Країни Латинської Америки

Країни Латинської Америки. Прискорення економічного розвитку латиноамериканських країн під час Другої світової війни і в післявоєнні роки. Країни Латинської Америки (Мексика, Центральна та Південна Америка), які значно раніше, ніж африканські держави, отримали незалежність, у роки Другої світової війни надзвичайно прискорили свій економічний розвиток.

• віддаленість від фронту воєнних дій;

• потреба воюючих держав у сировині.

Через це підвищилися ціни на сільськогосподарську продукцію, що її постачала в Європу Латинська Америка. Це призвело до солідних валютних накопичень країн регіону. Зросла їхніх частка у світовій торгівлі: у 1949 р., наприклад, на країни Латинської Америки припадало 12 % усього експорту капіталістичних країн.

Все це створювало сприятливі умови для здійснення реформ, зокрема проведення т. з. імпортозамшної індустріалізації під поміркованими націоналістичними гаслами. Після війни у провідних країнах цього регіону (Мексика, Аргентина, Бразилія, Чилі, Уругвай, Венесуела) активно формувався державний сектор в економіці, а самі вони переходили з групи аграрних до категорії індустріально-аграрних — понад 50% BHII вироблялося у них у промисловості.

Позиції європейських країн у Латинській Америці послабилися, посилилася експансія США. Північна Америка висунула ідею міжамериканського співробітництва, що за умови економічної переваги цієї країни призвело до її контролю над багатющими надрами латиноамериканських держав (нафтові промисли Венесуели і Мексики, мідь Чилі й Перу та ін.). Обсяг американських інвестицій зріс з 3,7 млрд. у 1939 р. до 6,3 млрд. доларів у 1949 році. З метою зміцнення миру й безпеки у регіоні, розв'язання спірних питань, організації спільних дій на випадок агресії, сприяння вирішенню політичних, економічних і правових проблем у 1948 р. країни Латинської Америки і США заснували Організацію американських держав.

Однак сильний вплив США в цьому регіоні поступово зменшувався. На початку 60-х рр. США починають проводити більш гнучку політику щодо країн Латинської Америки. У рамках програми «Союз в ім'я прогресу», укладеної у 1961 р., передбачено допомогу США цим країнам у боротьбі із соціальною і політичною несправедливістю, сприяння їм у ліквідації неписьменності і злиднів. Уже на початку 70-х рр. це дало певні позитивні результати. Проте з 70-х рр. темпи зростання економіки країн цієї групи почали падати. Це пов'язано з тим, що Європа, яка до цього імпортувала з Латинської Америки продукти харчування, забезпечила себе своєю сільськогосподарською продукцією (так звана «зелена революція» 70-х рр ). Частка країн Латинської Америки у світовому експорті скоротилася до 5-6%. Темпи зростання економіки особливо знизилися у роки економічної кризи 1980-1982 років. Став заважати великий державний сектор в економіці, зростали інфляція, соціальна напруга.

Вихід було знайдено у модернізації економіки, відході від системи протекціонізму, активнішому включенні у світове господарство, залученні іноземного капіталу, переході до експортноорієнтованої економіки. Держава підтримувала розвиток конкурентоспроможних галузей виробництва, отримані прибутки спрямовувалися на розвиток відсталих галузей і підприємств. Розпочався розвиток наукомісткого виробництва, підприємств по переробці сільськогосподарської продукції. На сьогодні 6 країн цього регіону є достатньо розвинутими (Аргентина, Мексика, Венесуела, Чилі, Уругвай, Бразилія). Лідирує Бразилія, яка з 1995 р. стала вже й космічною країною (запущено власний супутник).

Нестабільність політичного життя країн регіону: втручання іноземних держав, військові перевороти, диктаторські режими. Ліквідація військово-диктаторських режимів і відновлення конституційного ладу в ряді країн регіону.

