Аргентинська Республіка

В Аргентинській Республіці не раз в її історії відбувалися зміни - конституційним і неконституційним шляхом - ліберального правління націонал-популістським, потім військово-авторитарним, перехід від якого до правового був особливо тривалим і складним.

Проте у другій половині ХХ ст. перед Аргентиною постала нагальна необхідність перетворень, які б нейтралізували нові, несприятливі імпульси, що йшли із зовні.

Воєнний режим, прийшовши до влади навесні 1976 р., оголосив курс на нову економічну політику, в основу якої закладалася концепція «вільного ринкового господарства». Її здійснення відбувалося за умов жорстокої боротьби із ліворадикальними організаціями, масового терору проти громадян. Тортури, вбивства, зникнення, викрадення дітей диси­дентів стали складовою повсякденного життя¹. В країні погіршувалася соціально-економічна ситуація, породжена спочатку крахом попередньої популістської перерозподільчої моделі, а потім провалом усіх спроб військово-авторитарних режимів стабілізувати і лібералізувати економіку. Два десятиріччя економічної нестабільності та високої інфляції породили невластивий доти феномен стійкої міської бідності, масштаби якої постійно зростали. Діяльність військових поставило Аргентину на межу соціально-економічної катастрофи, доповненою катастрофою військовою в результаті фолклендської війни 1982 р., в якій перемогла Велика Британія. Тому закономірним стало залишення військовими політичної арени, на зміну прийшов цивільний уряд.

У 1983 р. президентом було обрано радикала^{[482] [483] Рауля Рікардо Альфонсина. Він зміг максимально використати ситуацію для відновлення демократичних інститутів та процедур, для розділення повноважень між законодавчою, виконавчою і судовою гілками влади.}

На межі 1980 - 1990 рр. здавалося, що для Аргентини склалася дуже сприятлива ситуація: прискорилися процеси глобалізації, відкрилися нові можливості доступу до ринків та капіталів, досягненням НТР, розвитку інтеграційних процесів на регіональному рівні. В самій країні відбулися суттєві зрушення в бік демократії, створення громадянського суспільства, зміцнення інститутів всіх гілок влади, ліквідовано загрозу втручання у політичне життя військових, які впродовж десятиріч терзали Аргентину. Разом із тим аргентинці не могли змиритися із думкою, що вони не такі багаті, як раніше, і плекали надію «повернути славне минуле».

Головною передвиборчою обіцянкою К.Менем обрав різке збіль­шення прибутків аргентинців («Аргентинці, у вас буде величезна заробітна плата!» - його головне гасло), перетворення країни у квітучу державу соціальної справедливості, авторитетну в світі. Оскільки його висунула Хустисіалістська партія, то очікувалося, що її кандидат буде спиратися на традиційні пероністські настанови: змішана економіка, державне

регулювання, соціальна рівновага. Проте нового президента відрізняв крайній прагматизм, і він оперся на ідейно чужу команду на чолі із міністром економіки Домінго Кавалло, яка повернула рух країни шляхом неолібералізму. Впродовж 1991 - 1996 рр. економічна картина країни докорінно змінилася. Була проведена широкомасштабна реформа держави, яка завершилася прийняттям у 1994 р.

Д.Кавалло назвали «батьком аргентинського економічного дива» за покращення макроекономічних показників, стабілізацію фінансового становища і особливо за подолання інфляції, яка у 1989 р. становила майже 5000 %¹. Нову грошову одиницю песо прирівняли до американського долару, і цей паритет підтримувався суворим регулюванням грошової маси в обігу. Песо швидко підкорив серця аргентинців, оскільки миттєво призвів до зростання їхніх економічних можливостей: підвищилася зарплата (у перерахунку на долари), з’явився кредит, стали досяжними задоволення, раніш важкодоступні, як то вояжі за кордон або дорогі імпортні речі, що завалили місцеві магазини. Почалося загальне еконо­мічне зростання, прискорилася модернізація деяких галузей, особливо орієнтованих на експорт товарів. Становище тої частини економічно активного населення, яка мала роботу, помітно покращилося.

Цікаво, за рахунок чого аргентинці знову відчули себе «господарями життя»? По-перше, за рахунок широкомасштабної приватизації підпри­ємств державного сектору: 10,7 млрд. доларів готівкою і 6,8 млрд. у вигляді цінних паперів. По-друге, до країни попливли іноземні інвестиції, які спрямовувалися на придбання і державних, і приватних підприємств, банків, об’єктів інфраструктури, земельних ділянок. По-третє, як уряд, так і окремі провінції й приватні структури вдалися до колосальних зовнішніх запозичень, в результаті чого загальний обсяг зовнішньої заборгованості зріс більш ніж вдвічі - від 101 млрд.

Однак невдовзі крім небаченого до того збільшення державного боргу виявилися й інші моменти зворотного боку здійснення неолібераль­ного курсу. Почалося падіння темпів економічного зростання: ВВП на душу населення у 1999 р. скоротився на 5 %. Форсована приватизація державних активів в економіці і структурна перебудова промисловості за активної участі транснаціональних корпорацій призвела до того, що зменшення державного сектору обернулося скороченням сфери зайнятості для багатьох аргентинців. Збільшення безробіття зумовилось і однобокою модернізацією, яка не вела до створення нових робочих місць і висувала підвищені вимоги до тих робітників, котрі зуміли до неї пристосуватися. Безробіття зросло до 17% - 18%. В умовах максимальної ринкової свободи викривлялися моральні орієнтири, процвітали корупція, контрабанда, тіньова економіки, зростала недобросовісна конкуренція. Внаслідок збільшення ухилянь від сплати податків реформована податкова система давала тріщини. Капітали вивозилися за кордон у масовому масштабі: сума коштів, які знаходилися за кордоном, дорівнювала приблизно обсягу зовнішньої заборгованості Аргентини. Життя в країні стало вкрай дорогим, що потягло за собою виїзд представників середнього класу за кордон, а це означало відплив інтелектуальних ресурсів, яких країна потребувала як ніколи. Відбулись негативні зрушення у соціальній сфері: багаті багатшали, шукаючи розваг, а бідні біднішали, думаючи про елементарне виживання. Приблизно 30% населення опинилося за межею бідності (це - 10 млн. осіб при тому, що наприкінці 1990-х рр. все населення країни наближалося до 37 млн.). Маргіналізація супроводжувалася нервовими зривами, розпадом сімей, зростанням злочинності, наркоманії, проституції, втратою сенсу життя. Занепокоїлася католицька церква, закликаючи владу гуманізувати реформи.

Натомість платники податків мали утримувати величезну кількість все зростаючої бюрократії, чисельність якої перевищила 2 млн. осіб - цифра, непомірна для країни із 37-мільйонним населенням.

Обираючи у жовтні 1999 р. нового президента, аргентинці віддали свої голоси за того, хто обіцяв покласти край неподобствам, подолати соціально-економічну та морально-психологічну кризу, яка стала відчутною, починаючи з 1998 р. Це були представники лівоцентристського Альянсу за працю, справедливість та освіту, що сформувався на основі Громадянського Радикального Союзу і Фронту солідарності країни. Його висуванець - юрист, професор університету Буенос-Айреса Фернандо де ла Руа. На виборах 24 жовтня 1999 р., в яких брали участь 24 млн. чоловік, він переміг за підтримки 48,5% голосів, що на десять пунктів перевищувало показник його найближчого суперника - пероніста Едуардо Альберто Дуальде.

