Трудова еміграція українців на Американський континент.

Безземелля й злиденне життя кидали багатьох українців у пошуках щастя чи не по всьому світу. Якщо раніше зарубіжна міграція мала поодинокий, то в другій половині XIX ст. — масовий характер.

Основним зарубіжним регіоном української міграції із західноукраїнських земель стала Латинська Америка, країни якої гостро потребували робочої сили для освоєння своїх земель. Перші відомі нам українські переселенці з’явились у Бразилії зі Львівщини в 1872 р. Згодом до неї почали прибувати невеликі групи буковинських і закарпатських се­лян. Крім постійних, приїжджали й сезонні мігранти. Тільки в 1895 р. їх налічувалося 15 тис. Спочатку переселенці разом з поляками й чехами селилися поблизу Курітіби, а потім почали переходити у штат Парана. Завдяки їм тут виникли Прудентополіс, Мале, Порту-Уніан, Ітайополіс та інші по­селення. У Прудентополісі українські переселенці становили таку більшість громадян, що його називали «Паранська Україна».

Частина прибульців осідала в Аргентині. Перші відомі нам поселенці ступили на її землю в 1890 р., за іншими даними — у 1897 р. Розпочавшись наприкінці XIX ст., українська міграція в Аргентину зростала в наступному сто­літті. До 1914 р. сюди прибуло майже 10 тис. галицьких селян. Більшість з них оселилася в Азарі, Апостол осі, Ceppo Koppi, Бомпланді та інших населених пунктах пізніше ство­реної провінції Місіонес. Окремі переселенці діставалися Уругваю, Парагваю, Венесуели, Чилі, Перу та інших країн Латинської Америки. Ще на початку XIX ст. у венесуель­ському портовому місті Маракайо набув широкої популя­рності готель «Україна». Він став основним пристановищем для українських переселенців і навіть мав право екстери­торіальності. Неподалік від нього стояла й збудована в 1830 р. Михайлом Скибицьким вілла під тією ж назвою. Ще й сьогодні на латиноамериканському континенті можна зустріти чимало населених пунктів з українськими назвами.

Одним із основних регіонів поселення українських мі­грантів стали Сполучені Штати Америки. Першим відомим українцем, що ступив на землю США, вважається лікар Лаврентій Богун, який дістався країни на каравелі «Мей- флауер» у 1620 р. Але масова міграція до США почалася з прибуттям до них у 1877 р. чималої групи закарпатських селян-русинів. За ними потяглися й вихідці з інших земель. За окремими даними, до кінця XIX ст. у США проживало вже понад 200 тис. українських мігрантів. Абсолютна біль­шість із них осіла у штатах Пенсільванія і Нью-Йорк. Дещо пізніше українці почали освоювати Канаду. Перші з них висадилися на канадському узбережжі в 1891 р. А вже про­тягом 1896— 1914 рр. пароплави доставили до Канади при­близно 170 тис. вихідців з Галичини, Закарпаття й Буковини. Спочатку вони розселялися в провінціях Альберта, Манітоба, Саскачеван, а потім і в інших. Канадська земля зарясніла українськими назвами населених пунктів — Галич, Гонта, Дніпро, Дністер, Збруч, Карпати, Київ, Козак, Коломия, Січ, Хмельницький тощо.

Життя українських переселенців у Америці нічим не на­гадувало рекламні проспекти, якими їх заманювали агенти в Новий Світ. У більшості випадків їх вантажили в трюми пароплавів, що привозили з Америки до Європи худобу або якісь вантажі й не були пристосовані для перевезення людей. На Американському континенті переселенці потрап­ляли спочатку в карантинні табори, де їх витримували про­тягом кількох тижнів. Портові бараки в них нічим не на­гадували красиві готелі з рекламних проспектів, були тісні, без дверей і вікон, з дірявими покрівлями. Тіснота, анти- санітарія, епідемії та голод спричиняли масову смертність. Тільки в бразильському місті Прудентополіс у 1897 р. по­мерло з цих причин 3 тис. емігрантів. Багато українців гинуло й на різних роботах.

На долю абсолютної більшості переселенців випадали найтяжчі й найменш оплачувані роботи. Вони корчували джунглі, висушували болота, прокладали дороги, будували залізниці, працювали чорноробами на фабриках і заводах та наймитами в сільському господарстві.

Частина переселенців прагнула завести власне господар­ство, розраховуючи на обіцяну їм землю. Але, наприклад, в Аргентині більшість придатної для сільського господарства землі вже перебувала в руках латифундистів. І українські мігранти мусили освоювати або орендувати малопридатні для сільського господарства землі чи найматися на різні роботи. У Бразилії вже легше було одержати наділи землі розміром 25—30 та з наступною виплатою їхньої вартості протягом 10 років. Не один рік треба було витратити на розкорчовування джунглів, будівництво жител і господар­ських приміщень, а також придбання худоби, тяглової сили й реманенту. Таким же чином освоювали переселенці й американські та канадські прерії. При цьому вони часто вступали в конфлікти з місцевими племенами, які захищали свої угіддя від переселенців. У бразильському штаті Парана місцеві власті заради мігрантів не тільки зганяли з місць, а й фізично винищували племена ботокудів. У відповідь ті нападали на колонії чи окремі господарства пришельців, палили хати, нищили посіви, майно, а то й вбивали людей. Такі випадки стались у Pio-Herpo й Ітайополісі.

Емігранти з України не стояли осторонь і громадсько- політичного життя Американського континенту. Вихідець із Київщини Агафій Гончаренко після прибуття до Америки в 1865 р. організував у Сан-Франциско видання російською та українською мовами двотижневика «Аляска Геральд». Двотижневик виходив протягом 1868— 1872 рр.

Українські емігранти брали безпосередню участь у ви­звольній боротьбі латиноамериканських народів проти іс­панських колонізаторів у першій половині XIX ст. Одним з найпослідовніших прихильників Симона Болівара став ви­ходець з України Михайло Скибицький. За мужність і ге­роїзм у битві під Аякучо 9 грудня 1824 р. він одержав орден «Бюсто Лібертадор» і вважався національним героєм Вене­суели, Перу та інших латиноамериканських країн. У війні північноамериканських колоній за незалежність розкрився воєнний талант Василя Турчина. Очолювана ним одна з бригад Північної армії наводила жах на противника, а її командир дістав прізвисько «Грізний козак». У його бригаді було чимало інших вихідців з України. Українців можна було зустріти й серед патріотів, які визволяли Кубу від колонізаторів наприкінці XIX ст.