• 1944-1945 рр. — хвиля буржуазних революцій, демократизація Гватемали, Еквадору, Перу; посилення позицій демократії в Аргентині, Мексиці, Бразилії;

• 1944-1945 рр. — воєнні диктатури встановлені у 18 країнах регіону: Перу, Венесуелі, Колумбії, Парагваї, Кубі, Гватемалі, Гондурасі, Нікарагуа та ін.;

• кінець 50-х — початок 60-х рр. — ліквідація диктаторських режимів у Перу, на Гаїті, в Гондурасі, Колумбії, Венесуелі, на Панамі, на Кубі, в Сальвадорі та Домініканській республіці;

• друга половина 60-х рр. — встановлення воєнних диктатур у Бразилії, Болівії, Аргентині та ін.;

∙8O-9O-τi рр. XX ст. — повільна демократизація.

Кубинська революція 1959 року. Ф. Кастро. Важливою сторінкою антидиктаторського руху в Латинській Америці стала революція 1959 р. на Кубі. Група повстанців — націоналістично настроєної молоді на чолі з Фіделем Кастро — після трьох спроб захопити владу (1952 р. — штурм казарм «Монкадо», 1956 р. — висадка з шхуни «Гранма», 1 січня 1959 р. — захоплення влади) ліквідувала проамериканский режим диктатора Батісти. Зіткнувшись з активним опором США, які мали на Кубі значну власність, що підлягала націоналізації, Кастро пішов на зближення й тісне співробітництво з CPCP і вирішив будувати на Кубі соціалізм за радянським зразком. Це призвело до встановлення комуністичної диктатури самого Ф. Кастро, яка незважаючи на перманентні кризи в кубинському суспільстві, існує і сьогодні.

Інтеграційні процеси в регіоні Поступово в регіоні ліквідуються воєнно-диктаторські режими, відновився конституційний лад у Гватемалі, на Гаїті та в інших країнах. Процеси демократизації та вирівнювання темпів розвитку економіки сприяли посиленню регіональних інтеграційних процесів. Виникли Латиноамериканська та Карибська асоціація вільної торгівлі (1960), об'єднання країн басейну ріки Ла Плата (1969), Андська група (1969).

Економічні труднощі 80-90-х років. Отже, на кінець XX ст. країни Латинської Америки становлять собою регіон, досить міцно інтегрований в систему світових господарських зв'язків вже не в якості відсталої сировинної периферії і практично без диктаторських режимів. Протягом цього століття населення Латинської Америки збільшилося майже в 10 разів і становить 500 млн. чоловік, причому найбільшу соціальну групу складають тепер середні верстви міського населення. Водночас складними проблемами регіону залишилися: низький життєвий рівень основної маси населення — понад 40% латиноамериканців, головним чином індійців, перебувають за межею злиденності; проблема зовнішньої заборгованості, яка зросла з 20 млрд. доларів в 1970 р. до 500 млрд. доларів в середині 90-х років; організована злочинність, зокрема нелегальне виробництво наркотиків, діяльність наркомафії та тероризм, шо вимагає активізації спільних зусиль міжнародного співтовариства в боротьбі з ними; проблема захисту навколишнього середовища від забруднення й токсичних відходів виробництва, що є актуальним для всього людства.

Провідні країни регіону: Бразилія, Аргентина, Мексика. Найбільшою країною Латинської Америки є Федеративна Республіка Бразилія, що охоплює 40% території та майже одну третину населення (160 млн.) цього регіону. У 1946 р., до влади у Бразилії прийшов маршал Дутра, усунувши Варгаса, котрий перебував при владі з 1930 р. Однак у 1950 р. президентом країни знову обрано Жетуліу Варгаса, який спробував відродити в бразильському суспільстві свою роль «батька нації», але зазнав невдачі. Втім, чвертьвікова «епоха Варгаса» наклала свій відбиток на всю подальшу історію Бразилії.