Новий президент, Ф.де ла Руа отримав тяжку спадщину. Спираючись на багатопартійну урядову коаліцію, він утримував Аргентину від падіння в інфляцію, проте не мав важелів для надання динамізму розвиткові деморалізованої та пограбованої країни. Він проголосив «режим економії», і сам подавав приклад у його додержанні (наприклад, літав виключно рейсовим літаком). Було проголошено: «Надмірності - це один з різновидів корупції». Передбачалося здійснити низку невідкладних заходів із зменшення безробіття; створення нових робочих місць, особливо за рахунок сприяння малому і середньому бізнесу; провести широко­масштабну реформу в галузі освіти; викорінити жахливу корупцію. Щодо останньої оприлюднили своєрідний кодекс поведінки для чиновників, в якому вимагалося працювати чесно, дотримуватися скромності і поміркованості у запитах, відстоювати інтереси пересічних громадян і т. ін. Було покладено край «політиці як різновиду шоу-бізнеса»^[487] із величезними витратами на розкоші.

Однак потрібного ефекту досягти не вдавалося. Скандал спалахнув через те, що уряд «чистих рук» спробувало вдатися до підкупу депутатів заради проведення своїх законопроектів через парламент. На знак незгоди із подібними методами пішов у відставку віце-президент К.Альварес, а блок опинився на межі розвалу. Вакансія залишилася незаповненою, що ускладнило інституціональну кризу. Через побоювання втратити підтримку Міжнародного Валютного Фонду, уряд пішов назустріч його вимогам, зокрема у здійсненні скорочення бюджетних витрат, зменшив зарплату державним службовцям на 12 - 14 %, а також скоротив кількість соціальних проектів та послуг. Нестача коштів у держави часто призводила до затримки виплат заробітної плати та пенсій. Лікуванню суспільства бракувало комплексності, оскільки не надто напружували місцевих латифундистів, олігархів, резидентів ТНК. Слабкими виявилися санкції за несплату не таких вже великих податків і за виведення капіталів за кордон.

На початку 2001 р. як останню надію на відродження «економічного дива» запросили Д.Кавалло, проте його модель виявилася неприйнятною для країни і ще більше погіршила ситуацію, що підтверджувала статистика падіння економічних показників. Ще у 1998 р., коли фінансовий стан Аргентини під впливом азіатської кризи серйозно похитнувся, владі слід було м’яко відійти від жорсткої прив’язки песо до долара і привести курс національної валюти у відповідність до її реальної купівельної спроможності, тобто зробити його плаваючим, як це зробили інші латиноамериканські країни. Однак, ймовірно, на заваді стали амбіції Д. Кавалло, який попри все намагався довести життєздатність власної моделі. В результаті на межі банкрутства опинилася уся банківська система, а довіра іноземних інвесторів та кредиторів до Аргентини впала.

Після відмови МВФ від надання обіцяних кредитів, у суботу 1 грудня 2001 р. у телевізійному виступі Д.Кавалло оприлюднив нові банківські правила. За умов гострої нестачі валютних коштів обмежу­валося одержання банківських вкладів сумовою не більше 250 доларів на тиждень і не більше 1 тис. на місяць. Обмеження запроваджувалися на невизначений термін. Часткове заморожування вводилося на перекази валюти за кордон. Вважалося, що в такий спосіб вдасться зберегти припустимий рівень валютних резервів. В результаті депозитних обмежень у дверей банків шикувалися довжелезні черги, люди побоювалися девальвації, валютні спекулянти намагалися нагріти руки.

Всупереч ідеології неолібералізму, чиїм адептом був Д.Кавалло, сам міністр економіки вводив різноманітні обмеження на банківські операції, скорочував і затримував зарплати і пенсії. Іскрою, яка підпалила всезагальне обурення, стало оголошення наміру і надалі «затягувати паски». У середині грудня 2001 р. народний гнів охопив провінцію, і «чорної середи» - 19 грудня досяг столиці. Доведений до відчаю народ почав трощити крамниці і банки. Безробітні вимагали їжі, почалося мародерство. До того часу ніколи в країні, здатній прогодувати половину планети, голодних бунтів не траплялося. Пролилася кров: за офіційними даними, серед протестуючих 30 людей були вбитими і сотні поранені. Це при тому, що в Аргентині - сильна католицька церква, а події розгорталися напередодні Різдва.

19 грудня в країні було запроваджено надзвичайний стан. Економічна криза, обтяжена гострими соціальними проблемами, переросла у політичну. Громадяни відчули загрозу своєму останньому завоюванню двадцятиріччя - свободам і під бій каструль вийшли на вулиці Буенос- Айреса з єдиною вимогою «Всіх - геть!», тобто суспільство зреклося свого політичного класу. Люди трактували політику можновладців як маневри із захисту своїх приватних, часто своєкорисливих, інтересів, а не таку, що спрямована на спільне благо. В очах більшості політика виявилася відокремленою від їх повсякденного життя, дегуманізувалася і не давала відповідей на гострі питання. Розлючені жителі столиці 20 грудня змусили свого нещодавнього кумира - уособлення збанкрутілої влади - зректися посади, і він на гелікоптері залишив президентський палац.

Провина Ф. де ла Руа полягала лише у тому, що він не впорався із хворою економікою, а біда - що саме на його каденцію припали гострі прояви кризи курсу неолібералізму його попередника, хоча додалися й інші обставини. Серед довгострокових факторів слід мати на увазі тенденцію до втрати переваг природної ренти, яка певний час приносила значні фінансові ресурси. Однак зміни у технологіях та менеджменті у промислово розвинених країнах до кінця 1980-х рр. мало що залишили від тих переваг. На певному етапі, здавалося б, відкрився новий попит на екологічно чисту продовольчу продукцію, проте ані уряд, ані приватний бізнес Аргентини не спромоглися вчасно переорієнтуватися. Через валютний паритет аргентинські товари почали втрачати свою конкуренто- здатність, навіть в рамках МЕРКОСУРа. Натомість аргентинські фірми почали емігрувати до Бразилії, де умови ведення бізнесу виявилися сприятливішими. Це призводило до звуження бази оподаткування, а отже і до складностей із поповненням прибуткової частини бюджету. Дуже швидко вичерпався приватизаційний ресурс, проте аргентинський під­приємницький клас не запрацював так, як на те очікувалося.

Автори неоліберальної моделі недостатньо врахували особливості країни, яку вони мали намір реформувати. Насамперед це стосується специфіки населення Аргентини - переселенської країни, яку сформував своєрідний тип людей - енергійних, волелюбних, націлених на краще життя, але водночас звиклих бути захищеними впливовими профспілками і сильною державою. Коли ж почалася масована приватизація, і профспілки, і держава втратили свою роль в якості гарантів «почуття захищеності» у населення. Уявлення про те, що зняття всіх ринкових обмежень може врешті решт призвести до подолання бідності, яка «розчиниться» у загальному благоденстві, спростував аргентинський досвід. Навпаки, виявилося, що економічний і соціальний дисбаланс посилилися. Споді­вання на те, що прив’язка своєї слабкої валюти до сильного долару дозволить прорватися до світу багатих лідерів, не виправдалося. Аргентина, яка інтенсивно жила «в кредит» і нерозважливо копіювала чужий досвід, не стала вітриною ліберального успіху. Також не спрацювала формула «демократична влада плюс лібералізація всієї країни», насамперед, через слабкість аргентинської демократії та її недоліки. У суспільних відносинах показали себе сильними бюрократизм і низький професійний рівень більшості чиновництва, корупція, привілеї верхів, тіньова економіка, ухилення від сплати податків, різноманітні мафіозні структури, кругова порука і кумівство, неефективність судової системи та ін. Такі явища наявні і в інших, навіть високорозвинених країнах, проте в Аргентині вони досягли масштабів стихійного лиха, що перетворилося на нездоланну перешкоду на шляху докорінної демократизації та модернізації країни. Досвід Аргентини також вчить, що заради них потрібно починати не із зовнішніх атрибутів, а із глибинних змін політичних інститутів і всієї системи соціальних взаємозв’язків, копіткого вибудовування громадянського суспільства і зміцнення його головної опори - середнього класу. Показовим було те, що чимало його представників вийшли на вулиці аргентинських міст під час протестів проти дій влади.

