В. Куба: інституційні струси у XX столітті /В.Космина // Зовнішні справи. - 2015. - № 10.

Космина В. Куба перед новими інституційними викликами /В.Космина //Зовнішні справи. - 2016. - № 11.

Лазарев В. В. Влияние политики реформ Рауля Кастро на американо-кубинские отношения /В.В.Лазарев // Наука, техника и образование. - 2014. - № 2.

Ларин Е.А. Политическая история Кубы /Е.А.Ларин. - М., 2007.

Ломакина Н. Н. Глава государства Республики Куба в системе высших органов власти /Н.Н.Ломакина //Вестник МГИМО - Университета. - 2010. - № 2.

Мечетная Н. Сказке конец /Н.Мечетная // Корреспондент: журнал новой эпохи Украины. - 2011. - № 16/17.

Мозговая Н. Визит президента США на Кубу: политика, бейсбол и диссиденты /Н.Мозговая [Эл. ресурс]. - Режим доступа: http://www.golos-ameriki.ru/content/obama- cuba-visit∕3246997.html

Моисеев А. «Актуализация» - модернизация по-кубински /А.Моисеев

//Международная жизнь. - 2011. - № 3.

Монтанер К. А. Куба Фиделя Кастро: последняя глава /К.А.Монтанер [Эл. ресурс]. - Режим доступа: http://www.globalaffairs.ru/number/n_7065

Оппенгеймер А. Куба: много шума из ничего /А.Оппенгеймер [Эл. ресурс]. - Режим доступа: http://inosmi.ru/world/20150603/228366112.html

50 лет Кубинской революции («круглый стол в Институте Латинской Америки Российской Академии наук) //Латинская Америка. - 2009. - № 6.

Пономарев Д. Куба выбрала капитализм под руководством Рауля Кастро /Д.Понамарев [Эл. ресурс]. - Режим доступа: http://inright.ru/articles/economy/20110421/id_581/

Пятаков А.Н. Международная деятельность Кубы в сфере здравоохранения /А.Н.Пятаков // Латинская Америка. - 2012. - № 11.

Саморуков М. Обама на Кубе. Зачем уступать диктатурам /М.Саморуков [Эл. ресурс]. - Режим доступа: // http://carnegie.ru/publications/?fa=63085

Сантьяго Перес. Карибы и Центральная Америка после распада СССР /Сантьяго Перес //Латинская Америка. - 1993. - № 10.

Седляр Ю.О. Еволюція американсько-кубинського конфлікту у постбіполярний період або чому санкції не діють? /Ю.О.Седляр // Актуальні проблеми міжнародних відносин.- 2012. - Вип. 108, ч. 1.

Седляр Ю.О. Міжнародні санкції у світовій політиці: теорія і практика Гл. 5.4 Американська політика економічного бойкоту Куби /Ю.О.Седляр. - Миколаїв, 2013.

7-й съезд Коммунистической партии Кубы. Что сказал Рауль? [Эл. ресурс]. - Режим доступа: http://prometej.info/blog/golos-kuby/7-j-sezd-kommunisticheskoj-partii-kuby-chto- skazal-raul/

Скляренко О. Імміграція кубинців до США як чинник американсько-кубинських відносин у 1959-2009 рр. /О.Скляренко // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. - Серія «Історія». - 2011. - Вип. 105.

Скляренко О. Місце закону Хелмса-Бартона у політиці США щодо Куби у 90-х рр. XX ст. /О.Скляренко // Часопис української історії.- 2013. - Вип. 26.

Скляренко О. Основні етапи політики США щодо Куби (1959-1991 рр.) / О. Скляренко // Часопис української історії. - 2013. - Вип. 27.

Тамайо Х. Реформы не улучшили экономическую ситуацию на Кубе /Х.Тамайо [Эл. ресурс]. - Режим доступа: http://inosmi.ru/world/20130703/210606030.html

Торошин М.П. К истории становления и развития новой Кубы /М.П.Торошин //Латинская Америка.- 2015. - № 10.

Шишков А.С. О новых тенденциях в политическом и экономическом развитии Кубы /А.С.Шишков [Эл. ресурс]. - Режим доступа: http://riss.ru/analitycs/3524/

Bustamante M.J. Obama's Move on Cuba. What to Make of the Historic Trip / M.J. Bustamante //Foreign Affairs. - 2016. - March 18.

Dickson M. The Truth About Castro / M. Dickson //Foreign Affairs. - 2014. - May/June.

LeoGrande W.M. Delisted in Havana. Taking Cuba Off the State Sponsors of Terrorism List / W.M. LeoGrande //Foreign Affairs. - 2015. - April 9.

Remittances Drive the Cuban Economy. http://thehavanaconsultinggroups.com/index.php? option=com content&view=article&id=345%3Aremittances-drive-the-cuban- economy&cati d=48%3 Aremittances&lan g=en

Suchlicki J. The U.S. Embargo of Cuba. /J. Suchlicki [Electronic resource] - Mode of access:http://scholarlyrepository.miami.edu/cgi/viewcontent.cgi?article=1005&context=iccas papers

Sweig J.E. Cuba After Communism. The Economic Reforms That Are Transforming the Island / J.E. Sweig, M.J. Bustamante //Foreign Affairs. - 2013. - July/August.