Країни Латинської Америки

Треба звернути увагу на те, що господарство Латинської Америки впродовж тривалого часу являло собою систему забезпечення європейської, а потім ще й північноамериканської економік золотом, сріблом, мідною та залізною рудами, бокситами, нафтою, бавовником, цукром, кавою, фруктами, рибним борошном та ін. При чому поставки здійснювалися на умовах нееквівалентного обміну. Взагалі капіталіс­тичний розвиток та індустріалізація Латинської Америки відбувався із значним запізненням у порівнянні із європейськими та північно­американськими країнами. З боку держави робилися спроби прискорити модернізаційні процеси шляхом створення мобілізаційної економіки, орієнтованої на заміщення імпорту. Останнє певною мірою сприяло розширенню внутрішнього ринку самих латиноамериканських країн, проте процес стримувався хронічною нестачею капіталів та невисоким плато­спроможним попитом населення.

1980-і роки в Латинській Америці називають «втраченим десяти­літтям», оскільки воно відзначилося найтяжчою і тривалою економічною рецесією, падінням виробництва, розладом державних фінансів, гіперінфляцією, зростанням безробіття, зниженням життєвого рівня широких верств населення. Це зумовлювалося як зовнішніми чинниками, так і внутрішніми. Від 1979 р. уряд США підвищив процентні ставки по кредитах, що торкнуло всі контрольовані ним найбільші фінансові центри; на початку наступного десятиріччя американці підвищили мита; зросли ціни на світовому ринку на товари промислово розвинених країн; впав експорт слабко розвинених держав; різкого коливання зазнали ціни на нафту. Внутрішня ситуація визначалася вичерпанням можливостей індустріалі­зації, орієнтованої на заміщення імпорту. Скруту уряди латино­американських країн намагалися подолати шляхом реформ, проте це важко здійснити без додаткового капіталу. Швидко збільшувалися зовнішні запозичення, однак вони не приносили суттєвого покращення економічної ситуації, що призводило до гострих політичних потрясінь.

В якості засобу подолання кризи Міжнародний валютний фонд, Міжнародний банк реконструкції та розвитку, численні американські економічні радники запропонували країнам Латинської Америки змінити економічну модель розвитку. Державний сектор цих країн, протекціонізм, митно-тарифний захист внутрішніх ринків від зовнішньої конкуренції, економічний націоналізм були проголошені анахронізмами, які мали поступитися місцем неоліберальній системі.

Проповідь ринкового фундаменталізму виявилася співзвучною настроям значної частини буржуазії та її соціального оточення - інтелігенції та середніх прошарків, які раділи відновленню демократичних свобод і новим шансам, що відкривалися через зростання міжнародних можливостей. Від початку 1990-х рр., які пізніше одержали назву «десятиріччя сподівань і розчарувань», настало семиріччя безмежного панування неолібералізму. Під дією припливу іноземних інвестицій пожвавилося виробництво, що призвело до економічного зростання (збільшилася загальна сума ВВП у розрахунку на душу населення), почалася модернізація тих чи інших секторів економіки (в деяких з них поширювалися інформаційні та мікроелектронні технології), була придушена гіперінфляція, зміцнені державні фінанси. Спочатку здавалося, що настав час змін на краще і у соціальній сфері: дещо скоротилося безробіття у містах, зросли заробітки зайнятого населення. Це була лицьова сторона медалі неоліберальних реформ, що широко рекламувалася тенденційними засобами масової інформації і посіяла чимало ілюзій у латиноамериканському суспільстві.

Проте з часом дав про себе знати і зворотний бік: економічне зрос­тання виявилося нестабільним, супроводжувалося спадами і кризовими явищами; зовнішня відкритість національних економік у поєднанні з масштабною приватизацією державних активів в багатьох галузях господарства призвела до захвату транснаціональними корпораціями і банками ключових позицій в економіці країн регіону; прилучення до процесів глобалізації підвищило залежність національних економік від зовнішніх фінансових потрясінь.

Прихильники неоліберального курсу вважали, що панацеєю від бідності, яка має хронічний характер у цьому регіоні, є саме ринок: ринкові відносини дозволять оздоровити і розвинути економіку, наситити ринок товарами, заробляти більшій кількості людей і таким чином скоротити бідність. При теоретичній правильності подібних настанов (ринок в історичному плані дійсно є потужним стимулом розвитку) реальність країн, які не відносяться до «золотого мільярду» виявилася іншою. Здійснення неоліберального курсу показало, що за успішними макроекономічними показниками не йде покращення матеріального становища більшості населення. На початковому етапі здійснення цього курсу відбувається лише перерозподіл власності в середині еліти і анклавна, а не всеохоплююча модернізація.

За обмежені економічні успіхи соціальна ціна виявилася надто високою. Вже у 1998 - 1999 рр. стало наочним глибоке погіршення регіональної соціальної ситуації, що виявилося насамперед у подальшому поглибленні нерівномірності розподілу прибутків, і до того найбільшої в світі; у зростанні безробіття і питомої ваги незахищеної «неформальної» зайнятості. Погіршилася ситуація у сільському господарстві, яке гостро реагує на тенденції, зумовлені глобалізацією. Різко послабилося функціонування всіх соціальних служб. Ефект обмеження інфляції з часом став відчуватися все менше, а скорочення показників бідності від середини 1990-х рр. припинилося. Очікуваний технологічний прорив, що мав принести успіх у «наздоганяючому розвиткові», не здійснився - не вдалося трансформувати виробничу структуру таким чином, аби засвоїти досягнення технологічної революції і включитися у динамічні потоки світової економіки. У населення послабилося прагнення до освіти, науки. Серед дипломованих фахівців посилилася тенденція шукати роботу за межами своїх країн. Відбулася ерозія середнього класу, маргіналізувалися великі контингенти населення. Водночас із вичерпанням сподівань на безперервність підвищення життєвого рівня у одних прошарків і абсолютного падіння в інших почала міцнішати соціально-психологічна криза. Її найбільш відчутні прояви - безпрецедентне зростання корупції та вуличної злочинності. Посилювалося загальне відчуття фрустрації^[453] через нездійснення мрій жити так само заможно, як північний сусід - США.

Все це призвело до змін вподобань електорату, стереотипи політичної довіри не могли не змінитися: вона меншала по відношенню до норм та інститутів ліберальної демократії, що не дала ані добробуту, ані рівності, ані гідності. Віра широких народних мас у компетентність демократичних урядів реформаторів у покращенні економічної та соціальної ситуації була підірвана. Межа 1997 - 1998 рр. - відправна точка так званого «лівого повороту» в історії Латинської Америки, який на межі 2002 - 2003 рр. став визначальним вектором її соціально-політичного розвитку.Його ще називають «антиолігархічний», «антиімперіалістичний», «антикапіталістичний», «соціальний» тощо. Цей «зсув вліво» являв собою якісне зростання соціальної активності низів, зміну електоральних симпатій і характеристики політичних режимів і більшості країн регіону. Він почався як реакція на гегемонію неолібералізму та його негативні наслідки, що найсильніше виявилися у соціальній сфері. Спочатку дала знати про свою незгоду частина сільського населення, і в першу чергу, етнічні меншини, які найбільш болісно відчули на собі впливи процесів глобалізації. Потім - інтелігенція і частина середніх прошарків, які свідомо сприйняли вади неолібералізму і до того ж пам’ятали історичні традиції конфронтації із панівними структурами і тенденціями. В якості вирішальної сили приєдналися величезні маси міської бідноти із своїм розчаруванням, сподіваннями і значним потенціалом соціальної мобілізації у підтримці партії або лідера, який зможе знайти шлях до їхніх сердець і голосів. Врешті решт - і молодь, чия активна, часом авангардна роль є сама по собі традиційною. Тобто саме політичне пробудження і зростання політичної активності соціального конгломерату «глибинних низів» і стали головним важелем чергового «лівого повороту» в Латинській Америці.

