Республіка Чилі

Інтерес до цієї невеликої країни, що витягнулася довгою, вузькою смугою уздовж Тихоокеанського узбережжя, пов’язаний насамперед із її насиченою різними соціальними експериментами історією та поступовим виходом за останні десятиріччя із лабіринту, здавалось би, нездоланних проблем на рівень однієї з найрозвиненіших держав не тільки в регіоні, але й у світі.

В минулому соціально-економічна специфіка країни визначалася кількома обставинами. Насамперед досить сильними позиціями великого землеволодіння, орієнтованого на ринок, з масою орендарів-дольників, які аж до середини ХХ ст. залишалися фактично у довічній кабалі у латифундистів. Проте у другій половині ХІХ ст. почалася індустріалізація, особливо в наслідок відкриття у 1840-х рр. величезних покладів міді^[DXVII]. Гірничо-видобувний бум призвів до виникнення власної промисловості і банківського капіталу. Розвиток промисловості мав наслідком масову міграцію сільських орендарів, а стара аграрна еліта зіткнулася із відпливом залежної робочої сили, а з нею і гарантованих голосів на виборах. Руйнувалися основи аграрно-олігархічного укладу. Зростали стихійні захвати землі, страйки на підприємствах та в університетах.

Кульмінацією цих процесів стало обрання президентом поміркова­ного соціаліста Сальвадора Альєнде у 1970 р. Він розглядав президент­ський мандат як історичну можливість покласти край реліктам відсталості в аграрних відносинах і реформувати чилійське суспільство, був радше модернізатором, ніж лівим радикалом, сподіваючись домовитися з усіма - правими, центристами, лівими.

Масла у вогонь підлив і візит кубинського лідера Фіделя Кастро. Кубинський гість три тижні тріумфально їздив країною, ігноруючи заклики місцевої влади повернутися додому. Він на всі лади із притаманною йому ораторською майстерністю вихваляв радикальні кроки свого режиму, різко критикував парламентську демократію і агітував за марксистську революцію. До Чилі прибули тисячі кубинських «радників». Під таким впливом місцева влада пішла на тотальне одержавлення не тільки великих підприємств, але й на утиски дрібних і середніх власників. Політика регулювання цін призвела до небажаних наслідків. До 1973 р. інфляція сягнула 800% на рік, дефіцит бюджету - 22% ВВП, за умов тотального товарного дефіциту панував чорний ринок. Країну лихоманило від страйків. Каструльні марші домогосподарок стали своєрідним символом тих років.

Зрозуміло, що у правих опонентів уряду С. Альєнде, чилійських військових та американської адміністрації такий лавиноподібний розвиток подій викликав гостре занепокоєння через можливість появи «другої Куби». Поставала небезпека лівої диктатури. Альтернативою стала права диктатура, встановлена 11 вересня 1973 р. чилійськими військовими на чолі з генералом Аугусто Піночетом за допомогою Центрального розвідувального управління США. Уряд Народної єдності було скинуто, президент загинув з автоматом в руках, захищаючи демократію^[DXVIII].

Чилійські військові створили терористичний режим, що протримався 17 років, а прізвище А.

Вгамувавши країну через придушення політичних свобод та опозиції, влада вдалася до неоліберальних перетворень через «шокову терапію». Ці перетворення здійснювалися цивільними фахівцями високої кваліфікації під невсипущим контролем військових, які, однак не втручалися безпосередньо у вирішення суто господарських питань. Також слід пам’ятати, що Чилі вважається найбільш «європейською» країною на континенті: немає необов’язковості, безладності, нехлюйства, які вельми поширені в інших латиноамериканських країнах, де панує звичка по можливості не робити сьогодні те, що можна відкласти на завтра, а краще на післязавтра. Цю країну називають «країною трудоголиків», реальний робочий тиждень яких на два десятки годин перевищує навантаження японців, південних корейців та інших знаних в світі трударів. Чилійці серйозні, високоорганізовані і пунктуальні, що виявляється і в ефективності державного управління^[DXIX].

Військове керівництво, яке прийшло до влади, поставило завдання якнайшвидше створити передумови до прориву в господарській сфері і включення до світової економіки. Перетворення спрямовувалися на ліквідацію дисбалансу між попитом і пропозицією; призупинення і поступове зниження темпів інфляції; розвиток конкуренції між різними видами власності; диверсифікацію виробництва та модернізацію технологій; підвищення конкурентоспроможності експортних товарів на зовнішніх ринках. Заради досягнення визначеної мети використовувалися неоліберальні методи, такі як зведення до мінімуму ролі держави у виробництві; упор на приватизацію державної власності; лібералізація економіки і залучення іноземного капіталу. В середині 1970-х рр. на світових фінансових ринках з’явилася величезна маса гарячих грошей, і відсотки по запозиченнях були невеликими. Чилійська хунта та її прибічники різко збільшили зовнішню заборгованість (з 3 до 17 млрд. дол.). Це дозволило першому поколінню чилійських фінансово- промислових груп скупити активи, що приватизувалися, а також створити бум показного споживання. Проте коли уряд США різко підняв ставки і курс долара, більшість ФПГ Чилі цього не витримала - пішла серія банкрутств, особливо гострим був період 1982 р.

Після того почалася реальна перебудова чилійської економіки, коли спад у спекулятивних секторах нерухомості і фінансах разом із монополією хунти на експорт міді та селітри змусили вкладати кошти та підприємницьку енергію у модернізацію сільського господарства. Цьому також сприяла кон’юнктура світового ринку, на яку вплинуло поширення серед середніх класів західного суспільства моди на здорове харчування. Із Чилі у відповідь значно зростає імпорт свіжих овочів, фруктів та натуральних вин. Сюди додався підвищений попит на лососів, що розводилися у фіордах чилійського півдня, і деревину евкаліптів, головними споживачами чого виступили Японія та Корея. Господарську діяльність, пов’язану із освоєнням нових ринків, а також навичок та технологій координували цивільні міністерства.

