Федеративна Республіка Бразилія

Впродовж півтисячоліття своєї історії Бразилія пройшла величезний шлях від далекої заморської колонії маленької європейської метрополії до могутньої держави, найбільшої в Латинській Америці (47,5 % території Південной Америки із населенням, що становить приблизно половину її людності^[464]).

1964 - 1985 рр. увійшли до історії як період правління «мідних касок», тобто військових, але правління без крові. Їхня економічна політика 1968 - 1974 рр. призвела до так званого «бразильського

економічного дива», коли темпи щорічного приросту становили 10 - 12 %, а самий режим було названо «модернізаторською диктатурою». Однак за стрибок в економічному зростанні заплачено ціною різкої інтенсифікації праці, падіння зарплат и життєвого рівня населення, маргіналізації величезної його частини. В економіці країни відбулися структурні зру­шення, що призвели до зростання зовнішньої заборгованості, технологічної і фінансової залежності від найбільших індустріальних центрів, інфляції, яка підігрівалася індексацією економіки, і до ще більшої соціальної поляризації. Свою негативну роль відіграли два нафтових шоки 1970-х рр., оскільки Бразилія дуже залежала від імпорту енергоносіїв, а також підвищення облікових ставок у США, що означало здороження запозичень і скорочення надходжень зовнішнього фінансування.

В середині 1980-х рр. країна вступила у якісно новий етап політичного розвитку, що характеризувався переходом від авторитаризму до демократії. Перехідний період позначав необхідність проведення глибоких політичних перетворень, перебудови державної системи, покликаних підвести риску під двома десятиріччями правління військових і закріпити «демократичний прорив». Цей перехід виявився дуже складним не тільки через те, що співпав за часом із подоланням наслідків економічної кризи, найтяжчої з моменту «великої депресії» 1929 - 1933 рр., а ще через те, що бразильське суспільство охопила величезна ейфорія від відчуття закінчення диктатури і переоцінки можливостей демократичної системи, її ідеалізації.

У 1985 р. після хвилі демонстрацій з вимогою прямих прези­дентських виборів країна обрала цивільного президента. Військова диктатура залишила країну у розбитого корита: гігантський зовнішній борг, який утворився і через програму із створення ядерної зброї, гіперінфляція і корупція. Першим цивільним президентом країни після 21 року диктатури у січні 1985 р. Танкреду ді Алмейда Невіс. Проте перед днем урочистого вступу на посаду його доправили до лікарні із тяжким захворюванням. Після його смерті обов’язки президента перейшли до віце- президента Жозе Сарнея (1985 - 1990 рр.). Своїм головним завданням він поставив скликання Національної Установчої Асамблеї для розробки нової Конституції, яка мала «повністю змінити вигляд країни». У роботі над Основним законом взяла участь більшість населення. Через 18 місяців «найдемократичніша конституція світу» була прийнята. В ній дійсно відбилися значні демократичні зрушення.

Уряд не мав комплексної програми дій у політичній та соціально- економічній областях одночасно. У 1985, 1986, 1987 і 1989 рр.

адміністрація президента Ж.Сарнея здійснювала спроби економічної стабілізації. Використовувалися різні підходи - від політики соціального компромісу і вирівнювання диспропорцій у розподілі прибутків до різних заходів неолібералізму. Однак усі намагання першого цивільного уряду реанімувати економіку виявилися безуспішними, а фінансово-економічна криза лише посилювалася. Господарський застій поєднувався із гіперінфляцією (65 % у 1986 р. і 1764 % у 1989 р.) В соціальній сфері відбулося значне падіння життєвого рівня і загострення соціальних конфліктів. Падіння купівельної здатності заробітної плати становило третину, водночас третина населення здобувала засоби до існування у тіньовій економіці. Нестача інвестицій давала про себе знати не тільки в неможливості оновленні застарілого промислового обладнання, але і в скруті об’єктів соціальної інфраструктури, насамперед, в сфері охорони здоров’я та освіти.

Останній період роботи президента Ж. Сарнея показав, що прийняття демократичної Конституції недостатньо для настання ери справжньої демократії. Для цього необхідно створити не тільки розвинену політичну інфраструктуру, але й стабільну економічну базу. А його уряд постійно запізнювався із економічними рішеннями, оскільки домінували проблеми політичні. Неефективність державного апарату особливо дратувала через те, що він, утримуваний на кошти платників податків, надто збільшився. Часткова конфіскація заощаджень населення супроводжувалася витратним стилем споживання чиновництва і злетом корупції. Люди втомилися від нестабільності і негараздів.

Після введення Конституцією прямих президентських виборів Бразилія сподівалася обрати того, хто зможе вивести її з кризи. Перемога прийшла до Фернандо Коллора де Мело (1990 - 1992 рр.) - несподіваної фігури маловідомого політичного діяча, проте харизматичного лідера із сильним популістським нахилом. Його прихід демонстрував домінуючі особливості політичного менталітету широких верств бразильського населення. Як показує досвід політичної історії в цілому, для суспільства, що впродовж тривалого часу управлялося «згори» і пережило перехід до демократії із включенням до політичного життя широких мас, притаманне різке зростання впливу саме подібних лідерів. Незадоволені очікування народу, раніше ігноровані владою, - ось що в першу чергу ставлять нові лідери на перший план своїх передвиборчих програм. Стрімке піднесення раніш маловідомого політика - губернатора невеликого штату Алагоас Ф. Коллора до вершин влади значною мірою ґрунтувалося на апеляції до злиденного становища більшості бразильців, вмілому використанні таких рис масової свідомості, як сподівання на можливість швидких змін на краще завдяки «справжньому лідеру нації», який «одним ударом» покладе край усім бідам.

Імідж нового президента спочатку відповідав очікуванням. Це був молодий впевнений у собі мільйонер-спортсмен, який позиціонував себе «чемпіоном». Його уряд теж спочатку назвали «урядом чемпіонів», бо той складався із високоосвічених людей віком здебільшого близько сорока років, як і сам президент, налаштованих шляхом радикальних, тобто швидких заходів вивести країну із кризи і створити передумови для її перетворення у сучасну розвинену державу. Програму дій під назвою «Нова Бразилія» охарактеризували як «економічну і культурну революцію», наголосивши, що подібного чіткого і строгого плану, як висунутий, не міститься у жодному підручнику з економіки. До вищого керівництва запросили діячів різних політичних поглядів, навіть колишніх комуністів. Вже під час виборчої кампанії Ф. Коллор, не дивлячись на свій соціальний статус і приналежність до політиків правого спектру, виступив із різкою критикою традиційної бразильської еліти, «яка довела потенційно багату країну до розорення». Перемігши на виборах, він заявив, що на відміну від попередніх антикризових програм, у здійсненні його програми за стабілізацію фінансово-економічної системи свою ціну повинні сплатити всі основні соціальні групи, але в першу чергу привілейована частина суспільства. Згідно опитувань, у березні-квітні 1990 р. політику нового президента підтримували майже 80% населення.

Особливо імпонувала президентська обіцянка «покінчити із тигром інфляції одним пострілом». З чотирьох запропонованих його радниками варіантів «шокової терапії» Ф.Коллор обрав найрадикальніший. Найваж­ливішою складовою антиінфляційної програми стало заморожування усіх видів грошових вкладів у комбінації із одночасною заміною грошових знаків, покликане звільнити канали обігу від надлишкової маси платіжних засобів і обмежити фінансові спекуляції. Обмін старих грошей на нові («крузейро») проводився у співвідношенні 1:1, однак розмір конверсії сильно обмежили. Так власники поточних рахунків могли відразу одержати у банках не більше 20% суми, яку вони там розмістили, але не більше 50 тис.