Чергового тому, що на розвиток суспільно-політичної думки та визвольного руху в цьому регіоні завжди сильний вплив справляли соціалістичні^[454] ідеї. Вони мають давні традиції на континенті. Ще у доіспанській Америці можна виявити історичні витоки появи цих ідей, що сягали общинної традиції індіанських цивілізацій. На межі XVI - XVII ст. син інкської принцеси та іспанського конкістадора Інка Гарсиласо де ла Вега представив свій ідеал «Держави Сонця» - суспільства соціальної справедливості, риси якого він знаходив в інкському общинному устрої: всі живуть у достатку, викоренені пороки, панує згода і справедливість, а шляхетні правителі роблять все для блага народу. Існує навіть припущення, що саме Гарсиласо де ла Вега вплинув на одного з ранніх провісників соціалізму в Європі - італійського мислителя першої половини XVII ст. Томаззо Кампанеллу, який ідеальне суспільство майбутнього назвав «Містом Сонця». Пізніше ідеї соціалізму у Латинській Америці розвивалися під безпосереднім впливом європейської соціалістичної думки і під враженням від революційних подій 1848 - 1849 рр. у Європі. Саме в той час до регіону приходять твори Анрі Сен-Симона, Шарля Фур’є, Роберта Оуена, П’єра Прудона, Луї Блана та ін., що одержали подальший розвиток в працях вже латиноамериканських авторів та політиків. Пізніше досить потужним виявився соціал-демократичний та комуністичний рух на континенті, не дарма Володимир Ленін і Лев Троцький плекали у цьому напрямку свої надії на розпалювання світової революції проти капіталізму. На початку 1960-х рр. смолоскип революційної боротьби у Західній півкулі високо підняли на Кубі Фідель Кастро та його прибічники. У 1970-х рр. у Нікарагуа палала сандиністська революція, яка у 1979 р. завершилася поваленням режиму диктатора Анастасіо Сомоси.

До групи країн «лівого повороту», де в результаті демократичних виборів до влади прийшли уряди лівої або лівоцентристської орієнтації увыйшли Болівія, Венесуела, Чилі, Бразилія, Коста-Ріка, Аргентина, Уругвай, Панама, Нікарагуа, Еквадор, Перу, Гондурас - в цілому, 12 з 19 провідних держав Латинської Америки. «Ліва» тенденція із акцентом на соціальну проблематику в Латинській Америці - це не західноєвропейська соціал-демократія і не комуністичні настанови. Суть «лівого повороту» - реакція широких верств населення на погіршення становища внаслідок здійснення неоліберального курсу, а також дії факторів глобалізації. «Бунт низів» латиноамериканського суспільства у вигляді масових протестних рухів на своїй хвилі виніс до влади «нових лівих», що призвело до суттєвих змін у тенденціях соціально-економічного розвитку відповідних країн, усього регіону.

Разом із тим простежується вплив Іспанії на життя іспаномовних країн Латинської Америки. Іспанія не тільки відіграла величезну роль у боротьбі із спадщиною диктатур - саме за поданням іспанського судді Балтасара Гарсона у Великій Британії був заарештований А.Піночет. Іспанія зробила колосальний внесок у розвиток економічної системи Венесуели, Чилі, Аргентини та інших країн регіону. Із поверненням до влади соціалістів на чолі із Хосе Луісом Родригесом Сапатеро іспанська політика набула ясне політичне забарвлення. Латиноамериканські ліві режими - своєрідні ареали іспанської поміркованої соціал-демократії, створеної Філіппе Гонсалесом.

Попри загальносвітову тенденцію зниження авторитету політичних партій, латиноамериканські партії є одним із основних елементів організації політичної влади, виявляють, формулюють і обґрунтовують інтереси різних соціальних груп, розробляють ідеологічні концепції, які визначають стратегію і тактику суспільного розвитку. Абсолютна біль­шість партій додержується демократичних принципів і віддає перевагу електоральним методам боротьби за владу, бере активну участь у роботі політичних інститутів. Найбільш впливові партії виступають в ролі об’єд - нуючої ланки між державою і громадянським суспільством. Представники партій, які перемагають на виборах, приходять до державного керівництва.

Провідною рисою всіх лівих режимів є упор на соціальну політику, націленість на вирішення проблем бідності, пом’якшення контрастів у розподілі прибутків, на підвищення занятості та покращення умов життя незаможних прошарків. Провідними тенденціями економічного розвитку країн Латинської Америки стали створення держпідприємств і в цілому зростання державної інвестиційної активності, реалізазія масштабних соціально значущих програм (наприклад, будівництво доступного житла), розвивається пільгове кредитування малих і середніх підприємців, зростання споживчого та іпотечного кредитування, в рамках боротьби з інфляцією стримування зростання цін і тарифів, заохочення експортної орієнтації товаровиробників. Разом із тим політологи, які стежать за розвитком ситуації в Латинській Америці, відзначають ознаки послаблення держави як такої і вказують на такі його причини:

- через появу на ринку великої кількості економічних суб’єктів позначилася криза керованості та зниження ефективності державного управління;

- корупція та непотизм¹, які здавна притаманні місцевому державному апарату та гілкам влади^{[455] [456], посилювали недовіру до дій уряду та підточували легітимність влади;}

- часті зміни урядів та дострокові відставки президентів, особливо в нестабільних андських країнах, свідчили про хиткість фундаменту демократій, за якими закріпилася репутація «демократій малої інтенсивності».

Попри певні успіхи в економічному плані в латиноамериканських країнах зберігається значний розрив у прибутках, а успіхи у боротьбі із бідністю, що прокламують усі уряди, - явно недостатні для зняття небезпечних напруг у товщі латиноамериканського соціуму. Це є показником неефективності державної політики з точки зору суспільного добробуту і наближення до ідеалу соціальної держави. Латинська Америка

- лідер на планеті як регіон із найбільшим рівнем соціальної нерівності. В кожній державі гостро стоїть питання регіональних диспропорцій, особливо між мегаполісами і сільськими районами. Наявність в країнах регіону величезних територій із мінімальною присутністю держави створило сприятливе середовище для нелегальної діяльності - від контрабанди і нарковиробництва до різних форм злочинності, що, в свою чергу, призводить до стирання меж між законними і незаконними проявами громадської активності. Особливо це стосується молоді.

