Мексиканські Сполучені Штати

Першою реакцією уряду на цей виступ стала заява, в котрій говорилося: виступ ініційований екстремістським озброєним угрупуван - ням, спровокований національними та іноземними терористами, і тому треба виявити і покарати винних. Проти повстанців, які кілька днів утримували захоплені міста, спрямували частини регулярних військ. Тим вдалося змусити партизан відступити у гори. Перед загрозою затягування конфлікту, а також зростання негативного міжнародного резонансу уряд пішов на мирне врегулювання, заявивши про припинення вогню із 12 січня та амністію повсталим. Були відправлені у відставку міністр внутрішніх справ і вище керівництво штату. Сформована урядом Комісія із мирного врегулювання і примирення добилася 24 січня укладення угоди між двома сторонами, погоджуючись на вимоги заколотників, крім тих, що стосувалися відставки президента і формування тимчасового уряду. Були створені комісії із питань комплексного розвитку і соціальної справед­ливості індіанських народів.

Надалі уряд здійснював соціальні програми паліативного¹ характеру, намагаючись підвищити рівень життя індіанців в Чьяпасі і таким чином звести нанівець причини, що виправдовують подальше існування Сапатистської армії національного визволення (вона налічує в своїх лавах не один десяток тисяч чоловік, 56 військових баз в індіанських районах штату).

Основою соціальної напруги у цьому штаті^{[501] [502], і не тільки в цьому, є глибока прірва між абсолютною злиденністю індіанців й селян[503], з одного боку, а з іншого - величезним багатством невеликої групи поміщиків- тваринників, власників величезних екстенсивних господарств, працюючих на експорт. Об’єднуючись із розбагатілими місцевими чиновниками, вони намагаються витіснити індіанців з найбільш родючих земель. Кошти, які надходили до штату за програмою Пронасол, потрапляючи до рук місцевої еліти, не покращували умови існування індіанців. Така ситуація тільки посилювала радикалізацію мас, їх об’єднання аж до воєнізованих груп. Уряди і досі, з одного боку, активно використовують соціальну риторику, стверджуючи, що працюють, в першу чергу, в інтересах бідних людей заради покращення їх життя, а з іншого, зберігають мілітаризацію зони конфлікту. Основним інструментом нейтралізації конфлікту вважаються фінансові вливання в інфраструктуру. Зведення проблеми до її соціально - економічного аспекту і невизнання культурних прав індіанців, у тому числі на автономію[504], не зможуть гарантувати збереження інституту общини, необхідної для виживання і звичного існування корінних народів. В результаті політики уряду корінне населення індіанських регіонів інтегруватиметься у домінуюче суспільство, але, як і раніше, займатиме в ньому маргінальне положення, зумовлене дискримінацією і складностями при адаптації до чужої культури.}

Крім повстання у Чьяпасі у 1994 р. сталася ще одна подія, яка дестабілізувала ситуацію в країні. 23 березня було вбито кандидата в президенти від правлячої Інституціонно-революційної партії Луїса Дональдо Колосіо.

Звичайно, не повстання і не вбивство призвели до неї, вона визрівала раніше, адже національна економіка виявилася вразливою. Її «відкриття» здійснювалося без врахування рівня продуктивності праці і конкуренто - спроможності місцевих підприємств, що призвело до різкого зростання імпорту (від 12 млрд. доларів у 1987 р. до 50 млрд. доларів у 1993 р.). Імпортній експансії також сприяла антиінфляційна економічна політика, пов’язана із підтриманням завищеного курсу національної грошової одиниці песо по відношенню до американського долару. Різке зростання конкуренції з боку імпортної продукції без відповідної промислової політики з боку держави призвели до витіснення національної продукції з вітчизняного ринку, зниження ділової активності і стагнації виробництва. Без необхідної модернізації виробництва експортний потенціал його знизився, і зовнішньоторговельний дефіцит зріс, покриття його все більше відбувалося за рахунок зовнішнього фінансування. Паралельно йшли широка приватизація і лібералізація економіки задля забезпечення довіри з боку іноземних інвесторів, що створювало велику залежність від зовнішнього фактору. В структурі ж іноземних капіталовкладень перева­жали портфельні інвестиції, які здебільшого спрямовувалися не на розвиток виробництва, а у спекулятивні фінансові оборудки. Масове надходження іноземного капіталу збільшувало зовнішні борги держави, а також витрати на їх обслуговування, що не могло не впливати на загальний стан економіки. Шукаючи необхідні кошти, держава скорочувала витрати на соціальні цілі, а підприємці задля підвищення конкурентоспроможності заморожували зарплати.

Криза розвивалася за такою схемою: масова втеча капіталів обвалила фінанси, а потім економіку країни. За цим - девальвація національної валюти, масові банкрутства місцевих підприємств та банків, загроза дефолту і повного колапсу економіки, злет інфляції і втрата широкими верствами населення своїх заощаджень, термінове одержання велико­масштабної допомоги від міжнародних фінансових установ та країн- донорів, загострення проблеми зовнішнього боргу та ін.

1 грудня 1994 р. на посаду президента заступив Ернесто Седільо (1994 - 2000 рр.) - 42-річний доктор економічних наук, який раніше працював міністром освіти, а потім фінансів. Йому висловили свою підтримку 50,1 % учасників виборів. Це був технократ, відданий ідеям неолібералізму. В його уряді залишилася значна частина кадрів попереднього складу, - зайве свідчення наступності не тільки курсу, але й його виконавців. У перших виступах в якості президента Е. Седільо висло­вив рішучість виконати передвиборчі зобов’язання, покращити матеріаль­не становище населення, збільшити державні асигнування на освіту та охорону здоров’я, здійснити ревізію фінансової системи з метою встанов­лення «справедливого порядку». Однак 29 грудня у присутності журналіс­тів він мав визнати глибину кризи і прийняв відставку міністра фінансів.