За допомогою цих і подібних заходів вдалося вилучити із обігу 80% ліквідних ресурсів, що дорівнювали 100 млрд. доларів. Готівкові гроші стали рідкими і особливо дорогими. Уряд збільшив податки, в першу чергу з власників великих статків, і встановив жорсткі покарання аж до тюремного ув’язнення до п’яти років за ухиляння від їх сплати. Були збільшені тарифи на електроенергію, водопостачання, скасовані усі види державних субсидій, різко скорочено всі соціальні програми, продано «надлишкове» державне майно. Почалося скорочення роздутих штатів федеральних установ. Пішла приватизація державних підприємств. Значна увага приділялася лібералізації ринкових відносин і вдосконаленню механізму конкуренції. Суттєво скорочувався досить широкий перелік товарів, ціни на які встановлювалися в Бразилії або безпосередньо урядом, або із узгодженням з ним. В цілому, головним інструментом прискорення господарського розвитку довгострокової дії було обрано неоліберальний курс.

Уряд Ф. Коллора в якості головної мети поставив не зростання виробництва, а відірвану він нього фінансову стабілізацію, прагнучи до розвитку вільного ринку не шляхом створення умов для ефективного функціонування виробничих структур, а за допомогою монетаристської політики, яка вела до спаду, проте розглядалася ним як засіб оздоровлення економіки. Президент та його прибічники в уряді нанесли удар не тільки по простому люду, але по підприємцям. Але великі власники і фінансові спекулянти невдовзі відновили свої статики, в той час як широкі верстви населення свої заощадження втратили.

Молодий амбітний президент намагався проводити політику «великого стрибка», який би дозволив відсталій країні швидко опинитися у суспільстві процвітання. Бразильський досвід часів Ф.Коллора показав важливість урахування специфіки країни при здійсненні економічної політики. Однією з причин провалу стало ігнорування тієї обставини, що модернізація країни не може відбутися за волею одного правителя або в результаті прийняття декрету. Запровадження моделі відкритої ринкової економіки наштовхнулося на інерцію, і навіть опір суспільства, яке характеризувалося сильною традиціоналістською основою. Воно на собі відчуло, що одна тільки «вільна гра ринкових сил» неспроможна призвести до очікуваного процвітання всіх. Навпаки, через «шокові реформи» несприятлива ситуація в країні ще більше ускладнилася через різкий відхід держави від економіки, що потягло за собою послаблення керованості. Неоліберальна економіка посилила розшарування суспільства, а ринок сам по собі не сприяв налагодженню громадського порядку. Бразильці на власному досвіді побачили, що бажання посилити свою роль на світових ринках через лібералізацію зовнішньоекономічного курсу замість застосування певних протекціоністських заходів обернулося втратою переваг у світовій торгівлі, що важливіше було розширювати внутрішній ринок, розвивати промисловість, підвищувати ефективність виробництва і залучати до нього мільйони вітчизняних виробників і споживачів.

Замість створення широкої коаліції соціальних і політичних сил Бразилії, зацікавлених у пошуку загальнонаціонального консенсусу, Ф. Коллор дистанціонувався від політичних союзів, бажаючи розв’язати собі руки для свободи дій. В результаті почав розвиватися регіоналізм, що ускладнював внутрішньополітичну ситуацію в країні. Завдання боротьби з інфляцією і творення демократії не вирішувалися у взаємному зв’язку, а проти­ставлялися одне одному. Уряд і парламент перетворилися на два конфрон­туючі табори. Президент керував за допомогою тимчасових заходів, а парламент при будь-якій нагоді накладав на них вето.

Люди вважали, що перехід до цивільного керівництва викоренить усі проблеми економічні та соціальні проблеми. Однак швидкого перетво - рення життя на краще не відбулося, що породило сильне розчарування. Демократія продемонструвала неспроможність подолати соціальну кризу і при відсутності національної консолідації породила кризу політичну. Невдача стабілізаційних планів, некомпетентність, безвідповідальність, корупція поширилися країною. Активізувався страйковий рух і поси­лювалася соціальна напруженість. Позиції панівних класів тільки зміцнили, водночас розрив між полюсом найбагатших і полюсом найбідніших надто поглибився. Згуртовані раніше демократичні сили виявилися роздробленими і не спромоглися створити базу для нової влади.

Політика Ф.Коллора замість подолання вад тільки посилила їх, що не могло не вплинути на ставлення до президента. Численні корупційні скандали підірвали віру в моральне право президента закликати суспіль­ство потерпіти до кращих часів. Його самого звинуватили в одержанні хабарів і наданні послуг впливовим особам. Під тиском громадської думки у вересні 1992 р. палата депутатів 441 голосом проти 38 винесла рішення передати до сенату питання про імпічмент президента. У листопаді йому висунули звинувачення у хабарництві. 29 грудня, за кілька хвилин до початку обговорення його справи у сенаті Ф.Коллор подав у відставку. Через два роки Верховний суд Бразилії ці звинувачення зняв, проте залишив в силі заборону на заняття політичною діяльністю. Так стався перший в історії країни імпічмент. Факт відсторонення негідного найвищого посадовця від влади відіграв величезну роль у політичному розвиткові країни, адже все відбувалося за законом, що свідчило про розвиток бразильської демократії. Після відсторонення Ф. Коллора від влади віце-президент Ітамар Франко виконував обов’язки президента впродовж часу, що залишився від п’ятирічної каденції попередника, тобто у 1993 - 1994 рр. При ньому відбулося деяке пом’якшення негативних наслідків «шокової терапії». На цей період припали і реформа Конституції по соціально-економічним питанням, і референдум про форму и систему правління в Бразилії.

На референдумі, що відбувся 21 квітня 1993 р., населення відмо­вилося від запровадження парламентського правління або відновлення монархії, висловившись за збереження існуючої форми влади, тобто президентської республіки^[465]. Таким чином ще раз виявилося традиційне для Латинської Америки тяжіння до сильної, авторитарної влади. З іншого боку, на те, що бразильці не підтримали парламентську республіку, впли­нуло загальне ставлення суспільства до цього органу законодавчої влади. Замість того, щоби займатися прийняттям важливих для перехідного періоду законів економічного характеру, парламентарі більше опікувалися тими, що стосувалися їхніх особистих інтересів. Так, з 47 нормативних актів, прийнятих до жовтня 1990 р., 14 стосувалися збільшення виплат можновладцям і самим депутатам парламенту. Моральний рівень їх впав настільки, що по понеділках і п’ятницях пленарні засідання не скликалися через відсутність кворуму, необхідного для прийняття рішень. Поширилася практика голосування за відсутніх депутатів. Набували розголосу численні скандали і викриття у зв’язку із корупцією, кримінальними злочинами, зокрема, продажем наркотиків у стінах парламенту. Свою роль відіграла і та обставина, що виборець не мав жодної можливості впливати на прийняття його депутатом того чи іншого рішення через відсутність системи відкликання депутата, що робить останнього практично безвідповідальним. Тобто той, хто обраний, і той, хто обирав, роз’єднані. Подібна ситуація породжує байдужість населення до наступних виборів. Однак в цілому, не зважаючи на явне незадоволення існуючим демократичним устроєм, більше половини активних виборців віддали перевагу подальшому просуванню у демократичному напрямку.