Відставка Ф. де ла Руа породила президентське безладдя. В засобах масової інформації, виступах вчорашніх лідерів і партій переважали мотиви «кінця епохи», «загибелі країни», «агонії» тощо. На вулицях же розгорталися «дії знизу», колективний протест, громадянська солідарність, в якій об’єдналися представники середнього класу і міської бідноти, що сприяло зміцненню «лівих» настроїв. Політики гризлися між собою, бажаючи і водночас боючись у такій складній ситуації зайняти головну посаду в країні. Впродовж двох тижнів у президентському кріслі змінилося 5 осіб. Врешті решт 1 січня 2002 р. його зайняв 60-річний пероніст Е.А.Дуальде - губернатор найбільшої провінції Буенос-Айрес (40% ВВП країни), який програв вибори 1999 р. і тепер посів місце вигнаного суперника. Про те, що саме так станеться, домовилися за зачиненими дверима керівники пероністської та радикальної партій, які намагалися представити Е.А.Дуальде як сильного національного лідера, послідовника Х.Перона.

Новий президент запропонував план виходу країни із кризи, що складався із трьох пунктів: відновлення політичної влади, встановлення миру і формування бази для зміни економічної і соціальної моделі. Було обіцяно «нову модель», яка дозволить відбудувати виробництво і більш справедливо розподіляти багатство. Піддавши гострій критиці попередній курс, який призвів до хаосу в господарстві і перетворення двох п’ятих населення на злидарів, було визнано, що країна на той момент неспроможна виплачувати іноземні кредити, а повна свобода ринку виявилася надто згубною. На порядку денному постала необхідність девальвації песо, «плаваючого курсу», що й було зроблено. Уряд націлився на використання тією чи іншою мірою протекціоністських заходів, опори на реальних підприємців, а не фінансистів, на національне виробництво. Невідворотним інструментом знов визнавалося державне регулювання, режим суворої економії, більш адекватний розподіл національного прибутку, визначення життєво важливих для країни пріоритетів. Через маніфестації, що не припинялися в середині січня 2002 р., в Аргентині - країні-житниці - оприлюднили програму продовольчого забезпечення, яка передбачала заходи із надання нужденним громадянам продовольчих пайків.

В цілому ситуація склалася така: економіка знекровлена, національна продукція неконкурентоспроможна, населення дезінтегроване, зовнішня і внутрішня заборгованість величезна, банківська система розстроєна, платоспроможний попит низький, внутрішній ринок звужений. Аргентина виявилася країною, не здатною забезпечити ефективне керівництво самої себе. З’явилися навіть пропозиції запросити до управління країною іноземних фахівців як здійснення міжнародної допомоги. Не витримавши напруги, Е.Дуальде пішов у відставку.

23 квітня 2003 р. пройшли дострокові президентські вибори, на які висувалися 19 політиків, серед яких і колишній президент К.Менем. У другому турі останній несподівано зняв свою кандидатуру, забезпечивши таким чином одержання президентської посади Нестором Карлосом Кіршнером, якого політологи охрестили «lucky loser» (з англ. - «щасливий невдаха»). Він вступив на посаду із безпрецедентно низьким процентом голосів на виборах - 22,24. Тому попервах великі зусилля спрямовувалися на покращення іміджу та зміцнення одержаної влади. Відродивши дискредитовану під час кризи 2001 - 2002 рр. репутацію виконавчої влади, президент взявся за вибудовування «владної вертикалі» і перетягування повноважень інших гілок влади на себе. Сприятлива економічна кон’юнктура^[488] і грамотні дії уряду сприяли значному покращення економічного становища країни, результатом чого стало невпинне зростання рейтингу президента, який у 2007 р. перевищив 70 %. Велика заслуга - самого президента: за роки його правління змінилося п’ять міністрів економіки, проте незмінним міністром економіки де-факто був сам Н.Кіршнер, який здійснював щоденний контроль над фінансами держави.

Переживши найгострішу кризу 2001 - 2002 рр., під його керівницт­вом Аргентина змінила алгоритм суспільного розвитку і в рамках нової модернізаційної моделі досягла безсумнівних позитивних зрушень. Починаючи з 2003 р., як вказував сам президент, країна почала «виходити із глибокої прірви». Це засвідчила і та обставина, що багато її жителів, які виїхали за кордон раніше, почали повертатися на батьківщину. Тільки за період між жовтнем та груднем 2003 р. їх число склало 25,5 тис. чоловік, тобто приблизно десяту частину тих, хто виїхав у скрутні часи. Впродовж 2003 - 2007 рр. економіка країни, як писали аргентинські засоби масової інформації, «розвивалася із крейсерською швидкістю»: ВВП країни

зростав на 8 - 9% щорічно (один із найвищих світових показників) і збільшився майже на 65 %. Такого ривка не фіксувалося від 1903 - 1907 рр., тобто за сто останніх років. У 2008 р. зростання продовжилося, хоча надалі світова фінансово-економічна криза дала про себе знати.

Визначаючи головні причини «вертикального злету» аргентинської економіки, аналітики відзначили ключову роль стратегії держави, що створила в країні сприятливі макроекономічні умови, зокрема, валютно- фінансові: була відкинута політика «валютного управління», яка продовж попереднього десятиріччя означала збереження «залізного паритету» аргентинського песо з доларом США. Виявилося, що жорстка прив’язка національної валюти до американської у співвідношенні 1:1 зробила аргентинську продукцію неконкурентоспроможною не тільки на міжна­родних ринках, але й на внутрішньому, куди масово линули імпортні товари. Девальвація національної валюти, новий обмінний курс - приблизно 3 песо за 1 долар - швидко допоміг відновити втрачену рівновагу. Імпорт різко подорожчав, місцеві підприємці замінили його своїми товарами і енергійно вийшли на зовнішні ринки. Фінансова стабільність країни стала найважливішою макроекономічною умовою динамічного економічного розвитку в усіх інших галузях.

Вступаючи на президентську посаду, Н. Кіршнер лаконічно сформулював головні завдання, що постали перед його адміністрацією: «Відродити Вітчизну, поновити справедливість, боротися із корупцією, покінчити із злодійством у білих рукавичках». Одним із найважливіших напрямків внутрішньої політики стала реалізація заходів із викорінення корупції, яка вразила усі ланки державного механізму і перетворилася на національне лихо. Першим конкретним кроком у цьому напрямку стало звільнення десяти найодіозніших керівників правоохоронних органів. Це з ентузіазмом сприйняла громадськість, оскільки відсторонені особи були причетні до систематичних і грубих порушень елементарних прав громадян, необгрунтованого утримуванню під вартою, катувань та інших протиправних дій. Значного резонансу набуло усунення з посади на початку жовтня 2003 р. генерального комісара федеральної поліції за підозрою в одержанні хабара. Розкручувалися й інші справи, яким до того часу ходу не давалося.