Результатами реформ 1970-1980-х рр. стало оздоровлення фінансової системи, покращання інвестиційного клімату, і на цій основі - підвищення темпів економічного зростання. Але ці результати певною мірою були досягнуті за рахунок жорсткої соціальної політики, коли значно скоротили витрати на соціальні потреби (медицину, освіту, сплату пенсій, житлове будівництво). Держава повністю позбавлялася регулюючої та протекціо- ністької ролі у сфері трудових відносин, а профспілки значно втратили свій вплив, оскільки трудовий кодекс суттєво обмежував права трудящих і розширював можливості роботодавців, зокрема щодо звільнень. Це дозволило диктаторському режиму «на економії людського капіталу» подолати складний шлях трансформації соціально-економічних структур, які існували раніше. Проте аграрне питання залишалося нерозв’язаним. Малоземельне і безземельне селянство масово мігрувало до міст, що посилювало соціальні протиріччя та майнову нерівність. Наприкінці 1980х рр. Чилі перетворилася на країну із одним із найвищих навіть для свого регіону рівнем бідності та соціальної нерівності (у 1990 р. нижче межі бідності перебувало 38,9 % населення країни). Народне невдоволення стримувалося силою репресивних органів та армії. Еміграція з Чилі за часів диктатури сягнула 1 млн. чоловік, що складало приблизно 10% тодішньої загальної чисельності населення. Це також - плата за «економічне диво» А. Піночета.

У 1980 р. почала діяти нова Конституція, яка давала генералові свободу дій для боротьби із опозицією, але водночас передбачала затвер - дження влади через плебісцит. Заради подовження своїх повноважень А.

Сам генерал в ніч після несподівано програного плебісциту наказав виводити війська на вулиці і знову «рятувати батьківщину». Проте головнокомандувачі збройних сил, які зібралися у його кабінеті, не дали анулювати результати народного волевиявлення. Чи то на них вплинули американські дипломати, адже А. Піночет своїми репресіями сильно підвів «борців за демократію по всьому світу». Чи то виявилися настрої вищих військових, які почували відповідальність за відвернення можливого політичного катаклізму, - та генерал пішов з посади президента, проте зберіг за собою посаду головнокомандувача сухопутних сил. На цій посаді він блокував будь-які спроби переслідувань представників силових структур, причетних до порушень прав людини часів диктатури, а також радикальні політичні ініціативи. Таким чином наступні вже демократичні уряди довгий час відчували його присутність на владному полі. У 1998 р. генерал залишив керівництво збройними силами, зберігши за собою пожиттєве сенаторство.

В той же рік, коли А. Піночет перебував у Лондоні на лікуванні, Іспанія висунула проти нього звинувачення стосовно вбивства або зник­нення іспанських громадян в Чилі під час його правління. Тяжба тривала 16 місяців, під час яких, за порадою консультанта, колишній диктатор імітував розумову хворобу. Через неї британська Феміда відмовилася розглядати справу. Тодішня чилійська влада наполягала на тому, що право виносити вирок і вершити правосуддя, в першу чергу за дії, здійснені на національній території, є складовою суверенітету і юрисдикції країни. Тобто тільки чилійський суд має право судити за злочини, скоєні на території країни чилійським громадянином. Відбулася екстрадиція генерала, на батьківщині він кілька років балансував між лікарнею і судом. Помер А. Піночет 10 грудня 2006 р. у госпіталі Сантьяго. Наступного дня у столиці з одного боку величезна маса людей раділа з цього приводу, а друга - сумувала. Досі відсутня одностайність в оцінках його діяльності, вони діаметрально протилежні: від звинувачень у кривавих масових репресіях до вдячності за те, що вивів країну із скрути.

14 грудня 1989 р. в Чилі відбулися перші за майже 20 років все- загальні демократичні вибори. 55,2 % голосів одержав лідер християн­ських демократів Патрісіо Ейлвін (1990 - 1994 рр.). Саме християнські демократи разом із соціалістами стали основою опозиційного лівоцен- тристського Об’єднання партій за демократію. Сили, які раніше перебу­вали по різні боки барикад, спромоглися об’єднатися, зробивши уроки із трагічних подій 1973 р. До альянсу також увійшли Партія за демократію і Соціал-демократична радикальна партія, що свідчило про його широту.

11 березня 1990 р. колишній диктатор офіційно передав владу цивільному президенту, чиїм найважливішим завданням оголошувалося досягнення національного примирення. Створена президентським декретом Національна комісія із з’ясування істини і примирення після майже річної напруженої роботи опублікувала у березні 1991 р. доповідь про грубі порушення військовим режимом прав людини і список жертв диктатури і тих, хто пропав без вісті. Правда, сказана про злочини диктатури, мала позитивний вплив на оздоровлення суспільства. Матеріали були передані до Верховного суду і стали предметом численних розслідувань. Проте ця робота наштовхнулася на мовчання військових і небажання співпрацювати, а також попередження з боку самого А. Піночета, тоді ще одного з головнокомандувачів.

Попри важливість і гостроту політичних проблем, пов’язаних із пошуком громадянської згоди і політичної стабілізації, головна увага приділялася економічним проблемам. Наступники А. Піночета не відмовилися повністю від тих неоліберальних засобів, які викорис­товувалися заради їх вирішення, проте значно їх пом’якшили. Зокрема, вважалося, що державний сектор ще не вичерпав своїх можливостей, і тому нема потреби у його тотальній приватизації, особливо що стосується підприємств, стратегічно важливих для національної економіки. Уряд П. Ейлвіна підтвердив багатоманітність форм власності (державна, приватна, змішана, кооперативна, общинна та ін.). Такий плюралізм мав стимулювати конкуренцію між ними. Разом із тим уряд наголосив свою відповідальність за створення так званих «рівних можливостей» для всіх них. Під контролем держави залишалися такі сфери, як правосуддя, міжнародні відносини, оборона, громадська інфраструктура. Проголо­шувався курс на творення системи «народного капіталізму». Особливе значення в цьому плані - у політики із подолання бідності.

За часів панування військового режиму практично половина населення країни програла від неоліберальних трансформацій і опинилася на межі виживання. Тому ця частина суспільства очікувала від нового уряду в першу чергу поліпшення свого становища і компенсації високої соціальної ціни тих перетворень. Адже в Латинській Америці досить сильною є ідея відповідальності влади за добробут суспільства. Водночас підприємницькі кола і пов’язаний із бізнесом новий середній клас виступали за подовження неоліберального курсу, розпочатого за часів А. Піночета. Жорсткі установки бізнес-еліти, яка спиралася на потужний економічний ресурс, підтримку впливових політичних сил та армії, являли серйозну перешкоду будь-яким соціальним новаціям.