Беручи до уваги наявність величезних масивів бідноти, а також задіяність більшості країн регіону до нарковиробництва та наркотрафіку, організована злочинність має бездонний резервуар для втягнення молодих людей до своєї розгалуженої мережі. Приєднуючись до банд, молодь із незаможних верств не тільки набуває приналежність до групи, тобто відчуває ідентичність із однолітками, але й одержує фізичну захищеність і можливість заробітку. Зростання молодіжної, особливо вуличної злочин­ності, негативно впливає на стан громадської безпеки. Більшість латино­американців вважають злочинність найважливішою проблемою, розуміючи, що вона не тільки забирає чимало людських життів, а й призводить до значних матеріальних втрат. Криміналізація суспільства являє значний ризик для політичної стабільності і довголіття того чи іншого уряду.

Зростаюча криміналізація, втрати від якої можна порівнювати із втратами від збройних конфліктів або громадянських війн, коли гинуть тисячі людей¹, відбувається на тлі корупційних скандалів, які підривають довіру громадян до державних інститутів. Корупція існує у всіх країнах регіону, однак співставлення міжнародних індексів її поширення призводить до висновку про взаємозв’язок її масштабів із силою або слабкістю демократичних інститутів, станом прав людини і прозорістю або закритістю механізмів влади, а також із індексом розвитку людського потенціалу^{[457] [458]. Поки що намагання урядів лівого спрямування приборкати корупцію, яку живить наркоманія, далекі від того, аби вважати їх задовільними. Останніми роками навіть позначилося посилення наркомілітаризму - участі офіцерів збройних сил й поліції у протиправній діяльності. Цей феномен став наслідком глибокого проникнення нарко- картелів до державного апарату і органів влади. Спроби держави покласти край діяльності наркокартелів, такі як в Бразилії та Мексиці, викликали безпрецедентну за масштабами активізацію кримінальних структур, що призвело до різкого загострення соціально-політичної ситуації в низці районів. Дієвість урядових заходів із нейтралізації наркозагрози значно послаблюється пов’язаністю підпільного наркобізнесу в тій чи іншій латиноамериканській країні із транснаціональними кримінальними структурами.}

Що стосується «лівого повороту», то мова не йде про цілісний феномен, єдиний в своїй основі процес. У Латинській Америці - при­наймні два напрями, які умовно називаються ліворадикальний або лівопопулістський (її втілення - політика президента Венесуели Уго Чавеса і його наступника Ніколаса Мадуро) та лівоцентристський або соціал-демократичний, соціал-реформістський (політика президента Бразилії Лули де Сильви і його наступниці Ділми Русефф). У Венесуелі центральною подією стало проголошення концепції побудови соціалізму ХХІ ст.: з одного боку - посилення авторитаризму У.Чавеса, з іншого - значні успіхи у подоланні масової злиденності за рахунок успішної торгівлі нафтою (коли ціни на неї були високими). Тактика президента Л. да Силви, який прийшов до влади під гаслами боротьби із голодом, бідністю і величезною соціальною нерівністю, полягала у тому, аби поєднати неоліберальний курс макроекономічної стабілізації із здійс­ненням певних соціальних програм. Хоча становище найбідніших дещо покращилося, проте пріоритет віддавався інтересам панівних класів та розширенню бази для взаємодії із іноземним капіталом. Це віддзеркалю­вало реальну розстановку соціальних сил в країні, а також глибоку інтеграцію Бразилії у систему міжнародних економічних зв’язків, різнобічну включеність бразильської економіки в процеси глобалізації. Це диктувало уряду надзвичайну обережність у виконанні зобов’язань як стосовно внутрішніх соціальних програм, так і по відношенню до іноземних партнерів. Поміркований курс мав результатом менші успіхи у подоланні бідності, ніж у Венесуелі, проте відчутні: за 2004 - 2010 рр. зі злиденності вдалося вирватися 20 млн. осіб. Після закінчення каденції Л. да Силви його курс на економічне зростання у поєднанні з піклуванням про соціальну політику продовжила Д. Руссефф.

Прихід на найвищу державну посаду у найбільшій латино­американській країні жінки стало черговим підтвердженням дії загальносвітової тенденції фемінізації політики, що особливо виявляється саме у цьому регіоні. Політика перестала бути виключно чоловічою прерогативою: впродовж минулого півстоліття у всьому світі понад 100 жінок перебували на найвищих державних посадах. За даними доповіді Департаменту з економічних та соціальних питань ООН «The World’s Women 2010: Trends and Statistics». З 192 країн - членів ООН у 24-х посаду голови держави або уряду займали жінки. На квітень 2010 р. у світі налічувалося 10 жінок-президентів (Аргентина, Бразилія, Індія, Ірландія, Ліберія, Литва, Киргизія, Коста-Ріка, Фінляндія, Швейцарія), три королеви (Велика Британія, Данія і Нідерланди), два генерал-губернатори (Австралія, Антігуа і Барбуда), один федеральний канцлер (Німеччина), 8 прем’єр-міністрів (Бангладеш, Ісландія, Хорватія, Тринідад і Тобаго, Фінляндія. Австралія, Словаччина, Перу), понад 7000 жінок стали депутатами національних парламентів, понад 1000 - міністрами (при чому не тільки «другої категорії» - охорони здоров’я, соціального розвитку, освіти, довкілля, але й оборони, фінансів, іноземних або внутрішніх справ, економіки і промисловості.

У Латинській Америці жінка вперше в світі стала президентом: у 1974 р. в Аргентині на цю посаду піднялася Марія Естела (Ісабель) Перон, яка працювала на ній до 1976 р., коли була усунута від влади в результаті військового перевороту. Далі: Лідія Гейлер Техада (Болівія, 1979 - 1980), Ерта Паскаль Труійо (Гаїті, 1990-1991), Віолета Барріос де Чаморро (Нікарагуа, 1990-1997), Розалія Артеага Серрано (Еквадор, 1997), Джанет Джаган (Гайана, 1997-1999), Мірейя Москосо Родрігес (Панама, 1999­2004), Вероніка Мишель Бачелет (Чилі, 2006-2010, вдруге обрана у 2014 р.), Крістина Фернандес де Кіршнер (Аргентина, 2007 - 2015), Лаура Чінчілья (Коста-Ріка, 2010 - 2014), Ділма Руссефф (Бразилія, 2011 р. - 2014, переобрана на другу каденцію у 2014 р.). Тобто чисельність жінок- президентів у Латинській Америці є рекордним у порівнянні з іншими регіонами світу. Також високим є представництво на інших рівнях політичної влади: на початку другого десятиріччя ХХІ ст. понад чверть міністерств у цих країнах очолювалася жінками. А вперше міністерську посаду жінка зайняла в Еквадорі у 1944 р. Новим явищем у 1990-2000-х рр. стало зайняття жінками керівних посад у судових інстанціях, серед яких - верховні суди, і в поліцейській ієрархії. Показовим є приклад політичної діяльності президента Коста-Рики Л. Чинчіл’ї, яка перед тим перебувала на посаді міністра внутрішніх справ, де займалася реформуванням судової системи і уславилася своєю боротьбою із наркоманією.