У січні 2004 р. почалося розслідування щодо екс-президента К. Менема. За запитом з боку Аргентини швейцарська прокуратура включила його до списку політиків, підозрюваних у переказі «брудних» грошей у цю європейську країну. Крім того, до нього висунули претензії щодо наявності банківського рахунку, не задекларованого у фінансових органах Аргентини. Спочатку К.Менем все заперечував, але потім визнав, що у 1986 р. відкрив рахунок, куди переводив кошти, виплачувані йому як компенсація за арешт під час диктатури (на час з’ясовування на тому рахунку накопичилося 600 тис. доларів). Крім того у Швейцарії виявили кілька десятків рахунків, відкритих на ім’я його секретаря та інших співробітників. У вересні 2007 р. К.Менему висунули звинувачення у незаконних поставках зброї до Еквадору та Хорватії, які впродовж 1991 - 1995 рр. здійснювалася в обхід забороні ООН. Особливо наголошувалося, що у 1995 р. у розпал військового конфлікту між Перу та Еквадором із згоди К.Менема аргентинські військові здійснювали постачання озброєнь Еквадору, не дивлячись на те, що Буенос-Айрес взяв на себе зобов’язання виступати гарантом миру у протистоянні двох південноамериканських країн. За даними правоохоронних органів, сума оборудок складала не менш, ніж 100 млн. доларів, однак до державної скарбниці надійшло лише 40 млн. До цих звинувачень були додані інші у корупційних діях різних років і з різних приводів. Під час слідства на все майно екс-президента, яке на той час оцінювалося у 112 млн. доларів, наклали арешт, а також взяли підписку про невиїзд. К.Менем категорично заперечував усі висунуті проти нього звинувачення і наголошував на переслідуваннях з «політичних мотивів». Тоді справу не було доведено до кінця, проте у травні 2011 р. його знов звинуватили у контрабанді зброї. Екс-президенту вдалося довести, що він не відав, куди спрямовується зброя, і суд визнав його невинуватим.

Важливим кроком адміністрації Н.Кіршнера у внутрішній політиці стало скасування раніш прийнятих законів про амністію, в числі яких так званого закону «Про останню крапку». Він підводив риску під усім, що коїлося у роки диктатури військових хунт. Ці акти звільняли від відповідальності винуватців, головним чином, військових, у жахливих злочинах, які мали місце у період 1976 - 1983 рр. Згідно офіційних даних, чисельність жертв тоді склала приблизно 13 тис. осіб, проте за підрахунками правозахисних організацій, вона перевищила 30 тис. Почав діяти відповідний закон, і таким чином Аргентина привела своє законодавство у відповідність до Міжнародної конвенції ООН 1968 р. щодо неприйнятності терміну давності до військових злочинів і злочинів проти людяності. В цьому плані влада чи не вперше в історії країни діяла в унісон із правозахисниками. Так, в середині січня 2004 р. в пресі з’явилися численні світлини із зображенням катів за роботою, понівечених трупів, тортур із застосуванням електричного струму та інших пристосувань. З’явилися матеріали про табір у Кордобі, де у 1986 р., вже за часів демократії, військові проходили навчання із техніки катувань. Кроки демократизації, які здійснював президент, одержали схвалення і підтримку з боку опозиційних партій.

Політичне життя в Аргентині традиційно коливається між ентузіаз­мом і розчаруванням в демократії, між фрустрацією і надіями. Президент Н.Кіршнер став ніби зосередженням великих сподівань, пов’язаних із демократичним відродженням країни. У пошуках бази лояльних прибіч­ників він, будучи прагматиком, привернув на свій бік без попередніх умов всіх, хто прийняв його запрошення до співпраці, незалежно від ідеологічних поглядів і партійної приналежності. Його успіх, з одного боку, зумовлювався прагматичним підходом до використання перонізму, його структур та традицій. Але з іншого боку, він орієнтувався на ширше коло усіх лівоцентристських сил. Хоча президент потребував підтримки Хустисіалістської (пероністської) партії, він відмовився формально її очолити, аби не відштовхувати на виборах тих людей, які формували «прогресистський простір», тобто правозахисників і різноманітних лівих. Сам Н.Кіршнер відносив себе до політиків лівоцентристської хвилі. В цьому плані показова його присутність на семінарі лідерів з Європи, Америки та Африки, який відбувся у передмісті Лондона в травні 2003 р., де обговорювалися можливості так званого «третього шляху», під яким розуміється можливість поєднувати «економічні переваги капіталізму із досягненнями соціалізму у суспільній сфері».

За часів президентства Н.Кіршнера при тому, що ставка робилася на традиційно сильний аграрний сектор^[489], відбувався прискорений розвиток промисловості, що дало підставу говорити про «реіндустріалізацію» або «неоіндустріалізацію» Аргентини, проголошену головним завданням. Всіляко акцентувалося, що саме у промисловості створюється додаткова вартість і технології, необхідні для забезпечення зайнятості, підвищення прибутків і зміцнення єдності країни. Локомотивом індустріального зростання виступило автомобілебудування, яке «потягло» за собою інші галузі: металургію, гумову, електротехнічну, виробництво скла тощо. В плані зміцнення економічних позицій та модернізації особлива зацікавленість спрямовувалася на розширення національного виробництва товарів із високою часткою доданої інтелектуальної вартості, збільшення обсягів інноваційних послуг та передових технологій світового рівня. Уряд прагнув розгорнути економіку у річище інноваційного розвитку, заради чого все зростаючі ресурси спрямовувалися у сферу освіти і науково- дослідних робіт, сприяння повернення до країни вчених, які залишили її у попередні скрутні роки. У 2007 р. вперше в історії країни створено Міністерство науки, технологій та виробничих інновацій. Прикметою часу стало проведення Аргентиною агресивної зовнішньоторговельної політики, що також позитивно вплинуло на загальний стан економіки.

Економічне піднесення дозволило аргентинській владі спрямувати значні ресурси на вирішення найбільш гострих і невідкладних соціальних проблем. Зокрема, за період президентства Н.Кіршнера в країні створено понад 3 млн. робочих місць, що мало наслідком скорочення безробіття від 24,3 % у 2002 р. до 8,0 % у 2008 р. Від 2002 р. до кінця 2008 р. приблизно на 50 % зросла реальна заробітна плата (мінімальна складала 310 доларів на місяць, а в деяких галузях мінімальна зарплата становила 600 доларів). Число людей, які знаходилися за межею бідності скоротилося від 54,7 % у 2002 р. до 23,4 % у 2008 р. Відбулося деяке зменшення розриву у прибутках між «верхніми» і «нижніми» 10 % населення: від 35 раз до 31.

Визначаючи підвалини соціально-економічних зрушень, не можна забувати, що аргентинський економічний успіх був досягнутий у дуже сприятливих зовнішніх умовах, коли безпрецедентно зросли світові ціни на основні товари національного експорту. Наприклад, від 2002 р. до грудня 2007 р. ціни на сою підвищилися із 198 доларів за тону до 438, на пшеницю - від 146 до 295, кукурудзу - від 99 до 158, соняшникову олію - від 528 - до 1269 тощо. Така ситуація сприяла зміцненню загального валютно-фінансового стану країни, підвищенню прибутків підприємців і наповненню державного бюджету. Проте вона похитнулася у зв’язку із вибухом кризи 2008 р. в гірший бік. На той час на президентській посаді відбулася зміна.