І.Франко мав незаплямовану репутацію і намагався налагодити відносини із різними політичними партіями у парламенті, проте ті залишалися складними і напруженими. 8 січня 1993 р. на зустрічі із лідерами усіх представлених у конгресі партій начебто було досягнуто згоду, проте вона виявилася фікцією, коли почалося конкретне голосування щодо висунутих урядом економічних проектів. До того будь- які заходи із оздоровлення економіки не могли принести швидких результатів через глибину кризи, яка вирувала в країні. Тобто виконавчу владу піддавали критиці не тільки за помилки, а за саме існування проблем, швидко розв’язати які не міг ніхто. А це, в свою чергу, призвело до дистанціонування від президента і навіть переходу до опозиції більшості основних політичних партій. Деморалізація законодавчої, виконавчої та судової влад, корупція адміністративного апарату і політична міжусобиця негативно впливали на прийняття та реалізацію рішень в економічній сфері, що часом призводило до посилення хаосу. Разом із тим позначилася тенденція до полівішання правлячого режиму.

Наприкінці 1993 р. було розроблено «План Реал», який містив антиінфляційні заходи. У травні наступного року його схвалив парламент. У запропонованому плані враховувалися помилки попередніх аналогічних програм, які намагалися збити інфляцію і втримати досягнуті результати за рахунок заморожування цін і зарплат за умов накачування економіки порожніми грішми. Як показав досвід, при недодержанні дисципліни і порядку у державних витратах подібні заходи роковані на провал. Треба підкреслити, що інфляція є однією з ключових проблем в економіці будь- якої країни. Її рівень - найважливіший показник ефективності не тільки економічної, а й соціальної політики. Подолання інфляції створює важливі передумови для інвестиційної діяльності і стабільності розвитку.

Головним творцем «Плану Реал» виступив міністр фінансів Фернанду Енріке Кардозу - вчений-соціолог, відомий в країні своїми працями, сповненими критикою сучасного суспільства, лідер Партії бразильської соціал-демократії, лівоцентрист, прихильник ідеї соціальної справедливості, але водночас прагматик з чутливою реакцією на реалії життя, відданістю системному підходу до економічних перетворень і усвідомленням того, що злиденність може призвести не тільки до макроекономічного хаосу, але й до підриву демократії. Успіху запропоно­ваних заходів сприяли деякі важливі передумови психологічного і економічного характеру. Важливе значення мала поява у владних структурах прошарку спеціалістів. Найбільшої поваги серед них набув саме Ф.Е.Кардозу, який відкинув «шокову терапію» і активно роз’яснював сутність пропонованих заходів. План реалізовувався із професійною швидкістю за умов додержання визначених етапів, наявності великих валютних резервів, що накопичилися до того часу і дали змогу підтримувати курс нової національної валюти - реала. Він прийшов на зміну крузейро і майже дорівнював долару. Успіхи у здійсненні плану і підтримка з боку населення дозволили Ф.Е.Кардозу у березні 1994 р. залишити посаду міністра фінансів і включитися в кампанію із виборів у президенти країни.

На президентських виборах у жовтні 1994 р. Ф.Е.Кардозу виступав від блоку партій, у тому числі - правих, що символізувало національну згоду. 45 % виборців віддали за нього свої голоси. Це були і бідняки, зацікавлені у стабільності та більшій підтримці з боку держави, і багатії, які мали інтерес у приватизації. Значною мірою цій перемозі сприяли не тільки результати економічних перетворень, але й прийнятна соціальна ціна за них. У своїй інавгураційній промові новий президент назвав в якості пріоритетних напрямків діяльності майбутнього уряду проведення більш активної зовнішньої політики, прискорення процесу приватизації, реформу Конституції, підвищення уваги до соціальної сфери, особливо до охорони здоров’я, освіти, страхування і зайнятості населення, а також розв’язання аграрного питання.

У проведенні приватизації були свої особливості. На першому етапі мова йшла про вибірковий процес, коли на продаж виставлялися здебільшого збиткові державні компанії. На другому почалася масова приватизація. Якщо раніше були визначені галузі стратегічного призначення, які не підлягали приватизації, наприклад, нафтопереробна, телекомунікаційна та деякі інші, що навіть закріплювалося у Конституції, то на даному етапі рамки розширювалися, що пізніше стало однією з причин перегляду Основного закону. До приватних власників перейшли величезні металургійні, нафтохімічні, авіабудівельні та інші підприємства. В цілому був взятий курс на відкриту економіку і активніше включення до світогосподарських зв’язків. При тому, що всі зусилля докладалися до підтримання жорсткої фінансової дисципліни. Це сприяло зниженню інфляції, зміцненню національної грошової одиниці і стабілізації економічної ситуації в цілому. Було прийнято програму «Солідарна співдружність», націлену на більш раціональне використання державних коштів в інтересах суспільства, посилювалася боротьба із злочинністю та зростанням насильства, особливо у молодіжному середовищі.

У процесі реформування країни відбулася перестановка акцентів: пріоритетність віддавалася економічним перетворенням перед політич­ними, що поступово повертало довіру бразильців до влади та її лідерам. Разом із тим Ф.Е.Кардозу багато разів наголошував, що найкращою гарантією успіху програми економічної стабілізації є демократія. З іншого боку, подальша демократизація державного ладу, залучення до політичного життя мас розгорталися одночасно із глибокою економічною трансформацією. Показовим наразі була підтримка суспільством «Плану Реал», спочатку на етапі розробки, а потім реалізації. Запровадженню цього плану передувала широка роз’яснювальна робота. Тому він не став для суспільства неприємною несподіванкою, що є вельми згубним для подібних реформ. Громадськості імпонував політичних стиль президента, націлений на обережність, поступовість, компроміси і консенсус заради привернення на свій бік все нових прихильників. Тобто бразильський досвід ще раз довів важливість тієї істини, що без широкої соціальної бази, без моральної підтримки більшості суспільства радикальні реформи реалізувати неможливо.

У 1995 р. президент Ф.Е.Кардозу вперше на найвищому рівні публічно заявив, що в Бразилії завжди існувала расова дискримінація темношкірого населення. Проблематика раси, расової політики була і є постійно актуальною для цієї країни, де, як і в більшості латиноамерикан­ських держав, наряду із білим населенням мешкає значна кількість африканців, індіанців, вихідців із Азії та їх нащадків. На межі тисячоліть проблеми расизму, расової дискримінації і політики у цій сфері особливо загострилися, оскільки тісно переплелися із проблемами соціального характеру. Расизм і бідність - нероздільні, про що свідчать дані статистики. При тому, що в Бразилії майже третина живе за офіційною межею бідності, приблизно 70% злидарів - це афро-бразильці. Місця проживання величезної кількості бідних афро-бразильців називаються фавели. Там жахливі умови: брудні, сповнені нечистотами вулиці, на яких лютують проказа, тропічна лихоманка інші вкрай небезпечні хвороби. Звичайною є висока дитяча смертність і коротка тривалість життя. Насильство досягає таких масштабів, що лише один з трьох жителів фавел доживає до 19 років. Характерною рисою расової нерівності є «скляна стеля», коли сходження афро-бразильців по соціальній ієрархії перери­вається на її найнижчих етапах, і вони впираються у нездоланний бар’єр. У бразильському публічному просторі є «м’які» області, де «бути чорним» - не перешкода, іноді навпаки. Це - гра у доміно, футбол, самба, карнавал, поп-музика. В інших сферах нерівність здається ще очевиднішою. Для афро-бразильців з їхнім низьким рівнем освіти притаманний більш ранній вихід на ринок праці і можливість одержати найменш престижну і найменш кваліфіковану роботу, а отже вони мають найменшу заробітну плату. Системи трудових і расових відносин глибоко просякнуті спадщи­ною рабства. Особливо це помітно у аграрному секторі і сфері побутового обслуговування, де традиційно зайнято більшість афро-бразильців.