Підвищення участі жіноцтва у політичному житті є важливою ознакою демократизації, яка розгорталася на континенті впродовж ХХ - початку ХХІ ст. Першою країною, де жінки одержали рівні із чоловіками виборчі права, став у 1917 р. Уругвай (в тому ж році рівноправність жінок була визнана в Росії як результат «перемоги соціалістичної революції»). В основному решта країн світу надавала аналогічні права впродовж 1930 - 1960-х рр. Останніми право брати участь у виборах одержали жінки Сан- Томе і Принсіпі у 1975 р. (жінки Швейцарії одержали його у 1971 р.). В деяких латиноамериканських країнах прийнято закони, які регулюють участь жінок у політичному житті, зокрема, у 1990 - 2000-х рр. почали діяти «закони про гендерні квоти», що встановлюють гарантовану кількість місць для жінок у державних інститутах, адміністративному управлінні або при зайнятті керівних посад. Аргентина першою з країн регіону своїм законом встановила мінімальну 30% квоту представництва жінок у передвиборчих списках політичних партій. Партійне керівництво спочатку чинило опір виконанню закону, за яким електоральні списки, що не відповідали новим вимогам, оголошувалися недійсними. Однак невдовзі цю перешкоду подолали, у тому числі в середині самих партій. Нині у 14 державах Латинської Америки законодавчо закріплено норму, за якою при виборі на будь-яку посаду обов’язково необхідно, аби понад 40% кандидатів були жінки.

Завдяки подібним законам суспільство побачило, що жінка здатна управляти, а представництво жінок у політиці значно зросло. Так середня частка участі жіноцтва у парламентах Латинської Америки збільшилося з 8 %

у 1990 р. до 18,13 % у 2011 р. Отже прихід жінок у політику

латиноамериканських країн і здійснення ними управлінських та командних функцій на всіх гілках влади стає нормою політичного життя у регіоні. Робляться кроки на шляху змінювання традиційного «мачистського» укладу суспільного життя в бік гендерної толерантності. Жінки увійшли до політичної еліти, в них з’явилася можливість включати до порядку денного хвилюючі їх питання і добиватися прийняття потрібних їм рішень. В цілому, для жінок Латинської Америки зростають можливості «соціаль­ного ліфту». У політику і бізнес приходить нова генерація самостійних і добре освічених жінок, які активно діють заради досягнення своїх цілей. Однак не всі проблеми жінок вирішені і навряд чи можна розраховувати на те, що вони будуть вирішені лише завдяки тому, що представниці «слабкої статі» стають президентами.

За думкою аналітиків, зростання популярності керівників-жінок у Латинській Америці пов’язане із сподіваннями населення на появу нової політичної еліти, спроможної розв’язати питання, пов’язані із бідністю. Досвід сучасної політичної історії свідчить: жінки більше орієнтовані на вирішення соціальних проблем. Серед інших причин зростання участі жінок у політичному житті - демократизація в латиноамериканських країнах і консолідація інститутів громадянського суспільства. Прогресу у подоланні застарілих патріархальних стереотипів і утвердженні нових культурних норм також сприяли науково-технічний прогрес та його наслідки: доступність освіти і прагнення жінок до професійної самореалі- зації; поширення засобів масової інформації, серед яких найважливіші - телебачення та Інтернет; покращення економічної кон’юнктури і більша зайнятість жінок у суспільному виробництві; розвиток медицини і ринку контрацептивів; зростання рівня і тривалості життя тощо.

Абсолютним лідером у плані жіночого керівництва міністерствами на початку другого десятиріччя ХХІ ст. була Болівія: її уряд на 50 % складався із жінок. У Болівії соціально-економічний курс здійснюється вельми жорстко. Його основними складовими виступають аграрна реформа (передбачена націоналізація земель великих власників без викупу: 100 родин мали 25 млн. га земель, в той час, як 2 млн. селян - тільки 5 млн.), а також націоналізація нафтогазових ресурсів, які перебувають в іноземного капіталу. Очолив це курс президент Ево Моралес - індіанець за походженням. Останнє є свідченням дуже важливої тенденції, яка одержала назву «індихєнізм».

Впродовж тривалого часу індіанський фактор недооцінювався у суспільному житті регіону. Проте останнім часом зменшення чисельності індіанського населення змінилася зростанням. Перестає бути принизливим вважатися індіанцем. Самоідентифікація все частіше робить вибір у бік визнання індіанського походження, що раніше не афішувалося. Індихеніський рух перейшов у фазу активної політичної організації. Це свідчить про те, що етнополітичний фактор буде все серйозніше впливати на ситуацію. Етнічний фактор рішуче втрутився у «лівий поворот», його зростаючий вплив помітно не тільки у Болівії, айв Еквадорі, Перу, Гватемалі, Мексиці. У Мексиці та країнах андської групи самосвідомість місцевих індіанців живиться гордістю за те, що вони є спадкоємцями древніх доколумбових цивілізацій. Отже можна розглядати індихенізм в якості засобу підключення низів до сучасної цивілізаційної динаміки.

Показовим є те, що саме у мексиканському штаті Ч’япас у 1996 р. відбулася перша всесвітня зустріч противників глобалізації, яка, на їхню думку, несе вигоди потужним транснаціональним корпораціям і шкоду слабким країнам, що розвиваються. Протестуючи проти глобалізації у її нинішньому вигляді, активісти руху за нову модель соціально-економіч­ного розвитку пропонують альтернативні підходи, що дало основу назвати їх рух альтерглобалістським.

Проте у сучасному глобалізованому світі неможливо залишитися осторонь від дії його провідних тенденцій. Вони прямо чи опосередковано, раніше чи пізніше торкнуть кожну країну. Загальносвітова кон’юнктура змінюється. Світова економіка у другому десятиріччі ХХІ ст. розвивається не так, як раніше. Уповільнюються темпи економічного зростання багатьох країн, з якими торгують латиноамериканці, насамперед, Китаю та інших складових Азиатсько-Тихоокеанського регіону. Відповідно, це не могло не вплинути на господарство Латинської Америки. Впродовж 2003 - 2011 рр. економіки її країн були на підйомі, бум цін на споживчі товари і великі обсяги прямих іноземних інвестицій у сільське господарство і природні ресурси, високі ціни на сировину і продовольство на світових ринках зумовили «золоте десятиріччя», коли грандіозні урядові соціальні програми почали скорочувати нерівність. Однак після «ситого періоду» країни ЛА зіткнулися із схожими проблемами: їхні економіки гальмують. У 2015 р. середній приріст валового внутрішнього продукту впав нижче 1%. Незбалансовані бюджети, інфляція, зростання цін, а інколи, як у Венесуелі, нестача продуктів харчування і предметів першої необхідності. Міра задоволеності демократією впала до найнижчого рівня за останні десять років: згідно дослідженням Latinobarometro, цей показник дорівню­вав 37%, а в Бразилії і Мексиці - 21% і 19% відповідно. Посилилося обурення корупцією, яку у попередні десятиріччя жителі регіону, здавалось, не сприймали за проблему. Вони розглядали це явище як неприємну, але звичайну складову повсякдення^[459]. Незадоволення ситуацією стало виявлятися у протестних акціях, у сутичках, у падінні популярності «лівих». Народ виходить на вулиці проти їхньої неефективної економічної і соціальної політики, а також проти корупції, яка при них розквітла.