28 жовтня 2007 р. вперше в політичній історії Латинської Америки главою держави легітимним шляхом, у гострій конкурентній боротьбі було обрано дружину діючого президента - Крістину Фернандес Кіршнер. Сам Н.Кіршнер мав хороші шанси зберегти за собою посаду, адже завдяки йому країна спромоглася одужати після дефолту 2001 р., що супрово­джувався найтяжчою кризою, і досягти стабілізації. Президент впевнено здійснював назрілі політичні та економічні зміни, що знаходило підтримку виборців, засвідчену парламентськими виборами жовтня 2005 р., коли його прибічники одержали більшість в обох палатах, а пост сенатора в черговий раз отримала його дружина. Проте на президентських виборах відбулася своєрідна сімейна рокіровка. Експерти вважали, що Н. Кіршнер мав намір балотуватися на наступний президентський термін. Але 27 жовтня 2011 р. у віці 60 років він помер через хворобу серця. З історичної точки зору, Кіршнери досягли головної мети свого життя - їм вдалося стати першим подружжям, члени якого змінили один одного на головній державній посаді шляхом виборів. Аналітики зазначали, що єдиний політичний проект, єдність поглядів і взаєморозуміння, взаємодоповню- ваність («два тіла і єдиний мозок», як казала Крістина) і взаємодопомога стали основними складовими їхнього успіху.

За роки президентства Нестор сприяв кар’єрі дружини, часом відряджав її у закордонні візити замість себе або міністра іноземних справ, порушуючи всі можливі регламенти, радився із нею при прийнятті рішень. В уряді Н. Кіршнера працювало декілька міністрів - жінок. Вони, зокрема, очолювали міністерства оборони та економіки, тобто прихід жінки на високу посаду був всебічно підготовлений. До того ж політична історія Аргентини знала прецеденти впливових жінок, таких як перша дружина Х.Перона Ева Перон, неформальний віце-президент, а також його третя дружина - Ісабель Перон, яка офіційно стала першою жінкою-президентом Аргентини (1974 - 1976 рр.).

Обрання Крістини на президентську посаду викликало безпрецедентну увагу світових ЗМІ до її особи, завдяки не тільки її розуму та освіченості, ораторському таланту, комунікабельності, але й жіночності та своєрідним манерам. У 2008 р. вона увійшла до списку найвпливовіших жінок-політиків світу за версією журналу «Forbes», зайнявши 11 місце, яке збереглося і в 2009 р. Але перебування на посаді підтвердило спостере­ження соціологів, які вважають: очікування виборців від правління жінок вищі, а цикли між надіями і розчаруванням коротші, ніж при правителях- чоловіках.

Президентство К.Ф. де Кіршнер не принесло населенню Аргентини тих результатів, на які воно розраховувало, віддаючи їй голоси на виборах 2007 р. А це призвело до різкого погіршенню її іміджу. Якщо при вступі на посаду К. Ф. Кіршнер мала рейтинг у 56 %, то у 2009 р. він скоротився до 16%. Чимало аналітиків вказували на те, що Крістині не вдалося стати самостійним політиком, оскільки de facto президентом залишався її чоловік, який приймав важливі державні рішення, не маючи на те формальних повноважень. Опоненти звинувачували владу у закритості, авторитарності і конфліктності. У 2009 р. політична лінія Кіршнерів підда­лася «критиці знизу»: на парламентських виборах проурядовий «Фронт за перемогу» зазнав відчутних збитків, ледь набравши третину голосів.

У період правління подружжя Кіршнерів у політологів виник термін «кіршнерізм», одна з провідних рис якого - лівий популізм. Неоліберальна політика - не до снаги, натомість - масова націоналізація і яскраво виражений протекціонізм. До державної власності перейшли великий авіазавод компанії Lockheed Martin, залізниці, нафтовидобувна компанія YPF, приватні пенсійні фонди (аргентинців позбавили накопичених 24 млрд. дол.). У 2011 р. міжнародна організація Global Trade Alert визнала Аргентину світовим лідером із протекціоністських заходів, а у травні 2012 р. ЄС подав проти держави позов до СОТ, звинувативши її у порушенні правил вільної торгівлі.

Але якщо Нестор спромігся вивести країну з кризи, Крістіна повернула її до стану нестабільності з усіма негативними наслідками. Її уряд робив ставку на підтримку соціально вразливих верств населення, залежних від державних субсидій та програм допомоги. Беручи до уваги те, що саме незаможні верстви - потенціальний електорат правлячої партії, який віддає їй голоси на виборах всіх рівнів в розрахунку на участь у розподілі акумульованого національного багатства, уряд був змушений приділяти більше уваги соціальним проблемам, які загострилися за умов кризи вже 2008 р. За період президентства К.Кіршнер обсяги соціальних програм зросли в шість разів. Були розроблені державні програми: допомоги бідним родинам (роздача продуктів харчування і побутових приладів), будівництва безкоштовного житла (і громадських футбольних стадіонів), створення додаткових робочих місць. Однак ці заходи недостатні і не приносять бажаних результатів, бо не завжди доходять безпосередньо до людей, яким призначені, через невмирущу корупцію. При тому, що показник навіть за офіційними даними досить високий - від 30 до 40 % бідних, за даними незалежних експертів, уряд вдався до заниження показника майже вдвічі заради зменшення державних асигнувань на відповідні програми (Аргентина неодноразово піддавалася критиці на міжнародному рівні за некоректну економічну статистику). Урядовці опинилися у пастці ними самими створеної розподільчої системи. Однак одна справа розподіляти кошти у роки, коли економіка успішно зростає, а інша - в умовах кризи. Критики писали, що уряд забув про головне завдання будь-якого правління: залишити по закінченню терміну повноважень суспільство більш багате, із найменшим числом бідних. Представників влади компрометували корупційні скандали і факти незаконного збагачення, що лише сприяло посиленню невдоволення громадян.

Друга половина 2009 і початок 2010 р. ознаменувалися зростанням протестного руху, збільшенням кількості трудових конфліктів. Однією з найбільш поширених форм соціального протесту стали вуличні маніфестації і марші, під час яких перекриваються шляхи. У грудні 2013 р. - масовий безлад, розбиті вітрини і розкрадені магазини, сотні поранених і десятки вбитих. Все це спричинилося через відмову поліцейських виходити на роботу без підвищення вдвічі зарплат. У квітні того ж року в Аргентині пройшли масові демонстрації проти правління президента. Звинувачення - в авторитаризмі (намагання провести реформу судової системи з метою поставити її під свій контроль), корупції, неспроможності поліпшити економічний стан в країні. Ситуація віддзеркалювала серйозну політичну кризу. За звичай представництво жінок у владі викликає у населення сподівання на вирішення головних соціальних проблем - зайнятості, освіти, охорони здоров’я, соціальних виплат, що особливо важливо під час кризи. Однак зростання бідності, безробіття і злочинності із їхніми наслідками - неподолані проблеми сучасної Аргентини. Досягти побудови суспільства соціальної справедливості популістському уряду К.Ф. Кіршнер не вдалося.