Яскравою сторінкою життя Бразилії було президентство Жоселіно Кубічека (1956-1960). Він проводив політику зміцнення національного суверенітету, прискорення економічного розвитку при збереженні миру в суспільстві. Історичною подією в житті Бразилії стало перенесення в квітні 1960 р. столиці країни з Ріо-де-Жанейро до нового міста — Бразиліа, яке побудоване за проектом всесвітньо-відомого архітектора Оскара Німейєра.

З 1964 по 1985 рр. — період правління військових, ідеологічну основу режиму яких складала т. з. «доктрина національної безпеки». У цей час придушувалася політична активність населення, особливо підривна комуністична діяльність, зате в економіці впроваджувалася «бразильська економічна модель» розвитку:

• прискорено накопичення капіталу за рахунок посилення експлуатації трудящих;

• створено державний сектор в економіці і проведено техніко-економічну модернізацію країни;

• залучено іноземний капітал.

У результаті цих процесів прискорилися темпи економічного розвитку. 1968-1974 рр. — період бразильського «економічного дива». Так, впродовж цих семи років середньорічний приріст ВНП перевищував 11 %, а промислового виробництва — 12 %.

Наприкінці 70-х — на початку 80-х рр. військові під тиском опозиції змушені були піти на деяку лібералізацію політичного життя: оголошено амністію політичним в'язням, послаблено цензуру, дозволена діяльність політичних партій. У 1985 р. на виборах переміг опозиційний Демократичний союз, у 1988 р. прийнята нова, найдемократичніша в історії Бразилії, конституція. Політичне життя поступово нормалізувалося.

За останні десятиріччя країна вийшла на 1-е місце в Латинській Америці по ВНП, на 8-е місце у світі по розвитку промисловості і на 2-е місце у світі по обсягу й експорту сільськогосподарської продукції. Створено державний сектор, що контролює залізничний транспорт, зв'язок, добування і переробку нафти тощо. У 1994 р. проведена грошова реформа, яка призупинила інфляцію. Земля в основному належить латифундистам.

Зовнішня політика змінюється — від активної підтримки США у роки існування військових режимів (підтримали війну у В'єтнамі) до більш поміркованої. Бразилія виступає за перетворення Південної Атлантики на без'ядерну зону.

Аргентинську Республіку називають найбільшою «європейською» країною Латинської Америки. І це через те, що майже все її населення — білі: близько третина жителів країни — нащадки європейських іммігрантів, що принесли з собою культурні цінності західної цивілізації.

З 1946 по 1955 р. президентом Аргентини був генерал X. Д. Перон. Він відіграв головну роль у державному перевороті 1943 р., коли від влади були усунені військові. Лідер т. з. руху хустіалістів («хустія» з іспанської — справедливість) Перон розпочав процес націоналізації економіки та банків. Країна перетворилася з боржника на кредитора, покращітеся становище трудящих. У зовнішній політиці Перон намагався проводити незалежний від CllIA курс. Поступово режим Перона став набувати авторитарних рис. Його проголосили «вождем нації». Незадоволена верхівка Аргентини — латифундисти, торгово-фінансові кола, армія — у 1955 р. здійснила військовий переворот.

З 1955 по 1973 р. у країні при владі перебували військові, які не змогли вирішити наболілих проблем розвитку Аргентини. У 1973 р. на загальних виборах знову переміг Перон, який повернувся в Аргентину з еміграції. Здійснення програми широких демократичних реформ перервалося у зв'язку зі смертю президента (1974). З 1976 по 1983 р. при владі знову перебували військові. Для цього періоду характерна часта зміна курсу, прийняття протилежних економічних програм. Тільки за 1981 — 1982 рр. змінилися 6 президентів. За роки правління військових збільшився зовнішній борг Аргентини — він становив 2/3 вартості ВНП, галопувала інфляція, масово порушувалися права людини. З квітня по червень 1982 р. Аргентина воювала з Британією за Фолклендські острова. Поразка у війні та катастрофічний стан економіки призвели до падіння режиму військових. У 1983 р. проведено загальні вибори. Після цього економічне і політичне життя країни поступово стабілізувалося. Чимала заслуга в цьому належить лідерові найвпливовішої в країні партії перонісгів К. Менема, обраного президентом Аргентини у 1989 р. і переобраного на новий президентський термін у 1995 році.