Хоч демократична Конституція 1988 р. вперше в бразильській конституційній історії оголосила расизм поза законом, декларувавши, що «практика расизму є злочином, який неприпустимий і без строку давнини заслуговує позбавлення свободи, згідно законодавству» (ст.5), проте в реальному житті мало що змінилося. У 1990-х рр. стала покращуватися расова ситуація. У 1996 р. була запущена Національна програма із прав людини, яка передбачала спеціальні заходи по підтримці темношкірих бразильців. На всіх рівнях державної влади розпочала здійснюватися афірмативна політика¹. Наприклад, Міністерство сільського господарства встановило 20%-у квоту для прийому на роботу афро-бразильців в самій установі і пов’язаній із нею фірмах. Почали впроваджуватися в життя соціальні плани для чорних общин, професійне навчання, підготовчі курси для вступу до університетів, заходи із підтримки афро-бразильського бізнесу. Попри певні зрушення, ситуація в Бразилії ще потребує чимало зусиль із подолання расової дискримінації та встановлення гармонійних расових відносин.

Політичні реформи того періоду передбачали зміни у політико - партійній та виборчій системах, адміністративну реформу, реформу соціального забезпечення. Були внесені поправки до Конституції, реформовано структури органів влади за рахунок скорочення ролі держави і підвищення її ефективності, ліквідовано декілька «витратних» міністерств, створено єдине міністерство оборони, децентралізовано владу завдяки наданню більшої автономії суб’єктам Федерації, посилено увагу до проблеми прав людини і зміцнення правової держави. Ініційована реформа в галузі освіти тощо.

Попри загальне схвалення обраного курсу з боку громадськості, кожен крок перебував в полі підвищеної уваги з боку парламенту і у центрі гострої полеміки. Особливу увагу викликали питання трансформації партійно-політичної системи. Вона успадкувала від попередніх часів такі традиційні риси, як клієнтелізм ^{[466] [467] і корпоративізм[468], коли більшість партій, за виключенням Партії бразильської соціал-демократії і Партії трудящих, часто виступали не носіями загальнонаціональних програм, а виконували волю своїх лідерів і перетворювалися у суто лобістські угрупування.}

На початку свого правління новий президент зробив декілька ефектних жестів, які мали продемонструвати його наміри приборкати якщо не апетити чиновництва взагалі, то хоча б найодіозніші їх прояви. Однак бразильська бюрократія формувалася не одне десятиріччя. Тому із силою спротиву чиновництва, особливо того, що традиційно пов’язане із державним сектором, розподілом прибутків від нього, регулюванням економіки на державному рівні, не можна не рахуватися. Помалу і при новій владі почали вибухати корупційні скандали, і у населення зростало відчуття, що уряд схожий на всі попередні, і що, хоча все наче й змінюється, але залишається як раніше.

Ф.Е.Кордозу, залишаючись відданим ідеї соціальної справедливості, намагався сумістити її із принципами не тільки демократії, але й економічного неолібералізму. З одного боку, аби залучити іноземний капітал, потрібно було створили для нього усі умови. Серед них - і неоліберальна політика, що передбачала скорочення соціальних служб, уповільнення соціальних реформ, «свободу звільнень», припинення автоматичного перегляду зарплати заради приборкування інфляції тощо. З іншого боку, в країні, яка накопичила такий запас соціальної нерівності, як Бразилія, здійснювати політику, яка вела б до ще більшої соціальної нерівності, було дуже небезпечно. Тобто проблема - на стику економічного, соціального і політичного розвитку. Ф.Е.Кардозу намагався проводити неоліберальний курс із «людським обличчям», тобто не в «чистому вигляді», як того вимагали МВФ, Всесвітній банк, Паризький клуб¹ та транснаціональні корпорації, не допускаючи крайнощів, які мали місце в багатьох інших країнах регіону. Його погляди еволюціонували від лівих до помірковано ліберальних, його політична орієнтація може бути охарактеризована як соціал-демократична правоцентристського різновиду.

Попри те, що Ф.Е.Кардозу вдалося багато чого зробити, що засвідчила тривалість його перебування при владі - вісім років, ставлення до його діяльності характеризувалося неоднозначністю, як серед простих громадян, так і серед політологів. Він спробував застосувати соціал- демократичні рецепти у поєднанні із неоліберальною моделлю, що виявилося досить складно. Економічний лібералізм став помітно превалювати над соціальним реформуванням, яке врешті решт, попри безумовних досягнень на цьому шляху, було принесене в жертву макроекономіці. Низький рівень прибутків більшості сімей, відсутність доступу до якісної освіти та медицини для переважаючої частини населення, серйозні проблеми із злочинністю, особливо що стосується наркотиків, залишалися проблемами, у розв’язанні яких мало що змінилося. Наприкінці правління Ф.Е.Кардозу у суспільстві посилилася критика результатів перетворень, що ініціювалися насамперед найбільшою опозиційною силою - Партією трудящих на чолі із Луїсом Інасіо да Сильвою^{[469] [470].}

На час президентської виборчої кампанії 2002 р. в Бразилії склалася непроста економічна ситуація, особливо що стосується фінансів. Економіка і фінанси зазнали шоку як від зовнішніх викликів (криза в Аргентині, складна міжнародна обстановка, економічні негаразди у США), так і внутрішніх (величезний зовнішній борг і залежність від іноземних інвестицій). Почалося уповільнення економічного зростання, погіршу­валося життя пересічних громадян. Соціальні диспропорції зростали. У суспільстві посилювалося неприйняття неолібералізму, прагнення змінити курс, знайти вихід у посиленні ролі держави. Праві на виборах представлені не були: всі чотири кандидати висувалися від лівих партій.

Один з них - Л. да Сильва був обраний (за нього проголосували 52 млн. чоловік, тобто 61,3 % всіх, хто брав участь у виборах - рекордний

показник в історії Бразилії ). Тобто 2002 р. став визначальним з точки зору «лівого повороту» Бразилії.

Перемога нового президента може вважатися закономірним явищем не тільки через те, що він висувався вчетверте. Вона стала результатом важливого зрушення у соціально-психологічному кліматі Бразилії - усвідомлення бідними верствами того факту, що вперше в історії на посаду президента претендував «один з них» - виходець із низів, уродженець найбіднішого регіону. Це стало безпрецедентним явищем в політичній історії країни. Сама біографія Л. да Сильви є яскравою ілюстрацією тих глибоких зрушень, які впродовж півстоліття докорінним чином змінили соціальний і політичний вигляд бразильського суспільства. У своїй інавгураційній промові новий президент говорив: «Коли я згадую своє життя - життя переселенця із Північного Сходу, хлопчика, який торгував земляними горіхами и помаранчами у пристаней Сантосу, котрий став токарем і профспілковим лідером, а потім заснував Партію трудящих і повірив у те, що робить, а нині зайняв найвищу посаду у державі, - коли я пригадую все це, я бачу і усвідомлюю із усією ясністю і переконаністю, що ми можемо зробити набагато більше... Сьогодні ми відкриваємо нову главу в історії Бразилії -... не несправедливої, такої, що пасивно спогля­дає страждання найбідніших, а величної, благородної, стверджуючої себе в світі як країна для всіх, без класових, етнічних, статевих і релігійних відмінностей... За своїм аграрним, промисловим, урбаністичним потен­ціалом, за природною різноманітністю, культурним багатствам - це країна нового тисячоліття.»¹