Перша державна програма екстрених заходів по виходу із кризи з’явилася у засобах масової інформації 3 січня 1995 р. Витримана в дусі неоліберальних рецептів фінансової стабілізації, вона передбачала скорочення зовнішньоторговельного дефіциту до прийнятних розмірів в короткий термін; відновлення рівноваги між основними агрегатними показниками^[505] для наступного пожвавлення економічної активності; згладжування інфляційних наслідків девальвації. У січні також було укладено «Угоду про союз заради подолання надзвичайного економічного стану» між представниками уряду, підприємницьких кіл та профспілок. В ній передбачалося поступове підвищення цін, заморожування зарплат, скорочення державних витрат, платіжного дефіциту, продовження процесу приватизації, до якого підключалися залізниці, морські термінали та летовища. 9 березня того ж року з’явилася «Програма надзвичайних заходів із подолання економічної кризи», яка містила наступні рестрик- ційні заходи: збільшення податку на додану вартість з 10 до 15 %, підви­щення цін на продукцію державного сектору - бензин та електроенергію, зменшення державних витрат тощо. Невдовзі реальна заробітна плата зменшилася на третину, а рівень безробіття зріс з 4% до 8%.

Мексика звернулася по допомогу до міжнародних фінансових організацій, а також урядів інших держав. Ті, побоюючись розростання кризи та поширення її на інші країни, швидко відгукнулися. Вже в лютому у Вашингтоні оформили надання кредиту у 20 млрд. доларів, МВФ виділив приблизно 18 млрд., центральні банки Європи та Японії - 10 млрд. До програми кредитної допомоги підключилися іноземні комерційні банки, деякі країни Латинської Америки. Загальна сума не мала на той час прецедентів у світовій практиці - 52 млрд. доларів. Завдяки комплексу заходів уряду Е. Седільо вдалося переломити ситуацію: вже у 1996 р. економічне зростання становило 5,2 %, а у наступному - 7 %. Його локомотивом стала обробна промисловість, особливо такий її специфічний сектор, як «макіладорас» - зборочці підприємства, які спеціалізуються на складних видах продукції - автомобілі, електропобутова техніка, електронна апаратура та ін. Ці складальні підприємства здебільшого знаходяться у прикордонній із США території і виконують замовлення великих іноземних компаній. Проте в своїй останній щорічній доповіді конгресу Е. Седільо заявив, що мине ще 20 років «відновлення», перш ніж мексиканці відчують його результати на своїй кишені. Звичайно, подібна сумна перспектива не давала підстав правлячій партії, від якої висувався Е. Седільо, надалі розраховувати на підтримку населення, сильно постраждалого від її неоліберального курсу.

Одним з наслідків лібералізації економіки є лібералізація політики, тобто перехід від формальної демократії до реальної. В Мексиці у політичній культурі мало місце вельми суттєве явище, яке і виявляло формальність її демократії. З одного боку, існували парламентаризм і багатопартійність, діяв Основний закон, президенти не прагнули вдруге балотуватися або реформувати Конституцію під таке бажання, після завершення своєї каденції відходили у тінь і навіть не займали високих посад, не здійснювали ніяких впливів на політичні процеси. Проте з іншого, понад 80 років у політичній системі домінуючі позиції займала Інституціонно-революційна партія (ІРП), створена у 1929 р.^[506] Склалася політична система, заснована на монополії цієї партії, що фактично злилася із державним апаратом, із сильною виконавчою владою у особі президента і переважанням відносин корпоративізму і патерналізму. Партія спиралася на жорстке президентське правління. А гегемонія однієї партії - це авторитарний механізм панування. Тобто по суті, в країні довгий час існував авторитарний режим. Тривале положення ІРП як правлячої забезпечувалося наступним чином: глава держави, який готувався до здачі мандату, сам намічав наступника із найближчого оточення. Наступна процедура зводилася до технічних деталей. Визначена за допомогою «технології вказівного пальця» («дедасо») кандидатура у більшості випадків урочисто і одноголосно затверджувалася з’їздом партії. Потім із використанням адміністративного ресурсу проводилися вибори, які завершувалися обранням наміченого кандидата.

Проте поступово, особливо під впливом курсу неолібералізму, мексиканське суспільство зазнало значних соціальних трансформацій. Технологічна модернізація, децентралізація виробництва, поширення невеликих підприємств та надомництва призвели до зростання чисельності незалежних працівників та власників. Збільшувалася кількість інженерів, середнього технічного персоналу, кваліфікованих робітників, банківських службовців, менеджерів - нових середніх міських верств. Зростання безробіття, з одного боку, призводило до збільшення населення, зайнятого у неформальній економіці, а з іншого - до посилення маргіналізації, що мало наслідком масову злиденність міста і села. Посилення майнової нерівності і соціальні зсуви в цілому вплинули на суспільну психологію і поведінку. На порядку денному постала необхідність реформування політичної системи відповідно до нових життєвих реалій.

В самій правлячій партії виникали опозиційні угрупування, здебіль­шого через незгоду із неоліберальним курсом і прагнення реформ. Часом учасники таких груп виходили із складу Інституціонно-революційної партії, вступаючи до інших партій, або створюючи нові. Так сталося, наприклад, із Куаутемоком Карденасом. Він був одним з лідерів «Демократичного руху» в ІРП, потім вступив до Справжньої партії мексиканської революції, яка висунула його кандидатом в президенти країни. Але, зазнавши поразки на виборах 1988 р., він залишив її і створив нову Партію демократичної революції (ПДР) - основну лівоцентристську партію сучасного політичного спектру Мексики, яка додержується соціал- демократичної орієнтації.

На виборах 1988 р. правляча партія одержала значно менше місць у конгресі, ніж раніше: у неї виявилося 52,6 % депутатських мандатів, в той час як «ліві» вибороли 27,2 %, а «праві» - 20,2 %. При чому, і «ліві», і «праві» прагнули подолати монополію ІРП на владу: відділити її від державного апарату, досягти розділення законодавчої, виконавчої і судової влад, надання більшої самостійності місцевій владі, в першу чергу муніципіям. В середині лютого 1991 р. представники найбільших опозиційних партій підписали «Національну угоду в ім’я демократії». Під документом поставили підписи керівники Партії демократичної революції, найстарішої в країні право-центристської Партії національної дії (ПНД)^[507], інших організацій як правого, так і лівого спрямування. Такий незвичний альянс «лівих» і «правих» зумовлювався розумінням того, що жодна з опозиційних партій самостійно неспроможна похитнути тверді позиції ІРП. Але в цілому, угода переслідувала суто тактичні цілі і не розраховувалася на тривалу перспективу через надто різні програмні завдання та соціальні бази.