За таких умов уряд запропонував свою ідеологію «ринкових реформ, а не ринкового суспільства», яка мала сприяти здійсненню ефективних соціальних перетворень без шкоди для економічного розвитку. Бізнесу гарантувалося додержання правил гри, встановлених за часів правління військових. При цьому конкретній діяльності передувало серйозне обговорення проблеми бідності. Демократична коаліція наголошувала, що бідність є головною проблемою країни, свідченням відсталості, подолати яку можна лише за умов солідарності, згоди та діалогу усіх соціально- політичних сил. Сам президент вважав, що кричуща соціальна нерівність є показником незрілості усього суспільства, а не окремих його груп, і може перетворитися на основне гальмо модернізації та демократизації. П. Ейлвін розумів, що доля демократії багато в чому залежить від успішності й ефективності соціальної політики, яка не повинна надто тиснути на економіку, що інтенсивно розвивалася, і піддавати небезпеці не надто міцний політичний компроміс між різними силами суспільства. Таким чином жодна політична або соціальна група не називалися винуватцями у непопулярних результатах неоліберальних реформ, здійснених за рахунок широких верств населення. Демократи закликали приватних підприємців підвищити свою роль у вирішенні соціальних проблем. Також акцент було зроблено на нових можливостях у подоланні бідності і творенні сучасного високорозвиненого суспільства на засадах всезагального добробуту і рівних можливостей. Стратегічний підхід до проблеми бідності визна­чався, виходячи із етики солідарності і взаємної відповідальності політичної еліти і різних прошарків населення. Найважливішим досяг­ненням стало проведення податкової реформи. Пряме оподаткування було збільшено і посилено його прогресивний характер, хоча в середньому податкові платежі складали 16 % (у латиноамериканському регіоні на той час - 30 - 35 %). Зростання надходжень від податків дозволило змінити структуру державного бюджету, дещо збільшити витрати на соціальні цілі. Це сприяло зміцненню соціальної бази демократичного ладу, особливо зважаючи на успадковану величезну маргіналізацію населення.

Від початку 1990-х рр. і надалі досвід Чилі продемонстрував, що у сучасній складній економіці вирішальну роль відіграють не природні ресурси і територія, хоча вони важливі, а передусім якість управління, інтелектуальний рівень мікро- і макроструктур влади. Саме в цей час в Чилі на ключові посади прийшли люди нового типу - з університетськими дипломами, автори аналітичних праць, управлінці, здатні знаходити рішення, що відповідали нагальним національним інтересам. В центрі уваги демократичних урядів від П. Ейлвіна і надалі постала освіта. Важливим напрямком економічної політики уряду стала боротьба із безробіттям, особливо серед молоді: розроблена програма із професійного навчання молодих людей і фінансової допомоги дрібним і середнім підприємствам. В цілому, у 1990 - 1994 рр. було започатковано чимало соціальних програм, проте їх реалізація та інтенсивне зростання капіталовкладень у соціальну сферу припало на середину 1990-х рр., коли президентські повноваження П. Ейлвіна вже закінчилися.

Наприкінці 1993 р. в Чилі пройшли другі після уходу А. Піночета демократичні вибори, і президентом став Едуардо Фрей Руіс-Тагле - спадковий політик, син популярного у 1960-х рр. президента Едуардо Фрея Монтальви. Лідер демократичних християн переміг із рекордним показником у 58 % голосів. Він перебував на президентській посаді з 11 березня 1994 р. до 11 березня 2000 р. Зусилля очолюваної ним держави зосереджувалися на декількох пріоритетних напрямках - освіті, охороні здоров’я, соціальному захисті населення. На початку президентства Е. Фрея затвердили Національну програму із подолання бідності, яка базувалася на численних соціальних ініціативах та пропозиціях як урядових комісій, так і громадських організацій. Вона обіймала такі основні напрями:

- забезпечення усього населення країни життєво важливими послугами - питною водою, електричною енергією, каналізацією та телефонним зв’язком;

- розвиток самостійності та ініціативи муніципалітетів бідних районів, сприяння їх діяльності у підтримці нужденних домогосподарств;

- розробка спеціальної програми у підтримці жінок - голів домогосподарств, що перебували у злиденній ситуації;

- створення системи юридичної допомоги для бідних сімей, що сприяла б їх залучення до роботи соціальних програм;

- підвищення професіоналізму та відповідальності управлінських кадрів, відповідальних за здійснення програм на місцях;

- перегляд застарілих і неефективних соціальних програм і формування нових у відповідності до вимог часу.

Реалізація наміченої соціальної політики передбачала значне збільшення капіталовкладень, що і відбувалося.

Загальні результати соціальної політики минулого десятиріччя в цілому були значними. Цьому допомагала сприятлива економічна кон’юнктура 1990 - 1997 рр., що дозволило продовжувати економічні реформи, зберігати високі темпи економічного зростання ( в середньому 8% на рік) і водночас суттєво скоротити абсолютну бідність, підвищуючи якість життя широких верств населення. Загальна бідність скоротилася вдвічі: від 38,9 % у 1990 р. до 20,6% у 2000 р. Безробіття зменшилося від 20% у 1985 р. до 5 % у 1997 р. Досягнення у зменшенні бідності, а також політична стабілізація суспільства створили Чилі міжнародний імідж «вітрини латиноамериканської демократії», «країни успіху». Проте глибока соціальна нерівність подоланою не була, оскільки поліпшення якості життя незаможних відбувалося одночасно із збільшенням прибутків найбагатших: верхні 10% суспільства мали 42,3 % національного доходу, дещо збільшивши свою частку за десятиліття, а нижні 10% мали 1,1 %, навіть менше, ніж це було у 1989 р. Подібна ситуація, яку терпіли при А.Піночеті, сильно дратувала наприкінці президентства Е. Фрея. Особливе обурення викликав корупційний скандал стосовно будівництва «соціального житла», на яке спрямовувалися дуже великі державні кошти¹. Виявилося, що для реалізації програми «соціального житла» була законтрактована будівельна фірма, власник якої перебував у близьких родинних стосунках із впливовою особою уряду Е. Фрея, що скомпрометувало і уряд, і християнських демократів. Ймовірно, саме цей скандал сприяв тому, що наступниками християнських демократів стали союзники по коаліції - соціалісти. Можливо, свою роль відіграла криза ^{[DXX] [DXXI] [DXXII] 1997 - 1997 рр., яка розпочавшись у Південно-Східній Азії, у 1999 р. негативно вплинула на економіку Чилі.}

Президентські вибори, що припали на той рік, проходили у несприятливий період, коли ВВП знизився на 1,1 %. При тому, що

більшість виборців зберегла довіру до демократів, соціаліст Рікардо Лагос Ескобар переміг тільки у другому турі з незначною перевагою: 51,32 % проти 48,68 % у його суперника Х. Лавіна. Незначна кількісна перевага частково пояснюється впливом дій його суперників, які під час передвиборчої агітації намагалися залякати населення, особливо його жіночу частину. Всіляко наголошувалося, що буцімто повернення соціаліста до президентського палацу матиме такий же руйнівний ефект, як при С. Альєнде. А той час залишився у свідомості населення спогадами про суцільний дефіцит, порожнечу полиць і трагічні події. До того ж чимала частина електорату ностальгувала за часами «залізної руки» генерала.