Лула народився і жив у середовищі тих, чия доля - безпросвітне жевріння, сповнене «працею і стражданням». Так жили мільйони людей, які не мали сил вирватися за межі злиденного існування. Лула ж спромігся кардинально змінити не тільки власне буття, але й життя цих мільйонів. Він націлився на ривок, аби вирвати країну із «культури бідності», частиною якої був сам, і перейти до «культури змін», запропонувавши проект справедливішого і демократичнішого суспільства. Нового президента підтримала більшість протестного електорату, в перших лавах якого йшла інтелектуальна еліта, бо побачила у новому лідері та його партії альтернативу існуючому порядку речей і можливість змін. Разом із тим новий президент виявив уміння домовлятися з різними прошарками суспільства, враховувати різноманітні інтереси. Показовим став той факт, що впродовж його президентства, яке тривало до 2010 р. (вдруге обрано у 2006 р.^{[471] [472]), він мав підтримку не тільки простого люду, але й підприємницької еліти. Лула пройшов шлях від безробітного, робітника- металіста, радикально налаштованого лідера бойових профспілок і керівника Партії трудящих до політика загальнонаціонального масштабу, який пережив еволюцію в бік поміркованості, толерантності, усвідомлення неможливості екстремальних заходів і вирішення проблем «одним ударом». Його успіх не поширився на очолювану партію ані на парламентських, ані на місцевих виборах (губернаторів штатів), тому було обрано курс на політичні коаліції.}

Коли Л. да Силва став президентом, йому дісталася складна спадщина: третина населення - у злиднях, 64 % національного прибутку концентрувалася в руках 20% найбагатших, відповідно частка у найбід- ніших складала лише 2,2 %. Політика попередників зазнала нищівної критики за те, що «обрана модель розвитку не сприяла економічному зростанню, а лише породжувала стагнацію, безробіття і голод». Тому проголошувався курс на зміни. Відразу після обрання новий глава держави сказав: «Я буду щасливий, якщо через чотири роки мого президентського терміну всі бразильці без виключення зможуть харчуватися тричі на день»¹. Звідси випливало триєдине головне завдання - викоренення голоду, боротьба з бідністю і за зменшення кричущої соціальної нерівності. На це націлювався курс на поновлення економічного зростання, створення нових робочих місць, а також основні реформи, з пріоритетністю пенсійної і податкової^{[473] [474] [475].}

За роки президентства Л. да Силви Бразилія досягла високих темпів економічного розвитку^[476], бурхливого зростання споживчого ринку, зрушень у соціальному реформуванні, покращення стану в сферах освіти, медицини, соціального забезпечення. Впродовж 2001 - 2010 рр. 40 млн. бразильців вийшли із стану бідності і поповнили «середній клас» (за іншими даними, 50 млн.). Більшість з них вирвалися із злиднів не через власну заповзятливість, а завдяки наймасштабнішій соціальній програмі в світі: держава надавала фінансову допомогу 46 млн. своїх громадян - майже кожному четвертому жителю країни. Лише у 2010 р. уряд Лули витратив 348 млрд. дол., що спричинило стрімке прискорення темпів інфляції. Політологи в країні і за її межами почали замислюватися над питанням: чи можливо перемогти бідність тільки за рахунок роздачі бюджетних грошей біднякам, чи економіка не витримає навантаження соціальних програм? В цілому, найважливішим елементом економічної політики стало посилення ролі держави в економічному розвиткові і вирішенні соціальних завдань.

Наприкінці другої каденції Л. да Силви його рейтинг залишався рекордно високим - приблизно 85 %. Йому пропонували обиратися втретє, проте за Конституцією більше двох термінів не передбачено, тому пропозицію було відхилено. З 1 січня 2011 р. до виконання президентських обов’язків стала Ділма Руссефф, яка перемогла трьох кандидатів від лівих партій на виборах 2010 р. Донька болгарського комуніста-емігранта, вона пройшла довгий шлях політичного становлення, у молодості брала участь у підпільній збройній боротьбі проти бразильської військової диктатури, її катували по тюрмах. З часом перейшла до легальної політичної діяльності, віддаючи перевагу ідеям соціалізму. У 2005 р. стала керівником президент­ської адміністрації. Під час президентських перегонів він активно виступав на підтримку своєї соратниці, що врешті решт і забезпечило її успіх. Політтехнологи створили їй імідж «матері нації». Після оголошення результатів голосування другого туру^[477] деякі бразильські газети вийшли під заголовком «Ділма обрана: переміг Лула». Впевненості їй також надавав вельми сприятливий розклад сил в обох палатах парламенту Національного конгресу: підтримка 402 депутатів із 513 нижньої палати і 61 сенатора з 81.

Перша в історії країни жінка-президент відразу наголосила відданість соціально-економічному і політичному курсу свого поперед­ника. Головне для нового уряду - викоренення злиденності, підтримання економічної стабільності, тих досягнень, які мали місце за часів Л. да Силви. В цьому плані показовий її салоган під час виборчої кампанії: «Бразилія повинна продовжувати рухатися шляхом змін». У першу чергу вона взялася за розслідування репресій проти населення у 1964 - 1985 рр. Бразильська військова диктатура не була такою кривавою, як інші латиноамериканські аналоги. Так, в Аргентині за часів «брудної війни» загинуло 30 тис. осіб. В Бразилії в означені роки зникло 475 осіб, а 50 тис. пройшли через в’язниці. Було запущено програму «Наука без кордонів», яка передбачала відрядження 100 тис. студентів на один - два роки навчання до західних університетів. Президент ініціювала програму «Бразилія без бідності», яка охопила 16,2 млн. осіб із прибутком на рівні 45 доларів на місяць.

Д.Руссефф продовжила лінію свого попередника на підвищення самооцінки співгромадян. Бразилія виборола право на проведення Чемпіонату світу з футболу у 2014 р., Олімпійських ігор 2016 р., «Єкспо- 2020». Однак бразильці зреагували на політику влади не стільки радістю, скільки протестами^[478]. Приводом стало підвищення з 1 червня 2013 р. цін на проїзд у громадському транспорті. Крім вимог повернутися до старих тарифів висувалися протести проти дорожнечі взагалі, проти корупції, абсурдно високих витрат на подібні іміджеві проекти, жахливого стану державних шкіл та лікарень тощо. На вулиці сотень міст вийшло понад 1,2 млн. протестантів. Невдовзі підвищення скасували, проте демонстранти заявили: «Нам не так важливі 20 сентаво, нам потрібна справедливість!» Особиста популярність президента впала з 57 до 30%. Д.Руссефф заявила, що «чує голос вулиці» і вважає, що протестні виступи «зміцнюють бразильську демократію». Потім у телезверненні пообіцяла спрямувати нафтові роялті повністю на потреби освіти і запросити з-за кордону тисячі лікарів на роботу до державних медичних установ.

У жовтні 2014 р. пройшли чергові президентські вибори. У першому турі 5 жовтня Д.Руссефф від Партії трудящих набрала 41,5 % голосів, її суперник - представник соціал-демократів, колишній сенатор Аесіу Невіс - 33,55%. У другому турі 26 жовтня у першої - 51,6% голосів, у другого - 48,3%. Не дивлячись на економічні проблеми, з якими зіткнулася Бразилія, президенту та її прихильникам вдалося провести вдалу виборчу кампанію, переконавши виборців, особливо, незаможних, що в разі перемоги А.Невіса, країну очікує повергнення до політики соціальної нерівності.