Не тільки політичні партії, а різного роду громадські організації і рухи активно виступали з ініціативами широкого обговорення в країні самого характеру політичної реформи держави. Дебати відбувалися у різних формах: і в парламенті, і на семінарах у парку Чапультепек за участю відомих вчених та експертів, керівників партій, депутатів і пред - ставників влади. Певною мірою більшій змагальності у діяльності політичних партій, особливо що стосується участі у виборчих процесах, сприяли деякі конституційні зміни 1989 - 1990, 1993 і 1994 рр. Проте вони були явно недостатні. Суттєвішою виявилася виборча реформа 1996 р., одним з ініціаторів якої виступив президент Е.Седільо. За прийнятим у жовтні того року виборчим законом, Федеральний виборчий інститут у своїй діяльності із координації виборчого процесу і фінансуванню всіх його ланок визнавався повністю автономним як від виконавчої влади, так і від політичних партій. Чітко визначалися умови фінансування партій, що брали участь у виборах: державне і приватне у пропорції 90 до 10. Створювалися механізми захисту виборчих прав громадян, рівні умови для участі політичних партій і проведення прозорих і чесних виборів.

У липні 1997 р. в обстановці активізації громадянського суспільства у Мексиці пройшли федеральні і місцеві вибори, в результаті яких повністю оновилися палата депутатів і чверть сенату¹, а також відбулися зміни на місцевому рівні. ІРП одержала 40% голосів, втративши абсолютну більшість у палаті депутатів. Хоча нове співвідношення сил стало таким, що жодна з партій по одинці не мала кваліфікованої більшості для проведення тих чи інших рішень і потребувала об’єднувати свої зусилля з іншими, сталася суттєва зміна між законодавчою та виконавчою владою. Намітився поворот до незалежної від уряду діяльності палати депутатів. Запрацював механізм руху в бік розділення і рівності влад. Розвиток демократичних процесів знизу - як у суспільстві, так і в партіях, створив передумови змінюваності влади в країні на всіх рівнях. Це яскраво продемонстрували всезагальні вибори 2 липня 2000 р.

До них Мексика підійшла із більш досконалою виборчою системою, яка створювала умови для ефективної електоральної конкуренції. Конкурентоздатність двох основних опозиційних партій - правої Партії національної дії та лівоцентристської Партії демократичної революції - піднялася до такого рівня, що вони виявилися спроможними кинути виклик правлячій партії. Змінилися настрої у суспільстві: серед електорату переважали ті люди, які втратили багаторічну боязнь серйозних політичних змін, навпаки - прагнули їх. Особливо це стосувалося молоді.

Розуміючи такі настрої, кандидат від Партії національної дії^{[508] [509] Вісенте Фокс назвав свій передвиборчий блок Альянсом за зміни, куди разом із ПНД увійшла Екологічна зелена партія Мексики. Партія, від якої висувався В. Фокс, завоювала собі репутацію традиційного опозиціонера і політичної сили, здатної реально протистояти правлячому державно- партійному блоку у його неоліберальній діяльності, що викликала сильне невдоволення широких верств населення. Неоліберальні реформи та їх архітектори дискредитували себе перед пересічними виборцями, які так і не дочекалися поліпшення свого становища. Протест висловлювався у страйках, збройних виступах, а також передачі голосів опозиції. Серед 5 претендентів на президентське крісло голоси розподілилися так: за Вісенте Фокса - 16 млн. (42,5 % голосів), за Франсіско Лабастіда від ІРП -}

13,6 млн. (36,1 %), Куаутемока Карденаса від ПДР - 6,2 млн. (16,6 %). Хільберто Рінкона Гальярло від Партії соціальної демократії та Мануель Камачо Соліс від Партії демократичного центру одержали відповідно 1,6 і 0,5 % голосів. Втім результати парламентських та губернаторських

виборів, які проходили в той же час, показали, що голоси віддавалися саме В.Фоксу, а не його партії. Якщо розрив між ним та представником ІРП складав 2,4 млн. голосів, то між двома партіями такого розриву не відбулося, навпаки, ІРП одержала на одне депутатське місце більше. Але перемога опозиційного кандидата у виборах на вищу посаду в державі свідчила про закінчення сімдесятирічної монополії на владу Інституціонно-революційної партії.

Результати виборів зміцнили тенденцію до формування трипартійної системи, яка обіймала разом із ІРП та ПНД лівоцентристську ПДР при тому, що декілька невеликих партій зберегли представництво у федеральному парламенті та на місцях. Нова розстановка змінила співвідношення сил між законодавчою та виконавчою владою. Таким чином, у Мексиці плавно, за широкою участю громадянського суспільства, було демонтовано президентський конституційно-авторитарний режим, що не мав аналогів у Латинській Америці. Здійснився перехід від монополії однієї партії до справжньої багатопартійності.

Не можна заперечувати, що велике значення мала особиста харизма, енергійність й твердість В.Фокса, його ораторський талант у виступах перед масовою аудиторією, що вигідно відрізняло його від вельми невиразного Ф.Лабастіди та флегматичного, завжди сумного К.Карденаса. Досвід цих виборів ще раз продемонстрував: після того, як комуністична альтернатива дискредитувала себе в очах світової громадськості, пересічний виборець ставить на перше місце не політичні програми, які за звичай, мало чим відрізняються, на його погляд, одна від одної, а особисті симпатії до того чи іншого кандидата. Конкретні обіцянки у найближчий час покласти край криміналу, корупції у державному апараті, збройному конфлікту в Чьяпасі тощо виявилися зрозумілішими простим мексиканцям, ніж глибокодумні розмірковування його конкурентів відносно подолання кризових явищ, розв’язання складних соціальних проблем тощо.

В.Фокс сам себе висунув кандидатом у президенти, не чекаючи відповідного рішення керівництва ПНД, пізніше змушене це зробити через високий рейтинг претендента. Після перемоги новий президент підтвердив, що країною керуватиме він, а не партія. З свого боку, партійне керівництво підтвердило, що не буде нав’язувати новому президенту свої критерії, а також вимагати будь-якої квоти партійного представництва в кабінеті міністрів. ПНД не стала правлячою партією у повному розумінні слова не тільки через дистанційованість В.Фокса, але й через недостатність впливу в конгресі, в органах місцевої влади. Тому вона була схильна до співпраці з іншими політичними силами заради закріплення та розширення свого впливу.