З свого боку, Р. Лагос неодноразово і в різних варіаціях наголошу­вав, що військове керівництво, хоча і сприяло економічним перетво - ренням, підірвало демократичну традицію і всіляко порушувало права людини. Подібний шлях розвитку неприпустимий, оскільки справжній розвиток можливий лише тоді, коли головною цінністю є людська особистість, коли головною метою економічного розвитку є благо людей. На різних етапах своєї діяльності Р. Лагос показав себе справжнім демократом. Саме він наважився перед плебісцитом, яким мав подовжити повноваження А.Піночета, виступити на телебаченні із зверненням до співгромадян і висловитися за можливість не допустити цього. Він працював міністром освіти в уряді П. Ейлвіна, міністром громадських робіт в уряді Е. Фрея. Свій демократизм він виявив у справі реформування Конституції 1980 р. У 2005 р. воно завершилося, оскільки внесені 58 змін і поправок завершили процес консолідації демократії. Були вилучені «авторитарні статті», які впродовж 25 років нав’язували чилійському суспільству жорсткі норми політичного життя. Зокрема, створена А. Піночетом Рада національної безпеки, яка раніше мала неабиякі прерогативи, наприклад, призначення і усунення з посад головнокоман­дувачів родами військ, перетворилася на формальний консультативний орган при президенті, передавши свої повноваження президенту і сенату. Ліквідовувався інститут довічних сенаторів, який раніше забезпечував депутатську недоторканність колишнім діячам військового режиму (сенатори мають обиратися прямим голосуванням). Повноваження парламенту^[DXXIII] як найважливішого демократичного інституту розширю­валися, президентський термін скорочувався із шести років до чотирьох без права переобрання, підвищувалася роль парламентських виборів тощо. Політичний сенс цих змін полягав у тому, що було поставлено крапку у тривалому й складному процесі демократизації, завершено формальний відхід від піночетівського минулого.

Знаковою подією у подоланні цієї спадщини стало рішення влади про виплату матеріальної компенсації понад 27 тисячам жертв репресій¹ та їх родичам, схвалене парламентом 17 грудня 2004 р. Ініціатором акції виступив сам президент, який спирався на результати роботи авторитетної комісії під керівництвом католицького священика С. Валеха^{[DXXIV] [DXXV]. Так держава вперше публічно визнала відповідальність за злочини, скоєні від її імені.}

У період, що розглядається, держава продовжувала працювати над розв’язанням проблеми бідності. У 2002 р. під керівництвом Міністерства планування і кооперації прийнято програму соціального захисту «Солідар­на Чилі», відповідальність за її реалізацію взяв на себе Національний фонд із подолання бідності. На відміну від попередніх програм, ця стратегія спрямовувалася переважно на допомогу родині, а не окремій людині, а також на комплексне підвищення якості життя найбідніших із бідних домогосподарств, особливо тих, які очолювали самотні жінки із дітьми. В основі такого підходу - більш складне, багатостороннє розуміння бідності як особливого способу життя, що впливає не тільки на окрему людину, але й на усе її оточення, в першу чергу сім’ю та дітей, позбавлених можливості нормально адаптуватися у сучасному суспільстві. Програма поставила за мету забезпечення реалізацію економічних, соціальних і культурних прав найбільш знедолених верств населення. Задля виконання накреслених завдань передбачалася виплата щомісячної грошової допомоги на здобуття освіти, підвищення трудової кваліфікації, охорону здоров’я кожної родини, включеної до програми. Разом із тим сім’я підписувала конкретні зобов’язання щодо самостійної активності із поліпшення якості власного життя.

Іншим важливим проектом 2000 - 2006 рр. стала освітня програма «Середня школа для всіх» із метою забезпечення 12-річної освіти всієї молодді країни, незалежно від рівня прибутків, а також скорочення відсотку раннього залишення навчання у школі, зменшення відставання аграрних областей країни, тобто підвищення культурного потенціалу і якості життя суспільства в цілому. Пріоритетний напрямок соціальної політики в Чилі - подолання соціальної ексклюзії (виключення із суспільного життя). Соціальна ексклюзія найбіднішого прошарку полягає не тільки у необхідності існувати на 1 долар на день, але й у відсутності шансу вирватися з цього кола, надавши освіту дітям. Саме тому найважливішим механізмом залучення до суспільного життя представ - ників знедоленого населення, особливо молоді, є система освіти. На цьому шляху Чилі досягла значних успіхів: кількість писемних дорівнює 95,4%. Для тих, хто живе за межею бідності, існують соціальні субсидії, продовольча допомога. Отже, голодних немає.

Досвід Чилі показує, що основна відповідальність за розробку та ефективність соціальних програм лягає в першу чергу на політичну еліту та державні інститути. Еліта поставила завдання подолання бідності, взяла на себе відповідальність за здійснення реформ, гармонізацію соціально- політичних відносин. Світогляд та психологія політичної еліти, її готов­ність сприймати злиденність та відсталість як явище, що перешкоджає модернізації, мали вирішальне значення для формування та реалізації відповідної соціальної політики, яка складається із сотень конкретних програм. Разом із тим величезну роль у подоланні бідності, особливо психологічних наслідків соціальної нерівності, відіграють різноманітні організації громадянського суспільства, які виконують функцію адаптації і включення бідних прошарків населення до соціального життя. Це - сусідські общини, різні групи взаємодопомоги, клуби за інтересами, що створюють розгалужену мережу соціальних зв’язків, що не тільки допомагають вижити, але й активно вирішують побутові, господарські, психологічні питання мешканців свого району.