Вже у травні 2009 р. «праві» повернулися до влади у Панамі, де президентом став Рікардо Мартінеллі. У 2012 р. було оголошено імпічмент соціал-демократичному президенту Фернандо Луго у Парагваї. У тому ж році закінчилося нетривале правління соціал-демократів в одній із найбільш правих країн Латинської Америки - Гватемалі: Альваро Колома поступився прези­дентською посадою відставному військовому Отто Моліна. А у жовтні 2015 р. до влади прийшов кандидат від правого Фронту національної єдності Джіммі Моралес. У листопаді того ж року крісло президента Аргентини зайняв правоцентристський політик Маурисіо Макрі. У 2015 - 2016 рр. лихоманило Бразилію, де діючий президент Д. Русефф, її попередник, колись найпопулярніший політик Латинської Америки Л. де Силва, а також половина парламенту опинилися під слідством або загрозою слідства. За думкою деяких оглядачів, саме імпічмент Д.Русефф поклав край «лівому повороту» у Латинській Америці. У грудні 2015 р. на виборах у Венесуелі «ліві» вперше за 17 років втратили більшість у парламенті; у 2016 р. понад 70% населення країни вимагали дострокової відставки президента Ніколаса Мадуро, оскільки країна занурилась у хаос. У 2015 р. 72% еквадорців вважали економічну політику Рафаеля Корреа невірною. Політика нового президента Уругваю Табаре Васкеса не має нічого спільного із лівими ідеями Хорхе Мухіки. У лютому 2016 р. на референ­думі в Болівії було відмовлено Ево Моралесу в праві обиратися на четверту каденцію. У березні 2016 р. Куба прийняла американського президента Барака Обаму з офіційним візитом. «Ліві» зазнали ніщивної поразки на всезагальних виборах в Перу, що відбулися 10 квітня і 5 червня. Ці важливі події місцева преса назвала «латиноамериканською весною». Політологи зазначили, що цикл «лівого повороту», який тривав майже півтора десятиріччя, вичерпав себе. Вкотре виявилася неспроможність «лівого популізму». Деякі політологи заговорили про «правий поворот» як в Латинській Америці, так і в усьому світі. Інші вважають, що говорити про настання тріумфу «правих» не варто, оскільки у таборі опозиції - представники різних поглядів, серед яких не тільки правоцентристи, а й соціал-демократи, соціалісти, навіть колишні комуністи. Вісь політичного життя почала зсуватися до центру: «ліві» стають більшими прагматиками і прихильниками більшої раціональності в економічній політиці. Вони вважають, що їхні супротивники довго при владі не протримуються, оскільки надто великий революційний потенціал континенту, аби тут при владі перебували праві політичні сили. В свою чергу «праві» стають більше соціально орієнтованими, бо розуміють місцеву специфіку.

В пошуках рішень складних питань певні надії покладаються на інтеграцію, яка від середини минулого століття була покликана компенсувати слабкість країн регіону, вузькість внутрішніх ринків, обмежені переговорні можливості. Інтеграційні процеси відбувалися у двох вимірах. З одного боку, панамериканська інтеграція під егідою Сполучених Штатів Америки з їхнім прагненням взяти ці процеси під свій контроль. Передбачалося поширити напрацювання Північноамериканської

угоди про вільну торгівлю (НАФТА)¹ на увесь континент і в такий спосіб «перевершити» Європейський Союз, перехопити ресурси регіону і відсунути інших претендентів на них. Прихованою метою було творення «тепличних» умов та оперативного простору для діяльності великого бізнесу США. У 1994 р. Вашингтон спробував створити Всеамериканську зону вільної торгівлі (ЛЕСА)^{[460] [461], до якої мали увійти усі держави регіону (крім Куби). Однак проект буксував від самого початку, насамперед, через спротив латиноамериканських лідерів на чолі із Бразилією. Американці пішли іншим шляхом, намагаючись встановити вигідні відносини з латиноамериканськими державами в індивідуальному порядку.}

Слід зазначити, що ліві уряди Латинської Америки одержували любов і голоси виборців завдяки антиамериканській риториці, водночас їх внутрішня і зовнішня політика часто не мали нічого спільного із лівими гаслами. Президент Еквадору Рафаель Корреа десять років твердив про своє головне завдання - боротьбу із гегемонією Штатів, проте офіційною валютою Еквадору був доллар США. Венесуельські антиімперіалісти У.Чавес і Н.Мадуро ані на секунду не перекривали нафтовий кран для «Імперії Зла». Лівий уряд Уругваяя, очолюваний «найбіднішим президентом в світі» Хосе Мухікою, заохочував існування в країні систему податкового раю. За правління Партії трудящих Бразилія занурилася у економічну, політичну і моральну кризу.

З іншого боку, став розгортатися «латиноамериканський проект», чиїм ініціатором виступила та сама Бразилія. В результаті інтеграційних зусиль у 1991 р. створено Спільний ринок Південного конусу - МЕРКОСУР^[462], до якого увійшли Аргентина, Бразилія, Парагвай, Уругвай, а з липня 2006 р. і Венесуела. На правах асоційованих членів приєдналися Болівія, Чилі та інші країни. В рамках спільного ринку передбалися:

- вільне пересування між країнами товарів, послуг і виробничих факторів завдяки скасуванню митних зборів й нетарифних обмежень у взаємній торгівлі;

- запровадження єдиного митного тарифу і здійснення спільної торгової політики по відношенню до третіх країн або державних об’єднань та координація позицій на регіональних й міжнародних торгово-економічних форумах;

- координація макроекономічної і галузевої політики між країнами-членами в галузі зовнішньої торгівлі, сільського господарства, промисловості, у фіскальній, грошовій, обмінній сферах, в сферах обігу капіталу, послуг, митних зборів, транспортної інфраструктури, зв’язку та ін.;

- зобов’язання країн-учасниць гармонізувати своє законодавство у відповідних сферах.

Як показав досвід перших років існування об’єднання, міжурядовий характер інституціональної структури МЕРКОСУР дозволив досягти певних успіхів, наприклад скасування митних зборів на 90% товарів взаємної торгівлі й прийняття Єдиного зовнішньоторгового тарифу по відношенню 85 % імпорту із третіх країн. Однак учасники об’єднання не змогли повною мірою використати потенціал спільного ринку, адже уряди країн здебільшого дотримувалися домінування держави над економікою. Відповідно - величезні податки (які супроводжуються такою ж величез­ною часткою тіньової економіки й корупцією), спроби в ручному режимі встановлювати ціни і курс валют. Виявилися вади недостатньо скоординованого управління за умов несприятливої зовнішньої еконо - мічної ситуації. В цілому ж творення інтеграційних об’єднань має сприяти економічному зростанню і звільнення від надмірної зовнішньої фінансової залежності, по можливості, захисту від негативного впливу, спричиненого збоями у функціонуванні глобальної економіки.