Від початку своєї діяльності В.Фокс проголосив націленість на реалізацію ідей «економічного гуманізму» - поєднання ринкових механізмів із державним регулюванням у соціальній сфері. На перший план висувалася комплексна реформа державних інститутів - законо­давчої, виконавчої і судової влад, системи федеральних і національно - етнічних відносин, фінансово-податкової і соціальної сфер та ін. Президент закликав суспільство, всі політичні партії до національної згоди заради успішної реалізації цієї реформи. Процес політичного оновлення включав такі заходи, як прийняття закону про права і культуру індіанського населення¹, закону про право мексиканців, що живуть у містах США, брати участь у виборах президента Мексики, реорганізація силових структур і розділення їх функцій тощо. Особливе значення мало прийняття закону про транспарентність^{[510] [511] і доступ до інформації та створення на його основі Вищої аудиторської служби Федерації. У відповідності до нього передбачалося суворе покарання чиновників за умисне приховування або знищення інформації. Документ надавав можливість будь-якому громадянинові відслідковувати зарплату}

чиновників, стежити за виконанням бюджетом, ліцензійною діяльністю держави та іншими параметрами роботи адміністрації. На основі цього закону створювалося контрольне управління по боротьбі із корупцією.

Однак ключові пріоритетні для країни реформи державних інститутів не були реалізовані. Як і в інших державах, де старий режим поступався місцем новому, новий натрапив у Мексиці на неабиякі труднощі. Важливою перешкодою стало те, що Партія національної дії не мала парламентської більшості, в результаті чого переважна частина життєво важливих реформ, таких як податкова або закон соціального забезпечення, приймалися в урізаному вигляді. Інші - трудовий кодекс, закон про модернізацію електроенергетики та ін. - парламент взагалі відхилив. В цілому, проголошене просування до правової соціальної держави не підкріплювалося системою механізмів його здійснення. Це дозволило опонентам із ІРП звинуватити уряд В. Фокса у некомпетент­ності, інертності, неефективності та відсутності дієвого національного проекту. Президент був змушений визнати помилки свого уряду, які полягали, насамперед, у недостатній взаємодії між виконавчою та законодавчою владою, невирішеності низки соціальних питань тощо. Знов закликавши суспільство до діалогу, він наголосив, що тільки спільними діями держави та громадянського суспільства можна досягти мети побудови правової демократичної держави.

Разом із тим у суспільстві міцніла тенденція неприйняття неолібе­ральної моделі модернізації, яка складала сутність діяльності адміністрації В.Фокса. Невдоволення відчувало все більше і більше людей, як незаможних, так і заможних. Зростали протестні настрої, що виявлялися і у виникненні нових рухів й виступів, і у поширенні дискусій. Проходили конференції підприємців, губернаторів, зустрічі журналістів і депутатів із запрошенням відомих вчених та політиків. В громадській думці міцнішало переконання: змінити характер процесу модернізації можливо, лише повернувши його в бік національного інтересу - нової моделі розвитку із соціальним наповненням за участю громадянського суспільства в національних проектах, у тріаді ринок - суспільство - держава. Г оловною соціальною метою було визначено подолання бідності, що вимагає підвищення ролі держави як основи керованості, бо ринкових механізмів не достатньо для того, аби забезпечити рівновагу між макроекономічними, інституціональними та соціальними структурами. В Латинській Америці, в усьому світі очікували, що Мексика приєднається до «лівого повороту», рушить шляхом глибоких, заснованих на національних традиціях демокра­тичних перетворень, в яких поєднувалися б ефективність і конкуренто­спроможність економіки із більш справедливим розподілом прибутків. У такій складній обстановці наближалися всезагальні вибори^[512] 2006 р.

Першим про свій намір балотуватися на президентську посаду заявив Феліпе Кальдерон Інохоса - представник традиційного консервативного крила ПНД, колишній міністр енергетики в уряді В.Фокса, директор Національного банку розвитку, депутат парламенту. Він однозначно висловився за продовження курсу неоліберальних реформ. Трохи пізніше у передвиборчі перегони вступив мер Федерального округа (місто Мехіко) Андрес Лопес Обрадор - лідер ПДР. Від самого початку він мав високу довіру населення, яка в значній мірі зумовлювалася активною реалізацією в столиці низки соціальних програм - вдосконалення інфраструктури, будівництво шкіл, грошова допомога старим, інвалідам, самотнім матерям тощо. Він очолив лівоцентристську виборчу коаліцію «За добробут всіх». Впродовж дворічної передвиборчої кампанії він обстоював в якості головного завдання подолання бідності, виступав за посилення регулюючої ролі держави і створення змішаної економіки як основи її незалежного розвитку, проти приватизації ключових галузей. Разом із тим не відкидався ліберальний ринковий курс як такий, але за умов рівноваги між ринком і державою. Хоча на посаду президента було зареєстровано п’ять кандидатів, саме Л.Обрадор мав найвищий рейтинг серед усіх них. Але він не далеко відірвався від Ф.Кальдерона. Це свідчило про те, що суспільство в цілому розділилося між двома проектами майбутнього розвитку: ліберальним і лівоцентристським. Перший передбачав продов­ження неоліберального курсу, спрямованого на оновлення державних інститутів, зміцнення безпеки та модернізацію економіки із посиленням соціальної складової. Другий - радикальні реформи на основі зміни

моделі економічного і соціального розвитку, спрямовані на скорочення соціальної нерівності¹ і бідності. Першому віддавали перевагу в основному забезпечені прошарки населення промислово розвиненої Півночі. За другий - малозабезпечені верстви переважно слабко розвиненого Півдня^{[513] [514].}

2 липня 2006 р. парламентські і президентські вибори пройшли у спокійній обстановці. В них взяли участь 41,8 млн. чоловік, тобто 58,5% тих, хто на те мав право. За офіційними результатами на 6 липня Ф. Кальдерон набрав 35,89 % голосів. Л.Обрадор - 35,31 %, різниця становила 0,58 %, тобто 243 930 голосів. Третім став кандидат від ІРП Р.Мадрасо - 22,26 % голосів. Два останніх місця принесли претендентам на президентство у сукупності трохи більше 3 %. Л.Обрадор не погодився із результатами голосування, заявивши, що «у мексиканського народу вкрали перемогу», і звернувся до Виборчого трибуналу судової влади Федерації, наполягаючи на перерахунку бюлетенів через порушення - підтасовування під час виборів. Комісія за участю представників всіх зареєстрованих партій провела частковий перерахунок бюлетенів - 9% виборчих урн у 149 виборчих округах. Перевірка проходила у складній політичній обстановці постійних мітингів, маніфестацій і маршів на підтримку Л.Обрадора. Ті події одержали назву «революції кактусів». Через знайдені недійсні бюлетені, а також неточності при підрахунку голосів, поданих як за одного, так і за другого кандидата, було встановлено, що Ф.Кальдерон переміг із перевагою у 0,57 % голосів, про що Виборчий трибунал

оголосив 29 серпня.