Збільшення соціальних витрат, незбалансованість економіки і бюджету, підвищення ризиків в країні, зниження темпів економічного зростання призвели до дефолту 2014 р. - другого після 2001 р.¹, коли Аргентина втратила доступ до міжнародних ринків капіталу. Буенос-Айрес стану дефолту не визнав. Президент заявила, що її уряд не має наміру виплачувати «жодного долару». В Аргентині державні витрати значно перевищували заплановані, а джерела фінансування - недостатні для їх покриття. Економічна ситуація - з низьким рівнем активності на внутрішньому і зовнішньому ринках, інфляція, практична відсутність імпорту та інвестицій, високий відсоток безробіття, велика кількість заморожених, розорених компаній. Країна - з паралізованою економікою і високою інфляцією^{[490] [491]. Активне втручання держави у ринкові процеси, жорстке валютне і цінове регулювання викликали застій в економіці Аргентини - третьої за розмірами в Латинській Америці. Правління К.Ф.Кіршнер назвали автократичним і марнотратним[492].}

2015 р. став поворотним у політичній історії Аргентини. Пройшли президентські і парламентські вибори^[493]. Передвиборчий період характе­ризувався серйозною дискусією, що розгорнулася у суспільстві стосовно курсу розвитку країни. У виборчих бюлетенях було три кандидати. Від лівого правлячого альянсу «Фронт за перемогу» висувався Даніель Сціолі, якого К.Ф.Кіршнер називала своїм наступником. Його головним конкурентом вважався Маурисіо Макрі, який представляв правоцент- ристську коаліцію «Змінюємо» (Cambiemos). Замикав трійку лідерів Серхіо Маса, депутат парламенту від опозиційної центристської партії «Фронт оновлення» і колишній політичний союзник К.Ф.Кіршнер. Для перемоги необхідно було не менше 45% голосів виборців. Перемога у першому турі вважалася можливою за умови, якщо кандидат із 40% голосів випередить

найближчого суперника принаймні на 10%. Такого не сталося. У першому турі, що відбувся 25 жовтня, Д.Сціолі одержав 37,08% голосів, М.Макрі - 34,15%, С.Маса - 21,39%. У другому турі (22 листопада) переміг М.Макрі з показником 51,34% голосів проти 48,66% голосів у Д.Сціолі. Подібні результати другого туру, що вперше мав місце в аргентинській історії, свідчили про жорстку поляризацію суспільства. А розрив лише у 3% - підтвердження того, що серед аргентинців як і раніше багато прихильників старої влади. Це виявилося і на всезагальних парламентських виборах^[494], у яких взяли участь 6 партійних альянсів: правлячий лівоцентристський альянс «Фронт за перемогу» (провідна партія - Хустисіалістська) - одер­жали 132 мандати, консервативний альянс «Змінюємо» - 68 місць,

правоцентристський альянс «Об’єднані за нову альтернативу» - 28,

лівоцентристський «Широкий прогресивний фронт» - 14, право-

центристський альянс «Федеральний компроміс» - 5, «Фронт лівих сил і трудящих» - 3.

Новий президент ніколи не знав злиднів. Виходець із багатої родини бізнесмена-мігранта італійського походження, він одержав фах інженера у Католицькому університеті. Коли йому було 32 роки, його викрала банда корумпованих поліціантів з вимогою викупу у 6 млн. дол.. Сім’я заплатила гроші, викрадачів пізніше викрили і засудили на 10 років, а Маурісіо, як потім сам зізнався, вперше замислився про політичну кар’єру. Через кілька років він став президентом занепалого футбольного клубу, який перетворив чи не найуспішніший в країні, де ця гра - більше ніж гра. У 2005 р. М.Макрі став членом палати депутатів аргентинського парламенту, через два роки - мером 12,5-мільйонного Буенос-Айреса і неофіційним лідером опозиції. Союз партій, який висунув його кандидатом на посаду президента у своїй назві віддзеркалив домінуючий настрій народу Аргентини, обуреного численними обмеженнями свобод і неефективною економічною політикою, а отже налаштованого на зміни. Аргентинці повірили обіцянкам М.Макрі лібералізувати економіку, викорінити олігархію і корупцію, які квітли за часів Кіршнерів.

Нове керівництво налаштоване на перехід до правоцентристської політики, яку треба втілювати у складних економічних умовах. Насам­перед, необхідно продовжити перемовини із кредиторами, які призупинила К.Ф.Кіршнер, і повернути в країну інвестиції. М.Макрі взяв курс на зменшення втручання держави в економіку. Він усвідомлює: якщо реформи виявляться надто радикальними в країні, значна частина населення якої звикла до соціальних пільг, це може викликати шок із відповідними наслідками. Новий президент пообіцяв будувати країну з «нульовою бідністю», вести боротьбу з наркоторгівлею і співробітничати з іншими країнами.

Свою діяльність він почав з того, що скасував систему фінансово- валютного контролю, за допомогою якого попередні уряди прискореними темпами перетворювали Аргентину на Венесуелу. В результаті в країні - подвійний курс, інфляція, перманентний стан дефолту. Після скасування обмежень і сприяння ринковим механізмам песо обвалився. Ліберали і радикали вимагали, аби ціни були відпущені у вільне плавання. Але президент і міністр фінансів почали діяти обережно, поступово відпус - каючи ціни і приваблюючи інвесторів до країни. Також обережною виявилася податкова політика. Зокрема, були скасовані податки на експорт зерна, яловичини і риби, що дуже заважали аргентинським фермерам. Підвищений мінімальний рівень зарплати, з якого сплачується податок на прибуток (він має сплачуватися лише тими, хто заробляє понад 30 000 песо на місяць, що є трохи більше, ніж 2 тис. доларів).

Нове керівницто повело боротьбу із роздутим державним апаратом, де було задіяно десятки тисяч членів Хустисіалістської партії, які нічого не робили. У перші ж дні з Сенату звільнили 2035 нероб, а ще через кілька днів - близько 500 працівників Міністерства культури. Почалися чистки у банківській системі та в регіонах. У нову адміністрацію прийшли люди, які зарекомендували себе як хороші працівники і професіонали. Серед них - чимало жінок: міністри Патрісія Бульрич, Сусана Малькора, губернатор провінції Буенос-Айрес Марія Відаль, голова Антикорупційного комітету Лаура Алонсо та ін. Рівень президента оглядачі оцінили як вельми європейський, позбавлений будь-яких симпатій до архаїки. Влада намага­ється підтримувати діалог із суспільством. Про порушення прав людини не чутно, якщо не брати до уваги ліву пропаганду, яка подає «жахи макризму» найчастіше так: «Робітник Серхіо Рамірес подряпав палець - так давайте влаштуємо страйк і повалимо остогидлого Макрі, адже це через нього страждає пролетаріат». При тому, що проти президента виступають професійні «ліві» та підконтрольні їм профспілки, більшість населення країни підтримує М.Макрі.

Що стосується міжнародної політики, то лінія Аргентини зумовлюється насамперед її оточенням, тобто взаєминами із Сполученими Штатами та латиноамериканськими державами. США завжди розглядали Аргентину як фактор стабільності в регіоні, а також, особливо останнім часом, свого роду противагу Бразилії - гіганта, що демонструє зростаючі амбіції. Але оскільки Аргентина завжди мала найвищий прибуток на душу населення у Південній Америці, то це дозволяло їй часом «іти не в ногу». На початку ХХІ ст. в Латинській Америці, яка колись покірно слідувала у фарватері американської політики, помітно зростало невдоволення гегемоністським курсом США. З іншого боку, в основі незгоди і навіть напруженості у відносинах між країнами - традиційна орієнтація Аргентини на Європу, наявність в її політиці певних «державних» елементів, все більше відчуття власних інтересів, а не прив’язаність до сильного північного сусіда. Хоча в цьому плані простежуються зміни курсу в різні часи. Так К. Менем відверто орієнтувався на США, які часто поділяли своїх південних «земляків» на «ближчих», яким приділялася підвищена увага, і «дальніх», менш важливих. Аргентина належала до перших, тому їй було надано честь стати стратегічним партнером НАТО - єдиним у Латинській Америці., що не подобалося ані простим людям в самій країні, так і лідерам сусідніх країн. Стратегічне партнерство насправді означало беззаперечну і автоматичну підтримку всіх без винятку кроків Білого дому на міжнародній арені.