Так сталося під час світової фінансово-економічної кризи, яка проявила себе у 2008 р. в умовах нового витку неоліберальної глобалізації і зростання втягненості Латинської Америки до цього процесу. Оскільки епіцентром кризи виявилися США - головний торговий партнер, основний інвестор капіталу до латиноамериканських країн, то найбільше постраж­дали найближчі сусіди США - Мексика, малі держави Центральної Америки і Карибського басейну, найтісніше з ними пов’язані у госпо­дарському відношенні. Криза торкнула всі країни регіону: у порівнянні з передкризовим періодом основні макроекономічні показники погіршилися, ускладнилося розв’язання проблеми подолання масової злиденності і бідності, майнової нерівності, - проте це не стало катастрофою. Своєрідним «амортизатором» виступив запас міцності, створений у попередній період відносно стабільного економічного розвитку 2003 - 2007 рр.: збільшення внутрішніх накопичень та золотовалютних резервів, зниження зовнішньої заборгованості, покращення стану державних фінансів, підвищення зайнятості і прибутків населення тощо. Пом’якшен­ню ударів кризи сприяли також вчасно прийняті антикризові заходи, пакет яких обіймав стимулювання виробництва товарів першої необхідності, фінансові вливання в реальний сектор економіки за рахунок бюджету і розширення кредитування місцевих підприємств по лінії державних банків, збільшення грошової допомоги малозабезпеченим верствам населення та ін. В результаті спад у темпах зростання латиноамерикан­ського регіону у 2009 р. виявився не таким значним, як у розвинених країн і в світі в цілому: - 1,7 % проти - 3,6 % і 2,2 % відповідно. Вже у другій

половині 2009 р. позначилися ознаки пожвавлення національних економік і відновлення економічного зростання. Криза створила сприятливу можливість нарешті звільнитися від політичної опіки США, набути економічної незалежності, зміцнити позиції на міжнародній економічній арені, підвищити свою вагу у міжнародних справах і вплив на реформування економічного світопорядку, зокрема валютно-фінансової системи. Важливою складовою курсу на створення нової, незалежної фінансової архітектури країн Півдня є намір запровадити у систему регіональних розрахунків (насамперед в галузі торгівлі) власну валюту - сукре, послабивши таким чином роль долару в економічному житті регіону.

У жовтні 2004 р. за ініціативи президента Бразилії Л. да Сильви виникло Південноамериканське співтовариство у складі 12 держав, яке у травні 2008 р. трансформувалося у Союз південноамериканських націй (УНАСУР^[463]) з метою творення на його території єдиного політичного, економічного і соціально-культурного простору. Це розглядається як важливий крок в бік створення конфедерації, про яку в свій час мріяв Симон Болівар - один з лідерів Війни за незалежність латиноамери­канських країн (1810 - 1826 рр.). Нині МЕРКОСУР і УНАСУР вважаються суто латиноамериканськими (без США) об’єднаннями, які проводять також самостійну зовнішню політику. Тобто латиноамериканська інтеграція не обмежується тільки економічними аспектами. Латинська Америка давно не є зоною переважаючого впливу США, хоча цей вплив дає про себе знати в той чи інший спосіб. Разом із тим об’єднання держав Півдня розглядається їхніми керівниками як сприяння розбудові багатополярного світу.

Якщо в 1990 -х рр. відбулася певною мірою маргіналізація кон­тиненту і він опинився далеко від основних ліній глобального розвитку, то наприкінці 2000-х рр. країни регіону стрімко повертаються до світової політики. Водночас посилився інтерес глобальних акторів - США, Китаю, Європейського Союзу до величезних природних ресурсів континенту, насамперед, нафти і газу, а також металів, масових поставок сої, рослинного і тваринного продовольства. З свого боку, латиноамериканські об’єднання прагнуть диверсифікувати економічні та політичні зв’язки за межами Західної півкулі: стали активнішими контакти із Європейським Союзом, різко зростає товарообіг із країнами Азії, насамперед, з Китаєм. Латиноамериканці відкривають для себе нові можливості на міжнародній арені, демонструють докорінну геоекономічну та геополітичну пере - орієнтацію своїх пріоритетів. У цьому полягає важливе пояснення зростання ролі Латинської Америки на світовій арені. Цей континент стає одним з полюсів майбутнього світоустрою.

В наш час латиноамериканці зацікавлені насамперед у забезпеченні рівних можливостей у міжнародній торгівлі, доступі до джерел фінансування, ринкам збуту і в подоланні соціально-економічного водо­ділу між Північчю та Півднем. На даному етапі їхні пріоритети є економічними, що диктується прагматичними інтересами, проте у найближчому майбутньому будуть зміцнюватися геополітичні акценти. Бразилія, Аргентина і Мексика наполегливо ставлять питання про реформування ООН, в першу чергу її Ради Безпеки, аби вона адекватніше відбивала не тільки світові реалії, але й латиноамериканські інтереси. Але

при цьому країни не можуть домовитися між собою, хто саме пред­ставлятиме регіон у цій структурі на постійній основі. З претензіями Бразилії не погоджуються Мексика та Аргентина, які в свій час

запропонували ідею про представництво регіону у Раді Безпеки ООН на ротаційній основі. У пошуках компромісного рішення конкуренція між латиноамериканськими лідерами залишається гострою.

В цілому у міжнародній політиці країни Латинської Америки виступають за зміцнення глобальної та регіональної безпеки, протидію одностороннім і особливо силовим методам її забезпечення, в тому числі активізації існуючих або створенню нових воєнних блоків, обмеження і скорочення озброєнь, нерозповсюдження зброї масового знищення, за боротьбу із наркобізнесом, тероризмом, організованою злочинністю.

На теперішній момент складно із впевненістю визначити, знахо­диться латиноамериканська спільнота на висхідній або низхідній ділянці траєкторії своєї історії. Загрози її існуванню пов’язані насамперед із геополітичним факторами, а також із постійними найновішими тенден­ціями впливу глобалізації. Якщо впродовж певного періоду спостерігалося економічне зростання більшості латиноамериканських країн, пізніше воно загальмувалося. Сировинні економіки значною мірою покладалися на інфраструктурний бум в Китаї. Відтоді, коли ця «бульбашка» почала здуватися, почалися проблеми і в латиноамериканських господарствах. Криза сировинної моделі порушила спокій «ситого періоду» 2003 -

2011 рр. і виявила неспроможність лівого популізму.

Існує безліч гострих протиріч і невирішених проблем: перманентна бідність значної частини населення, зростаюча загроза екологічної кризи, організована злочинність, наркоманія і наркобізнес, які призводять до нарковійн, корупція. В свій час Латинську Америку назвали «мафіозним бананово-кокаїновим континентом». В наш час вона перебуває у процесі самовизначення і водночас вступила у смугу напруженого пошуку шляхів адаптації до нових умов. «Лівий поворот» добігає кінця. Разом із тим не можна думати, що влада «правих» автоматично гарантує хороші результати. Важливо пам’ятати, що влада найчастіше є джерелом проблеми, а її вирішення - це сильне громадянське суспільство, відкритий ринок, додержання договорів, взаємна довіра, лібералізм у соціально - культурній сфері і консерватизм у сфері фінансовій.