Але не минув і рік з моменту другої інавгурації Д.Руссефф, як бразильці вийшли на масові маніфестації з однією вимогою: «Ділма, йди!» Причиною став очевидний крах економіки. Оглядачі назвали ситуацію найгіршою кризою з 1930-х рр. Справа дійшла до відмови проводити традиційні бразильські карнавали. У березні 2016 р. кількість демон - странтів у майже 150 містах країни сягнула 3,5 млн. Всі вони вимагали відставки президента. Водночас проходили мітинги на її підтримку, як то 4 квітня 2016 р. у передмісті Сан-Паулу, на якому виступив Л. де Сильва - керівник президентської адміністрації.

На тлі падіння економіки і зростання розчарування бразильців вибухнув гучний корупційний скандал, що торкнув і вище керівництво країни. Діючого президента звинуватили у приховуванні справжнього розміру дефіциту бюджету країни під час виборчої кампанії. Оскільки попередні вибори були виграні із невеликою перевагою, складалося враження, що «перемога» досягнута завдяки фальсифікації фінансового стану Бразилії. Надалі мали місце бюджетні махінації. Зокрема, державні програми сплачувалися коштами приватних банків, у яких уряд постійно позичав. Значного розголосу набув скандал навколо Petrobras - найбільшої бразильської нафтогазової компанії, контрольованої державою¹. Розсліду­вання, яке одержало кодову назву «Автомийка», виявило, що в рамках картельної змови найбільші компанії країни платили відкати топ- менеджерам Petrobras, абсолютна більшість з яких були функціонерами Партії трудящих. Частину грошей менеджери передавали політикам, які виводили капітали за кордон. В ході слідства були виявлені нові подробиці життя Лули. Наприклад, він приховав володіння багатоповерховою віллою на узбережжі Сан-Паулу. Розкішна нерухомість - хабар від однієї будівельної компанії. Екс-президент був заарештований. У липні 2017 р. його визнали винним у корупції і відмиванні грошей і засудили до дев’яти з половиною років позбавлення волі. Д.Руссефф займала посади міністра енергетики і голови ради директорів Petrobras у 2003 - 2010 рр. і не могла не знати про багатомільярдні махінації між політиками і менеджерами нафтової компанії. Обох президентів звинуватили у тому, що вони використовували свої службові повноваження для власних меркантильних інтересів і приховували розкрадання державних коштів.

Треба зазначити, що в Бразилії корупція не вважається чимось екстраординарним. Її терплять на всіх рівнях - від поліціантів, котрим дають хабар, аби уникнути штрафів, до політиків, які роблять багатомільонні статки на відкатах. Готовність миритися з корупцією доходить до абсурду: розрізняють просто «крадіїв» і тих, «хто краде, але щось робить». Можливо, корупційний чинник і не мав таких радикальних наслідків для Л. да Силви і Д. Руссефф, інших діячів Партії трудящих, якщо б не значне погіршення економічної ситуації в країні, що викликало політичну напруженість.

Навесні 2016 р. понад 150 членам Конгресу і членам уряду було висунуто звинувачення у фінансових зловживаннях. Розпочався процес імпічменту президента. 17 квітня нижня палата парламенту Бразилії більшістю голосів (367 проти 137) підтримала відставку президента^{[479] [480]. Сенат у травні 2016 р. проголосував за початок імпічменту. Д.Руссефф була тимчасово відсторонена від посади, виконувачем президентських обов’язків став віце-президент Мішел Темер - представник Партії бразильського демократичного руху[481]. Впродовж червня профспілки і громадські рухи організували акції у 24 з 26 штатів республіки і в столичному федеральному окрузі. на підтримку Д.Руссефф. Вона назвала імпічмент «беззбройним державним переворотом» проти законного демократичного уряду. 31 серпня Сенат проголосував за імпічмент президента Д.Руссефф (з 81 сенатора 61 підтримав звинувачення у бюджетних махінаціях, 20 сенаторів виступили проти).}

Названі події співпали із завершенням 16-річного сировинного циклу, спрямованого на споживання ренти. В світі існує декілька країн, які вдалися до правильного способу використання одержаних прибутків - акумуляції. Це - Норвегія, Саудівська Аравія, КНР. Бразилія, подібно до Росії, їх витрачала. Негативний вплив на стан економіки мало зниження світових цін на сировину, у тому числі на бразильські нафту, залізну руду і сою. До економічних причин відставки президента додалися політичні. В країні - американський тип президентства з великим колом повноважень і європейський тип парламенту, на який президент не може спиратися. Тому сприяє значна диференційованість: у вищому законодавчому органі на 2016 р. було представлено 28 політичних партій, більшість депутатів - від найбідніших регіонів із архаїчним ставленням до життя, що віддзеркалює пістрявість бразильського суспільства в цілому. Імпічмент став проявом демократії, але, як свідчить політична історія сучасного світу, демократія є гарною за умов високого ВВП і здатності людей до самообмеження. Це - не бразильський випадок. Зокрема, спроба держави знизити банківські ставки, значно вплинула на фінансову сферу, де співіснують потужні державні структури, приватні банки і численні фонди соціальної допомоги (пенсійні та інші). Фінансова сфера тиску не витримала, що вплинуло і на реальну економіку. Плюс колосальна корупція, яка впродовж 15 років перебування при владі Партії трудящих досягла своїх вершин. Бразильці дійшли висновку, що уряд Партії трудящих виявився найбільш корумпо - ваним за всю історію країни. «Лівий поворот» в Бразилії значно послаб.

Бразилія заплуталась в корупційних скандалах. Ситуація надає бразильцям урок: і за соціалістів корупція не зникає, просто змінюються гравці. Однак, як і в інших країнах, люди легко вірять в оманливі обіцянки соціалістичних та інших лівих претендентів на владу про можливість швидкого досягнення кращого життя. Проте воно неможливе без поліпшення економічної ситуації, а та, в свою чергу, неможлива без створення нових бізнесів, нових робочих місць. Якщо ж просто перерозподіляти прибуток, зароблений кимось на користь тих, хто нічого не виробляє, а тільки споживає, так це неухильно призводить до соціальних криз і спаду економіки. Тим більше, що свій вплив на неї мають не тільки внутрішні, а й зовнішні фактори. За умов глобалізації зростає залежність від стану справ за кордоном.

Свою зовнішню політику Федеративна Республіка Бразилія вибудовує на принципах, зафіксованих ст.4 Основного закону, а саме: національна незалежність, перевага прав людини, самовизначення народів, невтручання, рівність між державами, захист миру, мирне врегулювання конфліктів, відмова від тероризму та расизму, співпраця між народами для прогресу людства, надання політичного притулку. ФРБ прагне економічної інтеграції, політичного, соціального і культурного розвитку народів Латинської Америки, розглядаючи формування латиноамериканської спільноти націй як своє важливе завдання.

Латиноамериканський велетень впродовж останніх десятиріч прагне активізувати свою участь у регіональних та глобальних проектах. Насамперед Бразилія воліє відігравати більшу роль в інтеграційних процесах на регіональному рівні, насамперед, у МЕРКОСУРі ТА УНАСУРі. Для неї інтеграція є одним з найважливіших засобів власного поступу. Однак, не дивлячись на значний прогрес у розвиткові співро­бітництва з іншими латиноамериканськими країнами, дає про себе знати традиційне «геополітичне суперництво» із Аргентиною, Чилі, Венесуелою, Колумбією і Болівією. Бразильські керівники мали чималі амбіції. У жовтні 2005 р., виступаючи в Римі перед італійськими підприємцями, Л. да Силва заявив: «ХІХ століття було століттям Європи, ХХ - століттям США, а ХХІ століття буде століттям Бразилії».

