Міграція українського населення в межах Російської імперії.
Розвиток товарно-грошових відносин виштовхував із насиджених місць масу розореного селянства, яке намагалося поліпшити своє становище шляхом міграції на слабо заселені землі. Намагаючись забезпечити поміщицькі господарства дешевою робочою силою й контролювати міграційні процеси, уряд тривалий час обмежував переміщення населення.
Власті на місцях перешкоджали виходу селян із громад, добивалися повернення самовільних переселенців по етапу, карали їх, у тому числі й різками, арештовували й тримали в «холодних», відправляли в арештантські роти. ^Тільки під впливом аграрного перенаселення, яке супроводжувалося загостренням соціальних відносин на селі, та ^необхідності господарського освоєння окраїн величезної ім- перії царський уряд у 1889 р. прийняв закон про дозвіл переселення. Але одержання відповідного дозволу було обставлене такими перешкодами, що значна частина селян "продовжувала відходити з традиційних місць проживання самовільно. В 1896— 1905 рр. самовільні мігранти з Правобережної України становили 51,81 %, Лівобережної — 49,6 і Півдня України — 61,0 % усіх переселенців.Спочатку основний потік мігрантів спрямовувався на ближні землі — Північне Причорномор’я, Північний Кавказ і Нижнє Поволжя. Особливо швидко заселялося Північне Причорномор’я, давній регіон української колонізації степових просторів. Кількість українського населення в ньому збільшилася з 1884,2 тис. чол. у 1867 р. до 3531,5 тис. у 1897 р;, тобто майже удвоє. Протягом другої половини XIX ст. чисельність українців у Нижньому Поволжі зросла до 400 тис. і на Кавказі — до 1300 тис. чол. Повільніше освоювалось українцями Середнє Поволжя. Зокрема, в Самарську, Саратовську та Симбірську губернії в 70-х роках відійшло з України лише кількасот переселенців. Територіальними об’єктами української міграції стали також Казахстан і Середня Азія. Наприкінці століття у них проживало вже понад 100 тис.
українців. Насамперед з Полтавської та Харківської губерній відбувалося переселення й на Кубань, переважну більшість населення якої на той час становили українці.Одним з основних регіонів української міграції став не- освоєний, багатий родючими землями й природними ресурсами Сибір. До відкриття Сибірської залізниці освоєння українцями сибірських просторів йшло досить повільно. Сибірським трактом у дощ і холод тяглись обози з простим селянським скарбом і живністю. Такі переїзди тривали по кілька місяців, під час яких багато переселенців голодувало, хворіло та вмирало. Часто смертність сягала 30 %, особливо високою вона була серед старих і дітей. Залишаючи за собою могили, переселенці далі й далі проникали в необжитий Сибір. Умови переїзду мігрантів дещо поліпшилися після відкриття Сибірської залізниці, хоча їхати доводилось найчастіше у вагонах для худоби, в страшній тисняві, разом і здоровим, і хворим, без будь-якої медичної допомоги.
Переселення українців до Сибіру активізувалося наприкінці 80-х років, коли в Україні загострилася селянсько- земельна проблема й одночасно вступила у дію Сибірська залізниця. Якщо в 1886— 1890 рр. з України в Сибір виїхали приблизно 9,8 тис. осіб, то в 1891—1895 рр.— 107,1 і в 1896— 1900 рр.— 249,7 тис. осіб. Найбільше мігрантів дали лівобережні губернії, де надзвичайно гострою була проблема малоземелля й надлишку робочої сили, яка не поглиналася місцевими сільським господарством і промисловістю. З Полтавської губернії в 1886— 1905 рр. подалося до Сибіру 198,5 тис. осіб, Чернігівської — 128,7 і Харківської — 6,5 тис. осіб. Набагато слабший відплив був з правобережних губерній.
Життя переселенців у Сибіру було тяжким. Одержавши досить великі наділи, переселенці залишалися фактично сам на сам з дикою природою й суворим кліматом. Власті майже не надавали їм ніякої допомоги. Потрібні були героїчні зусилля, каторжна праця й активна підприємливість, щоб налагодити господарство і забезпечити сім’ю всім необхідним. Багато мігрантів не могли прижитися на нових місцях і покидали їх.
Тільки в 1886— 1905 рр. із Сибіру в Україну повернулося 63 тис. осіб, позбавлених елементарних засобів для існування й змушених іти в найми до свой односельців або на фабрики та заводи.У пошуках земного раю українські переселенці діставалися до найвіддаленіших окраїн Російської імперії, у тому числі на Далекий Схід і в Приморський край. Щоправда, такі переїзди були досить дорогі. Тільки проїзд на пароплаві від Одеси до Владивостока коштував 430 крб. на одну сім’ю, кількасот карбованців ішло на організацію господарства, що було під силу лише заможним господарям. Навіть продавши хату, худобу й сільськогосподарський реманент, селянин не завжди міг набрати необхідну суму грошей. Не зараджували справі й зниження вартості проїзду, незначні кредити, які давала держава переселенцям до окремих регіонів країни. Фінансові можливості для переселення у віддалені райони імперії мали насамперед заможні й середні за своїм економічним становищем селяни. Але переселялись і явні бідняки, заздалегідь прирікаючи себе на жебрацьке існування в нових місцях. Наприкінці XIX ст. кількість українців у Єнісейській, Іркутській, Тобольській і Томській губерніях, а також в Алтайському, Уссурійському й Приморському краях зросла до 225 тис. Від Японського та Oxot- ського морів до Забайкалля українці проживали компактною масою у так званому Зеленому Клині.
Були українські переселенці й в інших місцях Російської імперії. В 1858 р. їх кількість у межах колишнього CPCP (без України) становила 2299,3 тис., або 14,4 %, а в 1897— 1900 рр. зросла до 4370,2 тис. осіб, що становило 16,6 % всього населення держави.