Незгода Л.Обрадора виявилася в організації на основі коаліції «Добробут для всіх» Широкого прогресивного фронту, який він очолив сам. Цілями цього об’єднання стали: проведення Установчої асамблеї за участю не менш ніж 1 млн. чоловік, обрання і проголошення його «законним президентом», затвердження тіньового уряду, розпуск парламенту і обрання нового, в якому, як передбачалося, лівоцентристські сили одержать конституційну більшість, необхідну для проведення радикальних демократичних перетворень. Ця програма була названа «мирною демократичною революцією». 20 листопада 2006 р., в річницю початку Мексиканської революції 1910 - 1917 рр. на майдані Конституції (Сокало) Установча асамблея прибічників Широкого прогресивного фронту проголосила Л.Обрадора «законним президентом». Він прийняв присягу і виступив із програмою діяльності свого уряду.

Це викликало неоднозначну реакцію серед політикуму і громадськості, оскільки продовження протестних дій та їх радикалізація розглядалися як такі, що можуть штовхнути Мексику в хаос, тоді як у складній перехідній ситуації необхідна стабільність та керованість. Як показали соціологічні опитування, лише 26% мексиканців підтримали Л. Обрадора, тоді як 67% засудили його дії. До кінця 2007 р. було втрачено незаперечне лідерство серед лівих сил, а також значна частина прибіч­ників. Спроби підняти народні маси, захопити вулицю, перекрити дорожній рух на основних магістралях Мехіко розцінювалися громад­ською думкою радше діями проти народу, ніж проти уряду. Навіть у самій команді Л.Обрадора не спостерігалося одностайної підтримки подібних акцій. Треба підкреслити, що значущість фактору персоналізму у зв’язку із функціонуванням президентської системи призводить до гострої боротьби за вищу посаду в державі.

Отже, Мексика була дуже близька до того, що представник лівих сил став би її президентом. Проте цього не сталося. Причини тому різні:

1) праві сили країни, усвідомлюючи таку можливість, мобілізували всі свої ресурси, у тому числі фінансові, адміністративні та інформаційні, аби подібна перспектива не реалізувалася;

2) ліві сили, будучи повністю переконаними у своїй перемозі, припустилися деяких тактичних помилок, зокрема дозволили собі категоричні висловлюван­ня, що зачіпали інтереси впливових соціальних сил;

3) лівими недостатньо активно проводилася робота серед 18-20% електорату, який до останнього дня не визначився із своїми преферен­ціями, в той час як прибічники Ф. Кальдерона не знехтували можливістю впливати на цей контингент;

4) не було єдності серед лівих, зокрема, напередодні виборів лідер Сапатистської армії національного визволення субкоманданте Маркос виступив з критикою на адресу Л.Обрадора;

5) жіночий електорат через свою відому консервативність підтримав більш передбачуваного, на їхній погляд, Ф.Кальдерона.

Урочисту церемонію офіційної передачі влади новообраному президенту 1 грудня 2006 р. зіпсував політичний скандал. 28 листопада велика група депутатів від ПДР зайняла трибуну і значну частину зали пленарних засідань палати мексиканського парламенту, де ті традиційно відбуваються. Між ними і депутатами ПНД спалахнули сутички, на три доби залу заблокували два угрупування, а навколо будівлі - підрозділи морської піхоти. 1 грудня о 9.45 Ф.Кальдерон все ж увійшов до зали в оточенні офіцерів генерального штабу та гвардійців елітного підрозділу, під аплодисменти депутатів своєї партії і вигуки обурення депутатів ПДР піднявся на трибуну. Впродовж п’яти хвилин він прийняв триколірну президентську стрічку, самостійно одягнув її, не дочекавшись, поки залунає державний гімн, і прийняв присягу, після чого відбув до своєї резиденції. І тільки через кілька годин Ф.Кальдерон виступив з інавгураційною промовою у концертному залі Аудиторіо Насьональ.

Отже, від початку новий президент опинився у дуже складній ситуації. Але він намагався знайти компроміс із опозицією, зокрема із Широким прогресивним фронтом, а також із фракцією ІРП у парламенті, від якої залежало прийняття рішень конституційною більшістю. Президент

- за неоліберальний курс у відповідності до «Вашингтонського консенсусу»^[515], але він зробив спробу взяти до уваги і лівоцентристський проект. У травні 2007 р. його уряд представив План національного розвитку на 2007 - 2012 рр., в якому основні напрями: побудова правової держави, створення конкурентоздатної економіки і забезпечення робочих місць, досягнення стабільного розвитку та ефективної демократії, проведення відповідальної зовнішньої політики. Запорукою успіху названо діалог, згоду і співпрацю у владних структурах та у суспільстві. Були прийняті закони про конституційні реформи податкової, виборчої систем та Інституту соціального забезпечення та обслуговування трудящих державного сектору. Проте здійсненню проектів соціально значущих реформ, оголошених урядом Ф.Кальдерона, завадила світова криза 2008 р., яка сильно вплинула на мексиканську економіку через її велику залежність від США - епіцентру кризи. Зростання цін на продовольство і товари першої необхідності, девальвація мексиканського песо по відношенню до американського долару, поширення безробіття, збільшення чисельності населення, яке балансує на межі виживання на фоні чи не найбільшої у Латинській Америці соціальної нерівності, призвело до послаблення позицій і президента, і його партії.

На наступних виборах 1 липня 2012 р. Інституціонно-революційній партії вдалося втримати свої позиції. У парламенті: вона набрала 31,9% голосів. Результати інших партій: ПНД - 25,9% голосів, ПДР - 18,5%, Екологічна зелена партія - 6,1%, решта - 12,7%. У порівнянні із

показниками виборів 2006 р. значну кількість голосів втратила ПНД. Натомість ІРП збільшила своє представництво у нижній палаті парламенту в два рази. Їй вдалося посилити свої позиції переважно за рахунок перемоги в одномандатних округах, що свідчить про функціонування як і раніше сильної організаційно-інфраструктурної складової партії на місцях. За думкою експертів, ПНД втратила електоральну підтримку через розчарування виборців у консервативному політичному курсі партії у соціальній сфері (зокрема, це відноситься до встановлення норм поведінки

- наприклад, заборони абортів, носіння міні-спідниць). Якщо на попередніх виборах формувалися коаліції великих і дрібних партій, так у 2012 р. дрібні партії (Екологічна зелена партія, Партія праці) виступили окремо, за рахунок чого відбувся перерозподіл підтримки між великими і малими партіями. Екологічна зелена партія посилила свої позиції в одномандатних округах, що також свідчило про фрагментацію партійної системи.