На сьогодні Аргентина в економічному відношенні — одна з найбільш розвинутих країн регіону. Промисловість становить 29 %, сільське господарство •— 15,4 %, фінанси і сфера послуг — 53,4 % економіки. Стрімко розвиваються металургія, нафтохімія, машинобудування й електротехніка. На селі земля в основному належить латифундистам, базовим є тваринництво: країна є одним з найбільших у світі експортерів м'яса.

Після Другої світової війни на відміну від переважної більшості країн Латинської Америки характерними рисами розвитку Мексики були:

• економічна стабільність (50-80-ті рр. — зростання економіки приблизно 6 % на рік. Виняток — економічна криза 1980-1982 рр., коли ВНП зменшився на 5%, а промислове виробництво — на 10 %);

• політична стабільність (з 1946 р. при владі в країні знаходиться Інституційно-революційна партія (1РП), мета якої — «мексиканський конституційний соціалізм»).

Індустріалізація проходила поступово, у середині 60-х рр. кількість зайнятих у промисловості перевищила 50 %. Основну роль у промисловості відіграють державні підприємства. На державний сектор в економіці припадає 15-20% підприємств. Базові галузі (добування нафти і газу, енергетика, нафтохімія, зовнішня торгівля) належать державі на 50-90 %. Мексика перетворилася на індустріально-аграрну країну, яка за більшістю економічних показників займає перші місця у Латинській Америці.

Важливі позиції в економіці країни займає й іноземний капітал (головним чином — США), однак він не є тут домінуючим. У 1973 р. прийнято закон про «мексиканізацію» економіки — держава примусила продати національному капіталові не менше 51% акцій іноземних підприємств. У сільському господарстві зайнято 35 % населення. Мексика однією з перших у регіоні розпочала аграрну реформу. Держава викуповує землю у поміщиків-латифундистів і передає селянам. На селі існує як приватне, так і кооперативне господарство (ехідо).

Партійне життя розвинуте слабко. Крім ІРП існують лівоцентристські партії: Соціалістична народна партія, Партія демократичної революції, права партія — Партія національної дії. Проте вони не становлять серйозної конкуренції ІРП. Велику роль у внутрішньополітичному житті країни відіграють профспілки.

На початку 80-х рр. загострилася політична боротьба у зв'язку з курсом президента М. де ла Мадрида на приватизацію економіки. ІРП розкололася, з неї вийшла Демократична течія на чолі з К. Карденасом. У 1988 р. на виборах ІРП ледь виборола 50,3% голосів, а на останніх парламентських виборах у 1997 р. вона вперше зазнала поразки, отримавши 39% голосів. Суспільно-політичну ситуацію в країні загострило й те, що на початку 90-х рр. на півдні Мексики активізувалися ліворадикальні групи («сапатісти»),

У зовнішній політиці Мексика поступово відходить від проамериканського курсу, виступає за мирне вирішення конфліктів у Центральній Америці, за загальне й повне роззброєння. Країна є активним учасником інтеграційних процесів в регіоні, особливо в Центральній Америці, де вона вже давно займає домінуюче становище.

Українці в країнах регіону. Українська діаспора розвинута в таких країнах регіону, як Аргентина, Бразилія, Уругвай. За чисельністю осіб українського походження Аргентина є другою, після Бразилії, країною Латинської Америки. Так 1997 р. українська громада Аргентини відзначала віковий ювілей початку еміграції до цієї країни: сьогодні в ній проживають від 100 до 250 тис. українців. Основна частина — у столиці Буенос-Айресі, провінціях Місьйонес і Чака. Громадське і культурне життя цієї діаспори різноманітне: є театр імені Т. Шевченка, виходять українські газети тощо. У містах встановлені пам'ятники Шевченку, князю Володимиру. Вулиці міст (у тому числі і столиці) носять імена Шевченка, Шашкевича, Франка, князя Володимира, України.