В країнах Латинської Америки в цілому, і в Чилі зокрема, де мали місце не тільки економічні кризи, але й тривалі періоди політичної нестабільності, падіння і відродження демократії, особливо гостро стоять морально-етичні проблеми, особливо що стосується прав і свобод людини. Ці питання своєрідно інтерпретуються в ідеології та практичній діяльності гуманістичного руху, територією виникнення та найбільшого впливу стали Аргентина та Чилі. Ідеологом та засновником руху виступив аргентин­ський письменник та філософ Маріо Луіс Родрігес Кобос Сіло. У 1960 - 1970-ті рр. під його керівництвом були організовані невеликі групи лівої орієнтації, учасники яких назвали себе «гуманістами». На початку 1980х рр. у названих країнах виникли перші гуманістичні партії, які почали вести вельми активну діяльність^[DXXVI]. Гуманістична партія Чилі виникла у 1984 р., офіційно зареєстрована у 1987 р., її представник у 1990 р. увійшов до уряду П. Ейлвіна, а партія бере активну участь не тільки у парламентських, а й у президентських виборах. Ідеологія, поширена в Аргентині та Чилі, одержала назву «сілоїзм» від прізвища Сіло. Вона являє собою спробу сформулювати спільну для багатьох рухів тенденцію до пошуку внутрішньої духовно-політичної опори, свого місця у суперечливому світі на засадах гуманізму. Усі члени організації пов’язані досить жорсткою дисципліною і суворою субординацією, проте ця внутрішня ієрархія практично непомітна, оскільки у всіх учасників - почуття добровільної залученості і особистої свободи. Це дозволяє зберегти у них «молодіжну» психологічну налаштованість, підтримує впевненість у значущості власної ініціативи. Така настанова дуже підходить людям, які прагнуть вільної реалізації своїх можливостей. Соціальну базу гуманістичного руху складають різні соціальні елементи: представники інтелектуальних професій, дрібні службовці, студенти, жінки, маргінальні і напівмар- гінальні прошарки населення. Керівники часто є вихідцями із середнього класу, мають хорошу освіту і можливість підтримувати достатньо високий рівень життя. Найбільше серед учасників руху людей молодих.

Головна мета чилійських гуманістів - закріпитися на муні­ципальному рівні, впливати на місцеву владу; основний зміст - робота із найбіднішими верствами населення. Така орієнтація пояснюється тим, що в маргінальному середовищі особливо поширені етатистські настрої, сподівання на соціальні програми та допомогу держави. Однак на практиці держава персоніфікується в особі представника муніципальної влади, з чиєю діяльністю у свідомості населення пов’язуються удачі або невдачі різних соціальних проектів. Тому вважається, що член гуманістичної партії, опинившись в адміністрації, на практиці реалізовуватиме теорію «малих справ», тобто вирішуватиме соціальні проблеми району, пов’язані із житловими умовами, охороною здоров’я, освітою, соціально-економіч­ним становищем жінок, дітей, пенсіонерів, представників національних меншин.

У Чилі існує проблема «в’яло текучої» дискримінації індіанців - автохтонного населення від доколумбових часів: мапуче, аймара, кечуа та ін. Ці народи формально захищені демократичним законодавством, прийнятим за роки президентства П. Ейлвіна, проте насправді зали­шаються найбільш знедоленою частиною населення. Швидка кар’єра в Чилі можлива для людини із європейським типом обличчя і білим кольором шкіри. Чим яскравіші індіанські риси зовнішності, тим склад - ніше пробиватися в житті. У політиці, бізнесі, засобах масової інформації заправляє в основному біла людина.

Серед тих показників, що визначають рівень розвитку кожного суспільства, окрім додержання основних демократичних принципів, важливе значення має політика по відношення до «малих народів» - тих, хто репрезентує етнічні меншості, але відстоює своє право на традиційну культуру та лад життя, відмінні від норм сучасної цивілізації. В Чилі індіанці, хоча і являють невелику групу населення^[DXXVII], проте мають свої особливості, інтереси та проблеми. Формування політики по відношенню до індіанців - важливий напрямок діяльності усіх демократичних урядів. Проблема, яка жевріла під спудом впродовж тривалих років, загострилася із переходом від диктатури до демократії, коли індіанці нарешті одержали змогу заявити про свої права. У 1993 р. був прийнятий «індіанський» закон (№ 19.253), в якому вперше в історії Чилі індіанські поселення називалися не просто «общинами», а етнічними і культурними співтовариствами, що мали право на свої історичні території, на збереження і розвиток власних традицій, мов і культури. Після прийняття цього закону на територіях компактного проживання індіанців за розпорядженням уряду створю­вались «Області індіанського розвитку». Передбачалося не тільки зберегти природу і екологічну чистоту цих районів, природний цикл життя індіанців, але й оптимізувати державну політику, спрямовану на підвищення рівня життя, освіти, медичного обслуговування корінного населення, почати процес передачі общинам частини історичних земель. Проте наміри не просто втілити в життя. Головна проблема, вирішення якої очікували індіанці, -припинення економічного наступу на общини, повернення їм реального права на землю, зайняту сільськогосподарськими та лісопереробними підприємствами, - за умов швидкої та успішної економічної модернізації виявилося утопією. Крім того, сама ідея «права на землю» часто трактувалася індіанцями досить широко, як «сплата історичного боргу». Індіанські общини вимагали повного поновлення своїх прав на землю і природні ресурси - ліси і ріки. Часом спалахували конфлікти у зв’язку із новобудовами. Уряд був готовий відшкодувати мешканцям втрату землі, проте багато індіанських родин відмовлялося переїздити, вважаючи землі, що пропонувалися натомість, чужими і тому непридатними для життя. Спостерігалося зростання активності індіанських протестних організацій, збільшення випадків зіткнень із поліцією у місцях проживання місцевих племен. На 2001 - 2002 рр. припав пік антиурядових виступів, коли арешти і навіть загибель під час зіткнень із поліцією молодих активістів-радикалів в деяких общин мапуче стали предметом міжнародного розгляду. ООН та Міжамериканська комісія із прав людини засудили чилійську практику «насильницького переслідування» громад­ського індіанського руху.

Найважливішим заходом чилійської влади стала розробка та прийняття у 2001 р. багаторічної «Програми комплексного розвитку індіанських співтовариств» (відомої під назвою «Витоки»). Її метою визначалися поступове подолання соціальної виключності індіанського населення, розробка шляхів успішної адаптації молоді до вимог і норм сучасного життя при збереженні основ індіанської культури і захисті прав корінного населення на землю та природні ресурси. Перший етап виконання цієї програми реалізовувався за роки президентства Р. Лагоса, другий - його наступниці Мішель Бачелет.