На посаду президента претендували чотири кандидати: Енріке Пенья Ньєто (Інституціонно-революційна партія), Мануель Лопес Обрадор (Партія Демократичної революції), Хосефіна Васкес Мота (Партія національної дії) і Габрієль Куарді (Нова партія Альянсу). Їхні результати: 38,21% голосів, 31,59%, 25,41%, 2.29 %. М.Л.Обрадор знов відмовився визнати результати і зажадав перерахунку голосів, який був проведений. Він також подав позов стосовно масового підкупу виборців на місцях, який був відхилений Федеральним виборчим трибуналом у зв’язку із відсутністю доказів. Прихильники екс-кандидата трощили виборчі дільниці і автомобілі поліції. На знак протесту проти результатів виборів в Мехіко пройшов марш, що свідчило про відсутності стабільності політико- партійної системи в країні. Вища виборча комісія Мексики оголосила Е. П. Ньєто переможцем загальнонаціональних президентських виборів і закріпила за ним статус легітимного глави держави.

7 червня 2015 р. пройшли парламентські вибори. Були обрані 500 депутатів Палати депутатів. Вибори відбулися за змішаною системою: 200 депутатів обиралося на основі системи пропорційного представництва, 300 - за мажоритарними одномандатними округами. ІРП перемогла із показником 29,11% голосів. Вибори проходили у напруженій обстановці, коли деякі організації намагалися їм перешкоджати. З іншого боку, явка склала лише 48%., що свідчить про особливості загальної політичної атмосфери в країні. У суспільстві розвивається соціальна апатія.

Новий президент Е.П.Ньєто став першим у ХХІ ст. мексиканським керівником, якому за умов тривалої кризи енергетики вдалося об’єднати націю і мобілізувати потенціал держави й приватного сектору на розв’язання невідкладного завдання модернізації країни. Буквально наступного після інавгурації президента (пройшла 1 грудня 2012 р.) дня лідерами основних політичних партій був підписаний спільний документ - «Пакт заради Мексики», у якому зафіксована рішучість національного істеблішменту терміново розпочати в країні реформи. Викладений на 34 сторінках, цей унікальний для мексиканської історії документ проголосив 95 цілей, які всі сторони домовилися виборювати. Надалі було проведено величезну роботу, результатом якої стали зміни до Конституції, а в економічній сфері здійснено шість реформ, що стосувалися енергетики, фінансів, телекомунікацій та податкового режиму. Однак реформи в сфері освіти і медицині суспільство сприйняло неоднозначно. 22 червня 2016 р. пройшла 15-тисячна демонстрація протеста проти дій уряду Е.П.Ньєто. Тим не менше, мексиканська економіка спромоглася зробити значний крок вперед.

Як і в інших країнах, тут існують свої проблеми. Серед них - наркобізнес і організована злочинність, що перетворилися на національну катастрофу. Наркомафія у Мексиці - це набагато більше, ніж просто кримінальна проблема. Її діяльність зачіпає усі сфери життя суспільства, на всіх рівнях: від найвищого до найнижчого. Назви мексиканських картелів відомі: найжорстокіший з них - «Зетас», найсильніший - «Синалоа», а є ще чимало інших, які або об’єднуються, або воюють між собою. Вони вбивають не тільки суперників, а й тих, хто намагається боротися із наркоманією, гинуть і сторонні люди. Рахунок жертв іде на десятки тисяч. За даними ООН, що проводила дослідження із питань організованої злочинності, наркоторгівлі та жертв насильства серед країн Європи та Латинської Америки, Мексика посідає перше місце за грабунками із застосуванням насильства і вогнепальної зброї, друге - за розмахом підкупу посадових осіб, друге - за викраденням людей, п’яте - за насильницькими злочинами. Все це свідчить про слабкість держави, тих сил, що мають стояти на заваді злочинності, залишаючи населення у стані відчаю та паніки.

Наркотики являють собою джерело внутрішньої нестабільності багатьох країн, що породжує злочинність, підриває здоров’я і добробут націй. Разом із тим наркобізнес породжує і тертя між державами, призводить до напруженості у відносинах. Наразі мова йде про Мексику та Сполучені Штати Америки. Проблема наркотиків - одна із найважливіших у їхніх стосунках. Через територію південного сусіда до США щорічно переправляється наркотиків на суму до 40 млрд. доларів, які купують понад 7 млн. «споживачів». Протидію здійснюють понад 50 американських агенцій із боротьби із наркоторгівлею, щорічно витрачається 5 млрд. доларів, в Мексиці прийнята і здійснюється Національна програма боротьби із наркотиками, проте ситуація не поліпшується: наприкінці другого десятиріччя ХХІ ст. тільки в Мексиці виробляється стільки ж героїну, скільки і на початку століття. Також вона є найбільшим в світі виробником марихуани. Через її територію проходить транзит з інших країн, зокрема, Колумбії (70% наркотиків та інших психотропних речовин надходить до Америки саме з Мексики). Сполучені Штати вбачають у Мексиці другу після Колумбії «наркодемократію» і намагаються проводити по відношенню до своєї сусідки жорсткішу політику через зростання наркокорупції, яка охопила поліцію, слідчі і судові органи, політичних діячів і державних чиновників на всіх рівнях.

Сполучені Штати також турбує масова міграція з Мексики: за приблизними підрахунками понад 500 тис. осіб щорічно виїздять у пошуках роботи. Від початку 1994 р. на кордоні^[516] між двома країнами американці почали зводити «китайську стіну», будівництво якої продовжується й досі із застосуванням новітніх технічних засобів спостереження і контролю. Це робиться з метою боротьби проти нелегальної міграції, наркотрафіку та тероризму. Йдучи на президентські вибори 2016 р., Д.Трамп обіцяв побудувати стіну вартістю в 21 млрд.дол. і змусити заплатити за це Мехіко. Е.П.Ньєто скасував зустріч із американським президентом. У Мексиці пройшли масові акції протесту, які мали за мету показати свою солідарність з тими мільйонами мексиканців, які нелегально проживають в США і яким загрожує депортація через посилення міграційних правил. Від цієї категорії мешканців Штатів до південної сусідки надходять мільярди доларів на утримання родичів мігрантів, що є вагомою складовою бюджету країни.