ФРБ має найбільші в Латинській Америці збройні сили (чисельність особового сладу - 327 тис. осіб). Однак фінансування військової сфери - лише 1,39% ВВП. Це пояснюється не тільки величчю території країни у порівнянні із сусідами, але й переважанням дипломатії «м’якої сили». Разом із тим у березні 2016 р. було прийнято «План 2016 - 2019 рр. модернізації Збройних сил Бразилії». На поточний момент головними завданнями ЗСБ є охорона кордонів та просування економічного розвитку Амазонії, боротьба з трафіком наркотиків та поліційні операції. Однак, військова потуга також має значення у здійсненні амбіційних зовнішньополітичних намірів.

Навряд чи перспектива втратити своє лідерство в світі подобається Сполученим Штатам Америки, які також прагнуть побудувати власний проект у цьому регіоні. Але Вашингтону важливо утримати активність Бразилії у межах неконфронтаційності, оскільки мова йде про надто значну велич у світовій економіці і політиці. Бразилія, із свого боку, розуміє значення США, разом із тим намагається обстоювати власні інтереси, шукаючи союзників за океанами. На противагу Вашингтону розгортається зовнішньополітична активність у Європі, зокрема у вибудовуванні стосунків із Німеччиною та Францією. Від 2007 р. почали проводитися саміти ЄС - Бразилія. Серед головних пріоритетів міжна­родної політики - участь у «великій двадцятці» («G-20»).

Формування в 2008-2009 р. об’єднання БРІК (від 2011 р. - БРІКС, оскільки додалася Південно-Африканська Республіка) розглядалося кроком Бразилії, Росії, Індії, Китаю до статусу супердержав. Кожна з учасниць претендувала на роль лідера «незахідного світу». Загальна потуга співтовариства виглядала дуже солідно: за підсумками 2014 р. - 43% населення планети, 21% світового ВВП тощо. Але пізніше кризові явища в ПАР, Росії, тій самій Бразилії дали підстави оглядачам говорити про послаблення об’єднання та ймовірності його розвалу.

Бразилія прагне стати більш активним суб’єктом у формуванні глобального порядку денного і творенні багатополярного світу. Вона виступає на підтримку системи, що заснована на додержанні норм міжнародного права і на мирному врегулюванні спірних питань. Центральне місце в цьому відводиться Організації Об’єднаних Націй. Наразі слід звернути увагу на зусилля латиноамериканських країн у розширенні складу Ради Безпеки ООН і претензії Бразилії на статус її постійного члена (хоча інші великі латиноамериканські країни вважають, що вони теж могли б зайняти це місце). Аргументація така: число членів ООН зросло від 51 до 193, причому більшість - це країни Африки, Латинської Америки та Азії. А Рада Безпеки складається з п’яти постійних членів. Необхідно розширити її за рахунок постійних та непостійних членів, забезпечивши включення до її складу країн, що розвиваються. Це зробить даний орган більш легітимним, репрезентативним та ефективним.

На початку третього тисячоліття Бразилія являє собою державу- гігант, державу у загальноісторичному плані молоду, яка у минулому має колоніально-переселенську спадщину, а зараз рухається за моделлю «наздоганяючої модернізації». Модернізація передбачає демократизацію, у чому бразильці досягли значних успіхів. Однак чимало соціальних та економічних проблем продовжують залишатися складними. Не подолані злиденність, неписьменність великої чисельності громадян, розрив між багатством і бідністю, злочинність, наркоманія і наркоторгівля, регіональні контрасти тощо. Зовнішні борги тиснуть на вироблення і здійснення економічного курсу.

Основні сподівання чималої кількості соціальних груп пов’язуються із патерналістською функцією держави, а патерналістська концепція соціальної справедливості веде до перетворення історично дискриміно - ваних груп у нових соціальних паразитів. Біда пересічних бразильців у тому, що вони легко вірять оманливим обіцянкам «лівих» кандидатів про краще життя вже завтра. Хоча без створення нових бізнесі, нових робочих місць економічне зростання, а з ним і підвищення рівня життя неможливі. Перерозподіл одержаного кимось прибутку на користь тих, хто нічого не виробляєх, проте добре споживає, лише очікувано призводить до соціальних криз і падіння економіки. Фінансові наслідки кризи виштов­хують багатьох людей за межу бідності, звідки вони тільки -но вибралися. Іншим аспектом є існування значної групи бразильських підприємців, психологія яких просякнута духом державного патерналізму, тобто ставлення до держави як до такої, яка несе головну відповідальність за долю приватного сектору. В подібних настроях бразильські політологи вбачають фактори гальмування модернізації країни. Значно погіршує ситуацію поширена корупція.

Впродовж новітньої політичної історії Бразилії можна прослідку­вати, як на виклики проблем правлячі еліти шукають відповіді у вигляді вироблення адекватного політичного курсу. Коли відповідь виявляється неадекватною, відбувається зміна не тільки осіб, але й політичних курсів через глибоке незадоволення суспільства владою. В основі основ цих пошуків - намагання винайти найкращі пропорції між соціальною справедливістю та економічними можливостями. Політична історія Бразилії висвітлює взаємозалежність демократії, розвитку, з одного боку, і прав людини, з іншого, оскільки існування на межі голоду, несправед - ливий розподіл прибутків загрожує правам людини так само, як насильство, репресії, тоталітаризм. Бразильський досвід ще раз показує, що однією з умов модернізації у перехідному суспільстві є компроміс між традиційним і сучасним суспільствами, старими і новими структурами, а не у розриві між ними, який може призвести не до очікуваного оновлення, а до соціальних та політичних провалів.

Парадокс полягає у тому, що традиційне суспільство адаптується до нових умов, впроваджуючи у соціальну канву свої цінності, а це невідворотно стримує потенціал модернізації. Також бразильський досвід засвідчує: новий правлячий клас як один із важливих соціальних агентів змін, який складається із технократично навчених і мислячих кадрів, здатен при опорі на сучасні сектори вивести економіку з кризи, ефективно реалізувати її прискорений розвиток. І навпаки, нездатність еліт визначати шляхи подальшого розвитку на основі чіткого усвідомлення специфіки суспільства являє собою серйозну політичну проблему. При чому форму­вання нових еліт має більше значення, ніж вдосконалення політичного представництва або посилення ролі політичних партій. Ключовою проблемою поставторитарних суспільств є взаємозв’язок політичного режиму та економічного розвитку. Аналіз бразильського досвіду демонструє: поглиблення демократії залежить від здатності вирішити найскладніші проблеми економіки. З одного боку, створення нових економічних відносин не може не супроводжуватися демократичними реформами, а з іншого - демократична влада має продемонструвати спроможність вирішувати економічні проблеми. Інакше може постати питання стосовно її ефективності. Також важливо усвідомлення того, що у поставторитарний період не можна покладатися лише на функціонування механізмів ринку. У перехідний період надто зростає роль політики. Серйозна загроза демократії виникає за умов, коли уряд неспроможний знайти вихід з економічної кризи і породженої нею кризи керованості. Пошук загальнонаціональної згоди з основних питань розвитку виступають в якості важливої складової стабілізації, в чому досвід Бразилії останнього десятиріччя являє незаперечний інтерес.

Література

Беденко К.В. Политические процессы в Бразилии, 2003 - 2010: «Партия трудящихся» у власти /К.В.Беденко //Политический изменения в Латинской Америке: история и современность. Сб. статей. - 2010. - Вып. 6.

Бондаренко М. Визнання Бразилією незалежної України: роль її української громади /М.Бондаренко // Зовнішні справи. - 2016. - № 8.