Перед Латинською Америкою стоїть складна проблема: зберегти свою відмінність, тобто традиції, і здійснити модернізацію, тобто налаштуватися на новації. Боротьба прогресу та інерції - сенс її історії останніх десятиріч. Не дивлячись на окремі успіхи, Латинська Америка відстає у своєму розвиткові від передових держав щонайменше на 50 років. Інше питання: як сумістити модернізацію і виконання соціальних обіцянок? Адже виявилося, що науково-технічний прогрес не те що не поліпшив життя широких верств населення, а навпаки, призвів до викидання значної маси знедолених на узбіччя життя. Економічному зростанню докризових років сприяв попит на сировинні ресурси і відповідно підвищення цін на них, але розвинені країни шукають засобів зменшити сировинну залежність, а свої статки базують на найновітніших науково-технічних досягненнях, якими не поспішають ділитися із тими, хто відстав.

З іншого боку, зростаючі сучасні Китай та Індія, а також Росія шукають можливостей посилити свої позиції за рахунок співпраці із латиноамериканськими країнами. Особлива зацікавленість полягає саме у сировині. Всі вони намагаються опозиціонувати Сполученим Штатам Америки - поки що єдиній супердержаві, що суттєво впливає на стан справ в світі. Схоже, посилюється тенденція перетворення монополярної системі на багатополярну.

У Латинській Америці вбачається один з головних центрів альтерглобалістського руху, що поставив за мету збереження і розвиток багатоманітності людства. Здатність до протесту (часом вельми радикального) залишається знаковою відмінністю культурно-психологіч­ного і політичного розвитку регіону. Латинська Америка шукає своє місце у новій світобудові, прагнучи, аби воно було гідним, намагається протистояти уніфікуючому тиску глобалізації. Якщо Латинська Америка візьме участь в об’єднаних зусиллях тих, хто протистоїть цьому тиску, вона зможе забезпечити і власне виживання, збереження своєї ідентичності та можливість взаємодії на рівних.

Література

Акулов-Муратов В. Латинська мозаїка /В.Акулов-Муратов, О.Будько //Зовнішні справи. - 2013. - № 5, 7, 8.

Балюк Н.В. Стратегія Європейського Союзу щодо регіону Латинської Америки та Карибського басейну /Н.В.Балюк // Гілея. - 2013. - Вип. 78.

Бессараб Т. Антиамериканізм та девелопменталізм - основи сучасної Латинської Америки /Т.Бессараб // Вісник Львівського університету. - 2015. - Серія «Філософсько- політологічні студії» - Вип. 6.

Бєловолов Ю.Г. Нові ліві в Латинській Америці /Ю.Г.Бєловолов, М.А.Харенко //Наука. Релігія. Суспільство. - 2008. - № 2.

Борисова Н. Преемники и преемничество в Латинской Америке /Н.Борисова, Г.Данилова //Неприкосновенный запас. - 2014. - № 2.

Бредіхін А. Історичні особливості формування політичних систем і режимів у Латинській Америці та Аргентині /А.Бредіхін [Ел. ресурс] - Режим доступу: http://www.experts.in.ua/baza/analitic/index.php?ELEMENT_ID=28367

Бурлак Т.А. Женские политические элиты в Латинской Америке /Т.А.Бурлак // Латинская Америка. - 2014. - № 6.

Валлерстайн И. Левые векторы развития Латинской Америки /И.Валлерстайн //Политические изменения в Латинской Америке: история и современность. Сб. статей. - 2010. - № 6.

Вельтмейер Г. Глобальный кризис и Латинская Америка /Г.Вельтмейер //Латинская Америка. - 2011. - № 1.

Головченко В.І. Конфліктогенність міжнародних відносин у Латинській Америці: історія і сучасність. //Актуальні проблеми міжнародних відносин. - 2011. - Вип. 101, ч. 1.

Гребенников В.В. Выборы в Латинской Америке : правовые и политические аспекты /В.В.Гребенников //Латинская Америка.- 2015. - № 10.

Дабагян Э. Латинская Америка: императивы демократии /Э.Дабагян //Мировая экономика и международные отношения. - 2010. - № 11.

Даремблюм Х. Латинская Америка: лавина проблем /Х.Даремблюм [Эл. ресурс] - Режим доступа: http://inosmi.ru/world/20081210/245966.html

Докучаева О. Н. Современный латиноамериканский популизм: новый поворот /О.Н.Докучаева [Эл. ресурс] - Режим доступа: http://www.mgimo.ru/fileserver/books/rami4konvent/t7-

dokuchaeva.pdf

Зазуляк З. М. Політичний вимір мультилатералізму США у Латинській Америці /З.М.Зазуляк //Гілея. - 2016. - Вип. 104.

Ивановский З.В. Латинская Америка: метаморфозы политической модернизации /З.В.Ивановский //Латинская Америка. - 2011. - № 12.

Киридон А. Латинська Америка в сучасному світі: основні тенденції розвитку /А. Киридон, О.Аладіна, О.Гусейнова [Ел. ресурс] - Режим доступу: jrnl.nau.edu.ua/index.php/IMV/article/viewFile/.../2906

Клочковский Л. Новые тенденции мирохозяйственного развития и Латинская Америка /Л.Клочковский //Мировая экономика и международные отношения. - 2016. - № 4. Клочковский Л.Л. Латинская Америка и мировые центры силы /Л.Клочковский // Латинская Америка. - 2016. - № 8.

Ковальова О.І. Перспективи збереження гегемонії США в Латинській Америці / О.І. Ковальова, М.В. Засядько // США і світ XXI століття / Ю.М. Пахомов, М.О. Васильєва, В.М. Вовк, С.П. Галака, В.І. [та ін.] - К., 2013.

Ковальова О. Концептуалізація регіональної інтеграції а Латинській Америці /О.Ковальова //Америка і Європа у сучасних міжнародних трансформаціях : монографія / С.О. Шергін, І.І. Погорська, Є.А. Макаренко, М.М. Рижков, Л.Д. [та ін.]. - К., 2014. Кудрик В. Две Латинские Америки: популизм против реализма /В.Кудрик [Эл. ресурс] - Режим доступа: http://politeka.net/61201-dve-latinskie-ameriki-populizm-protiv-realizma/ Кулінич Т.О. Розвиток взаємин країн Латинської Америки та Європейського Союзу в контексті Ібероамериканської спільноти націй /Т.О.Кулінич // Актуальні проблеми міжнародних відносин. - 2014. - Вип. 118, (ч. 1).

Магга Р. Эпидемия убийств в Латинской Америке: как остановить смерть / Р. Магга, И.С. Карвальо // 2000 : политика, наука, культура, спорт. - 2017. - 31 марта - 6 апреля. Никитина Е. Почему Бразилия дошла до импичмента президента /Е.Никитина [Эл. ресурс] - Режим доступа: http://carnegie.ru/commentary/2016/04/19/ru-63368/ix91 Окунева Л. «Левый поворот» и демократия в Латинской Америке /Л.Окунева [Эл. ресурс] - Режим доступа: http://www.intertrends.ru/nineteenth/005.htm

Перепелиця Г.М. Відносини України з країнами Латинської Америки /Г.М.Перепелиця //Зовнішня політика України - 2012 : стратегічні оцінки, прогнози та пріоритети. - К., 2013.