Українська діаспора в Бразилії налічує 200-400 тис. чоловік. Українці проживають в основному у штаті Парана, 85 % — у сільській місцевості. Розвинулось їхнє громадське і культурне життя: є українські суботні школи, дитсадки, газети, встановлено пам'ятники Т. Шевченку. Найвідомішою українською поетесою у Бразилії є В. Вовк.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

Підготувати індивідуальне повідомлення на тему:

1. Кубинська революція (мета, рік захоплення влади, лідер, наслідки).

2. США у 1945-1960 рр.

3. США у 60-х роках.

4. США у 70-х роках.

5. США у 80-90-х роках XX от. та на початку XXI ст.

6. Країни Латинської Америки шлях від диктатури до демократії.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

7. Опишіть становище Сполучених Штатів Америки у другій половині 40-х — 70-х роках XX століття.

2. Охарактеризуйте: стратегію «Нових рубежів» Дж. Кеннеді, епоху Р. Рейгана, «Нову економічну філософію» Б. Клінтона.

3. Проаналізуйте причини утвердження США як провідної країни сучасного світу.

4. Дайте власну оцінку діяльності Г. Трумена, Д Ейзенхауера, Л. Джонсона, Р. Ніксона, Д. Кеннеді, Д. Картера, Р. Рейгана; Дж. Буша (старшого, молодшого), У. Клінтона, Б. Обами.

5. Проаналізуйте головні етапи повоєнного розвитку Канади, особливості економічного, соціального та політичного розвитку країни в повоєнний час.

6. Визначте причини, суть та наслідки вирішення проблеми Квебеку.

7. Визначте суть та значення конституційної реформи в Канаді 1982 року.

8. Охарактеризуйте Кубинську революцію 1959 року та визначте причини і наслідки Карибської кризи 1962 року.

9. Проаналізуйте процес ліквідації військово-диктаторських режимів та відновлення конституційного ладу в країнах Латинської Америки.

10. Проаналізуйте особливості розвитку нових індустріальних країн латиноамериканського регіону на сучасному етапі та розвиток українсько-американських відносин на початку XXI століття.

11. Поясніть поняття і терміни: «реконверсія», «наддержава», «двополюсний світ», «маккартизм», «сегрегація», «расизм», «уотергейт», «неоконсерватизм», «монетаризм», «рейганоміка», «хунтизм».

12. Назвіть дати утворення військово-політичного бчоку НАТО; війни у В'єтнамі, світової економічної кризи (викликана різким підвищенням цін на нафту арабськими країнами-постачальниками нафти), президентства Р. Рейгана, операції «Бу>ря в пустелі», терористичного акту, здійсненого арабськими терористами на території США, антитерористичної акції американських та британських військ в Іраку, періоду перебування при владі останнього за часом президента США.

КОНТУРНІ КАРТИ

1. США та Канада у другій половині XX століття.

2. Латинська Америка в другій половині XX століття.

ЛІТЕРАТУРА

1. Богомолов О. O неолиберализме // Международная жизнь. — 1999.— № 2.

2. Бураков Ю. Кипаренко Γ._j Мовчан С. Всесвітня історія: новітні часи: Підруч. для 11-го кл. серед, загальноосв. навч. закл. — Вид. 4-те, виправл. та доповн. —К.: Генеза, 2005. — С. 46-82

3. Газін В.П., Копилов С.А. Новітня історія країн Європи та Америки (1945-2002 роки). Навчальний посібник для студентів історичних спеціальностей вищих навчальних закладів. — K.: Либідь. — 2004. —С. 332-381, 170-182.

4. Іваницька О.П. Новітня історія країн Європи та Америки (1945-2002). Навчальний посібник. — Вінниця: Фоліант. — 2003. — С. 27-125.