Валлерстайн И. Давняя дилемма левых: бразильский опыт /И.Валлерстайн //Политический изменения в Латинской Америке: история и современность. Сб. статей. - 2010. - Вып. 6.

Вакарчук К.В. Зовнішня політика Бразилії в період правління Д.Руссефф /К.В.Вакарчук // Актуальні проблеми політики. - 2014. - Вип. 53.

Галака С. П. Ядерні перегони Аргентини та Бразилії /С.П.Галака //Актуальні проблеми міжнародних відносин. - 2002. - Вип. 36. - Частина ІІ.

Данилова Г. А. Раса и расовая политика в современной Бразилии /Г.А.Данилова //Мировая экономика и международные отношения. - 2009. - № 1.

Золотарева И. П. Конституционная реформа в Бразилии в 80 - 90-е годы /И.П.Золотарева //Латинская Америка. - 1997. - № 8.

Ігнатьєв П. Бразилія: уроки правління Лули да Сілви та Ділми Руссефф - на шляху до статусу великої держави /П.Ігнатьєв //Зовнішні справи. - 2013. - № 1, 2.

Калитчак Р. Сучасні зовнішньополітичні пріоритети Федеративної Республіки Бразилія /Р.Калитчак //Вісник Львівського університету ім. Івана Франка. - 2006. - Серія Міжнародні відносини. - Вип. 16.

Каспрук В. Бразилія: "справа Руссефф" проростає імпічментом /В.Каспрук //Дзеркало тижня. - 2016. - № 15.

Кирчанов М. В. Бразильская модернизация и ее контексты: дискурсы национализма, идентичности, гендера, протеста и лояльности /М.В.Кирчанов //Политические изменения в Латинской Америке: история и современность. - Воронеж, 2009. - [Эл. ресурс]. - Режим доступа: http∕∕ejournals.pp.net.ua∕load∕7-1-0-114

Книш М. М. Сучасні соціально-економічні процеси в країні в умовах реформування економіки (на прикладі Бразилії) /М.М.Книш //Соціально-економічні дослідження в перехідний період. - 1999. - Вип. 8.

Коваль О. Бразилія: Олімпіада в країні кризи /О.Коваль // Дзеркало тижня. - 2016. - 13­19 серпня.

Коваль О. Кінець соціалізму в Бразилії? Імпічмент Русеф не зупинить кризу в країні /О.Коваль // Дзеркало тижня. 2016. - 3 - 9 вересня

Никитина Е. Почему Бразилия дошла до импичмента президента /Е.Никитина [Эл. ресурс] - Режим доступа: http://carnegie.ru/commentary/2016/04/19/ru-63368/ix91

Никитина Е. Что ждет Бразилию после импичмента /Е.Никитина [Эл. ресурс] - Режим доступа: http: //carnegie.ru/publications/?fa=63643

Окунева Л. Модернизация и традиционализм в Бразилии /Л.Окунева //Латинская Америка. - 1994. - № 4.

Окунева Л. Закономерности поставторитарного периода: уроки бразильского опыта /Л.Окунева //Латинская Америка. - 1994. - № 11.

Окунева Л. Бразилия: особенности демократического проекта. Страницы новейшей политической истории латиноамериканского гиганта (1960-е годы - 2006 г.).

/Л.Окунева. - М., 2008.

Окунева Л. Бразилия: опыт социальной модернизации в начале ХХІ века /Л.Окунева //Вестник МГИМО - Университета. - 2010. - № 2.

Окунева Л. Президентские выборы 2014 г. в Бразилии /Л.Окунева // Латинская Америка. - 2015. - № 1.

Орлова А. Бразилия в системе современного мирового порядка /А.Орлова. //Космополис. - 2008. - № 1 [Эл. ресурс]. - Режим доступа:

//cosmopolis/mgimo.ru/index.php?option=com_content&task=view&id=216& 179&Itemid=29 Панков Э. И. Бразилия: стремление в будущее /Э.И.Панков //Вестник МГИМО - Университета. - 2010. - № 4.

Предеина М. Бег по кругу, или Вечно «перспективная» Бразилия /М.Предеина [Эл. ресурс]. - Режим доступа: http://politeka.net/64701-beg-po-krugu-ili-vechno-

perspektivnaya-braziliya/

Сапунцов А.Л. Экспансия ТНК Бразилии в Африке /А.Л.Сапунцов // Латинская Америка - 2015. - № 10.

Семенишина З.Р. Вплив глобалізації на модифікацію стратегії соціально-економічного розвитку Бразилії /З.Р.Семенишина // Економічний часопис - 21.- 2012. - № 7/8.

Симонова Л. Н. Бразилия Лулы: от неолиберальной трансформации к национально­ориентированной экономике /Л.Н.Симонова //Латинская Америка. - 2011. - № 2.

Хван М.С. Культурная идентичность Бразилии в эпоху глобализации /М.С.Хван

// Латинская Америка.- 2014. - № 2.

Храбан І. Зовнішня політика Федеративної Республіки Бразилії /І.Храбан, Барабаш О //Зовнішні справи. - 2017. - № 5.

Циватый В.Г. Стратегическое партнерство и внешнеполитический диалог государств латиноамериканского региона в условиях полицентричного мира: политико­

дипломатическая институционализация и ибероамериканская модель XXI в. (на примере Бразилии) // Стратегічне партнерство в зовнішній політиці США, ЄС та країн латиноамериканського регіону : зб. наук. праць / Держ. установа "Ін-т всесвіт. історії НАН України" ; за заг. ред. С.В. Толстова. - К., 2016.

Шевчук М. В. Бразилія у латиноамериканській системі міжнародних відносин /М.В.Шевчук //Гілея. - 2015. - Вип. 96.

Ядвіжак О. Присутність і діяльність українців у Бразилії /О.Ядвіжак // Українська культура. - 2013. - № 12.

Яковлев П. Бразилия: поступь восходящего гиганта /П.Яковлев [Эл. ресурс]. - Режим доступа: http://www.perspektivy.info /oykumena

/amerika/brazilij a_postup_voskhodashhego_giganta_2010-04- 15.htm

Яковлев П. Бразилия Дилмы Руссефф: преемственность и перемены в

международных делах /П.Яковлев [Эл. ресурс]. - Режим доступа: http://www.perspektivy.info/oykumena/amerika /brazilija_dilmy_russeff_prejemstvennost_i_peremeny_v_mezhdunarodnyh_delah_2011- 05-19.htm

Brazil program to eradicate extreme poverty to benefit 16.2 million citizens //Brazil government web site. - 2011. - May 4.

Costa M. Brazil's Pocket Linings Playbook. How the Petrobras Scandal Shows the Country's Strength, Not Weakness /M.Costa //Foreign Affairs. - 2016. - April 4.

Luiz Inacio Lula da Silva //The New York Times. - 2011. - November 7.

Melo M. A. Latin America's New Turbulence: Crisis and Integrity in Brazil / M. A. Melo //Journal of Democracy. - 2016. - Vol. 27. - Issue 2.

Lula's Brazil and Beyond /Journal of Politics in Latin America - 2014. - Vol 6. -

No 3.

Spada P. Budgets for the People Brazil's Democratic Innovations / P.Spada, H.R. Gilman //Foreign Affairs. - 2015. - March 11.

Winter B. Rousseff on the Ropes. Has the Brazilian Dream Come to an End? / B. Winter //Foreign Affairs. - 2016. - January 20.

Winters M. S. Political Corruption and Partisan Engagement: Evidence from Brazil /M.S. Winters, R. Weitz-Shapiro /Journal of Politics in Latin America - 2015. -Vol.7. -№ 1.