Петрас Дж. Кризис «новых левых» в Латинской Америке /Дж. Петрас //Политические изменения в Латинской Америке: история и современность. Сб. статей. - 2010. - Вып. 6. Пецольдт К. Трансформационные процессы в Латинской Америке: причины и тенденции / К. Пецольдт, А.Г. Коваль //Латинская Америка. - 2012. - № 9.

Плевако І.Г. Латиноамериканський геополітичний альтерглобалізм та суспільний антиглобалізм /І.Г.Плевако //Гілея. - 2014. - Вип. 87.

Плевако І. Г. Система безпеки країн МЕРКОСУР як геополітична проблема /І.Г.Плевако //Гілея. - 2015. - Вип. 101.

Правый поворот Венесуэлы и падение левых режимов в Латинской Америке [Эл. ресурс] - Режим доступа: https://politeka.net/news/126352-pravyj-povorot-venesuely-i- padenie-levyh-rezhimov-latinskoj-ameriki/

Предеина М. Коммунизм не виноват, или Почему Латинская Америка бегает по кругу /М.Предеина [Эл. ресурс] - Режим доступа: http://politeka.net/176121-kommunizm-ne- vinovat-ili-pochemu-latinsk

Примуш М. Вплив традиції на характер політичної модернізації в контексті розгляду інституту глави держави країн Центрально-Східної Європи і Латинської Америки / М. Примуш, Ю. Коваль // Studia Politologica Ucraino-Polona. - Житомир ; Київ ; Краків, 2012. - Вип. 2.

Пятаков А. Н. Риски политической нестабильности в странах «социализма ХХІ века» /А.Н.Пятаков, А.Л.Чернышев //Латинская Америка. - 2011 - № 2.

Сандерс К. Правый поворот в Латинской Америке: промежуточные результаты и перспективы /К.Сандерс [Эл. ресурс] - Режим доступа: https://petrimazepa.com/rightmovement.html

Сербин А. Обама использует Кубу для сдерживания растущего влияния России, Ирана и Китая в Латинской Америке / А. Сербин // Латинская Америка. - 2015. - № 6.

Слинько А. А. Латинская Америка: революционный процесс в условиях глобализации /А.А.Слинько //Латинская Америка. - 2010. - № 7.

Слинько А.А. Латинская Америка: правоцентристский тренд в альтернативной политике /А.А.Слинько //Латинская Америка. - 2012. - № 6.

Столяр О.П. Відносини України зі США та країнами Центральної і Латинської Америки /О.П.Столяр // Зовнішня політика України - 2013 : стратегічні оцінки,

прогнози та пріоритети : щорічник. - К., 2014.

Ткач О.І. Клієнтилізм в неоліберальних реформах країн Латинської Америки /О.І.Ткач //Актуальні проблеми міжнародних відносин. - 2011. - Вип. 101, ч. 1.

Ткач О.І. Відносини США та країн Латинської Америки в умовах трансформації міжнародної системи / О.І. Ткач, А.О. Ткач // Дні науки філософського факультету - 2015 : міжнар. наук. конф. (21-22 квіт. 2015 р.] : матеріали доп. та виступів.- К., 2015. - Ч. 10.

Хуан Мануэль Карг. Десять гипотез о ситуации в Латинской Америке / Хуан Мануэль Карг // Латинская Америка. - 2016. - № 11.

Ціватий В. Імміграційні процеси та імміграція з Латинської Америки до США: інституційно-політичні дилеми сучасного світоустрою / В. Ціватий, Н. Бурейко //Зовнішні справи. - 2015. - № 5.

Чернышев А.Л. Политизация этничности в эпоху глобализации: опыт Латинской Америки /А.Л.Чернышев //Латинская Америка. - 2015. - № 9.

Шинкаренко А.А. Становление индихенизма в Латинской Америке /А.А.Шинкаренко //Латинская Америка. - 2011. - № 10.

Юрдига Б. Військово-політичні союзи: досвід Латинської Америки /Б.Юрдига [Ел. ресурс] - Режим доступу: http://natoua.org/news.php?nid=36

Яковлев П. Государство и общество в Латинской Америке: история и современность /П.Яковлев [Эл. ресурс] - Режим доступа: http://www.perspektivy.info/rus/gos/

gosudarstvo_i_obshhestvo_v_latinskoj _amerike_istorija__i_sovremennost_2014-02-28.htm Яковлев П.П. Латинская Америка на переломе трендов. Опыт осмысления новых явлений /П.П.Яковлев //Латинская Америка. - 2015. - № 7, 8.

Яковлева Н. Феномен женского лідерства в странах Латино-Карибской Америки Н.Яковлева [Эл. ресурс] - Режим доступа: //http://www.perspektivy.info/oykumena/ amerika/fenomen_zhenskogo_liderstva_v_stranah_latino-karibskoj_ameriki_2011-04-25.htm Castaneda J.G. Latin Americans Stand Up To Corruption. The Silver Lining in a Spate of Scandals /J.G. Castaneda //Foreign Affairs. - 2016. - January/February.

Corrales J. Manipulating Term Limits in Latin America /J.Corrales, M. Penfold //Journal of Democracy. - 2014. - Vol. 25. - Issue 4.

Frantz E. The Legacy of Dictatorship for Democratic Parties in Latin America /E. Frantz, B. Geddes /Journal of Politics in Latin America - 2016. -Vol.8. - № 1.

Levitsky S. Lessons from Latin America: Building Institutions on Weak Foundations

/ S. Levitsky, M. V. Murillo //Journal of Democracy. - 2013. - Vol. 24. - Issue 2.

Mainwaring S. Cross-Currents in Latin America /S. Mainwaring, A. Perez-Linan //Journal of Democracy. - 2015. - Vol. 26. - Issue 1.

Mazzuca S. L. Lessons from Latin America: The Rise of Populism /S. L. Mazzuca //Journal of Democracy. - 2013. - Vol. 24. - Issue 2.

Morgan J. Latin American Attitudes toward Women in Politics: The Influence of Elite Cues, Femal Advancemenr, and Individual Characteristics /J.Morgan, Buice M. //American Political Science Review. - 2013. - Vol. 107. - Issue 4.

Moseley M.W. Contentious Engagement: Understanding Protest Participation in Latin American Democracies / M. W. Moseley //Journal of Politics in Latin America - 2015. - Vol.7 - № 3.

Quiliconi C. Competitive Diffusion of Trade Agreements in Latin America /C.Quiliconi //International Studies Review. - 2014. - Vol. 16. - Issue 2.

Taylor L. Decolonizing International Relations: Perspectives from Latin America /L.Taylor //International Studies Review. - 2012. - Vol. 14. - Issue 3.

Weyland K. Latin America's Authoritarian Drift: The Threat from the Populist Left

/ K. Weyland //Journal of Democracy. - 2013. - Vol. 24. - Issue 3.

Yashar D.J. Does Race Matter in Latin America? How Racial and Ethnic Identities Shape the Region's Politics / D.J. Yashar //Foreign Affairs. - 2015. - March/April.