Мексиканська сторона також має претензії щодо нездійснення тих очікувань, які були пов’язані із приєднанням до Договору про північноамериканську зону вільної торгівлі (НАФТА) за участю США та Канади, що набув чинності у січні 1994 р. Мексиканці сподівалися в такий спосіб стабілізувати і прискорити своє економічне зростання, залучити додаткові зовнішні фінансові ресурси для «стратегічного сходження», інакше кажучи, для сходження на рівень провідних економік світу. Вважалося, що Мексика одержить переваги перед іншими латино - американськими країнами, оскільки матиме широкий доступ до великого північноамериканського ринку. Це, в свою чергу, стимулюватиме розвиток власної обробної промисловості та збільшення експорту її продукції, покращиться торговий баланс, збільшаться валютні накопичення тощо. Для США участь Мексики мала відкрити широкий доступ до цієї країни американським товарам і капіталу. Крім того, Мексика мала своїм прикладом показати іншим латиноамериканським державам вигоди участі у такому об’єднанні.

Спочатку участь Мексики в НАФТА у поєднанні із політикою зовнішньої відкритості принесла певні позитивні результати, зокрема, приплив американських інвестицій, прискорення розвитку обробної промисловості експортного спрямування у прилеглій до території США зоні, де швидко почали розвиватися «макіладорас» - підприємства, що займалися збиральним виробництвом. Проте прорахунок полягав у тому, що надмірний нахил в торгово-економічних відносинах в бік одного партнера (85% обсягу експорту Мексики спрямовувалося у США) втягував мексиканську економіку до нових протиріч, робив її ще більш залежною і вразливою через стан справ у провідній економіці світу. Саме Мексика сильно постраждала через кризу, яка розпочалася у Сполучених Штатах у 2007 р. Роки участі у названому об’єднанні не призвели до стабільного розвитку і не зробили мексиканську економіку зрілою і високорозвиненою. Мексиканці не люблять американців, а їм запропонували в якості зірки- дороговказу нелюбиму ними країну і ненависних людей, заходилися американізувати самостійну і древню культуру, нав’язувати інші цінності. Суспільство страждає від такого приниження, у громадян з’явилося відчуття духовної ущербності. Треба мати на увазі, що мексиканці завжди пишалися своєю культурою, своєю своєрідністю, вони позиціонували себе ніяк не нижче американців. А оскільки США третирували мексиканців як людей другого сорту, так мексиканці презирливо звуть американців «гринго».

Зовнішня політика Мексики впродовж десятиріч орієнтувалася здебільшого на США. Повернувшись обличчям на Північ, вона надовго забула про Південь, тобто про інші латиноамериканські країни. Лише останнім часом приходить розуміння, що саме вони є природнім союзником і партнером у всіх сферах. В.Фокс в свій час наголошував на необхідності розширення діалогу і торговельно-економічних зв’язків із усіма країнами світу, роблячи при цьому особливий наголос на зміцненні всебічних відносин із сусідами на півдні. Він схилявся до розбудови активніших відносин із МЕРКОСУР, а також до «європейського варіанту». Простежувалося бажання суттєвого розширення торгово-економічних зв’язків із найбільш розвиненими країнами за межами Західної півкулі, що одержало продовження при його наступникові.

Підбиваючи підсумки, можна сказати, що на кінець 2000-х рр. пік політичної модернізації у Мексиці пройдено: здійснився перехід від «суперпрезидентства» і гегемонії однієї «державної партії» до дійсної багатопартійності і розділення законодавчої, виконавчої і судової влад, створені достатньо надійні механізми змагальної і прозорої виборчої системи. Але міцно тримаються елементи старої політичної культури, такі як патерналізм та авторитаризм, клієнтелізм та корупція. Поглиблюється соціальне розшарування, майнова нерівність і поляризація багатьох інтересів за умов неоліберальної ринкової економіки. Посилюються конфлікти, пов’язані із перерозподілом власності і влади, що тягне за собою виникнення нових викликів і протиріч. Це віддзеркалюється і у таких явищах, як організована злочинність та наркобізнес. Уряд країни, де понад половина населення перебуває на межі бідності, не може самотужки ефективно здійснювати назрілі політичні та соціально-культурні перетворення. За таких умов громадянське суспільство, його різноманітні об’єднання починають все активніше включатися до вирішення громад­ських справ, певною мірою впливаючи на політичні процеси. Це має особливе значення з огляду на те, що політичний клас, а разом із ним деякі державні установи втрачають довіру громадян. Таким чином демократія, яка знаходиться у перехідному періоді становлення, показує свої слабкі сторони. Мексика переживає складні часи. Її політичні сили не спромоглися прийти згоди, що стає величезною перешкодою на шляху розвитку мексиканської держави.

Література

Асташенков А.А. Мексиканская нарковойна /А.А.Асташенков /Латинская Америка. - 2011. - № 3.

Боровков А. Н. Мексика: исторический поворот /А.Н.Боровков //Латинская Америка. - 2000. - № 12.

Бужан В.С. Економічні ефекти "молодшого партнера" асиметричної регіональної інтеграції (на прикладі Мексики) /В.С.Бажан //Економіка та держава. - 2015. - № 6.

Визгунова Ю. И. Общество и демократические реформы в Мексике: успехи и трудности /Ю.И.Визгунова //Латинская Америка. - 2000. - № 1.

Визгунова Ю. И. Мексика: метаморфозы демократии /Ю.И.Визгунова //Латинская Америка. - 2007. - № 2.

Визгунова Ю. И. Мексика: стратегия обновления и общество /Ю.И.Визгунова //Латинская Америка. - 2008. - № 12.

Визгунова Ю. И. Противоречия и перспективы процесса демократических перемен в Мексике /Ю.И.Визгунова //Латинская Америка. - 2010. - № 2.

Визгунова Ю.И. Интегральная реформа государственных институтов в Мексике: траектория и перспективы /Ю.И.Визгунова // Латинская Америка - 2015. - № 8.

Гуадарама Р. Роль интеллектуалов в изменении мексиканской политики: 1994 - 2002

/Р. Гуадарама //Неприкосновенный запас. - 2003. - № 1.