Однак в складні економічні часи Аргентина розглядалася як небажаний конкурент, і Сполучені Штати поводили себе так, як було вигідно їм, що порушувало деякі позиції в економіці візаві. Тому шукаючи засобів, які б сприяли виходу з кризи 2001 - 2002 рр., певну роль в якій відіграли і США, президент Н.Кіршнер невдовзі після інавгурації здійснив вояж до Європи, зокрема відвідав голову Єврокомісії Романо Проді. Той пообіцяв надати допомогу у здійсненні планів із подолання Аргентиною економічної кризи. Потім відбулися зустрічі із вищим керівництвом Франції, Іспанії, а також із бізнесменами, які мали значні капітало­вкладення в Аргентині. Президент пообіцяв, що «помилки» минулого не повторяться. У 2004 р., під час других відвідин Мадриду, було одержано запевнення місцевих підприємців щодо поновлення інвестиційних проектів в Аргентині. Тобто зовнішня політика спрямовувалася на подолання зовнішньополітичних наслідків тяжкої внутрішньополітичної кризи і відновлення позицій країни в регіоні та на міжнародній арені, адже економічна криза і дефолт завдали серйозного удару по інтересах не тільки місцевих, але й міжнародних підприємницьких груп. У Аргентини накопичилися значні борги, які треба було сплачувати. Не заперечуючи необхідності сплачувати зовнішні борги, президент заявив, що на це виділятиметься не більше 3 % бюджету. Таким чином він продемонстрував прагнення відстоювати соціальні та економічні права аргентинців. У фінансовому питанні непросто складалися відносини із Міжнароднім валютним фондом. Зокрема, в ході переговорів Н.Кіршнер відмовився від підвищення комунальних платежів з метою повернення заборгованості транснаціональним банкам, як на тому наполягав МВФ. Тверда позиція Буенос-Айреса дозволила добитися в цілому сприятливих умов реструкту­ризації зовнішньої заборгованості. Однак комплекс боргових проблем, що зберігалися, суттєво обмежував свободу маневру аргентинської влади. Пізніше уряд М.Макрі реструктуризував борги країни і почав їх виплачувати, не дивлячись на протести «лівих».

Н.Кіршнер змінив ставлення до «кровного альянсу» із США, що склався за часів К.Менема, зокрема, відмовився підтримати силову акцію Вашингтона проти Іраку без санкції ООН, відкинув торгове ембарго, встановлене американцями проти Куби. З американського боку вислов­лювалося невдоволення «нахилом Аргентини в бік лівих режимів», особливо зближенням із Венесуелою та Болівією. Останнє було проявом домінуючої тенденції зовнішньої політики Аргентини - розвитку латиноамериканської інтеграції, втіленням якої є МЕРКОСУР. Об’єднання зусиль розглядається з точки зору зміцнення власних позицій, а також протистояння тиску з боку США. Особлива увага приділяється відносинам із Бразилією і Чилі. Ці три держави складають неінституціоналізований альянс, що відіграє значну роль у латиноамериканському регіоні.

Пріоритетні все ж відносини із Бразилією, яка, з одного боку є головним економічним і політичним союзником Аргентини не тільки у регіоні, але й на міжнародній арені, але, водночас і головним конкурентом за першість. Останнє яскраво виявляється у бразильсько-аргентинському суперництві у ядерній сфері. Аргентинська ядерна програма відноситься до найрозвинутіших у Латинській Америці. Вона започаткована у 1950 р., у 1955 р. підписана угода із США про ядерне співробітництво, у 1958 р. запущений перший дослідницький реактор, до якого невдовзі додалося ще кілька. В період диктатури військових 1976 - 1983 рр. в країні діяв проект із виготовлення атомної бомби, який розроблявся паралельно із програмою «мирний атом». І на квітень 1982 р. Аргентина вже мала технології для виготовлення бомби. Однак з приходом демократичних урядів ця програму згорнули, і країна висловила свою підтримку міжнародній політиці щодо нерозповсюдження ядерної зброї. Відмова від подальшого розвитку вітчизняної ядерної програми з боку К.Менема розцінювався як відмова від незалежного курсу на міжнародній арені на користь слідування у фарватері США. Рішення про відновлення цієї програми у серпні 2006 р. виявилося одним з найбільш резонансних кроків уряду Н.Кіршнера. Воно подавалося як необхідний захід щодо збільшення частки атомної енергії задля зменшення залежності Аргентини від поставок нафти з Венесуели. Аргентинська еліта розцінила нарощування ядерного потенціалу як показник міжнародного престижу держави і можливість зростання її впливу у регіональних справах. Проте міжнародна політика Буенос -Айреса не зациклюється лише на цьому регіоні. Уряд Н.Кіршнера, прагнучи деверсифікувати торгово-економічні зв’язки, заявив про переорієнтацію на позарегіональні напрямки, насамперед, на Китай, Індію, Росію, ЮАР, Південну Корею, країни Південно-Східної Азії.

Обраний і вироблений Н.Кіршнером зовнішньополітичний курс продовжила на президентській посаді його дружина. Головна мета полягала у подоланні складності внутрішньої ситуації і відновленні позиції Аргентини як на континенті, так і в регіоні. На початку січня 2013 р. президент оприлюднила лист, у якому закликала Велику Британію повернути її країні контроль над Фолклендськими (в Аргентині вони називаються Мальвінськими) островами^[495]. 10 і 11 березня 2013 р. на островах пройшов референдум, на якому з 1517 учасників^[496] 1513 висловилися «за» і лише троє були проти того, аби і надалі залишатися Британською заморською територією. Більшість аргентинців британський контроль де факто не визнає, вважає Мальвінські острови аргентинською територією, а їхнє приєднання до країни прописане в національній Конституції. Цю позицію підтримує Російська Федерація, з якою К.Кіршнер активно зміцнювала відносини і розвивала співробітництво у різних областях. Після анексії Криму РФ Аргентина утрималась від голосування із резолюції Г енеральної Асамблеї ООН, що засуджувала цей крок. У квітні 2015 р. К.Кіршнер відвідала Москву, де було підписано близько 20 угод про співпрацю. Зближення із Росією відбувалося на фоні погіршення відносин із США, котрих аргентинське керівництво звинувачувало в економічних труднощах.

Історик Ньют Гінгрич, ексспікер нижньої палати конгресу США назвав Аргентину найяскравішим прикладом того, як при величезному потенціалі країни можна згубити її можливості. Він також зазначив: «На жаль, немає такого правила, згідно якого всім судитиметься бути успішними. Політичні еліти можуть заморозити країну на багато років». Дійсно, в Аргентині політичні кроки клякли у системі, яку відрізняє домінуючий президент, слабкі партії, впливові групи інтересів і систематичний брак соціального діалогу. Аргентина «опинилася на голці» популізму, наслідки чого складно викорінити. Соціальне загравання із виборцями руйнує трудову етику населення, що не може не впливати на стан економіки, а також на політичну сферу.