Чергові президентські вибори проходили за новими правилами. Згідно конституційним поправкам 2005 р., замість шестирічного встанов­лено чотирирічний термін президентства. Явним фаворитом виступала соціалістка М. Бачелет, лікар за фахом, яка раніше займала посади міністра охорони здоров’я, а потім оборони у кабінеті Р. Лагоса. Її суперниками були кандидати від правої опозиції: колишній мер Сантьяго Х. Лавін, який на попередніх виборах змагався із Р. Лагосом, і мультимільйонер С. Піньєра. У першому турі М. Бачелет набрала 45,6 %, проте їй не вистачило менш ніж 5%. Її опоненти особливо наголошували на тому, що вона - атеїстка, тричі розлучена і сама виховує трьох дітей. В католицькій країні це має значення. Однак в Чилі величезна кількість жінок, які виховують дітей без чоловіків, тому вони підтримали ту, на кого покладали надії у покращенні власного становища. У другому турі виборів 15 січня 2006 р. М. Бачелет перемогла С. Піньєру із результатом у 53,5 % і стала першою в історії країни жінкою-президентом. Її програму, витриману у лівоцентристському дусі з елементами популістських декларацій, підтримали різні верстви чилійського суспільства: молодь, жінки, частина середнього класу, особливо ліберально налаштовані університетські кола, жителі кварталів бідноти. Багатьом імпонував її імідж політика нового стилю, особливо ідеї гендерної рівності. Водночас її передвиборчий лозунг «Я з тобою!» був звернений до кожного жителя країни, незалежно від соціального походження, місця проживання, освіти, політичних і релігійних переконань.

Відповідно до програми нового президента, передбачався розвиток країни на якісно новій основі і в інтересах широких верств населення. Підкреслювалася необхідність значного підвищення ролі держави у регулюванні економіки. Стрижнем розвитку називалися інноваційні технології, технічна та комп’ютерна освіта, підготовка кадрів нової формації, різке збільшення інвестицій на науково-дослідні роботи, пріоритет науки у прийнятті господарських рішень, підтримка дрібного та середнього підприємця із використанням досвіду господарювання скандинавських країн. Основний упор - на модернізацію обробної промисловості, виробництв із високою доданою вартістю, на розвиток рибного господарства, селекції, виноробства, овочівництва, тваринництва та надання інформаційних послуг. Як і раніше, економіка країни проголошувалася відкритою для іноземних підприємців, наділених рівними правами із національними державними та приватними компа­ніями. При цьому передбачалося продовження демократичних реформ в області трудового законодавства, освіти, охорони здоров’я, соціального страхування, забезпечення житлом найбільш соціально вразливих верств населення. Загальна мета - зниження бідності до рівня, наявного у розвинених країнах і скорочення розриву у розмірі одержуваних різними групами населення прибутків. Тобто висунута програма відходила від неоліберальної доктрини, в ній накреслені контури нової моделі соціально- економічного розвитку.

Програма М. Бачелет стала продовженням основних напрямків, закладених в політиці всіх демократичних урядів Чилі, починаючи з 1990 р. Однак найважливіший акцент робився на соціальних проблемах. Це була програма соціального вдосконалення демократії, поширення переваг розвитку і зростання на всі верстви країни, створення «Чилі для всіх». Ця програма втілювалася в життя, однак не без проблем. Зокрема, викликом владі став у травні 2006 р. масовий рух школярів старших класів, що увійшов в історію країни як «революція пінгвінів». Вона тривала понад місяць і задіяла приблизно мільйон учасників. Основні вимоги: безкоштовний проїзд у громадському транспорті, покращення умов навчання у державних школах та скасування плати за вступний іспит у

вищі навчальні заклади. Ці вимоги свідчили про необхідність перегляду Закону про освіту, розробленого ще за часів військового режиму. Примітно: на вулиці вийшло покоління, яке не знало диктатури, але мало безапеляційне уявлення щодо реальної демократії. Виступи учнівської молоді проходили на тлі загального піднесення економіки та успішної зовнішньополітичної діяльності президента. Однак результати цієї роботи відійшли на другий план у суспільстві, розбурханому молодіжними демонстраціями. У квітні 2008 р. мали місце масові демонстрації студентів, які вимагали якісної і безоплатної освіти. На початку червня 2011 р. студенти також виступали проти комерціалізації освіти. М. Бачелет спрямовувала у конгрес проект закону про реформу освіти, який гаран­тував право на одержання «якісної безкоштовної освіти для всієї молоді», проте він не був прийнятий через блокування правої опозиції.

Попри те, що деякі починання президента не одержали логічного завершення, в цілому було зроблено чимало в соціальній сфері. Значною мірою завдяки сприятливій економічній кон’юнктурі, чіткості поставлених завдань, професіоналізму президента та керівництва країни. Наприкінці своєї каденції М. Бачелет мала безпрецедентний в історії країни рейтинг, що сягав 84%. Якщо б дозволялося Конституцією, вона могла б розрахову­вати на повторний успіх, проте на порушення Основного закону не пішла.

На чергових президентських виборах у першому турі, що відбувся 13 грудня 2009 р., більшість (44 %) одержав кандидат від власної правої партії «Національне оновлення» мільярдер Себасьян Піньєра^[DXXVIII], проте це не були 50% плюс один голос, що давало б можливість стати президентом відразу. На другий тур 17 січня 2010 р. він вийшов проти кандидата від правлячого лівоцентристського «Об’єднання партій за демократію» Едуардо Фрея, колишнього глави держави (30% у першому турі). Виграв С. Піньєра із результатом 51,61 % (3 млн. 563 тис. голосів) проти 48,38 % (3 млн. 340 тис. голосів). Тобто влада перейшла від лівоцентристської коаліції, яка тримала її впродовж 20 років, до правих, які добивалися цього тривалий час, дотримуючись існуючих правил. Зміна у керма правління не тільки окремих політичних діячів, але цілих партій та об’єднань є важливою ознакою зрілості суспільства і нормального функціонування інститутів демократії.

Лівоцентристська коаліція зараховувала до свого активу успішне зростання економіки - найкраще у Латинській Америці впродовж останніх 20 років, демократичну стабілізацію країни, явні, хоча і недостатні покращення у системі розподілу доходів населення, різке скорочення чисельності бідних, а також зростання престижу Чилі на міжнародній арені. Однак її кандидат на тих виборах виглядав блідо - нудна фігура похилого віку. Крім того Чилі зазнала певних негативних впливів світової фінансово-економічної кризи 2008 р., а розрив у соціальній нерівності залишався значним. Все це вплинуло на настрої виборців, їхнє прагнення

до змін. Саме під гаслом «Ми чекаємо змін» йшов на вибори представник правих сил.