Дабагян Э.С. Висенте Фокс - мексиканский президент-реформатор /Э.С.Дабагян

// Новая и новейшая история.- 2013. - № 4.

Ігнатьєв П. Регіональна політика Мексики: особливості політичного розвитку двох останніх десятиріч /П.Ігнатьєв //Зовнішні справи. - 2012. - № 9.

Ігнатьєв П. Мексика: особливості політичного розвитку двох останніх десятиріч /П.Ігнатьєв //Зовнішні справи. - 2012. - № 9, 10.

Коваль О. Трамп проти "поганих хлопців" з Мексики /О.Коваль // Дзеркало тижня. - 2017. - 11-17 лютого.

Ковальова А. Д. Соціальний розвиток Мексики в умовах інтеграції /А.Д.Ковальова //Актуальні проблеми міжнародних відносин. - 2009. - Вип. 84. Ч. 2.

Кондрашова Л. И. Уроки мексиканского кризиса /Л.И.Кондрашова //Латинская Америка. - 1996. - № 3.

Лавалье У. Р. Страна роста, но не развития /У.Р.Лавалье //Латинская Америка. - 2008 - № 9. Мартынов Б.: «Страна тлеет, как бикфордов шнур» /Б.Мартынов //Столетие. - 2011. - 24 ноября.

Мельникова К. Картельный в голову. В Мексике борьба с наркокартелями превратилась в глобальную социально-политическую задачу /К.Мельникова [Эл. ресурс]. - Режим доступа: https://lenta.ru/articles/2014/07/02/drugsmexico/

Пилипенко М. Левые в Мексике /М.Пилипенко //Международная жизнь. - 2008 - № 12. Попова Л.Л. 20 лет восстания сапатистов в Мексике /Л.Л.Попова //Латинская Америка - 2015. - № 1.

Пузикова Л Мексика: між минулим і майбутнім / Л Пузикова, Р. Козунова // Віче.- 2011. - № 13.

Столяр О.П. Відносини України зі США, Канадою та Мексикою /О.П.Столяр //Зовнішня політика України - 2012 : стратегічні оцінки, прогнози та пріоритети : щорічник / О.Я. Александрович, М.Г. Капітоненко, І.Є. Лоссовський, В.М. Мовчан, Г.М. [та ін.] - К., 2013.

Столяр О.П. Боротьба із наркоторгівлею як основний напрямок співробітництва між Мексикою та США у безпековій сфері /О.П.Столяр // Гілея. - 2016. - Вип. 114.

Столяр О.П. Вплив нелегальної міграції на сучасні американо-мексиканські відносини /О.П.Столяр // Гілея. - 2016. - Вип. 115.

Сударев В.П. В поисках утраченного лидерства в Латинской Америке в начале XXI в. /В.П.Сударев //Латинская Америка - 2013. - № 6.

Ткач О.І. Державна політика Мексики у формуванні інформаційного суспільства в умовах глобалізації /О.І.Ткач // Гуманітарні студії.- 2009. - Вип. 5/6.

Хейфец В. Л. Три пишем, двенадцать - в уме: размышления о мексиканской электоральной математике /В.Л.Хейфец //Латинская Америка. - 2010. - № 4.

Чернышев А.Л. Политическая борьба индейского населения Мексики в конце XX - начале XXI вв. /А.Л.Чернышев //Латинская Америка. - 2009. - № 8.

Чернышев А. Л. Есть ли душа у современных индейцев? Коренное население Мексики как объект и субъект политики на рубеже ХХ - ХХІ вв. //А.Л.Чернышев //Латинская Америка. - 2010. - № 9.

Шевакина О.А. Эволюция мексиканской экономики в контексте деятельности НАФТА /О.А.Шевакина // Латинская Америка.- 2007. - № 7.

Шереметьев И. К. Растраченный престиж «восходящего гиганта» /И.К.Шереметьев //Латинская Америка. - 2008. - № 9.

Шереметьев И. К. Мексика: «восходящий гигант» в стратегическом «капкане» блока НАФТА / И.К.Шереметьев //Латинская Америка. - 2010. - № 5.

Шишорина А. Анализ парламентских выборов в Мексике в июле 2012 г. /А.Шишорина [Эл. ресурс]. - Режим доступа: http://www.regional-science.ru/2012/09/21/шишорина- анастасия-анализ-парламент/

Яковлев П. Мексика: сложные проблемы восходящей державы /П.Яковлев [Эл. ресурс]. - Режим доступа: /http://www.perspektivy.info /oykumena/amerika/meksika_sloznej_problemy_voskhodashhej_derzhavy_2011-06-14.htm Яковлев П. Мексика: геополитический ракурс структурных реформ (портрет страны- лидера группы МИНТ) [Эл. ресурс]. - Режим доступа:

http://www.perspektivy.info/oykumena/amerika/meksika_geopoliticheskij_rakurs_strukturny h_reform_portret_strany-lidera_gruppy_mint_2014-10-13.htm

Яковлев П.П. Мексика 2014 г. Реформы на фоне кровавой драмы /П.Яковлев // Латинская Америка.- 2015. - № 2.

Berliner D. Competition for Transparency: Political Competition and Institutional Reform in Mexican State /D.Berliner, A.Erlich //American Political Science Review. - 2015. - Vol. 109. - Issue 1.

Carasik L. Brutal Borders. Mexico's Immigration Crackdown -And How the United States Funds It /L. Carasik //Foreign Affairs. - 2015. - November 4.

Castaneda J.G. NAFTA's Mixed Record. The View From Mexico /J.G. Castaneda //Foreign Affairs. - 2014. - January/February.

Flores-Macias G. Latin America's New Turbulence: Mexico's Stalled Reforms / G. Flores- Macias //Journal of Democracy. - 2016. - Vol. 27. - Issue 2.

Schedler A. The Criminal Subversion of Mexican Democracy / A. Schedler //Journal of Democracy. - 2014. - Vol. 25. - Issue 1.

Serra G. Demise and Resurrection of a Dominant Party: Understanding the PRI's Comeback in Mexico / G.Serra //Journal of Politics in Latin America - 2013. -Vol.5. - № 3.

Serra G.Vote Buying with Illegal Resources: Manifestation of a Weak Rule of Law in Mexico / G.Serra //Journal of Politics in Latin America - 2016. - Vol.8. - № 1.