В політичній історії Аргентини провідну роль відіграв «перонізм» - суміш економічного популізму і націоналізму. Президент Х.Перон дав людям соціальні блага - державні пенсії, безкоштовну медицину, сплачувані відпустки, дешеве житло, субсидії підприємцям і дотації провінціям. Натомість одержав повністю підконтрольну йому систему влади. Так він поклав початок однієї з найбільш живучих ідеологій у сучасній політичній історії. Навіть десятиріччя після його смерті «перонізм» як доктрина і політична сила є фактором, що значною мірою визначає долю Аргентини. Для іноземних економістів країна явила класичну головоломку. А місцевим здається, що їй призначена роль бути антиприкладом того, чого не слід робити, намагаючись досягти зростання і процвітання.

Література

Аргентинский кризис: причины, последствия, уроки //Латинская Америка. - 2002. - № 4. Богословская М. Аргентина - страна с парализованной экономикой /М.Богословская [Эл. ресурс] - Режим доступа: http://regnum.ru/news/economy/1953255.html

Бредіхин А. В. Роль перонізму у громадсько-політичному житті Аргентини /А.В.Бредіхин //Наука. Релігія. Суспільство. - 2008. - № 1.

Бредіхин А.В. Ретроспектива державного будівництва в Аргентині: теоретико- методологічний аспект /А.В.Бредіхин //Наука. Релігія. Суспільство. - 2008. - № 2.

Бредіхин А. Історичні особливості формування систем і режимів у Латинській Америці та Аргентині /А.В.Бредіхин //Схід. - 2008. - № 3.

Бредіхин А. Доктрина Х.Д. Перона та її вплив на розвиток Аргентини /А.В.Бредіхин //Схід. - 2012. - № 3 (117).

Ворожейкина Т. Специфика гражданского общества в Аргентине /Т.Ворожейкина //Мировая экономика и международные отношения. - 1996. - № 6.

Гайнутдинова Л. А. Гражданское общество в Аргентине и Бразилии /Л.А.Гайнутдинова //Латинская Америка. - 2009. - № 11.

Галака С. П. Ядерні перегони Аргентини і Бразилії /С.П.Галака //Актуальні проблеми міжнародних відносин. - 2002. - Вип. 36. - Ч. 2.

Грановски М. Макри как фактор риска для Трампа /М.Грановски [Эл. ресурс] - Режим доступа: http://inosmi.ru/politic/20170125/238599707.html

Дабагян Э. С. Аргентина: слагаемые успеха /Э.С.Дабагян //Латинская Америка. - 2000. - № 8.

Дабагян Э. С. Выборы в Аргентине. Перонист остается на вершине власти /Э.С.Дабагян //Латинская Америка. - 2003. - № 8.

Дабагян Э. С. Аргентина: векторы перемен /Э.С.Дабагян //Латинская Америка. - 2004. - № 5.

Ді Джорно Р. Дефолт, який Аргентина не визнає: які наслідки? /Р.ді Джорно [Ел. ресурс] - Режим доступу: http://ua.euronews.com/2014/07/31/argentina-continues-it- default-dance-with-the-vultures/

Звиглянич С. Вибори в Аргентині /С.Звиглянич [Ел. ресурс] - Режим доступу: http://ua.112.ua/statji/vybory-v-arhentyni-deviata-porazka-peronistiv-i-kurs-na-reformy- 274323.html

Казаков В. П. Политическая история Аргентины ХХ века: учеб. пособие. - М., 2007. Караханова Р.В. Особенности президентских выборов 2007 г. в Аргентине /Р.В.Караханова // Вестник Московского университета им. М.В. Ломоносова. - 2012. - Серия 8: История. - № 4.

Караханова Р.В. Итоги деятельности правительства Кристины Фернандес де Кришнер в Аргентине (2007-2011) /Р.В.Караханова //Латинская Америка. - 2012. - № 9.

Комаренко О. Конфлікт Великої Британії та Аргентини навколо Фолклендських островів 1982 р.: військовий аспект / О. Комаренко, І. Примаченко // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. - 2010. - Історія. - Вип. 102.

Миронов Н. Особенности конституционного строя Аргентины после демократического перехода и реформы 1994 года /Н.Миронов //Сравнительное конституционное обозрение. - 2007. - № 1.

Миронов М. Аргентинська демократія у пошуках нової двопартійності (огляд президентських і парламентських виборів 2007 року) /М.Миронов // Вибори та демократія. - 2008. - № 3.

Павленко А. Разрушенная экономика и процветающая коррупция: такой Аргентина досталась новому президенту /А.Павленко [Эл. ресурс] - Режим доступа: http://nv.ua/opinion/turkova/mesta-zvat-nado-134115.html

Прядко И. Аргентинское танго. Что завело экономику Аргентины в тупик /И.Прядко //Корреспондент. - 2012. - № 40.

Романова З. И. Аргентина: смена экономического курса. Каковы истоки и характер? /З.И.Романова //Латинская Америка. - 1991. - № 12.

Романова З. Аргентина в лабиринте рыночно-либеральных проблем /З.И.Романова // Мировая экономика и международные отношения. - 2002. - № 10.

Рукомеда Р. Аргентина потрапляє в шторм. Повчальна історії економічного краху /Р.Рукомеда //Політика і час. Україна в міжнародних відносинах. - 2002. - № 3.

Сороковая Е.А. Экономическое содержание Конституции Аргентинской Республики /Е.А.Сороковая //Международное публичное и частное право.- 2010. - № 6.

Ткач О. І. Повчальний досвід Аргентини. Дещо про шляхи досягнення нею політичної та економічної стабільності /О.І.Ткач //Трибуна. - 2009. - № 1 / 2.

Фоминых Д. Кристина Киршнер: хотела быть королевой, но стала президентом /Д.Фоминых //Эхо планеты. - 2007. - № 44.

Чемшит О. Бразілія, Аргентина і Венесуела: масові політичні рухи в XX столітті /О.Чемшит // Вісник Львівського університету ім. Івана Франка. - 2006. - Серія міжнародні відносини. - Вип. 18.

Шокина И. Е. Становление правового государства /И.Е.Шокина //Латинская Америка.

- 1994. - № 6.

Щербакова А. Д. Аргентина: новые ориентиры внешней политики /А.Д.Щербакова //Латинская Америка. - 2007. - № 12.

Щербакова А. Д. Аргентина в погоне за ядерным статусом /А.Д.Щербакова //Латинская Америка. - 2008. - № 11.

Яковлев П. П. Об «эффекте джаза»: мировой финансовый кризис и реакция Буэнос- Айреса /П.П.Яковлев //Латинская Америка. - 2008. - № 12.

Яковлев П. Пути модернизации: аргентинский опыт /ПЯковлев [Эл. ресурс] -Режим доступа: http://www.perspektivy.info/oykumena/amerika/puti_modernizacii_argentinskij_opyt_2010-02-24.htm Яковлева Н. М. Женское лицо аргентинской политики /Н.М.Яковлева //Латинская Америка. - 2010. - № 3.

Яковлева Н. Аргентинская модель посткризисного развития /Н.Яковлева // Мировая экономика и международные отношения. - 2014. - № 2.

Aires B. The end of populism /B.Aires //The Economist. - 2015. - November, 28.

Aires B. Argentina’s new president: A fast start /B.Aires //The Economist. - 2016. - January 2.

Lupu N. Latin America's New Turbulence: The End of the Kirchner Era / N. Lupu //Journal of Democracy. - 2016. - Vol. 27. - Issue 2.

Onis J. Argentina's Surprise. Why Macri Won - And What It Means for the Region / J. de Onis //Foreign Affairs. - 2015. - November 24.