С. Піньєру одержав прізвисько «чилійського Берлусконі» - випускник Гарварду із докторським ступенем, із статком у 1,3 млрд., власник національної авіакомпанії, популярних телеканалів, кількох великих компаній і футбольного клубу. Він показав себе успішним бізнесменом, а потім і шоуменом. Він - представник поміркованої частини правого політичного спектру. Його успіх не означав повного розвороту країни назад, а лише символізував деякі зміни. Він принципово дистан- ціонувався від піночетизму, тим самим підкреслюючи свою лояльність демократичним правилам політичного життя. Його передвиборча програма мало чим відрізнялася від конкуруючої, зокрема велика увага приділялася проблемам соціальної рівності. Після виборів він заявив про необхідність збереження неоліберального економічного курсу тому, що цей курс сприяє зниженню бідності в країні.

На ранішньому етапі презинтства С. Піньєри ще діяли залишкові явища активної політики уряду його попередниці. Проте з часом все помітнішою ставало те, що новий президент - насамперед бізнесмен із усіма притаманними даному роду занять інтересами і методами. Країною він керував як великою фірмою, зацікавлений у першу чергу у власному комерційному успіху. Наслідком стало невдоволення населення, що супроводжувалося страйками, масовими маніфестаціями, напружені відносини із власним урядом, головною метою якого стала дискредитація діяльності своїх попередників, падіння популярності. С. Піньєра вдався до інших заходів втримання влади. Першими кроками впливу на громадську думку стала підготовка і проведення широкомасштабного святкування з нагоди 200-річчя незалежності Чилі. Другим загальнонаціональним шоу, яке мало згуртувати націю навколо президента, стало подолання катастрофи у штаті Сан-Хосе^[529]. Там 5 серпня 2010 р. у завалі копальні опинилася 33 гірники. 69 днів участі президента у їх порятунку, широко висвітлювали його телеканали. На цьому фоні здавався несуттєвим провал всіх його базових починань. Проте і свята, і подолання катастроф раніше чи пізніше закінчуються. В травні 2011 р. в Чилі пройшли масові акції протесту проти політики адміністрації С. Піньєри. За прикладом Близького Сходу демонстранти мали сподівання скинути його уряд. Проти них сили правопорядку застосували слізогінний газ і водомети. Наприкінці каденції президента люди були переконані, що чотирирічний мандат був використаний для збагачення і без того багатих. Тому більша частина суспільства сприйняла ідеї широкої лівоцентристської коаліції «Нової більшості» про підвищення податків на великі корпорації і широкомасштабну реформу освіти.

17 листопада 2013 р. переобирали президента, обидві палати парламенту, регіональні органи влади. На всіх рівнях «Нова більшість» виборола перемогу. Сили лівого центру взяли переконливий реванш за поразку чотирирічної давнини¹. Значною мірою це сталося завдяки харизмі М.Бачелет, яка вдруге зайняла президентську посаду. У першому турі вона одержала 47% голосів проти 25% своєї найближчої суперниці, висуванки від Незалежного демократичного союзу Евелін Маттеї^{[530] [531]. У другому турі 15 грудня за М.Бачелет віддали голоси 62,16% виборців, за Е.Маттеї - 37,83%. В цілому, передвиборчі перегони не були надто напруженими. Мало хто сумнівався у переможниці. До того вперше в історії Чилі участь у голосуванні була не обов’язковою, а добровільною. Явка виявилася на рівні 47% - найнижчий показник виборчої активності в регіоні від часів відновлення демократії.}

Зайнявши президентську посаду вдруге, М.Бачелет заявила про намір реформувати Конституцію і запустити реформу освіти: «Перед усім ми запустимо процес, який дозволить нам набути нову конституцію. Конституцію, яка представлятиме нас усіх, сучасну конституцію, яка втілить ідею соціальної, правової держави, і гарантує забезпечення цих прав громадян. Найглибша зміна, яку нам належить здійснити - реформа системи освіти. Ця реформа забезпечить якісну, безкоштовну, всезагальну освіту, яка не переслідуватиме комерційні цілі, тому що освіта - це соціальне право, а не споживчий товар»^[532].

У грудні 2015 р. парламент Чилі після тривалого обговорення прий - няв закон про безкоштовну вищу освіту, проте, згідно даних Федерації студентів, доступ до неї одержали тільки 14% студентів. Це викликало обурення, що призвело до масових студентських протестів. У зв’язку з падінням світових цін на мідь знизилися економічні показники Чилі. Якщо у грудні 2013 р. рейтинг М.Бачелет становив 62%, так наприкінці 2015 р. - 24%, а рейтинг уряду ліво-центристської коаліції становив близько 16%. На зниження популярності президента вплинув корупційний скандал за участю членів її родини¹. Обурення ситуацією в країні вилилося у масові протестні заворушення перед виступом президента в Національному конгресі у Вальпараісо у травні 2016 р. У промові М.Бачелет заявила: «Мої дорогі співвітчизники, на фоні нестабільної обстановки в світі і в цей складний економічний період для нашої країни я, як президент, усвідомлюю економічні зобов’язання держави перед своїми громадянами. Підкреслю, що для виконання довгострокових реформ потрібна здорова економіка, а не популізм, котрий перешкоджає змінам». Треба зазначити, що Чилі являє собою країну, менш враженою популізмом, ніж інші латиноамериканські держави, такі як Венесуела.

І на континенті, і в світі демократична Чилі дотримується зваженої позиції. Після періоду міжнародної ізоляції часів військової диктатури, що завдала країні значної шкоди, цивільна влада почала розвивати активність у зовнішній політиці. Цьому значною мірою сприяє зміцнення її економічних позицій. Чилі бере активну участь в діяльності ООН, представляючи інтереси регіону. Від кінця 1995 р. вона має місце у Раді Безпеки статус непостійного члена, що виступає від імені країн Латинської Америки та Карибського басейну. Але її підхід ширший: попри сильний тиск, Чилі не підтримала американо-британський проект щодо військової операції в Іраку 2003 р.

Звичайно, основна зовнішньополітична лінія розгорнута в бік безпосередніх сусідів, всього латиноамериканського регіону. Наразі простежуються успіхи щодо інтеграції, але, разом із тим наявність певних складних проблем, зумовлених невизначеними моментами стосовно кордонів та енергоносіїв. Країни, які не мають виходу до океану, але могли б його мати через територію Чилі, намагаються вирішити питання. Унікальне геополітичне розташування зумовлює також надання можливості азійським потужним країнам «зайти» на латиноамериканський ринок, одержавши натомість доступ до багатих покладів сировини. Особливою активністю відзначається Китай - найбільший споживач чилійської міді^{[533] [534].}

Диверсифікуючи напрямки своєї зовнішньої політики, Чилі прагне будувати свої відносини із Сполученими Штатами Америки на рівноправній основі. США вбачає в Чилі партнера у своїй зовнішньо­політичній діяльності в регіоні, особливо що стосується ліворадикальних режимів. Стосовно останніх позиція Чилі час від часу змінюється: від того, що вона відмовляється підтримувати економічні санкції проти Куби часів демократичних урядів до різкої критики дій Венесуели та Куби з боку правого президента С. Піньєри, в особі якого Америка набула більш відданого провідника свого неоліберального економічного курсу по відношенню до Латинської Америки.

Нині Чилі є правовою державою із налагодженою політичною системою і стабільними економічними показниками. Наприкінці ХХ ст. - на початку ХХІ ст. суспільство здійснило плавний перехід від авто­ритаризму до демократії, ставши найбільш благополучною країною Латинської Америки. В наш час вона вважається флагманом політичної та економічної модернізації в регіоні, досягши вражаючих успіхів у розбудові правової держави і соціально орієнтованої ринкової економіки. Причини успіхів - поєднання грамотно використаних конкурентних переваг, географічного розташування, людського капіталу і ліберальних реформ. Її досвід демократизації заслуговує уваги з огляду на використання ненасильницьких форм і методів боротьби із узурпаторським режимом, співіснування на першому етапі фактичного двовладдя, поєднання послідовності у проведенні перетворень із відмовою від штучного форсування, виключній ролі жінок.

Нове суспільство твориться як зусиллями політичної еліти, так і численними громадськими рухами. Демократичні правила дотримуються усіма політичними силами. Раніше інших латиноамериканських країн Чилі взяла курс на перехід до інформаційного суспільства і успішно формує національний інноваційний комплекс, що змінює традиційно сировинний вигляд її економіки. Разом із тим чилійці велику увагу приділяють існуючим проблемами, серед яких на перших позиціях пріоритетності - бідність і соціальна нерівність, непомірно роздутий бюрократичний апарат, випадки зневажання інтересів громадян в державних установах і приватних офісах, хижацька експлуатація довкілля тощо. Чилійське суспільство залишається соціально й ментально вразливим і дуже диференційованим. Дається взнаки глибока історична рана: ставлення до подій 1973 р. та піночетівському етапу чилійської історії. Чилійці свідомі того, що багато ще треба зробити, аби побудувати суспільство новітнього часу.

Література

Агуайо С. Ф. «Чилийский народ вновь проголосовал за демократию» /С.Ф. Агуайо // Латинская Америка. - 2000. - № 5.

Богуш Е. Ю. Политическая история Чили ХХ века /Е.Ю.Богуш, А.А.Щелчков. - М., 2009.

Габдулин Р. Чили: победа левой коалиции /Р.Габдулин [Эл. ресурс]. - Режим доступа: http ://old.pnp.ru/archive/18560135. html

Ганиев М. С. Оказалась ли Чили лучше других подготовлена к кризису? /М.С.Ганиев //Латинская Америка. - 2009. - № 7.

Гільєрмо А.Є. Потенціал пенсійної реформи для розвитку економіки: важливі уроки з Чилі /А.ЄГільєрмо // Дзеркало тижня.- 2017. - 21-27 січня.

Дудина Г. Чили откажется от наследия Пиночета. Президентом вновь стала Мишель Бачелет /Г.Дудина [Эл. ресурс]. - Режим доступа: http://www.kommersant.ru/doc/2369653

Дунаев В. Н. Чили: военные и общество /В.Н.Дунаев //Латинская Америка. - 1999. - № 1.

Дьякова Л. В. Гуманистическое движение в Чили: низовая социальная практика /Л.В.Дьякова //Латинская Америка. - 1996. - № 4.

Дьякова Л. В. Социальная политика по преодолению бедности в Чили (1990 - 2004) /Л.В.Дьякова // Латинская Америка. - 2005. - № 9.

Дьякова Л. В. Чили не перестает удивлять / Л.В. Дьякова, В.Е. Травкин //Латинская Америка. - 2007. - № 12.

Дьякова Л. В. Деятельность правительства Мишель Бачелет в 2006 - 2008 годах /Л.В.Дьякова // Латинская Америка. - 2009. - № 3.

Дьякова Л. В. Демократические правительства Чили и индейское население (1990 - 2009) // Латинская Америка. - 2010. - № 1.

Дьякова Л.В. Новое правительство Чили: перед вызовами справедливости и эффективности /Л.В.Дьякова //Мировая экономика и международные отношения. - 2015. - № 5.

Железнова О.В. Инновационная политика Чили /О.В.Железнова // Латинская Америка.

- 2014. - № 3.

Зотин А. Учиться у Чили. Как в Латинской Америке удалось построить европейскую экономику /А.Зотин [Эл. ресурс]. - Режим доступа: http://www.kommersant.ru/doc/2498160 Кургузов И. М. От «левого» к «правому» через землетрясение /И.М.Кургузов // Латинская Америка. - 2011. - № 1.

Курляндски Ж.-Ж. В Чили наступает новый цикл /Ж.-Ж. Курляндски [Эл. ресурс]. - Режим доступа: http://vkrizis.ru/expert/v-chili-nastupaet-novyiy-tsikl/

Неліпа Л.П. Чилі: від консолідації демократії до будівництва соціальної держави /Л.П.Неліпа //Гілея. - 2013. - Вип. 78.

Павлова Е. Б. Герои устали: новый политический дискурс /Е.Б.Павлова // Латинская Америка. - 2010. - № 6.

Романова Э. Чили в поисках оптимальных решений /Э.Романова //Мировая экономика и международные отношения. - 1997. - № 6.

Слущенко О. В. Значення результатів президентських виборів в Чилі в континентальному дискурсі Південної Америки /О.Слущенко //Гілея: науковий вісник.

- 2011. - Вип. 47.

Харбих С.К. Быть или казаться? /С.К.Харбих // Латинская Америка. - 2012. - № 4.

Черкасова Е. Процесс над Пиночетом: к вопросу о «просвещенном авторитаризме» /Е.Черкасова //Мировая экономика и международные отношения. - 2000. - № 1.

Чили: 2 генеральские дочки на 1 президентское кресло [Эл. ресурс]. - Режим доступа: http://m.euronews.com/2013/11/18/chile-s-vote-for-change-bachelet-s-diive-for-presidential-re-confiimation/ Benedikter R. Bachelet's Last Stand. Can She Rescue Chile? / R. Benedikter, K. Siepmann, M. Zlosilo //Foreign Affairs. - 2015. - December 2.

Onis J. Chile in Crisis. South America's Model Nation Grapples With Graft /J. de Onis //Foreign Affairs. - 2015. - April 12.